Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Фінансове право

загальноекономічних проблем є питання удосконалення справляння одного з основних бюджетоутворюючих платежів – податку на додану вартість.

Дослідження історії податкового права підтверджують, що податок на додану вартість один з найбільш поширених, але одночасно найбільш складних та дискусійних податків. На сьогодні ПДВ використовує більшість держав світу. Цікаво, що ставки цього непрямого податку досить часто зазнають змін і коригуються залежно від макроекономічних умов. В Україні податок на додану вартість був запроваджений Законом України «Про податок на добавлену вартість» від 20.12.1991 р. Цей закон втратив чинність у зв'язку з прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України "Про податок на добавлену вартість" від 26.12.1992 р. До Декрету були внесені численні зміни та доповнення і до введення норм Податкового кодексу адміністрування ПДВ проводилося в редакції Закону України від 03.04.97 р."Про податок на додану вартість". Прийнятий Податковий кодекс вніс важливі зміни в оподаткування українських юридичних та фізичних осіб, зокрема податком на додану вартість. Розділ V Кодексу, що регулює адміністрування податку на додану вартість, набув чинності з 1 січня 2011 року.

Згідно з статтею 193 ПК ставка ПДВ на сьогодні дорівнює: а) 20%; б) 0%; в) 7% залежно від виду оподаткованих операцій.

Серед найбільш дискусійних проблем податку на додану вартість є його відшкодування. Відповідно до п.14.1.18 ст.14 Податкового кодексу України бюджетне відшкодування - відшкодування від'ємного значення податку на додану вартість на підставі підтвердження правомірності сум бюджетного відшкодування податку на додану вартість за результатами перевірки платника, у тому числі автоматичне бюджетне відшкодування у порядку та за критеріями, визначеними у розділі V цього Кодексу. Проблема, в основному, стосується складності отримання підприємствами права на відшкодування сум надмірно сплаченого ПДВ. Про це свідчить багаточисленна кількість рішень суду про відмову відшкодування судами різних інстанцій. Але в у 2015 р. Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила, що відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства, а відтак суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості. Бюджетне відшкодування ПДВ здійснюється органом державного казначейства з дотриманням процедури та на умовах, встановлених статтею 200 ПК та Порядком взаємодії органів державної податкової служби та органів державної казначейської служби в процесі відшкодування податку на додану вартість затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2011 р. N 39. Справою, що містить такі норми є Постанова колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 27.10.2015 р. № 21-1145а15. У спрощеному вигляді дублюють дану норму ще досить багато Постанов Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України.

Другий проблемний аспект відшкодувань випливає зі ст. 193 ПК, якою встановлено операцію експорту такою, що підлягає оподаткуванню за нульовою ставкою. Але практика показує, що дана норма стала можливістю для шахраїв. [Сутність бюджетного відшкодування ПДВ / С. С. Пирога // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. Серія : Право та державне управління. – 2013. – № 1. – С. 117] Проводячи операції з фіктивного експорту вони отримують відшкодування з державного бюджету податку на додану вартість. Результат очевидний : неправомірне вилучення коштів з державного бюджету, що в умовах сучасної економічної ситуації є

260

Фінансвое право

вкрай болючим явищем. Внаслідок таких прецедентів, зі сторони державних служб відбувається невиплата через сумніви щодо реальності підстав на надання такого відшкодування. Проте треба визнати, що досить часто це робиться справедливо, адже кожна п‘ята гривня, заявлена до відшкодування ПДВ, є незаконною. [Чижова Т. В. Сучасні реалії адміністрування ПДВ та вирішення проблем його гармонізації / Т. В. Чижова. // Вісник Бердянського університету менеджменту і бізнесу. – 2011. – №1.

– С. 99.]

