Том 2_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Фінансове право

грошей згідно з національним законодавством; Європейський центральний банк та національні центральні банки, у випадку коли вони не виступають як кредитно-грошова установа або інші державні установи; держави-члени або їхн регіональні або місцеві органи влади, якщо вони виступають як державні органи. Отже, за європейським законодавством правом на емісію електронних грошей наділений широкий спектр юридичних осіб, органів державної та місцевої влади. Це можна пояснити основною метою прийняття Директиви 2009/110/ЄС, а саме створення орієнтованого на споживача ринку послуг застосування електронних грошей.

Окремим питанням постає можливість віднесення електронних грошей до об‘єктів цивільних прав, а саме майнових прав та обов‘язків. Дане питання є спірним, проте врегулювання відносин у сфері емісії та обігу електронних грошей в Україні повинною здійснюватися не лише спеціальним законодавством, а й ст.190, ч.1 ст.509, ч.3 ст.656 Цивільного кодексу України. У зв‘язку з відстуністю взаємозв‘язків між загальним та спеціальним законодавством врегулювання даних відносин втрачає структурованість та взаємозв‘язок.

Щодо проблем колізійності законодавства у сфері обігу електронних грошей буде слушна думка І. Трубіна, який у монографії «Правові засади функціонування системи електронних грошей у сфері електронної комерції» визначив окремі шляхи вдосконалення правового забезпечення розрахунків за допомогою електронних грошей, серед яких називає і такий, як ухвалення спеціального закону про електронні гроші [Трубін І. О. Правові засади функціонування електронних грошей у сфері електронної комерції : [монографія] / І. О. Трубін. – К. : Алерта, 2013. – С. 133-134]. Проте прийняття спеціального закону, який би врегульовував відносини у сфері емісії та обігу електронних грошей, може принести більше шкоди, аніж користі. По-перше, даний нормативно-правовий акт може збільшити кількість колізій у чинному законодавстві, а неузгодженість між спеціальним законодавством з цього питання та нормами Цивільного кодексу України буде зростати. По-друге, електронні гроші та відносини щодо них структурно вписуються у сферу регулювання ЗУ ―Про платіжні системи та переказ коштів в Україні‖.

Висновки. Основними напрямами роботи законодавця, на мою думку, є гармонізація спеціалізованого законодавства з нормамим ЦК України; подальша робота з імплементації положень Директив Європейського Союзу до українського законодавства із врахуванням розвитку вітчизняних технологій; розширення суб‘єктів правовідносин із емісії та обігу електронних грошей, зокерма включення до такого кола органів державної влади та місцевого самоврядування; активізація розвитку ринку з надання послуг у сфері електронних грошей.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Ковалко Н.М.

Тетяна Іванова

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, фінансово-економічний факультет канд. екон. наук, доцент кафедри

270

Фінансвое право

менеджменту банківської діяльності

Особливості тлумачення дефініції «банківська таємниця» в структурі банківської інформації

Актуальність теми дослідження обумовлена тим що, відмінною особливістю банківського сектора економіки є статус банківської установи як довіреної особи своїх клієнтів, яка має у своєму розпорядженні конфіденційні відомості про їх фінансову та комерційну діяльність. Ці відомості становлять банківську та комерційну таємницю, що є пріоритетним об'єктом захисту в системі інформаційної безпеки будь-якого банку.

Фінансово – господарська діяльність банківських установ насичена не тільки діловими відносинами, їй значною мірою притаманні тісні інформаційні відносини з клієнтами, партнерами, конкурентами та контактними аудиторіями банку. Останні ж регулюються відповідними законодавчими та нормативними актами держави, а саме: Закон України «Про інформацію»; Цивільний кодекс України; Закон України «Про банки і банківську діяльність»; Закон України «Про доступ до публічної інформації»; Закон України «Про захист персональних даних» та інші.

Згідно з представленими законодавчими та нормативними актами структура банківської інформації має вигляд представлений на рисунку 1.

Рис. 1. Структура банківської інформації Джерело: розроблено автором

Згідно статті 20 ЗУ «Про інформацію» інформація поділяється на відкриту та з обмеженим доступом. До останньої відносять таємну конфіденційну та службову.

