Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Інтелектуальна власність

пов‘язану з торгівлею витворами мистецтва, мають можливість відмовлятися від реалізації творів авторів, що активно обстоюють своє право на отримання винагороди за правом слідування, що призводить до дискримінації цих творців. У випадку ж запровадження розширеного колективного управління за цим напрямком збір винагороди здійснюватиметься за всі продані відповідними особами твори, що призведе до недоцільності дискримінації окремих творців.

В цілому слід констатувати, що запровадження практики країн членів Європейського союзу, зокрема Польщі, в законодавство України в цій сфері, позитивно відобразиться на дотриманні прав авторів та забезпечить впровадження ефективного механізму отримання винагороди за правом слідування.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Майданик Л. Р.

Маргарита Татарова

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

До питання виокремлення ліцензії як виду договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності

Суспільство двадцять першого століття – це інформаційне суспільство. Хто володіє знаннями – той володіє світом.

Актуальність теми дослідження обумовлена як стрімким розвитком світового ринку об‘єктів права інтелектуальної власності, так і неоднозначністю підходів науковців щодо тлумачення найпоширеніших форм розпоряджання виключними правами, а саме – ліцензії та ліцензійного договору. В останні роки питанню розмежування цих понять, а також обґрунтування доцільності виокремлення ліцензії як окремого виду договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності займалися такі науковці, як: А.І. Дрішлюк, Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, А.О. Кодинець, І.М. Коросташова, В.Є. Макода, О.П. Орлюк тощо.

Частиною 1 ст. 1107 Цивільного кодексу України закріплено перелік видів договорів, за якими здійснюється розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності: 1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; 5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Утім віднесення ліцензії на використання об‘єкта інтелектуальної власності до окремого виду договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності є доволі сумнівним.

Загалом, у ЦК України відсутнє визначення терміну «ліцензія на використання об‘єкта права інтелектуальної власності». Частина 1 ст. 1108 Цивільного кодексу України містить лише пояснення, що «особа, яка володіє виключним правом дозволяти використання об‘єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об‘єкта у певній обмеженій сфері». Із цього випливає, що законодавець розглядає

350

Інтелектуальна власність

ліцензію на використання об‘єкта права інтелектуальної власності, з одного боку, як договір, а з іншого – як письмове повноваження.

Окрім цього, законодавчо визначено види ліцензій. Так, ліцензія може бути виключною (видається лише одному ліцензіату та виключає можливість використання твору ліцензіаром і видачу ним ліцензії іншим особам), одиничною (видається лише одному ліцензіату, але не виключає можливості використання твору ліцензіаром) та невиключною (ліцензіар може використовувати твір та видавати ліцензії іншим особам).

Відповідно до положень ЦК України ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Однак, на нашу думку, це твердження не є підставою вважати ліцензію договором, оскільки зазначений документ є лише формою домовленості сторін.

Що ж стосується підходів науковців, то варто зазначити, що свого часу серед правознавців висловлювалася думка, що ліцензія є той самий ліцензійний договір [Мельник О. Договори у сфері інтелектуальної власності за новим Цивільним кодексом України // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – №9. – С. 7].

Схожої точки зору притримується І. М. Коросташова, яка вважає, що ліцензію можна визначити як дозвіл, що надається власником прав на об‘єкт інтелектуальної власності (ліцензіаром) іншій особі (ліцензіату) у письмовій формі, що визначає повноваження на використання такого об‘єкта, що, як правило, видається на платній основі. Також, І. М. Коросташова зазначає, що для того, щоб у ліцензіата виник певний взаємний обов‘язок відносно ліцензіара, слід «використовувати ліцензію у якості ліцензійного договору» [Коросташова І.М. Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності: питання класифікації. // Науковий вісник ДДУВС. – 2008. – №4. – С. 71-72].

Також, деякі з науковців стверджують, що ліцензія є, швидше, не окремим видом договору, що застосовується у зазначеній галузі, а виступає як категорія, аналогічна поняттю «видача довіреності», сутність якого полягає у наділенні певної особи повноваженнями діяти певним чином [Харитонов Є. О., Харитонова О.І., Дрішлюк А.І. Добровільне представництво у цивільному праві України: навчал. посіб. / Є.О. Харитонов, О.І. Харитонова, А.І. Дрішлюк. – К. : Істина, 2007. – С. 105].