Недоліком ПДВ також є значний його вплив на загальний рівень цін та регресивність, особливо щодо малозабезпечених верств населення. На мою думку, досить обґрунтований вихід з цієї ситуації містить практика Європейського союзу. У європейських країнах масово запроваджують різні ставки залежно від об‘єкта оподаткування. Доцільно було б і в Україні реформувати ставки ПДВ, що містяться в Податковому кодексі на диференційовані. Наприклад, для товарів першої необхідності – нижча ставка, для товарів розкоші – вища. Таким чином прогнозується мінімум ухилення від сплати податків та зменшення тиску на населення нижчого класу.

Аналіз вищенаведених проблем наукових дискусій загалом логічно зумовлює питання : чи доцільним є податок на додану вартість ? Адже світова практика має випадки відсутності у країнах податку на додану вартість.

На наше переконання, в Україні скасування податку на додану вартість є неможливим. Важливим аргументом на користь збереження ПДВ для України є вимога Європейського Союзу використовувати цей податок у країнах-членах ЄС. Часто можна зустріти думку, що саме ПДВ є одним із факторів, які не дають економіці розвиватися. Однак, важко собі уявити, щоб в українських умовах (з шаленими соціальними зобов‘язаннями) урядовці відмовилися від податку, який забезпечує більше половини всіх доходів .А якщо ще взяти до уваги наш європейський вибір, то взагалі дискусія «з ПДВ чи без ПДВ» втрачає зміст.

Отже, для вирішення проблем щодо адміністрування ПДВ потрібно врегулювати питання щодо: визначення оптимального рівня ставок податку у Податковому кодексі; спрощення податкової декларації та процедури її подання; чітке дотримання норм щодо процедури відшкодування ПДВ; вдосконалення системи зворотного зв‘язку між Державною фіскальною службою України та платниками податку.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Пришва Н.Ю.

Ростислав Грибик

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 2 курсу

Відплив капіталу з України. Актуальні проблеми та система заходів запобігання

Для будь-якої країни світу проблема «відпливу капіталу» є «наріжним каменем», який суттєво загрожує її економічній та політичній безпеці. Щоб зрозуміти вплив даного явища на нашу державу та її економіку, важливо проводити кількісну оцінку прихованого виведення капіталу. На жаль, використовуючи офіційні статистичні дані неможливо реально оцінити динаміку даної тенденції та спрогнозувати її ефект на економіку України, саме тому, приходиться звертатися до міжнародних економічних та аналітичних засобів масової інформації та міжнародних неурядових організацій.

261

Фінансове право

Згідно з дослідженням американської неурядової організації GlobalFinancialIntegrity, наша країна знаходиться в списку лідерів по незаконному вивозу капіталу. В середньому, кожного року з України виводиться близько 11,5 млрд. доларів США. В загальному протягом 10 років, в період від 2004 до 2013 року було виведено 116,742 млрд. доларів. Це свідчить про критичний стан вітчизняної економіки та призводить до зменшення інвестування, що в свою чергу погіршує перспективи економічного розвитку[Сааков.ВДослідження: Україна у ТOP-20 країн з найбільшим обсягом незаконного вивозу капіталу. 2015. – Режим доступу-http://dw.com/p/1HL1Q].

Безумовним лідером виводу капіталу протягом усієї історії нашої незалежності були є і залишаються підприємства та компанії різної форми власності, які виводять свій прибуток в офшорні зони, здійснюючи декомпозицію бізнес-процесів. Зазвичай, бізнеспроцеси виробництва зосереджені на українській території, а фінансово-управлінська діяльність в податкових гаванях. При цьому доходи та видатки з підприємницької діяльності штучно розподіляються між бізнес-процесами так, що прибуток акумулюється в на рахунках іноземних компаній[Унинець-Ходаківська В.П. Податкова конкуренція як фактор розвитку фінансових ринків у офшорах// Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України.- 2015.- № 1-С.188].

Проблема виведення капіталу не є унікальною для нашої країни. «Taxbaseerosion» - «розмивання бази оподаткування» існує практично у всіх країнах.Серед основних причин даного явища можна назвати такі як: політична нестабільність, низька якість податкового законодавства (неефективна система нарахування та стягнення податків,криміналізація економічної діяльності, безпека і можливість легалізації доходів злочинного походження за допомогою зовнішньоекономічних операцій, відсутність інвестиційного клімату в країні (наслідок політичної нестабільності; великий дефіцит державного бюджету, девальвація національної валюти), недовіра бізнесу до влади, а населення – банкам, діяльність яких, перш за все пов‘язана з обслуговуванням грошей вкладників, високий рівень корупції.

