Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Господарське право та господарський процес

М. Азарова) та продовжується дотепер [Дурман М. О. Причини і наслідки останньої хвилі дерегуляції // Теорія та практика державного управління і місцевого самоврядування – 2014. – № 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://el-zbirn- du.at.ua/2014_1/8.pdf].

Учасниками процесу дерегуляції підприємницької діяльності є державні органи загальної компетенції (Президент України, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, центральні органи виконавчої влади, місцеві органи влади) та спеціально уповноважений орган – Державна регуляторна служба України, на яку покладено різноманітні завдання, що забезпечують здійснення процесу. Крім того, учасниками є також суб‘єкти господарювання, об‘єднання суб‘єктів господарювання, наукові установи, консультативно-дорадчі органи та громадяни.

Реформа, суть якої – зняття адміністративних бар‘єрів та максимальне спрощення умов ведення бізнесу, впроваджується, зокрема, шляхом прийняття великої кількості нормативно-правових актів: загальних та тих, вносять зміни до вже існуючих. Важливим є «План заходів щодо дерегуляції господарської діяльності». У даному нормативноправовому акті визначено більше ста заходів та завдань, що мають бути проведені/виконані, строк їх виконання та органи державної влади, що відповідальні за кожен з цих заходів. Серед основних напрямів реформи можна виділити такі як: підвищення ефективності діяльності Державної регуляторної служби; зменшення кількості контролюючих органів та їх функцій; зменшення кількості регуляторних бар‘єрів та дозволів; створення системи електронної комунікації між бізнесом та органами влади; розробка правової структури для створення органів саморегулювання підприємництва.

Основним показником ефективності процесу дерегуляції є стан виконання дерегуляційних заходів. Державна регуляторна служба за результатами роботи проведеної протягом 2015 року визначила, що за рік стан виконання «Плану заходів щодо дерегуляції господарської діяльності» становить 67 відсотків [Стан виконання Плану заходів щодо дерегуляції господарської діяльності за 2015 рік // Державна регуляторна служба України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dkrp.gov.ua/info/4878].

Серед результатів, які вже були досягнуті, можна зазначити: спрощення порядок отримання ліцензій та зменшення з 57 до 30 кількість видів господарської діяльності, які потребують ліцензування; легалізація електронної реєстрації бізнесу через портал електронних сервісів; аналіз 1438 проектів регуляторних актів органів влади всіх рівнів на відповідність принципам державної регуляторної політики та конкретні результати у багатьох сферах господарської діяльності.

Негативний вплив на реалізацію запланованих заходів мають як певні внутрішні фактори, серед яких зволікання (умисне та з об‘єктивних причин) відповідальних виконавців; так і зовнішні, пов‘язані з питаннями корупції, ефективності державного управління, політичної та ділової культури чиновництва.

Можна зробити висновок, що задля належної реалізації державної політики дерегуляції підприємницької діяльності потрібно ліквідовувати негативні явища в інших сферах (наприклад – корупцію, прийняття неефективних НПА), а також необхідними є рішучі та дієві кроки, нові підходи. До таких можна віднести запроваджений нещодавно формат оперативних нарад під головуванням Міністра економічного розвитку і торгівлі України за безпосередньої участі Голови Державної регуляторної служби України та залученням керівників органів влади з метою координації їх роботи . Крім того,

140

Господарське право та господарський процес

прикладом є створення «нового інструменту» – Офісу ефективного регулювання, який є недержавною установою, ресурсом для всіх міністерств, що буде займатися аналізом законодавства та регуляторного поля, виявленням проблемних моментів і підготовкою проектів нових документів у сфері дерегуляції.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Кологойда О.В.

Наталія Стукан

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 4 курсу

Перспективи та наслідки запровадження похідного позову в Україні

Утеорії корпоративного права похідний позов є таким, що учасник (акціонер) компанії подає від імені компанії до третьої особи, як правило це посадова особа виконавчого органу з метою відшкодування збитків, які та завдала юридичній особі. Таким чином похідний позов є способом захисту інтересів компанії у разі, якщо органи управління ухиляються від подачі позову до особи, яка завдала збитків. Разом з тим це і спосіб захисту акціонера(кількох), який є позивачем. Метою дослідження є окреслення природи похідного позову, перспектив та проблем впровадження його для українських реалій. Актуальність роботи зумовлена суперечливістю, але разом із тим і важливістю, новаторським аспектом такого кроку для України.