Банківська інформація

З обмеженим доступом

Відкрита

Таємна

Конфіденційна

Службова

Банківська

Комерційна

У Законі України «Про доступ до публічної інформації» наводяться такі визначення: конфіденційна інформація (ст. 7) – інформація, доступ до якої обмежено фізичною

або юридичною особою, крім суб‘єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.

службова інформація (ст. 9) – інформація, що: - міститься в документах суб‘єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову; - кореспонденція, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов‘язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю

271

Фінансове право

рішень; - зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.

таємна інформація (ст. 9) – інформація, доступ до якої обмежується в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров‘я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі.

В свою чергу, таємну інформацію в банківській справі можна умовно поділити на банківську та комерційну таємниці. Згідно статті 60 ЗУ «Про банки та банківську діяльність» інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку, є банківською таємницею.

Банківською таємницею, зокрема, є:

1)відомості про банківські рахунки клієнтів, у тому числі кореспондентські рахунки банків у Національному банку України;

2)операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;

3)фінансово-економічний стан клієнтів;

4)системи охорони банку та клієнтів;

5)інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності;

6)відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будьякого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

7)інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;

8)коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Вважаємо, термін «банківська таємниця» можна трактувати в двох значеннях: Перше, банківська таємниця є інститутом:

фінансового та банківського права (статті 60–62 Закону «Про банки і банківську діяльність»); цивільного права (статті 1076, 2000 Цивільного кодексу України);

інформаційного права (Закон України «Про інформацію»).

Друге, необхідність гарантування та зберігання банківською установою банківської таємниці, а саме інформації щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку в процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин із ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

Специфіка діяльності банківських установ, насамперед - наявність у них різнопланової таємної та конфіденційної інформації, передбачає необхідність значно більше приділяти увагу до проблеми забезпечення власної безпеки, ніж для підприємств більшості інших галузей.

Анна Калабська

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

272

Фінансвое право

Проблеми правового регулювання біткоїн в Україні

Актуальність теми пов‘язана насамперед із значним поширенням криптовалют загалом та біткоїн зокрема та великими обсягами операцій з ними, і водночас, відсутністю правового врегулювання цих явищ. Це, відповідно, викликає необхідність врахування законодавцями сучасних технологічних тенденцій, а саме створення нормативно-правових актів, що зможуть забезпечити регулювання створення та використання різних видів криптовалют. Зараз така правова база в Україні відсутня, що викликає певні проблеми як для суб‘єктів створення і використання криптовалют, так і для держави.

Йдеться, передусім, про «сімейство» Bitcoin (BTC)5, а також Litecoin (LTC), Peercoin (PPC) тощо. Зауважимо, що продукування кожної нової одиниці криптовалюти зумовлює все складніші подальші математичні обчислення. Попри це на сьогодні (а процес творення криптовалют є перманентним) ринок віртуальних грошових символів нараховує, щонайменше, два десятки різновидів. При цьому необхідно мати на увазі, що криптовалюти або грошові символи на відміну від традиційних грошей, передусім паперових, не є зобов'язаннями. Водночас даний спектр інформаційних грошових символів є різновидом фіктивного капіталу [Зародження ринку криптовалюти в інформаційно-мережевій парадигмі / В. С. Лук'янов // Актуальні проблеми економіки. –

2014. – № 8. – С. 438-439].

Біткоїн – це насамперед електронна валюта з відкритим кодом. Вона абсолютно децентралізована, дозволяє здійснювати розрахунки по усьому світу, при цьому комісія за переводи або дуже низька, або відсутня. Мережу, яка підтримує функціонування системи біткоїн створюють люди, учасники, які мають на своєму комп‘ютері відповідне програмне забезпечення.