Для цього здійснюються такі заходи як: заниження сум урахунках-фактурах при експортних операціях, оформлення фіктивнихавансових платежів у рахунках імпорту, банківські перекази вобхід існуючих заходів контролю, операції по рахунках прямування капіталів в обхід установленим правилам, які здійснюють українські банки через кореспондентські рахунки іноземних банків, завищення розмірів платежів по імпорті, у тому числі за допомогою фіктивних контрактів на імпорт товарів або послуг,контрабандний експорт, прибутки від якого переводяться в закордонні компанії або на закордонні рахунки [Аржевітін С.М. Відплив капіталу з України: причини та шляхи подолання// Вісник Національного Банку України.-2010.- №1 – С.3-5].

Щоб мінімізувати прихований відплив капіталу з нашої держави, варто прийняти ряд комплексних законодавчих рішень, а саме:

Реформувати податкову систему: відмінити чинний податковий кодекс, який по праву вважається одним з найважчих в світовій практиці, з дуже неефективною системою нарахування та адміністрування податків; ліквідувати корупційні схеми в податковій системі шляхом прийняття нового податкового кодексу, який поєднував б в собі ефективні фіскальні функції для забезпечення нормального функціонування суспільства та функції стимулюючі, які б сприяли детінізації вітчизняної економіки, її розвитку та знизили «жахаючий» рівень корупції;

Прийняти ряд антикорупційних законів, які б створили ефективний механізм вилучення капіталу, в якому є кримінальний та корупційний елемент; прийняти Закон

262

Фінансвое право

«Про декларування», який б зобов‘язував юридичних та фізичних осіб зазначати про наявність майна за кордоном, в тому числі компаній в податкових гаванях;

Прийняти ряд спеціалізованих законів спрямованих на деофшоризацію вітчизняної економіки: Закон «Про контрольовані компанії», суть якого полягає в тому, що власник компанії, яка знаходиться на території іноземної юрисдикції, змушений буде вносити дані про її існування в декларацію та сплачувати певний процент податку з прибутку, який відповідно акумулюється в офшорі; прийняти законопроект, який б зобов‘язував суб‘єктів, сплачувати податоквід суми капіталу, який виводиться з країни.

Підбиваючи підсумки, варто зазначити, щопроблема несплати податків та прихованого виведення капіталу притаманна не лише нашій країні, але,і, найбільш розвинутим економікам світу, причинами цього є: політична нестабільність, слабкий розвиток економіки, високий відсоток корупції в державі. Дії Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України в бік боротьби з таким явищем як відплив капіталу, звичайно, заслуговують на позитивну оцінку, проте враховуючи суспільні настрої важливо на даному етапі відновити довіру населення до інститутів влади.Це потребує швидкого вирішення, адже «відтік» капіталу є істотною загрозою економічній та політичній безпеці нашої країни, напряму впливаючи на рівень її розвитку. Сукупність вище перелічених заходів разом із стабілізацією економічної ситуації, сприятиме поліпшенню умовдля ведення бізнесу в Україні, відновленню довіри до національної валюти, що створить необхідну основу для накопичення внутрішніх ресурсів розвитку необхідних для прискорення темпів економічного зростання.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Лещенко Р.М.

Тамара Губанова

Приватний вищий навчальний заклад «Фінансово-правовий коледж», канд. юрид. наук, директор

Приведення державного фінансового контролю в Україні у відповідність до європейських стандартів

Однією із основних тенденцій розвитку державного фінансового контролю в Україні є приведення державного фінансового контролю в Україні у відповідність до світових, а зокрема європейських стандартів.

