Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Інтелектуальна власність

Прикладом може слугувати квартал Las Vegas Strip у Лас-Вегасі відомий скупченням будівель у різноманітних стилях де розташований готель Luxor в вигляді єгипетської піраміди, та міні Сфінкс біля неї, статуя Свободи перед готелем New York – New York та Ейфелева вежа біля готелю Paris. [Цапенко М. К. До питання архітектурних копії у відтворенні національного архітектурного спадку / М. К. Цапенко. // торча архітектурна майстерня. – 2012. – №25. – С. 20–27 ]

Як бачимо, в даній сфері існує багато проблем і тих, що стосуються способів плагіату, так і, що стосуються питань доведення факту порушення авторських прав. Тож, залишається сподіватись на появу справжніх новаторів в даній сфері, а не тих хто хоче використати напрацювання інших осіб.

Науковий керівник – д.ю.н. проф.Орлюк О. П.

Інна Волинець

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Примусова ліцензія як механізм розширення доступу до лікарських засобів

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що людська популяція є залежною від ліків, а патентування лікарських засобів створює дисгармонію між правом споживачів на вільний доступ до лікарських засобів та патентовласниками. В свою чергу, примусове ліцензування частково вирішує дану проблему, в тому числі дає змогу виробникам випускати запатентовані лікарські засоби навіть у тому разі, якщо вони не змогли домовитися з патентовласниками (за умови отримання ним відповідної компенсації) в певних ситуаціях, зокрема, без обмежень, у надзвичайних ситуаціях стосовно здоров‘я населення та при епідеміях. [Майданик Р. Гнучкі механізми Угоди TRIPS і доступ до лікарських засобів в Україні // Юридичний журнал. – 2013. – № 10

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.justinian.com.ua/article.php?id=4045.

–Назва з екрану].

ВЗаконі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» зазначено, що ліцензія – дозвіл власника патенту (ліцензіара), що видається іншій особі (ліцензіату), на використання винаходу (корисної моделі) на певних умовах, водночас, примусова ліцензія – це письмовий дозвіл на використання запатентованого винаходу, що видається незалежно від волі власника патенту на підставі рішення відповідного державного органу.

Варто підкреслити, що в Угоді про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі – Угода TRIPS) та в Дохійський декларації про Угоду TRIPS і громадське здоров'я (далі – Дохійська декларація) закріплений принцип не перешкоджати державам - членам здійснювати заходи, необхідні для захисту здоров'я та харчування населення. Тобто, такими заходами можуть бути, як обов‘язкове ліцензування, так і примусова ліцензія на виробництво та ввезення лікарських засобів. Також, у ст. 31(h) Угоди TRIPS визначається можливість використання патентованої продукції без дозволу патентовласника за умови виплати йому адекватної грошової компенсації. При цьому Угода TRIPS не передбачає обмеження підстав для застосування примусового ліцензування і кожна країна має право самостійно розробити режим примусового

320

Інтелектуальна власність

ліцензування, який дозволить при визначених умовах або для досягнення стратегічних цілей виробляти або імпортувати генеричні версії патентованих лікарських засобів.

Таким чином, в національному і міжнародному законодавстві підставами для видачі примусової ліцензії на запатентований лікарський засіб є ч. 3 ст. 30, ч. 2 ст. 31 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», ст. 9 Закону України «Про лікарські засоби» та ст.ст. 8, 30, 31 Угоди TRIPS.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» передбачено три випадки, коли патентовласник повинен надати ліцензію на використання винаходу, тобто примусову ліцензію: 1) якщо винахід не використовується або недостатньо використовується в Україні; 2) якщо неможливо використовувати запатентований винахід без використання іншого винаходу; 3) з метою забезпечення здоров'я населення, оборони держави, екологічної безпеки та інших інтересів суспільства.[Андрощук Г. О. Громадське здоров‘я, лікарські засоби й інтелектуальна власність: стан і проблеми // Теорія і практика інтелектуальної власності. – 2014. – № 1. -

С. 72–84].