Урізних країнах відношення до системи біткоїн сильно різниться. У багатьох країнах статус досі не визначений або змінюється. У ряді країн офіційно дозволені операції з біткоїнами. Зазвичай останні розглядаються як товар або інвестиційний актив і для цілей оподаткування підпорядковані відповідному законодавству. Іноді біткоїни визнають в якості розрахункової грошової одиниці, в інших країнах, наприклад в Японії, він є законним платіжним засобом з податком на його купівлю. Що ж до США, 25 березня 2014 року Служба внутрішніх доходів США випустила керівництво по оподаткуванню операцій з біткоїнами та іншими віртуальними валютами. Для мети сплати податків біткоїни розглядаються як власність, тобто ті, хто купує біткоїни в якості інвестиційного інструменту, при їх продажу отримають прибуток від «приросту капіталу», а не прибуток від «курсової різниці».

Ужовтні 2015 року Європейський суд ухвалив, що операції з обміну біткоїнів на фіатні валюти звільняються від ПДВ. Транзакції в біткоїнах були віднесені до платіжних операцій з валютами, монетами і банкнотами. Суд рекомендував усім країнам-членам Євросоюзу виключити криптовалюту з числа активів, що підлягають оподаткуванню

[Court of Justice of the European Union. The exchange of traditional currencies for units of the

‗bitcoin‘ virtual currency is exempt from VAT [Електронний ресурс] / Court of Justice of the

European Union // PRESS RELEASE No 128/15. – 2015. – Режим доступу до ресурсу: http://curia.europa.eu/jcms/upload/docs/application/pdf/2015-10/cp150128en.pdf].

В Україні заборонена емісія електронних грошей чи операції з валютою без ліцензії Національного банку. Але от тільки визначення, що ж таке біткоїни, або криптовалюта, в законодавстві немає. Зокрема, емітентом електронних платіжних засобів у Законі України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» є лише банк, що є

273

Фінансове право

учасником платіжної системи та здійснює емісію електронних платіжних засобів. Сам електронний платіжний засіб визначений як платіжний інструмент, який надає його держателю можливість за допомогою платіжного пристрою отримати інформацію про належні держателю кошти та ініціювати їх переказ. Що ж до поняття валютних цінностей, то відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» валютними цінностями є валюта України, платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України, іноземна валюта, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах та банківські метали. Відповідно, поняття криптовалюти загалом та біткоїн зокрема не можна віднести до жодного із цих визначень.

Національним Банком України 10.11.2014 року було випущене офіційне повідомлення щодо «правомірності використання в Україні "віртуальної валюти/криптовалюти" Bitcoin». НБУ розглядав біткоїн як грошовий сурогат, який не має забезпечення реальною вартістю і не може використовуватися фізичними та юридичними особами на території України як засіб платежу, оскільки це протирічить нормам українського законодавства. Проте біткоїн не можна відносити до грошових сурогатів, оскільки відповідно до Закону «Про Національний банк України» грошовим сурогатом є будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються від грошової одиниці України, випущені в обіг не Національним банком України і виготовлені з метою здійснення платежів в господарському обороті, крім валютних цінностей.

Що ж до інших об‘єктів прав, до яких можна відносити біткоїн, очевидно, що ці поняття не підпадають ні під поняття речі, ні під поняття майна. Існують ще і бездокументарні цінні папери, який є обліковим записом на рахунку в цінних паперах у системі депозитарного обліку цінних паперів. Біткоїн не є бездокументарним цінним папером тому, що він не має централізованої системи обліку, ліцензованих емітентів тощо. Найпевніше біткоїни можуть визначатися як платіжна система та, водночас, розрахункова одиниця в ній, що мають притаманні лише їм особливості. В технічному сенсі це є мережею, яка посвідчує передачу права власності від одних суб‘єктів до інших. Біткоїн є цілком новою, децентралізованою віртуальною валютою, курс якої залежить лише від людей, які її використовують, і на обіг якої не впливає держава.

Щоб підсумувати все вищезазначене, необхідно зазначити, що існують перспективи розвитку ринку біткоїн та криптовалют в Україні. Проте існуючі нормативно-правові акти не можна використовувати щодо криптовалют, тому що вони абсолютно не враховують природу цього явища, його особливості та наслідки. Саме тому законотворцям після його детального аналізу необхідно створити правову базу, що зможе забезпечити регулювання цих транзакцій, їх суб‘єктів, оподаткування тощо.