Варто відзначити те, що стандарти здійснення державного фінансового контролю у Європі формувалися протягом тривалого часу еволюційним шляхом. Що ж стосується України то вона має адаптувати вже існуючу практику функціонування системи державного фінансового контролю до європейських стандартів, але не формально, а реально. При цьому варто звернути увагу на те, що Україна вже зробила на цьому шляху певні кроки про, що безпосередньо зазначено у Концепції розвитку державного внутрішнього фінансового контролю на період до 2017 р. затвердженої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 травня 2005 р. №158-р. В зазначеній Концепції, на наш погляд, закріплено важливу думку про те, що незважаючи на ту обставину, що системи державного внутрішнього фінансового контролю в різних країнах Європи мають певні відмінності, вони функціонують за єдиними стандартними, організаційними підходами та понятійною базою. На нашу думку, це положення має фундаментальне значення оскільки мова йде не про адаптацію до певної сукупності стандартів, а особливо практики у сфері державного фінансового контролю різних європейських

263

Фінансове право

країн, а про приведення практики здійснення державного фінансового контролю в Україні до єдиних стандартів, які є спільними, у цій сфері, для всієї Європи.

Ще одним моментом на який би ми хотіли звернути увагу, розглядаючи цю тенденцію, є те, що у сучасних умовах глобалізації, коли відбувається становлення глобальних фінансових і товарних ринків, ефективність здійснення контролю за ними зі сторони контролюючих органів певної країни фактично унеможливлюється. Безперечно, для здійснення контролю за такими ринками необхідні міжнародні контролюючі органи. Нині, міжнародні та наднаціональні інститути фінансового контролю тільки починають свою роботу. Безсумнівно, у цих умовах важливого значення набуває теоретичне осмислення ролі державного фінансового контролю в глобальній економіці. Що ж стосується України, то вона має долучитися до співпраці європейських країн у цій сфері, активно сприяти діяльності цих міжнародних інституцій на власній території.

Наступним важливим, на наш погляд, моментом, на який варто звернути увагу при дослідженні питання про запровадження європейських стандартів здійснення державного фінансово контролю в Україні є те, що хоча в межах Європи діють єдині стандарти здійснення державного фінансового контролю, які ґрунтуються на вимогах ЄС до управління державними фінансами та містяться у розділі 28 acquis communitaire, а також у базових документах Міжнародної організації вищих органів контролю державних фінансів (INTOSAI), проте в країнах-членах ЄС та інших розвинених державах світу відсутній єдиний підхід до розуміння суті державного фінансового контрою. У цьому контексті виникає питання про те, як розуміти цю категорію в межах національної правової системи України? Яким, в такому випадку, має бути наповнення цієї категорії за умови побудови системи державного фінансового контролю в Україні за європейськими стандартами? На нашу думку, відповідь на це питання знаходиться у Концепції розвитку державного внутрішнього фінансового контролю на період до 2017 року затвердженої Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 24 травня 2005 р. № 158-р. Хоча ця Концепція прийнята у 2005 р., проте вона офіційно закріпила позицію Кабінету Міністрів України, як колегіального органу, який очолює виконавчу гілку влади в Україні, відносно цього питання та основні напрямки розвитку державного фінансового контролю в Україні до 2017 р.

Аналізуючи світову практику здійснення державного фінансового контролю можна відзначити те, що як важливий державний інститут державний аудит існує сьогодні практично у всіх країнах світу. Також діє міжнародна організація вищих органів державного фінансового контролю (INTOSAI). Крім того, внаслідок глобалізаційних процесів виникають і наднаціональні контролюючі органи, що здійснюють контроль за публічними фінансами різного роду економічних і фінансових спілок, на кшталт Європейського суду аудиторів, що діє від імені Європейського парламенту.

На окрему увагу, в контексті розгляду цього питання, заслуговує таке міжнародне утворення, як Eurofisc. Варто відзначити те, що в межах Eurofisc передбачений механізм багатостороннього швидкого оповіщення та обміну даними по новим видам транскордонної шахрайства з ПДВ, який щорічно завдає багатомільярдних збитків національним бюджетам країн ЄС.