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 30 вище зазначеного Закону, з метою забезпечення здоров'я населення, оборони держави, екологічної безпеки та інших інтересів суспільства Кабінет Міністрів України може дозволити використання запатентованого винаходу (корисної моделі) визначеній ним особі без згоди власника патенту у разі його безпідставної відмови у видачі ліцензії на використання винаходу (корисної моделі). Таке рішення може бути оскаржене в судовому порядку.

Якщо власник патенту зможе довести факт невикористання запатентованого винаходу (корисної моделі) з поважних причин, суд виносить рішення про надання ліцензії. Примусова ліцензія має характер невиключної, оскільки така ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері. Власник патенту зобов'язаний видати ліцензію власнику пізніше виданого патенту, якщо винахід (корисна модель) останнього призначений для досягнення іншої мети або має значні техніко-економічні переваги і не може використовуватися без порушення прав власника раніше виданого патенту.

Згідно до ст. 9 Закону України «Про лікарські засоби» з метою забезпечення здоров'я населення при реєстрації лікарського засобу Кабінет Міністрів України відповідно до закону може дозволити використання запатентованого винаходу (корисної моделі), що стосується такого лікарського засобу, визначеній ним особі без згоди власника патенту.

В свою чергу, Дохійська декларація уточнює, що кожна країна самостійно визначає підстави для застосування процедури примусового ліцензування. Тобто, причиною застосування процедури примусового ліцензування не обов‘язково повинна бути надзвичайна ситуація, більше того, за новелою Дохійської декларації держави самостійно визначають обставини, що вважаються ними надзвичайними. [Пашков В. Питання патентного захисту, або Проблеми застосування окремих положень Угоди TRIPS щодо фармацевтичної продукції у міжнародній практиці // АПТЕКА. – 2013. – 02 верес. – № 34 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.apteka.ua/article/250191. - Назва з екрану].

Отже, підсумовуючи все вище викладене, зазначимо, що запровадження вище зазначених норм міжнародного законодавства у національне стосовно примусового ліцензування сприятиме доступу населення до лікарських засобів, подолання загрози

321

Інтелектуальна власність

здоров‘ю, за умови перевірки державою якості та безпеки лікарських засобів вироблених за процедурою примусового ліцензування до референтних патентованих препаратів.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Ковальчук О. О.

Ганна Голубнича

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 3 курсу

Проблеми застосування Creative Commons у практичному аспекті

Зважаючи на відносно нещодавнє впровадження ліцензій Creative Commons та їх переклад в Україні, початок їх «популяризації» як зручного, вільного та правомірного використання об‘єктів авторського права, можна вказати на актуальність саме проблематики застосування даних ліцензій в Україні. Оскільки поведінка щодо неправомірного використання об‘єктів авторського права без будь-яких дозволів дуже поширена в даний час, є дуже важливим попередити такі дії з мотивів «незнання осіб» про охорону таких об‘єктів та протиправність їх дій.

Спершу для кращого розуміння потрібно виокремити два види проблем: перші, які перманентно існують у світі, і пов‘язані з самим виникненням та застосуванням ліцензій, інші можуть гостро поставати, у зв‘язку з «масовим» поширенням ліцензій.

1.Найголовнішою стійкою проблемою є те, що вони не закріплені в законодавстві, суперечать йому (ст. 32-33 Закону України «Про авторське право та суміжні права, Цивільному Кодексу, Постанові КМУ від 18 січня 2003 року – та пов‘язана з нею проблема відмови від авторського гонорару), є неузгодженими з ним .А отже практично не мають правового захисту. Як влучно зазначала Kelley Keller: «Creative Commons – не право». Проте, хоча правове регулювання суспільних відносин, пов‘язаних із використанням вільних публічних ліцензій, відсутнє не лише в Україні, судова практика зарубіжних країн, таких як Бельгія, Німеччина, Нідерланди, Ізраїль, Іспанія, США (штати Каліфорнія та Техас), поступово визнає їх джерелами права [Вільні публічні ліцензії в Україні / К. О. Зеров // Актуальні проблеми держави і права. – 2014. – Вип. 72. –