До вивчення похідних позовів вдавалися такі вітчизняні вчені як Попов, Колупаєв, Єфименко, Лукач. Щодо країн, в яких вони наразі запроваджені, то це, зокрема, США, Великобританія, Казахстан, Росія, щоправда в останніх двох застосовуються не так ефективно.

Усучасних акціонерних товариствах особи, які володіють ними не завжди можуть здійснювати безпосереднє щоденне керівництво, особливо якщо такими володільцями є декілька осіб. Так, управління здійснюється або професійним керівником (менеджером) або особами, обраними з числа володільців. Інші ж акціонери, зокрема, міноритарні власники не здійснюють такого і навіть при бажанні не можуть вплинути на прийняття рішень, навіть якщо вони й порушують їх права. Так, інститут похідного позову встановлює певний механізм вирішення проблем, що постають у зв‘язку з цим.

В Україні застосування цього інституту до недавнього часу було неможливим; з 1 травня 2016 набирає чинності Закон України ―Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів‖, який запроваджує механізм реалізації такого позову. Так, предметом похідного позову, згідно із законом може бути лише відшкодування збитків, завданих господарському товариству його посадовою особою. В світові практиці трапляються практично будь-які вимоги; такими є вимога міноритарних власників до мажоритарних, визнання правочину недійсним та інші. Визначимо також осіб, які мають право на подачу похідного позову згідно із прийнятим законом. Такими є учасники (акціонери) товариства, яким сукупно належить 10 і більше відсотків статутного капіталу (простих акцій) товариства. Наскільки доцільно визначати суб‘єктний склад таким чином покаже час і практика застосування, та зазначимо, що існують і інші приклади. В США, до прикладу, в низці випадків таким правом наділені також і кредитори товариства.

141

Господарське право та господарський процес

Зауважимо про особливості впровадження даного інституту в українські реалії та питання, які виникають у зв‘язку із цим. Звернемо увагу на передбачений законом механізм запобігання зловживання правом подання похідного позову. В Україні наразі таким є вимога до володіння мінімальною кількістю акцій щоб мати право подати подібний позов – такою є 10% акцій для однієї особи. Порівнюючи із зарубіжним досвідом запровадження бар‘єру це досить багато. Так, наприклад, в англійському праві вимоги до мінімальної кількості акцій взагалі немає, і позов може ініціювати будь-який учасник. У Японії достатньо володіти однією акцією, але визначено мінімальний термін володіння – шість місяців. Німеччина встановила мінімальний поріг у розмірі 1% статутного капіталу або володіння часткою, номінальна вартість якої становить 100000 євро. Отже, очевидними стають завищені вимоги до українських акціонерів, які бажають захистити інтереси компанії [http://forbes.net.ua/ua/opinions/1413473-uprovadzhennya- pohidnogo-pozovu-v-chomu-prorahuvalisya-deputati]. Зауважимо, що встановлення додаткових критеріїв, що зазначені вище могли би стати досить корисними і для нас, разом з тим запобігали «дискримінації» учасників, що володіють малою кількістю акцій. Зрозуміло, що встановлення 10% бар‘єру не є вирішенням проблеми, а навпаки – може створити нову: коли мажоритарні акціонери зловживають своїм становищем і блокують роботу компанії переслідуючи власні цілі.

Ця цифра одночасно викликає ще й інше питання. У зарубіжній практиці мета існування похідного позову обумовлюється необхідністю захисту прав міноритарних власників акцій, так вважається, що в разі незадоволення великих акціонерів діями посадових осіб вони можуть відкликати їхні повноваження шляхом проведення загальних зборів учасників. Якщо посадові особи діють проти інтересів підприємства зі схвалення великих акціонерів, єдиним механізмом, доступним для учасників, які володіють незначною часткою, є подання похідного позову. У вітчизняному варіанті відбувається скоріше захист акціонерів від зловживань посадових осіб виконавчого органу, але не міноритаріїв від неправомірних дій керівництва компанії. Отож, первісна мета запровадження інституту похідного позову дещо змінена.

Зважимо і на специфіку впровадження інституту похідного позову в Україні, так особливим залишається суб‘єктний склад осіб, до яких можуть такі позови подаватися, адже в наших реаліях це є також ревізор, аудитор товариства, що не притаманно і неприпустимо для світової практики. Тож питань та недосконалостей, вочевидь, досить; разом із тим відмітимо новаторський підхід та можливості, які надає подання таких позовів.