Дослідивши велику кількість наукових джерел та матеріалів судової практики, ми дійшли висновку, що ліцензія насправді є одностороннім правочином. Як правило, ліцензія видається на використання таких творів, як комп‘ютерні програми чи електронні бази даних. У такому випадку покупець матеріального носія, на якому записана комп‘ютерна програма, може скористатися об‘єктом права інтелектуальної власності лише в обумовлених ліцензією (дозволом) межах; якщо дозвіл оформлюється як ліцензійний договір, то виникають правовідносини з конкретним контрагентом, який в момент укладання договору вже відомий ліцензіару [Кодинец А. А. Договора в сфере интеллектуальной собственности: проблемы правового регулирования / А. А. Кодинец // Альманах цивилистики: Сборник статей. – К., 2010. – №3. – С. 248].

Відтак, що ж стосується випадків оформлення повноважень на використання інших об‘єктів права інтелектуальної власності, то тоді сторони укладають між собою ліцензійний (авторський) договір.

Отже, ми вважаємо недоцільним віднесення «ліцензії» до переліку договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, у зв‘язку з чим пропонуємо розглядати ліцензію як односторонній правочин та як документ,

351

Інтелектуальна власність

зафіксований на певному матеріальному носії та згідно з яким ліцензіар надає ліцензіату дозвіл на використання відповідного об‘єкта права інтелектуальної власності.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Ковальчук О. О.

Наталія Чередник

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 2 року навчання

Система суб’єктів реалізації прав інтелектуальної власності у дослідницькому університеті

Дослідницькі університети у всьому світі відіграють роль генератора нових знань та технологій. Від законодавчо закріпленої автономії таких установ щодо реалізації прав інтелектуальної власності залежить можливість останніх комерціалізувати результати їх діяльності, що, в свою чергу, впливає на розбудову інноваційної системи. З прийняттям Закону України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 р. №1556-VII (далі – Закон), вперше в Україні на найвищому законодавчому рівні було закріплено поняття дослідницького університету, його правовий статус та критерії, яким він має відповідати. Значну увагу в Законі приділено саме питанням автономії таких установ щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності на її об‘єкти та визначення статей та обсягів витрат власних надходжень, утворенню інноваційних структур різних типів, внесенню в якості вкладу до статутних капіталів таких структур об‘єктів права інтелектуальної власності тощо.

Так, у відповідності до Закону, дослідницький університет має наступні права, що сприятимуть реалізації прав інтелектуальної власності:

-формувати на своїй базі інноваційні структури різних типів (наукові та технологічні парки, бізнес-інкубатори, малі підприємства тощо) на засадах поєднання інтересів високотехнологічних компаній, науки, освіти, бізнесу та держави з метою виконання і впровадження інноваційних проектів (п. 7. ч. 3. ст. 29, ч. 5 ст. 30, ч. 3 ст. 70 Закону);

-брати участь у формуванні статутного капіталу інноваційних структур і утворених за участю вищих навчальних закладів малих підприємств, що розробляють і впроваджують інноваційну продукцію, шляхом внесення до них нематеріальних активів (майнових прав на об‘єкти права інтелектуальної власності) (ч. 3 ст. 70 Закону);

-провадити на підставі відповідних договорів спільну діяльність з навчальними закладами, науковими установами та іншими юридичними особами (ч. 2. ст. 32 Закону).

Згідно ст. 31 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність», держава забезпечує створення сучасної інфраструктури науки і системи інформаційного забезпечення наукової і науково-технічної діяльності, інтеграцію освіти, науки і виробництва. У відповідності до ст. 5 Закону України «Про інноваційну діяльність» суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.

Враховуючи вищевикладене, слід проаналізувати за участю яких суб‘єктів дослідницький університет може провадити ефективну реалізацію прав інтелектуальної

352

Інтелектуальна власність

власності. Такі суб‘єкти в науковій літературі також мають назву структур інноваційної діяльності. До них відносяться – науково-технологічні парки та фонди, офіси комерціалізації та спільні підприємства, тощо.