С. 195-204 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.apdp.in.ua/v72/27.pdf]

2.Громадськість про них не знає, не розуміє їх суті, не знає про свої права та обов‘язки, не розуміє різниці між ліцензіями. Всі 6 ліцензій презюмуються як 1 ліцензія СС. Вони є довгими з великою кількістю юридичних формулювань в них та невеликою різницею в змісті [Expensive Problems with Using Creative Commons for Small Business

by Kelley Keller Режим доступу: http://smallbiztrends.com/2015/03/using-creative- commons.html]

3. Наголошення на договірній природі ліцензії (на міжнародному семінарі ЮНЕСКО 31 травня – 1 червня), проте існує не визначення з видом договору: двосторонній чи односторонній. На рівні рекомендацій ДСІВ розкривається поняття вільних публічних ліцензій через договір приєднання. Аргументи проти навела Н.Є. Яркіна «правоволоділець не чекає на акцепт, а переслідує іншу мету — бути суспільно корисним, популяризувати свої творчі результати тощо і тому лише інформує про рамки свого дозволу. Він може не відслідковувати кількість користувачів, але і в такому разі оголошений дозвіл працює, створюючи право для будь-якого потенційного користувача на користувача не покладається жодних додаткових обов‘язків, а лише

322

Інтелектуальна власність

надається право вільно користуватися об‘єктом» [Яркіна Н. Є. Правова природа вільних ліцензій – ключ до їх легального застосування в Україні / Н. Є. Яркіна // Актуальні проблеми приватного права : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 93-й річниці з дня народж. В. П. Маслова, Харків, 27 лют. 2015 р. – Харків, 2015. – С. 220–223

[Електронний доступ] – Режим доступу: http://dspace.nlu.edu.ua/handle/123456789/7793]

4.Проблема термінології, немає аналогу СС на українську мову, що не дає розуміння

їїзмісту особами, які не володіють англійською мовою, хоча і для тих, що володіє буквальний переклад «творчі об‘єднання» не несе смислового навантаження.

5.Ліцензії – безвідкличні. Тобто, якщо особа, яка не повно зрозуміла текст ліцензії, потім зрозуміє, що вона не хоче зв‘язувати себе її умовами, вона не може її відкликати, а тільки змінити вид ліцензії.

6.Немає автоматичної зміни на новішу версію. Доля тих об‘єктів на яких розповсюджується дія ліцензій Sampling, Sampling Plus, DevNations невідома.

7.Проблема перекладів, може поставати при неповному чи неправильному перекладі ліцензій з однієї на іншу мову (проблема адаптованих версій).

8.Хоча нова версія (4. 0) певним чином стосується і суміжних прав, все ж пролема співавторства є невирішеною.

9.Проблема тлумачення ліцензій, наприклад, U.S. decision in Drauglis v. Kappa Map Group, LLC. [Режим доступу: http://law.justia.com/cases/federal/district-courts/district-of- columbia/dcdce/1:2014cv01043/166825/39/]

10.Співвідношенян вже наявних обмежень авторського права та умов ліцензії,

співвідношення ―fair use‖ та Сreative Commons.

11.Проблеми окремих версій, наприклад «На тих самих умовах» не дозволяє використання ліцензії «Некомерційна», хоча об‘єкт створений у разі переробки може мати значну творчу цінність.

Те, що може стати проблемою внаслідок «массового» поширення СС:

1.«Фейкові ліцензії» - якщо особа, яка на умовах ліцензії розповсюджує не свій твір: умисно, чи необережно, внаслідок не розуміння умов та положень ліцензії. Оскільки умови ліцензій передбачають, що користуватися неб можуться тільки ті особи, які мають авторські права, проте, ніякої перевірки чи має ця особа авторські права немає. На щастя ще не дуже розповсюджені такі випадки.

2.Використання під ліцензією творів, які вже є у суспільному надбанні.