Таким чином, робимо висновок, що сам факт запровадження інституту похідного позову в українському законодавстві є великим кроком вперед, що, як передбачається, створить більш сприятливе інвестиційне поле, сприятиме розвитку і більшій прозорості управління товариствами. Разом з тим, як і будь яке нововведення, і це не позбавлене суперечностей та недосконалості.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Лукач І.В.

142

Господарське право та господарський процес

Ірина Ступка

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара студентка 4 курсу

Окремі процесуальні аспекти застосування електронних документів як доказів у господарському процесі

Із набуттям в Україні поширеності інформаційних технологій у загальному вжитку та господарських відносинах, актуальним постає питання законодавчого закріплення та детального врегулювання подання електронних документів як доказів у господарському процесі.

Питанню потреби законодавчого закріплення електронних документів як доказів у господарському процесі для правильного вирішення спорів присвячено недостатньо уваги в сучасній науковій літературі. Так найвідомішими у цій сфері є напрацювання О. О. Присяжнюка та О. П. Євсєєва, у яких наголошено на необхідності визнання юридичної сили електронних документів, що циркулюють при розгляді господарських спорів [Присяжнюк О. О. Електронні докази у господарському процесі: проблеми формалізації / О. О. Присяжнюк, О. П. Євсєєв // Проблеми законності. – 2011. – Вип. 117.

– С. 13 – 23].

Проблемою на сьогодні є те, що господарське процесуальне законодавство не бере до уваги досягнень науки і техніки, не відповідає практичним вимогам сучасності. Так у чинному Господарському процесуальному кодексі України (далі - ГПК), передбачено, відповідно до ч. 2 ст. 32 ГПК, що докази встановлюються такими засобами: письмовими і речовими доказами, висновками судових експертів, поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. Однак поняття електронних доказів не закріплене у ГПК і не віднесено до письмових або речових доказів і, як наслідок, невизначеним є порядок подання електронних доказів до господарських судів. Одночасно аналіз практики розгляду справ господарськими судами чітко дозволяє простежити значне збільшення обсягу подання до господарських судів саме електронних документів у якості доказів.

Ч. 13 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» від 03.09.2015 №675-VIII (далі – Закон) закріплює можливість подання як доказів електронних документів (повідомлень), пов‘язаних із електронним правочином сторонами та іншими особами, які беруть участь у судовому розгляді справи. Такі докази зазначеним Законом класифікуються як письмові у розумінні ст. 36 ГПК.

Для того щоб електронний документ відігравав роль доказу у господарському судочинстві він повинен відповідати певним вимогам, встановленим статтями 5-7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" від 22.05.2003 № 851-IV, а саме: електронний документ повинен мати визначений склад та порядок розміщення обов'язкових реквізитів. Обов'язковим реквізитом електронного документа є електронний підпис, який використовується для ідентифікації підписувача та підтвердження цілісності даних в електронній формі.

Законодавче визнання електронного документу як письмового доказу у господарських відносинах є важливим кроком до врегулювання питання, однак закріплення процесуальної норми, яка стосується подання електронних документів як доказів у господарському процесі у Законі, який регулює матеріальні аспекти укладення електронних правочинів є недоречним. Тому регулювання цього питання повинно

143

Господарське право та господарський процес

відбуватися у кодифікованому спеціалізованому процесуальному нормативно-правовому акті, тобто в ГПК.

В українському процесуальному законодавстві наявна тенденція до визнання електронних доказів і віднесення електронних документів до письмових доказів.

У цивільному процесуальному законодавстві наразі вже урегульоване подання такого виду доказів. Так у ч. 2 ст. 65 Цивільного процесуального кодексу України зазначається, що речовими доказами є магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що містять значення для справи.

Аналогічно наразі врегульоване це питання і у адміністративному процесуальному законодавстві. Так, у ст. 79 Кодексу адміністративного судочинства, що має назву «Письмові докази», закріплено, що письмовими доказами є документи (у тому числі і електронні документи), що містять в собі відомості про обставини, які мають значення для справи.

Таким чином, враховуючи наведений аналіз законодавчих норм, пов‘язаних із поданням електронних документів як доказів у господарському процесі, ми вважаємо, що відсутність у чинному ГПК норми, яка б закріплювала подання електронних документів як письмових доказів, це недолік, який обмежує доказову базу та право сторони доводити ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, перешкоджає неупередженому розгляду справ, не дозволяє дослідити всі обставини справи і сприяє різним підходам у судовій практиці щодо оцінки електронних доказів господарськими судами.