Науковий керівник – к.ю.н., доц. Чуприна Л.М.

Вероніка Калита

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 2 курсу

274

Фінансвое право

Практика Європейського Союзу та її вплив на регулювання питання уникнення подвійного оподаткування в Україні

Підписання Угоди про Асоціацію між Україною та Європейським Союзом і його державами – членами в березні 2014 року, стало новим кроком на шляху євроінтеграції нашої держави. Необхідно звернути увагу на те, що система відповідних заходів у ЄС передбачає застосування односторонніх, двосторонніх чи багатосторонніх заходів, що знаходять втілення, здебільшого, у вигляді міжнародних договорів та відповідних директив. Для України основним способом регулювання питання подвійного оподаткування є міжнародні угоди. На даний момент, наша держава уклала договори про уникнення подвійного оподаткування приблизно з 70 країнами, багато серед яких є державами-членами ЄС.

Слід зазначити, що подвійне оподаткування вже було предметом уваги на рівні ЄС. У Повідомленні Європейської Комісії від 11.11.2011 вказані наступні документи, які варто взяти до уваги: Директива про материнські і дочірні компанії; Директива про виплату відсотків і роялті; Конвенція про арбітраж (КА); досягнення Форуму з узгодженого встановлення трансфертних цін (JTPF) – зокрема, Кодекс поведінки щодо ефективного впровадження КА та Рекомендація щодо процедур послаблення оподаткування. Відповідно до цього ж повідомлення конфліктні ситуації в основному стосуються визначення понять, таких як роялті, комерційний прибуток, постійне представництво, дивіденди. Пропоную розглянути механізм оподаткування дивідендів, так як це є особливо актуальним у зв‘язку з тим, що багато українських бізнесменів користуються європейським законодавством, а якщо конкретніше, то саме Директивою про материнські та дочірні компанії, у якій стверджується, що при виплатах на материнські компанії їх дочірні підприємства звільняються від сплати податків на дивіденди та податків на прибуток. Варто зазначити, що такі норми дозволяють українським компаніям, підприємствам використовувати корпоративні структури всередині ЄС для мінімізації оподаткування, обходячи норми національних законодавств країн Євросоюз. Хоча, на сучасному етапі такий стан справ може суттєво змінитися, адже для припинення такої практики 27 січня 2015 Директива ЄС про материнські і дочірніх компаніях була змінена. Відповідно до офіційних роз‘яснень, ідея нового документа полягає в тому, щоб усі країни-члени ЄС ввели у себе хоча б мінімальний стандарт протидії зловживанням старою директивою. В Україні одним з таких прикладів протидії можна визначити ЗУ « Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», нова редакція якого набуде чинності 01.05.2016. У цьому законі деталізовані правові підстави здійснення перевірки клієнтів і дозволено суб‘єктам первинного фінансового моніторингу витребувати у клієнта – юридичної особи інформацію про структуру власності, що дає йому можливість встановити кінцевих вигодо набувачів.

Аналіз текстів міжнародних угод України щодо уникнення подвійного оподаткування дає змогу сказати про повну відповідність останніх положенням Директиви та іншим, раніше зазначеним документам. Хоча, незважаючи на це, практична реалізація цих угод не є зовсім ефективною, про що свідчать наступні факти. На даному етапі, інвестиційна привабливість України є досить таки низькою, що є безпосереднім наслідком неефективної системи оподаткування. Про це, зокрема, свідчить рейтинг легкості ведення бізнесу, що складається Світовим банком, у якому наша держава посідає 112 місце серед 189 країн світу. Саме тому побудова ефективної системи оподаткування дивідендів може бути одним зі стимулів розвитку корпоративної

275

Фінансове право

сфери і залучення корпоративного капіталу. [ Гречко А.В. Оподаткування дивідендів як фактор впливу на залучення інвестицій / А.В. Гречко // Бізнес Інформ. – 2014. - №9.- с. 241-248.] Виходячи з усього вищезазначеного, можна запропонувати наступні висновки про:

1.Необхідність підготовки Державною фіскальною службою плану заходів з імплементації Директиви Ради Європи 90/435/ЄЕ "Щодо загальної системи оподаткування, яка застосовується до материнських компаній та дочірніх підприємств різних держав-членів" та затвердження його Урядом. Варто зазначити, що на даний момент, ще не було здійснено імплементації жодної Директиви, яка б стосувалась уникнення подвійного оподаткування у ході виконання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС ( у звіті Уряду про стан підготовки планів імплементації актів законодавства ЄС, кількість підготовлених актів з приводу оподаткування становить

0%).