3.«Суміщення ліцензій» - наявність декількох ліцензій та трансформації, оскільки це не заборонено, визнання СС інших ліцензій створених не цією організацією, їх співвідношення.

4.Використання ліцензії «із зазначенням авторства» якщо авторів багато або якщо автор - анонім.

5.Зміна виду ліцензії дозволяється, проте чи не призведе це до порушень прав тих осіб які правомірно використовували ліцензію, до того, як правоволоділець змінив її вид.

6.Твори «які не мають цінності», наприклад, фотознімки не наповнені творчим змістом.

Отже, зважаючи на кількість проблем, які існують в цій сфері, нагальною потребою є інформування громадськості про існування ліцензій CC, роз‘яснення та тлумачення їх змісту, наголошення на відмінності їх видів. Також є реальною потреба нормативного та судового механізмів захисту порушених авторських прав за цими ліцензіями та ефективного реагування з боку держави, при виникненні дискусійних питань регулювання та запровадження ліцензій.

Науковий керівник – к.ю.н., асист. Хоменко М. М.

323

Інтелектуальна власність

Вікторія Дмитренко

Національний університет «Одеська юридична академія», Інститут інтелектуальної власності ст. викладач кафедри інтелектуальної власності і права

Аналіз судової практики України щодо вирішення спорів, пов’язаних з порушенням прав на ноу-хау

Актуальність дослідження полягає у відсутності єдиного підходу до визначення поняття «ноу-хау» в Україні. Питання щодо визначення місця ноу-хау в правовій науці визначено досить неоднозначно. Через недостатнє дослідження правової природи та сутності ноу-хау, неврегульованість чинного законодавства України, сьогодні маємо різні тлумачення поняття «ноу-хау» та різну судову практику. Існують різні точки зору які розглядають ноу-хау як складову комерційної таємниці, як окремий об‘єкт права інтелектуальної власності та як синонім секретів виробництва та комерційної таємниці.

В судовій практиці України відсутній єдиний підхід до вживання поняття «ноу-хау». Наприклад, спостерігаємо змішування понять у Рішенні Господарського суду Харківської області від 09.04.2008 р. по справі №29/101-08, Ухвалі Харківського апеляційного господарського суду від 30.05.2008 р. по справі №29/101-08, Постанові Харківського апеляційного господарського суду від 22.09.2008 р. №29/140-08, а саме ноу-хау ототожнено з комерційною таємницею та секретами виробництва. Разом з цим, у цих судових рішеннях мова йде про майнові права інтелектуальної власності на ноу-хау.

УРішенні Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20.02.2014 р. по справі №204/697/14-ц ноу-хау описано як технологію та об‘єкт інтелектуальної власності. Зазначено, що позивачем створено винахід – технологію – об‘єкт інтелектуальної власності (ноу-хау). В даному рішенні використано тлумачення ноу-хау відповідно до ст.1 Закону України «Про інвестиційну діяльність»: сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих. У Рішенні також наведено уточнення, що, як правило, під ноу-хау розуміються секретні не запатентовані технологічні знання і процеси, практичний досвід, включаючи методи, способи і навички, необхідні для проектування, розрахунків, будівництва і виробництва будь-яких виробів, наукових досліджень і розробок; склади і рецепти матеріалів, речовин, сплавів тощо; методи і способи лікування; методи і способи видобутку корисних копалин; специфікації, формули і рецептура; документація, схеми організації виробництва, досвід в області дизайну, маркетингу, керування, економіки і фінансів; інша недоступна широкій громадськості інформація. Вказано, що правова охорона «ноу-хау» у вигляді надання винахіднику (творцю) патенту, свідоцтва або іншого офіційного документу на його винахід чинним законодавством України не передбачена, зокрема, відсутні спеціальні норми права, які б регулювали відношення осіб, пов‘язані з захистом своїх прав на створений «ноу-хау», у зв‘язку з цим такий захист відбувається за загальними правилами, встановленими для захисту прав на об‘єкти інтелектуальної власності.