Враховуючи викладене, з метою усунення вказаних недоліків на нашу думку доцільно у ч. 1 ст. 36 ГПК закріпити, що електронні документи, оформлені відповідно до вимог законодавства, виконують функцію доказів у господарському судочинстві та належать саме до категорії письмових доказів.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Зубатенко О.М.

Олена Тацишина

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Проблеми законодавчого врегулювання інвестування

У законодавстві України в цілому сформоване правове поле регулювання відносин у сфері інвестиційної діяльності. Не дивлячись на відносну динаміку розвитку та інтересу держави у забезпеченні якісно нових правил інвестування в Україні, законодавство про інвестиційну діяльність залишається і досі по-перше, дуже складною, надмірно перевантаженою, багаторівневою системою нормативно-правових актів; по-друге, існує ряд проблемних та неврегульованих питань та протиріч у сфері здійснення інвестиційної політики, що в умовах високого рівня корупції, створює зайві ризики для ефективного розвитку ринку інвестицій в Україні.

На сьогодні, у сфері регулювання інвестиційної діяльності, одним із шляхів вирішення ряду проблем має стати дослідження правильності та відповідності визначення основних понять, які є ключовими для регулювання інвестиційної діяльності: «інвестиції» та «інвестиційна діяльність». Так, невідкладним є перегляд конкретного змістовного наповнення Закону України "Про інвестиційну діяльність». По-перше,

144

Господарське право та господарський процес

потребує врегулювання легальне визначення поняття «інвестицій». Обсяг даного поняття є ключовим для визначення даного виду діяльності, воно формує інтелектуально-вольову єдність інвестиційного права. З позиції практики випливає, що вживання терміну «інвестиції» як основного визначення в основному Законі є необхідним і має увібрати в себе загальні ознаки, притаманні даній категорії як окремому виду вкладень. Легальна дефініція визначення «інвестицій» неодноразово критикувалась науковцями як некоректна. Так, Поєдинок В.В. у своїх дослідженнях зазначає, що поняття «інвестиція» має відображати цей вид вкладень як дії (операції) цього суб‘єкта, що визначають спосіб здійснення такого внеску. У зв‘язку з цим вона пропонує викласти ст. 1 Закону України у такій редакції: «Інвестиціями є: кошти або інші майнові цінності, що вкладаються в об‘єкти, визначені цим Законом, а також операції з вкладення коштів або інших майнових цінностей, що вкладаються в об‘єкти, визначені цим Законом, з метою одержання прибутку (доходу) або досягнення іншого корисного ефекту в результаті їх господарського використання та на засадах прийняття пов‘язаного з таким вкладенням ризику» [Поєдинок В.В. Правове становище інвестора як суб'єкта господарських відносин : автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.04 / В.В. Поєдинок . – Київ : Б.в., 2004 .

– 20 с. – На укр. яз.]. По-друге, відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність": «Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріальновиробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень». 7 квітня 2015 ВРУ було прийнято Закон «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо державних інвестиційних проектів» № 2258, яким було дано визначення «державних капітальних вкладень». Вбачається, включення відповідного поняття і до Закону України "Про інвестиційну діяльність", що відповідало б логічному закріпленню основних визначень на рівні основного акту. По-третє, виникає ряд запитань щодо визначення поняття «інвестиційної діяльності». Закон України визначає інвестиційну діяльність як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій. Дане легальне визначення є занадто лаконічним, а також ставить в основу визначення діяльності поняття «інвестиція», яке за своєю природою є вужчою категорію від «інвестиційної діяльності». Інвестиційна діяльність в першу чергу є видом господарської діяльності, що відразу має відбитися у визначенні даної категорії. Прикладом може слугувати визначення у законодавстві зовнішньоекономічної діяльності у Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», де законодавець, не дивлячись також на лаконічність терміну все ж таки за допомогою визначення кола суб‘єктів, окреслив і вид такої діяльності - суб‘єкти господарської діяльності України та іноземні суб‘єкти господарської діяльності. У свою чергу, частина 1 статті 5 Закону «Про інвестиційну діяльність» описує коло можливих суб‘єктів цієї діяльності за допомогою традиційної тріади суб‘єктів цивільного права – громадяни, юридичні особи, держави. Безумовно, інвестиційну діяльність можуть здійснювати і негосподарюючі суб‘єкти шляхом придбання корпоративних прав, тощо, але даний вид діяльності негосподарючих суб‘єктів не носить постійного характеру та є поодинокими, разовими відносинами. Також, першочерговим, має стати визначення місця інвестиційного проекту при здійсненні інвестиційної діяльності. У частині 3 статті 2 Закону йдеться про інвестиційний проект, який виступає основою реального інвестування. Інвестиційні правовідносини у своїй більшості виникають саме із дій, які направлені на створення такого проекту та подальшої його реалізації. Саме на основі інвестиційного проекту будується і інвестиційна діяльність, окрім винятків щодо проведення операцій з корпоративними правами та іншими видами майнових та інтелектуальних цінностей.