2.Під час складання міжнародних договорів з приводу уникнення подвійного оподаткування, необхідно брати до уваги рішення суду ЄС у справі Керкхаерт і Морз (Kerckhaert & Morres), у якому вказано на особливу роль міжнародних угод при вирішенні питання про те, хто має нести відповідальність у випадку порушення норм таких угод. Таке рішення, насамперед, пов‘язане з відсутністю у європейському законодавстві та практиці єдиного механізму визначення такої відповідальності.

3.Подвійне оподаткування є часто результатом конфліктів тлумачення відповідних законодавчих актів та міжнародних договорів, і саме це не дозволяє забезпечити та унормувати податкові претензії всіх сторін договору. Відповідно до норм міжнародного права, тлумачення договору повинно бути однаковим для обох сторін (так званий принцип «загального тлумачення). Для досягнення такого однакового тлумачення необхідно розвивати міждержавні зв‘язки, враховувати податкову практику один одного, створювати міжнаціональні комісії, які будуть відповідальні за єдине тлумачення договорів. Наприклад, у Німеччині тлумаченням договорів з подвійного оподаткування займаються Німецький імперський фінансовий суд та Федеральний податковий суд. В Україні подібне тлумачення може бути віднесеним до компетенції, перш за все, суддів, а також відповідних відділів Міністерства юстиції.

Отже, ефективне та цілеспрямоване застосування норм європейського законодавства та використання європейської практики сприятимуть інтеграції України у внутрішній ринок ЄС, забезпеченню сприятливих умов для залучення іноземних інвестицій, удосконаленню українського законодавства з урахуванням європейського досвіду, розвитку економіки за допомогою ефективних правових інструментів.

Науковий керівник – д.ю.н., проф. Гетманцев Д.О.

Юрій Крегул

Київський національний торговельно-економічний університет, факультет міжнародної торгівлі та права канд. юрид. наук, зав.кафедри загальноправових дисциплін

276

Фінансвое право

Віктор Мушенок

Київський національний торговельно-економічний університет, факультет міжнародної торгівлі та права канд. юрид. наук, доцент кафедри загальноправових дисциплін

Порівняльно-правовий аналіз використання критерію ризику в організації податкового контролю

У переважної більшості країн світу головною проблемою є забезпечення стабільності та уникнення кризового стану власної податкової системи, важливим і дієвим елементом якої є адміністрування податків, яке на нормативному рівні захищене від ризикових наслідків для держави та платників податків. На сьогодні в Україні не розроблено правових механізмів уникнення ризиків оподаткування. Саме тому метою даного дослідження є порівняння окремих елементів українського та білоруського досвіду, оскільки в останньому більш наявне врахування податкового ризику системі оподаткування.

Отже, здійснення податкового контролю в Україні регулюється Податковим кодексом України (надалі – ПК України). Основною формою податкового контролю є податкова перевірка, яка є найбільш ефективною з точки зору виявлення податкових правопорушень.

Слід зазначити, що критерієм проведення перевірок є ризик – ймовірність недекларування (неповного декларування) платником податкових зобов‘язань, невиконання іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи. Тобто, згідно ПК України, періодичність проведення перевірок визначається залежно від ступеня ризику в діяльності платників податків. Перевірки передбачаються у планіграфіку проведення документальних перевірок з такою періодичністю: платники податків з незначним ступенем ризику включаються до плану-графіка не частіше, ніж раз на три календарних роки, середнім – не частіше ніж раз на два календарних роки, високим – не частіше одного разу на календарний рік.