УРішенні Шевченківського районного суду міста Києва від 26 лютого 2015 р. по справі №761/29788/14-ц теж мова йде про порушення саме прав інтелектуальної власності на ноу-хау. Позивач – автор та власник прав інтелектуальної власності на ноухау «Удосконалення способу підготовки газу на Котелевському родовищі за допомогою

324

Інтелектуальна власність

турбодетандера» до винаходу «Спосіб розробки газоконденсатного родовища», захищеного патентом України №46370, власником якого є відповідач.

УРішенні Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 13.10.2010 р. по справі №2-3878/2010, на підставі письмових пояснень Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (сьогодні – Державна служба інтелектуальної власності Міністерства економічного розвитку і торгівлі України), з‘ясовано, що є розмежування між поняттями комерційна таємниця та ноу-хау. Суд використав тлумачення поняття «ноу-хау» із ст.1 Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій», а саме в судовому рішенні зафіксовано, що ноу-хау визначається як інформація, що отримана завдяки досвіду та випробуванням, яка: не є загальновідомою чи легкодоступною на день укладення договору про трансфер технологій; є істотною, тобто важливою та корисною для виробництва продукції та/або надання послуг; є визначеною, тобто описаною достатньо вичерпно, щоб можливо було перевірити її відповідність критеріям не загальновідомості та істотності. Об‘єктами майнових прав власності на ноу-хау можуть бути: матеріальні носії інформації про ноу-хау; матеріальні продукти, виготовлені відповідно до конкретного ноу-хау. В судовому рішенні також вказано, що ноу-хау взагалі не є об‘єктом права інтелектуальної власності і відрізняється за своєю суттю від комерційної таємниці.

В Рішенні Господарського суду Донецької області від 10.03.2010 р. по справі № 22/37 ноу-хау описано як промисловий, комерційний та науковий досвід, що схоже, але не тотожне визначенню наведеному у Податковому кодексі України. Також, в даному рішенні зустрічається опис ноу-хау як технології. Судом був розглянутий контракт про передачу невиключної ліцензії на виробництво ноу-хау, в якому ноу-хау визначено як докладний опис технологічного процесу виробництва та контракт про передачу прав на використання інформації відносно промислового, комерційного та наукового досвіду (ноу-хау) щодо виробництва, де ноу-хау описано як докладний документований опис промислового, комерційного та наукового досвіду.

УПостанові Малинського районного суду Житомирської області від 28.04.2014 р. по справі №2-а/0614/8286/11 зустрічається посилання на Податковий кодекс України, в якому ноу-хау описано як інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду, а також розглядаються Договори, залучені до матеріалів справи, в яких ноу-хау визначено як сукупність технічної, технологічної, виробничої, комерційної та іншої інформації, що складає секрет виробництва, а також сукупність відповідних навичок та виробничого досвіду, які є необхідними для виробництва продукції. Судом зроблені висновки, що ноу-хау полягає також у способі використання матеріалів.

Таким чином, проаналізувавши судову практику, спостерігаємо її неоднозначність. Національна судова практика по-різному трактує поняття «ноу-хау», спираючись на різні нормативно-правові акти. Різною, також, є практика визначення приналежності ноу-хау до об‘єктів права інтелектуальної власності. Все це зумовлено відсутністю єдиного нормативно-правового акту, щодо регулювання ноу-хау в Україні, або хоча б єдності правових позицій у визначенні даного поняття.

Науковий керівник – д.ю.н., доц. Андреєв Д. В.

325

Інтелектуальна власність

Катерина Зайчук

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Проблеми застосування публічних ліцензій в Україні

Актуальність теми дослідження обумовлена невпинним розвитком технологій і, як наслідок, необхідністю реагувати на них та регулювати відносини відповідно до змін у суспільстві. Зокрема, виникнення нових договірних форм у сфері інтелектуальної власності веде до створення відповідно нових правових механізмів їхнього законодавчого закріплення, що спонукає право рухатися в ногу із часом.