Крім того, у Євросоюзі 16 грудня 2010 р. був створений, а з січня 2011 р. запрацював новий орган, покликаний виявляти небезпеку глобальної фінансової кризи на ранніх етапах. Мова йде про Європейський комітет з системних загроз (European Systemic Risk Board - ESRB).

264

Фінансвое право

Отже, як можна побачити із зазначеного у світі та у Європейському Союзі зокрема функціонує досить розгалужена система інститутів та органів, які здійснюють фінансовий контроль за публічними кошми. Ця система включає не тільки органи та установи, які здійснюють державний фінансовий контроль на національному рівні, тобто на рівні країн-членів ЄС, але й на міжнародному рівні та рівні ЄС. Безперечно, повноцінна інтеграція України у ЄС передбачає приведення багатьох сфер життєдіяльності країни у відповідність із європейськими стандартами. Це у повній мірі стосується такої важливої сфери державного управління, як державний фінансовий контроль. При цьому, мова йде не про формальну, а про реальну адаптацію вже існуючої практики функціонування системи державного фінансового контролю до європейських стандартів.

Анастасія Дей

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

Проблеми бюджетної децентралізації

На сучасному етапі реформування територіальної організації влади, місцевого самоврядування особливої уваги потребує питання бюджетної децентралізації, адже принцип фінансової самостійності є ключовим при формуванні ефективного місцевого самоврядування. Лише за умов доцільного розподілу дохідних джерел та високої результативності використання бюджетних коштів є можливим досягнення бажаних результатів.

Серед основних завдань, що планується реалізувати у рамках бюджетної децентралізації є: перегляд та чітка структуризація переліку власних та делегованих повноважень; розширення фінансової бази органів місцевого самоврядування; відмова від безцільових трансфертів, перехід до системи цільових трансфертів спрямованих на компенсацію видатків органів місцевого самоврядування в результаті реалізації ними делегованих функцій; зміна системи оподаткування, при якій змінюються питомі надходження на користь місцевих бюджетів; запровадження максимального рівня прозорості використання бюджетних коштів органами місцевого самоврядування.

Проте в умовах існуючих суспільно-політичних викликів та процесів, що активно відбуваються у сфері державних фінансів України існує ряд запитань, ризиків та проблем, що може спричинити бюджетна децентралізація.

Зважаючи на неоднорідність розвитку регіонів, можна припустити, що бюджетна децентралізація призведе до поглиблення диференціації у рівнях розвитку регіонів. Проте, з іншого боку, це може зумовити підвищення функціонування бюджетної системи держави через організацію і надання суспільних послуг таким чином, щоб вони максимально відповідали вподобанням населення.

Змінено механізм фінансування делегованих повноважень установ охорони здоров‘я та освіти. За умов попередньої системи вирівнювання, видатки на фінансування комунальних установ охорони здоров‘я та освіти були віднесені до видатків, які враховуються при визначені обсягу міжбюджетного трансферту місцевим бюджетам з державного бюджету, оскільки ці повноваження є делегованими державою. На даний час

265

Фінансове право

фінансовий ресурс на зазначені видатки передбачається у вигляді галузевих субвенцій, які мають чітко зазначену ціль: медична, освітянська, соціальна інші видатки. Таким чином, місцеві органи отримали конкретні цільові кошти, які не можуть змінювати. У той час, механізм розрахунків обсягу коштів на зазначені цілі проводиться за тими ж формулами, в яких нормативи бюджетної забезпеченості визначаються виходячи з фінансових можливостей державного бюджету, а не за галузевими соціальними стандартами, яких до цього часу державою не розроблено. Як результат, органи місцевого самоврядування не мають можливості впливати на обсяг виділених державою коштів, що визначені у субвенціях Міністерством фінансів [ Юрченко К., Гудзь Г. Які ризики децентралізації? / К. Юрченко, Г. Гудзь// [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://blog.liga.net/user/kyurchenko/article/17090.aspx.].