У відповідності до міжнародної систематизації, інфраструктура інноваційної діяльності може бути наступних типів:

-фінансовий – різноманітні типи фондів (бюджетні, венчурні, страхові, інвестиційні,

інші.

-виробничо-технологічний (або матеріальний) – технопарки, інноваційнотехнологічні центри, бізнес-інкубатори і т.п.

-інформаційний – власне бази даних та знань та центри доступу, а також аналітичні, статистичні, інформаційні і т.п. центри (тобто огранізації, які надають послуги);

-кадровий – освітні установи з підготовки та перепідготовкикадрів у сфері наукового та інноваційного менеджменту тощо;

-експертно-консалтинговий – організації, що займаються наданням послуг з проблем інтелектуальної власності, стандартизації, сертифікації, а також центри консалтингу [Университет исследовательского и предпринимательского типа: европейский опыт для Молдовы, России и Украины. Научно-практическое издание / рук. авт. Коллектива О.А. Хименко // К.: Общество с ограниченной ответственностью «Т. А. Т. ГРУП». - 2011. – С.

105, C. 115-116].

Діяльність інноваційної інфраструктури здійснюється в тому числі у формі публічноприватного партнерства в інноваційній сфері, та може відбуватися за ініціативою: держави (територіальної громади), суб‘єктів наукової та науково-технічної діяльності, суб‘єктів приватного підприємництва [Сімсон О.Е. Правова модель державноприватного партнерства як інструмент гармонізації публічних і приватних інтересів в інноваційній стратегії України. автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків - 2015 р. – C.32. [Електронний ресурс]. - Режим доступу до ресурсу: http://dspace.nlu.edu.ua/bitstream/123456789/7009/1/Simson_2015.pdf]

Отже, перелічені структури сприяють створенню та подальшій передачі знань та об‘єктів інтелектуальної власності, і їх центром є саме дослідницький університет.

Висновки. На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що законодавство України надає можливість дослідницьким університетам на реалізацію прав інтелектуальної власності за допомогою широкого переліку суб‘єктів інноваційної інфраструктури. Всі ці суб‘єкти є допоміжними для дослідницького університету на цьому шляху, а університет як основний генератор інтелектуального потенціалу має ефективно взаємодіяти з ними. Отже, активна діяльність у цій сфері слугуватиме розбудові дослідницьких університетів в Україні та підвищенню рівня участі вітчизняних навчальних закладів відповідного типу в інноваційній діяльності.

Науковий керівник – д.ю.н. проф. Орлюк О. П.

353

Інтелектуальна власність

Марія Шиманович

Національний університет «Києво-Могилянська академія», факультет правничих наук студентка 2 курсу

Правова охорона торгівельної марки в Україні та ЄС: порівняльна характеристика

Помітною тенденцією останніх десятиліть стають процеси світової та регіональної інтеграції. Очевидно, що Україна не лишається осторонь інтеграційних процесів, що підтверджується проголошенням одним із стратегічних напрямів зовнішньоекономічної політики інтеграцію до ЄС. В аспекті цього надзвичайно важливого значення набуває питання адаптації українського законодавства у сфері інтелектуальної власності до законодавства ЄС, зокрема в аспекті виконання Угоди про партнерство та співробітництво.

Актуальність обраної теми дослідження полягає в тому, що торгівельна марка є особливим, унікальним об‘єктом інтелектуальної власності і вирішення правових проблем її охорони та захисту є неабияк важливим для нашої країни. Це зумовлено не лише стрімким розвитком ринкової економіки, але й набуттям членства у різноманітних міжнародних організаціях, зокрема європейських, що спричиняє необхідність приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних положень. Дослідження особливостей правової охорони інтелектуальної власності у ЄС надає можливість визначити та окреслити найближчі перспективи подальшого розвитку вітчизняного законодавства у цій сфері.