Закладаючи в основу процесу державного контролю категорію податкового ризику, на нашу думку, необхідним є нормативне удосконалення такого відбору з врахуванням приналежності платників до важливих виробничих галузей економіки, серед яких особливе місце займає сільськогосподарське виробництво.

Для обґрунтування даної пропозиції звернемося до досвіду нормативно-правового регулювання використання податкової ризиковості при призначенні планових перевірок щодо суб'єктів господарювання Республіки Білорусь. Так, відповідно до ч. 1 п. 7 Указу Президента Республіки Білорусь від 16 жовтня 2009 року № 510 «Про вдосконалення контрольної (наглядової) діяльності в Республіці Білорусь» (далі – Указ № 510), всі суб'єкти підприємницької діяльності, подібно до української податково-правової практики, розподілені на низьку, середню та високу групи ризику. Платники, віднесені до високої групі ризику, перевіряються не частіше одного разу протягом календарного року; до середньої групи – не частіше одного разу на три роки; до низької групі ризику – в міру необхідності, але не частіше одного разу на п'ять років.

Слід зазначити, що білоруський законодавець більш лояльно визначив своє ставлення до платника податків, визначивши більш тривалий п‘ятирічний термін перевірки для платників низької групи ризику та трирічний – для платників середньої групи. На нашу думку, подібний досвід може бути застосований і в законодавстві України, зокрема, в частині періодичності перевірок сільськогосподарських виробників, зменшуючи рівень втручання у їх діяльність. Адже, як зазначають В.І. Курило та В.В.

277

Фінансове право

Мушенок, що на сучасному етапі на процес створення сільськогосподарської продукції впливає значна кількість соціально-економічних, державно-правових, природокліматичних та інших факторів, які, щорічно втручаючись в процес сільськогосподарського виробництва, завдають шкоди результатам діяльності аграрників, збільшуючи їх витрати на виробництво цієї продукції [Курило В.І., Мушенок В.В. Фінансово-правове регулювання державної підтримки сільськогосподарського виробництва в Україні: стан та перспективи удосконалення [Моногр.] – Ніжин. – 2012. –

С. 5].

Крім того, Указ № 510 містить ряд правових приписів придатних для застосування в законодавстві України. Зокрема, якщо за результатами проведеної контролюючими (наглядовим) органом планової перевірки щодо суб'єкта, віднесеного до високої групи ризику, порушень законодавства не встановлено, наступна планова перевірка цього суб'єкта призначається не раніше ніж через два роки. За аналогічної ситуації, наступна планова перевірка суб'єкта середньої групи ризику призначається не раніше ніж через п'ять років. Також планові перевірки щодо суб'єкта, віднесеного до середньої групи ризику, можуть не призначатися, а віднесеного до низької групи ризику не призначаються у випадку, якщо за результатами аналізу наявної в розпорядженні контролюючого органу інформації, у тому числі поданої перевіряється суб'єктом по контрольному списку питань, не встановлено ознак, що вказують на порушення законодавства.

Однак, не може бути запозиченою норма Указу № 510 щодо того, що планові перевірки суб‘єктів низької групи ризику проводяться в міру необхідності, але не частіше одного разу на рік. З цього ж приводу білоруський дослідник А.А. Пилипенко зазначає, що практика складання координаційних планів контрольної діяльності в Республіці Білорусь свідчить про незначне число перевірених суб'єктів, віднесених до низької групи ризику (менше 2%), що можна розглядати як статистичну похибку [Пилипенко А. А. Научно-прикладное понимание налоговых рисков / Право в современном белорусском обществе / А. А. Пилипенко. – Минск : Белпринт, 2014. – Вып. 9 – С. 257]. На нашу думку, даний показник свідчить про незадовільний фінансовий стан платників, який не дозволяє належним чином господарювати та забезпечувати сплату податків до бюджету.