Крім того, важливо звернути увагу на адміністративно-територіальну реформу, що має на меті усунути «надмірну подрібненість адміністративно-територіальних одиниць», що забезпечить рівномірність фінансування у розрахунку на одного жителя та можливість утримання апарату управління. Альтернативою вище згаданій реформі може бути зменшення кількості місцевих бюджетів Украінӥ за рахунок установлення умовного обмеження для місцевих бюджетів відповідно до мінімальноїкількості населення певної території(наприклад 6 тис. осіб).

Щодо реформи міжбюджетних відносин, то було надано право здійснювати місцеві зовнішні запозичення усім містам обласного значення. Це, звичайно, позитивний крок до забезпечення фінансової децентралізації, проте містить низку перешкод для його подальшого розвитку, а саме: обмеженість джерел доходів бюджетів розвитку, за рахунок

яких здіиснюється̆		погашення основноїсуми місцевого боргу , що знижує можливості
здіиснюватй	запозичення ; використання залучених коштів на фінансування переважно

проектів, ефект від реалізаціїяких безпосередньо не приводить до збільшення доходів місцевих бюджетів у маибутньомў ; неврахування органами місцевого самоврядування ймовірних ризиків пов'язаних з обслуговуванням і погашенням боргових зобов'язань.

Більш того, планується провести розширення та модифікацію дохідною частини місцевих бюджетів. Проте такі плани мають ряд недоліків. Так платниками рентної плати є лише активні та офіційно зареєстровані користувачі надр, в той час як користувачі найбільш прибуткових природних ресурсів, наприклад, бурштин, не сплачують нічого ні до державного, ні до місцевих бюджетів. Легалізація такого виду діяльності дала б можливість суттєво збільшити як місцеві бюджети територій видобутку, так і державний бюджет України. Кроком вперед у цьому питанні можна вважати затвердження Верховною Радою України проекту Закону України ―Про видобування та реалізацію бурштину‖.

Відносно передбаченої можливості переходу на банківське обслуговування розпорядників коштів місцевих бюджетів, що передбачена у комплексній стратегії децентралізації, то вона має низку недоліків. А саме: застосування банківського обслуговування унеможливить отримання місцевими бюджетами короткотермінових позик на покриття тимчасових касових розривів та призведе до зростання витрат місцевих бюджетів. В банках усі операції є платними, а позики (кредити) надаються на загальних підставах – платно, за ставками, які діють на момент їхнього отримання, тоді як в органах Казначейства операції з відкриття й обслуговування рахунків і надання позик є безкоштовними.

Отже, наведені вище проблеми вказують на необхідність удосконалення передбачених та зроблених процесів бюджетної децентралізації. Саме тому є

266

Фінансвое право

обов'язковим проведення адміністративно-територіальної реформи, що створить ґрунтовну базу для подальшої ефективної реалізації реформи децентралізації бюджетів. Більш того, варто здійснити стандартизацію у медичній та освітній сферах. Необхідно використати досвід інших країн та запроваджувати нові зміни у окремих регіонах, шляхом експерименту. Таким чином, проблеми та недоліки не так різко позначатимуться на державі в цілому. Здійснені поступово та виважені процеси децентралізації обов'язково приведуть до задуманих результатів.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Гетманцев Д.О.

Емілія Дмитренко

Національна академія прокуратури України докт. юрид. наук, гол. наук. співроб.

Науково-дослідного інституту

Особливості реалізації регулятивної функції фінансового права на сучасному етапі реформування фінансової системи України

Зміни, які відбуваються останнім часом у сфері публічної фінансової діяльності актуалізують науковий інтерес до дослідження регулятивної функції фінансового права.

Реалізація регулятивної функції фінансового права дозволяє розкрити як взаємозв‘язок юридичного (нормативного) і соціального аспектів у фінансово-правовому регулюванні, так і залежність функціонування цієї галузі права від інших чинників, що впливають на фінансові правовідносини. Окрім того, шляхом реалізації цієї функції забезпечується здатність фінансового права здійснювати юридичний вплив на сферу публічних фінансових відносин та відображати їх сутнісні властивості в конкретний період, а також можливість прогнозування та пошуку найбільш ефективних засобів правового впливу на фінансові правовідносини.