Однією з проблем розпорядження правами інтелектуальної власності на об'єкти, розміщені в Інтернеті, є необхідність спрощення процедури укладання договорів, що регулюють такі відносини, вирішенням якої є запровадження в українську правовву систему інституту публічних ліцензійних договорів.

Такий вид договорів популярний у світі та найчастіше застосовний до обєктів авторського права та суміжних прав, оскільки спочатку був розроблений для розпорядження правами на комп'ютерні програми, а згодом – для музичних, аудіовізуальних, літературних творів та іншого контенту.

Серед ліцензій, на умовах яких поширюють вільне програмне забезпечення, найвідомішою та найбільш поширеною є copyleft-ліцензія – Загальна публічна ліцензія GNU (GNU General Public License), яка надає користувачеві право копіювання, зміни й розповсюдження змін програми та зобов'язань, згідно з якими користувачі всіх похідних від неї програм теж отримають ці права, а також додаткові версії GNU GPL. Іншими ліцензіями є BSD License, розроблена в Університеті Каліфорнії, Берклі; MIT License від Массачусетського технологічного університету; European Union Public License, від Європейської Комісії; та ліцензії Apache License, Mozilla Public License та Microsoft Public License від відповідних розробників.

Окремим різновидом публічних ліцензій є Creative Commons ліцензії, що надають суб‘єктам авторських прав можливість поширювати свої твори в Інтернеті серед необмеженого кола осіб на умовах, які вони самі визначають, зокрема безоплатно, виходячи з наступних варіантів СС-ліцензій:

1.Ліцензія Attribution CC BY («Із зазначенням авторства») дозволяє іншим розповсюджувати, редагувати, вносити зміни й створювати нові твори на основі оригіналу, а також для використання з комерційною метою, проте за умови зазначення авторства.

2.Ліцензія Attribution CC BY-SA ( «Із зазначенням авторства – Поширення на тих самих умовах») дозволяє ліцензіатам редагувати, вносити зміни, створювати нові твори на основі оригіналу, використовувати з комерційною метою, проте за умови зазначення авторства й розповсюдження похідних творів на тих же умовах, а саме теж за ліцензією

CC BY-SA.

3.Ліцензія Attribution CC BYND («Із зазначенням авторства – Без створення похідних творів») дозволяє комерційне й некомерційне розповсюдження твору, за умови цілісності твору та із зазначенням авторства.

4.Ліцензія Attribution CC BY-NC («Із зазначенням авторства – Некомерційне використання») дозволяє ліцензіатам редагувати, вносити зміни, брати за основу для своїх творів оригінальний твір з некомерційною метою.

326

Інтелектуальна власність

5.Ліцензія Attribution CC BY-NC-SA («Із зазначенням авторства – Некомерційне використання + Поширення на тих самих умовах») дозволяє ліцензіатам редагувати, вносити зміни й брати за основу для своїх творів твір з некомерційною метою, з обов‘язковим зазначенням автора оригіналу та поширенням похідного твору за ліцензією

CC BY-NC-SA.

6.Ліцензія Attribution CC BY-NC-ND («Із зазначенням авторства – Некомерційне використання + Без створення похідних творів») дозволяє ліцензіатам використання та розповсюдження творів лише з некомерційною метою, із зазначенням авторства, із забороною його змінювати, редагувати та створювати нові твори на основі оригіналу [Зеров К. О. Вільні публічні ліцензії в Україні// Актуальні проблеми держави і права. –

2014. – Вип. 72 – С. 195-204].

Таке різноманіття ліцензій надає можливість як легально використовувати чужий контент безкоштовно, так і поширювати свій серед необмеженого кола осіб на власних умовах, проте не за українським законодавством, оскільки наразі в ньому існують перешкоди у їх легалізації.

