1. Формування ринку праці

Вартість трудових ресурсів, умови праці, можливості професійного зростання і зайнятості визначаються на ринку праці. Як і на кожному ринку, основними регулюючими факторами тут є попит і пропозиція та формуються рівноважні ціни на товар „робоча сила”, а саме – зарплата.

Ринок праці (робочої сили) – це засоби, суспільні механізми і організації, які дають змогу людям знайти роботу відповідно до своїх здібностей і навичок, а роботодавцям – найняти робітників, які їм потрібні для організації комерційної або іншої діяльності.

Пропозиція робочої сили визначається різними факторами: рівнем зарплати, культурою, релігією, податковою системою, наявністю дітей і турботами про них, діяльністю профспілок тощо.

Кількість і склад робочої сили постійно змінюється (навчання, пенсії, декретні відпустки та ін.). Попит на робочу силу визначається потребами у ній підприємців і залежить від загального тиску попиту в економіці, технологічної оснащеності виробництва.

Чим вища зарплата, якої вимагають робітники, тим меншу їх кількість зможуть найняти роботодавці. І навпаки, чим нижчу зарплату готові платити роботоодавці, тим менша кількість людей згодна працювати на таких умовах. На перетині цих інтересів народжується ціна рівноваги – зарплата, за якої люди готові працювати, а роботодавці згодні надати їм робочі місця.

Профспілки – це об’єднання робітників однієї професії, підприємства, галузі виробництва, створене для захисту інтересів робітників, узгодження з роботодавцями єдиних умов праці та її оплати для всіх членів профспілки.

Сьогодні у більшості розвинених країнах світу застосовуються три основні засоби регулювання ринку робочої сили:

1. Трудовий контракт – це угода, що визначає зміст і умови праці, розмір оплати та інші взаємні зобов’язання найманого робітника і його роботодавця, досягнуті в результаті індивідуальних переговорів.

2. Колективний договір - документ, яким підтверджуються єдині принципи організації і оплати праці на підприємстві і який приймається роботодавцем і профспілкою цього підприємства.

3. Генеральна угода – це документ, яким визначаються загальні напрями зміни умов купівлі-продажу робочої сили по країні в цілому; підписується урядом, об’єднаннями підприємців і профспілок.

Ринок праці відрізняється від інших ринків тим, що:

- жорстко регулюється державними законами і колективними угодами;

- прожитковий мінімум закріплюється законодавчо і ціна робочої сили не може бути нижчою;

- робоча сила є мобільною, тобто здатною змінювати місце, район, країну, де вони працюють у пошуках більш вигідних уиов продажу своїх знань, навичок і здібностей.

2. Трудові ресурси та зайнятість

Трудові ресурси – частина населення країни, яка володіє необхідними фізичними і трудовими здібностями, загальноосвітніми і професійними знаннями для роботи в національному господарстві.

Трудові ресурси = Економічно активне населення + Безробітні

Економічно активне населення – громадяни, які вапродовж певного часу забезпечують пропозицію робочої сили на ринку праці та отримують доходи в результаті господарської діяльності.

Зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням своїх потреб, яка передбачає отримання доходу.

Держава несе відповідальність за реалізацію політики зайнятості та створення умов для праці громадян у всіх секторах, господарства, незалежно від форм власності:приватної, колективної, державної.

Стаття 43 Конституції України: „Кожен має право на працю, заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.”

Види зайнятості:

1. Повна (людина працює повний робочий день і тиждень).

2. Неповна (умови не дотримуються).

3. Нелегальна (суперечить законодавству).

4. Тимчасова (короткочасна – пердвиборна агітація, дитячий табір).

5. Сезонна (пов’язана з сезонністю виробництва).

6. Самостійна ( індивідуальна та творча).

7. Нерегламентована (без трудового договору, на взаємній довірі робітника і роботодавця).