145

Господарське право та господарський процес

Тому на мою думку, визначенню інвестиційної діяльності має бути притаманна ознака вчинення такої діяльності саме через створення та реалізацію інвестиційного проекту.

Висновки. Проаналізувавши вищевикладене, приходимо до висновку, що у Законі України «Про інвестиційну діяльність» має бути чітко визначено, враховуючи спеціалізацію даного виду діяльності, перелік суб‘єктів такої діяльності; визначено інвестиційну діяльність як один із видів господарської діяльності таких суб‘єктів та зазначено притаманні інвестиційній діяльності ознаки: тривалість у часі, вчинення практичних дій щодо підготовки вкладення інвестицій, прийняття та виконання відповідних рішень тощо. Пропоную конкретизувати законодавче визначення інвестиційної діяльності таким чином: Інвестиційна діяльність – сукупність дій господарського характеру, які вчиняються фізичними та юридичними особами (резидентами та нерезидентами), особами без громадянства, державою (іноземними державами) щодо підготовки інвестиційного проекту, безпосереднього його реалізації, та здійснення будь-якої іншої діяльності, пов‘язаної з інвестиціям, що направлені на отримання прибутку (доходу) та\або досягнення відповідного соціального ефекту.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Пацурія Н.Б.

Юлія Тищенко

Інститут кримінально-виконавчої служби Національної академії внутрішніх сил України, кандид. юрид. наук, доцент кафедри загальноюридичних дисциплін

Місце прав споживачів в господарському праві

Суспільні відносини, що складаються у споживчій сфері, мають складний, багатогранний соціально-економічний зміст, у зв'язку з чим є об'єктом міжгалузевого правового регулювання.

Деякі науковці умовно поділяють споживчі відносини на дві групи. До першої групи, на їх думку, належать відносини, в яких споживач виступає як безпосередній учасник. Ці відносини, засновані на цивільних договорах (купівлі-продажу, прокату, побутового підряду тощо), регулюються нормами приватного, насамперед, цивільного права. Другу групу складають відносини за участю споживачів, що виникають на основі норм публічного права, що забезпечують державний і суспільний захист прав споживачів [Левшина Т. Л. Основы законодательства о защите прав потребителей : Курс лекций / Т. Л. Левшина. – М. : Юридическая литература, 1994. – С. 35].

На наш погляд, варто виділити ще одну – третю групу споживчих відносин, до якої належать відносини, в яких конкретний споживач не бере безпосередньої участі. Вони регулюються нормами публічного права, що регламентують діяльність державних органів у сфері забезпечення прав споживачів і передбачають основні вимоги стосовно товарів, робіт, послуг та спрямовані на забезпечення безпеки життя, здоров‘я та реалізації прав споживачів тощо.

Ми погоджуємося з дослідниками, які на основі аналізу положень Закону України «Про захист прав споживачів» роблять висновок про міжгалузевий, комплексний характер змісту його норм. На їхню думку, в законодавстві про захист прав споживачів перетинаються нормативно-правові акти (природно, і норми) конституційного, цивільного, трудового, адміністративного, кримінального та інших галузей

146

Господарське право та господарський процес

законодавства [Кагал Т. Законодавство про захист прав споживачів у сфері якості товарів у системі законодавства України / Т. Кагал // Право України. – 1998. – № 8. – С. 101].

Проте, яку роль в правовому регулюванні забезпечення прав споживачів відіграє господарське право?