Так, єдиний документ, що регулює питання вільних публічних ліцензій, носить рекомендаційних характер, а саме Рекомендацією щодо застосування вільних публічних ліцензій на використання об‘єктів авторського права і суміжних прав, розробленою Державною службою інтелектуальної власності, поняття «вільної публічної ліцензії» визначено як загальнодоступний договір приєднання, що надає особі, яка приєдналася до такого договору, безоплатний дозвіл на використання об‘єкта авторського права та (або) суміжних прав певними способами на умовах, визначених ліцензією. Відповідно до ст. 32 та 33 Закону України «Про авторські і суміжні права» (далі - Закон) суб'єкт авторського права може надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору, а саме на умовах ліцензії, що укладається у письмовій формі, причому згідно з ч. 2 ст. 1107 недодержання письмової форми договору розпорядження майновими правами інтелектуальної власності призводить до нікчемності такого договору. Оскільки, публічні ліцензії переважно розміщені в електронній формі в мережі Інтернет, то відповідно до українського законодавства вони не мають юридичної сили.

Однією з істотних умов договору про передання права використання обєктів інтелектуальної власності є його оплатність, а саме презумпція авторської винагороди, при чому ставка винагороди не може бути нижчою від мінімальних ставок, визначених Постановою Кабінету Міністрів України № 72 від 18.01.2003 року «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав», що є ще однією перешкодою у застосуванні публічних ліцензій в Україні, оскільки зазвичай розпорядження майновими правами інтелектуальної власності за ними здійснюється безоплатно.

Як висновок, необхідно зауважити, що існує нагальна потреба модернізації українського законодавства відповідно до сучасних вимог у сфері інтелектуальної власності, а саме закріплення поняття публічного ліцензійного договору на законодавчому рівні, та відповідно приведення дійсних норм у відповідність до нього. Зокрема, необхідно внести зміни до Закону в частині видів договорів на право використання творів (ст. 33), а саме закріпити можливість розпорядження авторськими правами на підставі безоплатного публічного ліцензійного договору, укладеного в електронній формі.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Кодинець А. О.

327

Інтелектуальна власність

Костянтин Зеров

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 2 року навчання

Шрифт як специфічний об’єкт авторського права

При розгляді питання правової охорони шрифтів авторським правом наголосимо, що в англійській мові для позначення шрифтів використовують терміни, які за своєю правовою природою не є тотожними: ―typeface‖ та ―font‖. В цілях цього дослідження при позначенні терміну ―typeface‖ (накреслення шрифту) надалі ми використовуватимемо термін ―шрифт‖, а при позначенні терміну ―font‖ – ―комп‘ютерний шрифт‖. Шрифт є авторським художнім створенням стилю літер та інших символів, в той час як комп‘ютерний шрифт є результатом технічного процесу відтворення шрифту в процесі друку чи іншого виведення інформації Lipton J. To © or Not to ©? Copyright and

Innovation in the Digital Typeface Industry [Electronic resource] / Jacqueline D Lipton. – 2009. – Access mode: http://ssrn.com/abstract=1311402].

У світовій практиці можливо виділити три основні підходи до охорони шрифтів як об‘єктів авторського права.

1.Шрифти та типографічні орнаменти не охороняються як об‘єкти авторського права

–США.

2.Правова охорона шрифтів визначається через категорії: ―друкарських аранжувань опублікованих видань‖ (англ. ―typographical arrangements of published editions‖) – Англія,

Австралія, Нова Зеландія. При цьому строк такої охорони не є тотожним строку охорони майнових авторських прав для інших творів і, як правило, становить 25 років, що відліковуються з кінця календарного року, в якому вперше використано відповідний шрифт.

3.Правова охорона шрифтів за допомогою авторського права можлива через категорію ―твори графіки‖ – Україна; ―графічних та друкарських творів‖ (фр. Les oeuvres graphiques et typographiques) - Франція. При цьому строк охорони майнових авторських прав діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті (за загальним правилом).