Висновок. Аналіз досвіду Республіки Білорусь показує, що первинним елементом трансформації моделі податкового контролю України є зміна термінів перевірок та не позиціонування контролюючими органами проведення перевірок з підвищеної потребою держави в коштах. Все це призведе до більшої довіри платника податків до контролюючих органів та збільшить декларовану державою політику добровільності сплати податків, а вірогідність настання несприятливих наслідків як властивість ризику у системі оподаткування в Україні, не перетворюватиметься у неминучість їх настання. Крім того, модель призначення планових перевірок за критеріями ризиковості, з врахуванням приналежності платників до провідних виробничих галузей економіки України, зможе призвести до більшого розвитку сільськогосподарської підприємницької ініціативи ділової активності національного товаровиробника.

Роман Лещенко

Київський національний університет імені Тараса Шевченка канд. юрид. наук, асистент кафедри

278

Фінансвое право

фінансового права

До питання встановлення в Україні збору з операцій з нерезидентами, що мають офшорний статус

Актуальність даної теми обумовлена тим, що вказане питання в науці фінансового права висвітлено досить фрагментарно, водночас суспільні відносини в цій сфері засвідчують потребу належного правового регулювання офшорної діяльності різноманітних суб‘єктів господарювання в Україні. Правова невизначеність та відсутність законодавчої регламентації офшорного бізнесу не дозволяють говорити про створення в Україні ефективного механізму оподаткування офшорної діяльності. Дане питання представляє безумовний науковий інтерес

Ми вважаємо за доцільне розглянути дану проблематику через призму дослідження офшорних механізмів в нашій країні та пропонуємо ввести в податкове законодавство новий інститут наповнення державного бюджету. Шляхи наповнення державного бюджету повинні бути забезпечені не за рахунок малого та середнього бізнесу шляхом скасування спрощеної системи оподаткування, а за рахунок великого бізнесу, який системно займається мінімізацією податкових зобов‘язань.

На практиці існує два базові напрямки (можливості) ухилення від спати податків українськими суб‘єктами господарювання, це етап легальний, який базується на використанні лазівок, колізій або неврегульованостей у податковому законодавстві, та другий, який пов‘язаний з кримінальною діяльністю або використанням незаконних методів приховування прибутків, а саме завищення витрат, спекуляція цінами, переведення прибутку через офшорні юрисдикції, використання фіктивних компаній, «податкових ям», підробка документів, підкуп державних посадових осіб тощо (загалом на даний момент нам відомо про 20 базових схем проведення такого роду операцій).

Тема виведення українських капіталів досить вагома, тому що кожного року з України на закордонні рахунки через офшорні юрисдикції переводяться десятки мільярдів гривень. Сьогодні українське податкове законодавство вже містить декілька інструментів, якими стримуються відносини резидентів з нерезидентами, що зареєстровані в низькоподаткових юрисдикціях. До них належать: правила трансфертного ціноутворення (ст. 39 Кодексу); податок на репатріацію (п. 141.4 ст. 141 Кодексу) та концепція «бенефіціарного власника» доходів (п. 103.2-103.2 ст. 103 Кодексу); обмеження податкових витрат, здійснених на користь нерезидентів, зареєстрованих у низькоподаткових юрисдикціях (п. 140.5.4, п. 140.5.7 ст. 140 Кодексу); правила «тонкої капіталізації» (п. 140.2 ст. 140 Кодексу). В цілому доводиться констатувати, що вищевказані механізми є вкрай недостатніми для протидії прихованому виведенню коштів за межі держави, штучній мінімізації податкових зобов‘язань тощо.

Необхідно запроваджувати різні підходи у боротьбі з тіньовою економікою в Україні. На нашу думку, такі підходи можна розглядати через призму введення нового загальнодержавного збору. Так, статтю 9 ПКУ пропонується доповнити підпунктом 9.1.19 – збір з операцій з нерезидентами, що мають офшорний статус.

Ставка такого збору повинна складати 10 % від суми платежу на користь нерезидента, що має офшорний статус, та має бути сплачена до державного бюджету України. Банки та інші фінансові установи прийматимуть платіжні документи лише за умови одночасного подання розрахункового документа на перерахування цього збору до державного бюджету. В разі неправильного визначення суми грошового зобов‘язання, банки та інші фінансові установи не матимуть права приймати платіжні документи на перерахування коштів, до моменту надання правильного розрахунку. Крім того,

279