Загалом, завдяки реалізації регулятивної функції фінансового права визначаються вимоги, яким має відповідати зміст фінансово-правових норм за сучасних умов реформування фінансової системи України, отже, – виробляються напрямки його вдосконалення.

Питання реформування фінансової системи України належить до невідкладних на шляху до євроінтеграції з огляду на її роль у фінансовому забезпеченні соціальноекономічного розвитку держави та її регіонів. Серед численних напрямів такого реформування одним із найбільш важливих за сучасних умов є бюджетна децентралізація, сутністю якої є підвищення рівня фінансової самодостатності й фінансової самостійності регіонів, а також оптимальний перерозподіл повноважень і бюджетних коштів між центральними та місцевими органами влади і місцевого самоврядування.

Одним із чинників успішного проведення бюджетної децентралізації в Україні є досконале фінансове законодавство, а саме якісні за змістом і ефективні щодо застосування фінансово-правові норми, якими має регулюватися механізм її проведення.

Зауважимо, що завдяки внесеним змінам до Бюджетного та Податкового кодексів України наприкінці 2014 року власне і розпочалася бюджетна децентралізація в Україні. Суттєве реформування механізму формування місцевих бюджетів, а, відповідно, і механізму фінансування функцій органів місцевого самоврядування не лише розширили права місцевих органів, а й надали їм самостійності при прийнятті рішень із формування та використання бюджетних коштів.

267

Фінансове право

Разом з тим, окремі проблеми у цій сфері залишилися не вирішеними, розв‘язання яких має сприяти пошуку найбільш ефективних засобів фінансово-правового впливу на процес бюджетної децентралізації в Україні.

Зокрема, незважаючи на внесені зміни до бюджетного та податкового законодавства, механізм перерозподілу коштів між бюджетами від окремих податкових надходжень (зокрема, податку з доходів фізичних осіб) на сьогодні не можна вважати досконалим. Отже, доцільно змінити не лише зміст тих фінансово-правових норм, якими визначається механізм такого перерозподілу, а й передбачити відповідне обґрунтування цього процесу.

Серед проблемних питань механізму адміністрування окремих податків, що зараховуються до місцевих бюджетів, варто звернути увагу на такі: місце сплати податку на прибуток підприємств (за місцем реєстрації, а не за місцем фактичного знаходження); корупційні ризики та інші проблеми (підвищення ціни на підакцизні товари, збільшення контрабандної та контрафактної продукції), що закладені в адмініструванні акцизного податку з роздрібного продажу підакцизних товарів; база оподаткування податку на майно. Отже, потребують удосконалення ті фінансово-правові норми, якими регулюються зазначені та й інші фінансові правовідносини. Зокрема, щодо податку на майно, то варто прийняти норми, якими визначити, що базою його оподаткування є не конкретна площа квартири (будинку) чи об‘єм двигуна транспортного засобу, а вартість оцінювання майна (як у багатьох зарубіжних державах).

Також мають місце і недосконалі фінансово-правові норми, якими визначається механізм фінансування делегованих повноважень органів місцевого самоврядування шляхом надання місцевим бюджетам нових видів трансфертів (освітня субвенція, субвенція на підготовку кадрів, медична субвенція). Зазначене обумовлює потребу суттєвого перегляду й прийняття оновленого переліку власних та делегованих повноважень і, відповідно, розширення фінансової бази органів місцевого самоврядування (за умови внесення змін до Конституції України, а також до Бюджетного та Податкового кодексів України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні») [Дмитренко Е. С. Удосконалення фінансового законодавства як чинник ефективного проведення бюджетної децентралізації в Україні / Е. С. Дмитренко : Матеріали VI Міжн. наук.-практ. конф. «Правова реформа в сучасних умовах: досягнення і перспективи» (26 лютого, Національний авіаційний університет, м. Київ). – Тернопіль : Вектор, 2016. – С. 161].