Проблемі правової охорони торгової марки у праві інтелектуальної власності України приділяли значну увагу такі вітчизняні вчені, як О. М. Мельник, Р. О. Стефанчук, А. П. Сергеєва, А. О. Кодинця, Р. Б. Шишка та багато інших правознавців. Попри значний внесок науковців, їх напрацювання не охоплюють усіх аспектів правової охорони торгівельної марки, що дає можливість продовжувати дослідження цього проблемного питання.

Метою цього дослідження є порівняльна характеристика правової охорони торгівельної марки в Україні та ЄС, аналіз європейських стандартів у цій сфері, визначення основних проблем охорони та захисту цього універсального об‘єкту інтелектуальної власності.

Для досягнення цієї мети було поставлено ряд завдань:

1)дослідити сучасний стан правової охорони торгівельної марки в Україні;

2)з‘ясувати основні принципи охорони та захисту торгівельної марки в країнах ЄС;

3)окреслити коло питань, що потребують більш детального дослідження в майбутньому;

4)пошук можливих шляхів вирішення проблем правової охорони торгівельної марки

вУкраїні, зокрема за допомогою запозичення досвіду європейських країн.

Провідною ідеєю на рівні ЄС стало запровадження торговельної марки ЄС, що мало на меті запровадити реєстрацію торговельних марок, які б діяли на всій території ЄС, що позбавляло б необхідності подавати самостійні заявки на реєстрацію торгівельної марки у кожній із країн ЄС. На виконання вимог Регламенту 207/2009 щодо торговельної марки ЄС було створене Відомство із гармонізації на внутрішньому ринку (торговельні марки та промислові зразки) та встановлені основні положення, зокрема, щодо його діяльності, організації, бюджету та фінансового контролю. Директива 2008/95/ЄС стосовно наближення законодавства країн – членів ЄС щодо торговельних марок встановлює

354

Інтелектуальна власність

поняття та ознаки торговельної марки, так звані «абсолютні» підстави відмови у реєстрації торговельної марки, визначає права, що надаються торговельною маркою, передбачає припинення дії торговельної марки.

Варто зазначити, що сучасні тенденції розвитку законодавства України у сфері інтелектуальної власності загалом втілюють міжнародні норми та концепції. Проте проблемним на сьогодні залишається питання правової охорони торгівельної марки і її система безперечно потребує свого подальшого вдосконалення.

На нашу думку, актуальним на сьогодні є вирішенння таких проблем, пов‘язаних із особливостями правової охорони торгівельної марки в Україні:

1)приведення українського законодавства у відповідність до Директиви ЄЕС № 89/104 по гармонізацію національних законодавств про товарні знаки, зокрема в частині про умов надання прав на торгівельну марку і продовження їх дії;

2)встановлення виключного переліку щодо підстав відмови у наданні торгівельної марки;

3)більш детальне окреслення, яким позначенням може бути представлена торгівельна марка;

4)уніфікація терміну, що вживається на позначення торгівельної марки, забезпечення вживання в законодавстві та на практиці єдиного поняття;

5)відкриття для загального доступу електронної бази поданих заявок на реєстрацію торгових марок, що дасть поштовх в Україні для подачі протестів на стадії реєстрації ТМ, зменшить кількість судових позовів, а також здешевить процес оцінки доцільності реєстрації торгової марки.

Підбиваючи підсумки, можна зазначити, що основною проблемою на сьогодні, яку потрібно вирішити найближчим часом, є гармонізація та приведення у відповідність до міжнародних та європейських стандартів національного законодавства у сфері інтелектуальної власності, зокрема охорони торгівельної марки та вдосконалення системи правової охорони цього універсального об‘єкту інтелектуальної власності шляхом запозичення досвіду ЄС та імплементації основних принципів охорони та захисту торгівельних марок у вітчизняне законодавство, з урахуванням особливостей нашої правової системи.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Дзера І. О.

355

Наукове видання

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої Дню науки юридичного факультету

(20 травня 2016 року)

Том 2

Підписано до друку 10.05.2016 р. Авт. друк.арк. 36,5; Обл.-вид. арк. 37,2 Формат 60х90/16

Наклад 150 прим.

Видавничо-поліграфічний центр «Киїівський університет»

Київ, б-р Шевченка, 14