Під графікою (від грецьк. ―Graphire‖ – пишу) розуміють вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є однотонний малюнок. За характером і призначенням графічні твори поділяються на станкові (тематичні твори самостійного значення), книжкові, плакатні, прикладні (марки, дипломи та ін.) і журнально-газетні, до яких відносяться ілюстрації, оздоблення книги, карикатури та шрифти[Українська радянська енциклопедія / гол. ред. М. П. Бажан. – Т. 3 : Волочіння-Данія. – Київ: УРЕ,

1960., – С. 417.].

Для визнання шрифту як графічного твору – об‘єкта авторського права необхідно розглянути умови його охороноздатності, якими є творчий характер та об‘єктивна форма вираження.

Розроблення елементів шрифту безсумнівно є результатом творчого вибору автора. Frederick W. Goudy, один з найбільш відомих авторів шрифтів ХХ ст., описав шрифт як надзвичайний вираз навичок, життя і сили ремісника [What Type Is [Electronic resource]. –

Access mode: http://www.typeart.com/reference-books/typologia/typo-chapter5.html]. В

Україні передбачені певні технічні вимоги для типографських шрифтів (а саме ГОСТ 3489.2-71 та ГОСТ 3489.38-72), що певним чином обмежують межі оригінальності

328

Інтелектуальна власність

шрифтів у зазначеній сфері. Однак такі вимоги не стосуються авторсько-правових відносин: недотримання зазначених ГОСТ не впливає на можливість визнання шрифту твором. Об‘єктивна форма вираження шрифтів також не викликає сумнівів: шрифти виражаються у матеріальній або цифровій формі (у випадку комп‘ютерних шрифтів).

Необхідно також зазначити, що згідно з положеннями ст.9 Закону України ―Про авторське право і суміжні права‖ частина твору, яка може використовуватися самостійно, у тому числі й оригінальна назва твору, розглядається як твір, відтак авторське право розповсюджується на кожний елемент шрифту (символ, знак, літера тощо), за умови якщо такий елемент має творчий характер.

Відтак, вважаємо можливим кваліфікувати шрифт як графічний твір, а, отже, - як об‘єкт авторського права.

При розгляді питання правової охорони комп‘ютерних шрифтів необхідно зазначити таке:

Комп‘ютерні шрифти бувають двох основних видів:

1)Растрові (англ. bitmapped font), в яких кожен символ описаний у вигляді сукупності точок (пікселів), що розташовані у вузлах сітки растра і становлять зображення. Такий комп‘ютерним шрифт є цифровою формою вираження шрифту.

2)Векторні та контурні (англ. scalable font), в яких відображення символів описуються за допомогою математичних формул на певній мові програмування.

Рендерінг (побудова) кожного символу за допомогою мови програмування також є творчою працею автора, результат якої виражається безпосередньо у цифровій формі.

Відповідно, при визначенні правової охорони векторних та контурних шрифтів їх доцільно прирівнювати саме до комп‘ютерних програм, які в свою чергу охороняються як літературні твори.

Необхідно наголосити, що авторське право поширюється саме на форму вираження твору, що у випадку контурних комп‘ютерних шрифтів є комп‘ютерною програмою, а не зовнішнім виразом відображення шрифту. Відтак, прихід до такого ж результату відображення шрифту за допомогою іншої мови програмування чи інших команд не може визнаватись порушенням авторського права на шрифт.

Таким чином, специфіка правової охорони шрифтів авторським правом в сучасних умовах полягає у їх двоїстій природі: з одного боку шрифти є самостійними об‘єктами авторського права і охороняються як графічні твори. Комп‘ютерні растрові шрифти є цифровою формою вираження шрифтів, а відтак так само є графічними творами. Водночас комп‘ютерні контурні шрифти підлягають правової охороні як комп‘ютерні програми.

Науковий керівник – д.ю.н. проф.Орлюк О. П.

Анастасія Кириченко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу ОР «Магістр»

Підвідомчість розгляду спорів щодо прав на об’єкти інтелектуальної власності: господарська чи адміністративна юрисдикція?

Актуальність теми обумовлена тим, що сьогоднішня судова практика та законодавство не визначає єдиної юрисдикції, покликаної розглядати справи щодо

329