З іншого боку, необхідно змінити й сам механізм розрахунків обсягу коштів на фінансування делегованих повноважень органів місцевого самоврядування, який має базуватися на соціальних стандартах у галузях освіти та охорони здоров‘я. Зауважимо, що зазначені галузеві стандарти до цього часу не розроблено, окрім того не запроваджено й страхову медицину.

Таким чином, прийняття найближчим часом цих та інших змін до законодавства може сприяти подальшому реформуванню фінансової системи України, а отже – й підвищенню ролі у цьому регулятивної функції фінансового права.

Гліб Дьяков

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

268

Фінансвое право

юридичний факультет студент 4 курсу

Проблеми правового регулювання обігу електронних грошей в Україні

Актуальність даної теми полягає у збільшенні обсягів фінансових операцій пов‘язаних із використанням електронних грошей внаслідок розвитку та значного поширення новітніх інформаційних технологій. Окрім цього слід звернути увагу на необхідність імплементації положень законодавства Європейського Союзу у національне законодавство, а також подолання правових колізій у регулюванні даного виду відносин.

Питання регулювання обігу електронних грошей є недостатньо дослідженим у вітчизняній науці фінансового права. Серед вітчизняних та зарубіжних науковців також не існує єдиного підходу до визначення категорії ―електронні гроші‖. Дана проблема в першу чергу пояснюється складністю пошуку найбільш нейтрального визначення даного поняття, оскільки воно має враховувати економічний, юридичний та технологічний аспекти. З економічної точки зору електронні гроші прив‘язані до певної грошової одиниці, мають до неї обмінний курс, тобто електронні гроші виступають як міра вартості та засіб обігу. З технічної точки зору електронні гроші виступають як електронний запис про певну вартість, який захищений відповідними технічними засобами. З юридичної точки зору електронні гроші є забов‘язаннями емітента, який повинен обміняти їх на традиційні гроші за вимогою пред‘явника. Лише за умови дотримання усіх цих вимог можна надати нейтральне та найбільш повне визначення даної категорії.

Дані харктеристики електронних грошей об‘єднуються у визначенні, яке наводить Л. Є. Смірнова: «Електронні гроші визначаються як зашифрований та захищений від фальсифікації електронним підписом інормаційний масив, передача якого по глобальним інформаційним мережам асоціюється із здійсненням платежу» [Смирнова Л. Э. Электронные деньги в современнойэкономике . их функции , исторические аналогии и формальное моделирование / Третья Всероссииская̆ объединенная конференция „Технологии информационного общества – Интернет и современное общество‖

(IST/IMS-2000) – С. 46].

Національне законодавство наводить наступну легальну дефініцію поняття ―електронні гроші‖. у ч. 15.1 ст.15 ЗУ ―Про платіжні системи та переказ коштів в Україні‖: ―електронні гроші – це одиниці вартості, які зберігаються на електронному пристрої, приймаються як засіб платежу іншими особами, ніж особа, яка їх випускає, і є грошовим забов‘язанням особи, яка їх випускає‖.

Законодавство Європейського Союзу, а саме Директива 2009/110/ЄС, містить дещо ширший підхід до визначення даного поняття. У ст.2 ―Визначення‖ наводиться наступна дефініція: ―електронні гроші означають грошову вартість, як представлену у вимозі до емітента, які зберігаються на електронному пристрої, в тому числі магнітному, випускаються для отримання коштів з метою здійснення платіжних операцій, та приймаються фізичною або юридичною особою, відмінною від установи-емітента електронних грошей‖. Тобто проводячи аналіз даних дефініцій можна прийти висновку, що визначення наведене в ЗУ ―Про платіжні системи та грошовий обіг в Україні‖ узгоджене з дефініцією наведеною в Директиві ЄС.

За українським законодавством емітентом електронних грошей може виступати виключно банк. Відповідно до Директиви 2009/110/ЄС емітувати електронні гроші мають право наступні види установ: кредитні установи; установи-емітенти електронних грошей та їх філії; поштові жиро-установи, які мають право на емісію електронних

269