Господарське право є особливою галуззю права і його виникнення, як слушно зазначив О. Подцерковний, зумовлено неминучим посиленням ролі держави в сучасній економіці, підвищенням вимог до безпеки і якості виробничої діяльності, починаючи з кінця ХІХ століття економіка стала потребувати публічно-правових обмежень, які покликані забезпечити стабільність і порядок у господарській сфері [Господарське право: підручник / О. П. Подцерковний, О. О. Квасніцька, А. В. Смітюх та ін. ; за ред. О. П. Подцерковного. – Х. : Одісей, 2012. – С. 16].

Тобто, господарське право як окрема галузь об‘єднує у своєму правовому регулюванні як приватні відносини, засновані на майновому елементі, так і публічні, основою яких є організаційні відносини, що реалізуються в компетенції органів державної влади щодо прав і обов‘язків суб‘єктів господарювання.

Виходячи із змісту статті 1 Господарського кодексу України, цей Кодекс регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб‘єктами господарювання, та, зокрема, споживачами, як учасниками відносин у цій сфері.

У Господарському кодексі України регулюванню питання забезпечення прав споживачів приділено значну увагу. Так, відповідно до частини другої його статті 5 однією із конституційних основ правового господарського порядку в Україні є захист прав споживачів.

Крім того, Кодекс містить окрему статтю 20, що має назву: «Захист прав суб‘єктів господарювання та споживачів». У ній, зокрема, йдеться про те, що держава забезпечує захист прав і законних інтересів споживачів, а кожен споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. У цій статті визначено також шляхи захисту прав та законних інтересів споживачів.

Особливої уваги заслуговує стаття 39 Кодексу, яка має назву: «Захист прав споживачів». Водночас, у зазначеній статті в основному йдеться не про власне захист прав споживачів, а закріплюється їхній перелік.

Відповідно до частини другої вказаної статті держава забезпечує громадянам захист їхніх інтересів як споживачів, надає можливість вільного вибору товарів (робіт, послуг), набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів (робіт, послуг) відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання іншими законними способами товарів (робіт, послуг) в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров‘я і життєдіяльності. Варто відзначити, що використання в даному випадку терміну «громадянин» є недоречним, оскільки, споживачами в Україні є також іноземці та особи без громадянства.

За частиною третьою статті 39 Кодексу права споживачів, механізм реалізації захисту цих прав та відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками (виконавцями, продавцями) регулюються законом про захист прав споживачів та іншими законодавчими актами. Редакція наведеного положення викликає певні зауваження, оскільки виключає можливість регулювання механізму реалізації захисту прав споживачів та відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками (виконавцями, продавцями) указами Президента України, постановами Кабінету

147

Господарське право та господарський процес

Міністрів України тощо. Водночас, згідно з пунктом 1 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами визначаються лише права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов‘язки громадянина. Тобто, механізм реалізації захисту прав споживачів, інші споживчі відносини можуть регулюватися зазначеними підзаконними актами, що й здійснюється на практиці.

Отже, не дивлячись на деякі неточності в положеннях Господарського кодексу України щодо забезпечення прав споживачів, слід зазначити, що господарське право є однією із ключових галузей права, що разом із конституційним та цивільним правом складає основу правового регулювання цього міжгалузевого інституту.

Андрій Фалендиш

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студент 3 курсу

Правове регулювання економічної концентрації: порівняльно-правовий аспект

Актуальність даної теми обумовлена необхідністю поліпшення законодавчого врегулювання дій, що стосуються виникнення ситуації економічної концентрації.

Уст.22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визначаються юридичні факти, що є концентрацією. Відповідно до ст.24 Закону України «Про захист економічної конкуренції» умовою вчинення зазначених дій є отримання дозволу АМК України на проведення концентрації, якщо сукупна вартість активів учасників концентрації перевищує 12 мільйонів євро або частка на ринку, де проводиться концентрація (або суміжному до нього), суб‘єктів концентрації перевищує 35%. Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про захист економічної конкуренції» № 2168а від 25.06.2015 р. пропонує збільшити пороговий рівень контролю за концентрацією до 30 мільйонів євро (загальний показник). Фактом здійснення концентрації слід визнавати не лише безпосередні дії з набуття права власності на придбані покупцем акції, але й інші фактичні дії, котрі блокують діяльність господарюючого суб‘єкта, перешкоджають нормальній діяльності вищого органу управління товариства тощо.

Засвідчення намірів придбати акції, що забезпечать перевищення 25% або 50% голосів у вищому органі управління, зокрема, укладення договору комісії на придбання акцій, не є концентрацією відповідно до Закону України «Про захист економічної конкуренції». Тому укладення попереднього договору до отримання дозволу на концентрацію, якщо цей дозвіл є необхідним, не вважається порушенням конкурентного законодавства, а перерахування коштів за таким договором не свідчить про набуття контролю одним суб'єктом господарювання над іншим, а підтверджує укладення основного договору в майбутньому.

За законодавством Великої Британії концентрація підлягає контролю державних органів лише за добровільної згоди суб‘єктів концентрації, якщо така концентрація не стосується життєво важливих сфер виробництва.

УВеликій Британії пороговим значенням є або наявність активів, що оцінюються у 70 мільйонів фунтів стерлінгів, або ж здобуття одним із суб‘єктів господарювання 25% певного ринку. У США поріг для надання таким операціям статусу контрольованої – 76,3 мільйонів доларів США. Також у США цей поріг є регульованим та змінюється щорічно,

148

Господарське право та господарський процес

що надає змогу підлаштовувати законодавство під економічні реалії більш ефективно

[IFLR, Merger Control Survey 2015. – 2014. – P. 55].

Концентрацією у Великобританії визнається також набуття відповідним суб‘єктом більшого рівня контролю над суб‘єктом концентрації. Відповідно, Enterprise Act 2002 виокремлює три рівні контролю: контроль де-юре; контроль де-факто та суттєвий вплив.

Зважаючи на можливість зловживання щодо купівлі роздрібнених часток суб‘єкта господарської діяльності, контроль відповідних органів Великобританії поширюється не лише на конкретну операцію з купівлі відповідної частки, а на сукупність таких операцій у межах 2 років.

Дія законодавства Великої Британії щодо концентрації поширюється на створення нового суб‘єкта господарювання, якщо він здійснюватиме підприємницьку діяльність тільки стосовно його материнських компаній.

Хоча у Великій Британії відсутній обов‘язковий режим повідомлення компетентних органів про проведення дій, що можуть призвести до концентрації, Служба конкуренції та ринків Великобританії має право самостійно ініціювати перевірку відповідних дій (у межах 4 місяців). Для отримання інформації про здійснення таких операцій використовуються різноманітні джерела, зокрема, й ЗМІ. Важлива і кооперація із членами спільноти Європейського Союзу та їх компетентними органами, які можуть мати таку інформацію.

Регулювання економічної концентрації в межах Європейського Союзу як об‘єднання здійснює Regulation (EC) 139/2004. Даний нормативний акт зберігає загальні тенденції щодо визначення поняття концентрації. Поняття ―контролю‖ визначається як вирішальна можливість впливати на прийняття рішень суб‘єкта господарювання. Однак порогові значення застосування цього нормативно-правового акту є дуже високими, адже стосуються операцій, що можуть призвести до наслідків на території усього ЄС.

У Regulation (EC) 139/2004 зазначається, що операція із концентрації стає контрольованою, якщо загальний обсяг виробленої продукції досягає 5 або 2,5 мільярди євро (залежно від обставин концентрації). Контроль у розумінні законодавства ЄС також має відповідну градацію: де-юре, де-факто та контроль права вето. У ЄС висловлювалися точки зору стосовно встановлення контролю за набуттям незначних (до 10%) пакетів акцій суб‘єктів підприємництва [ICLG, Merger Control 2016. - 2015. – P. 178]. Такий підхід був запропонований у White Paper 2014, що є своєрідним вектором розробки законодавства ЄС. Зазначалося, що такі правочини можуть призвести до виникнення антиконкурентних дій. В ЄС на законодавчому рівні регулюється питання визнання одиничним актом концентрації ситуацій, за яких відбувається купівля часток у малих розмірах в активах суб‘єкта господарювання у досить короткий період часу.

Висновки. У законодавстві України слід встановити контроль за вчиненням дрібних правочинів, що направлені на здобуття контролю над суб‘єктом концентрації (вчинення сукупності правочинів) для уникнення зловживань з боку суб‘єктів концентрації. Пропоную встановити строк контролю за відповідними операціями 2 роки за прикладом Великобританії та доповнити ст.22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» новим абзацом: «Концентрацією також визнається сукупність дій (правочинів), які призвели до наслідків, передбачених частиною 1 цієї статті, вчинені протягом 2 календарних років».

149