Хроматичні й ахроматичні кольори

Дія світла зумовлює відчуття, які можна поділити на дві групи: відчуття ахроматичних кольорів (усі відтінки сірого, чорного, білого кольорів) і відчуття хроматичних кольорів (усі кольори, крім сірого, чорного і білого). Хроматичний — означає кольоровий. Кольори відрізняються один від одного за колірним тоном. Ахроматичні (без­барвні) кольори відрізняються тільки за світлотою. Починаючи від білого і закінчуючи чорним, через різні відтінки сірого кольору, людина розрізняє близько 300 відтінків.

Кольоровий зір здійснюється слабочутливими колбочками, що по­дають інформацію про довжину променя світла. У зв’язку з цим у присмерку і вночі ми не розрізняємо кольори. Якщо на око діють промені різної довжини, то сприймається тільки їхній загальний підсумок. Наприклад, якщо ми будемо обертати круг, що містить усі кольори веселки, то в результаті їхнього змішування ми одержимо білий колір. Змішування кольорів є центральним, а не периферійним процесом.

Будь-який колір має інший колір, що його нейтралізує. При змішуванні двох взаємонейтралізуючих один одного кольорів вихо­дить білий чи сірий колір. Ці кольори є додатковими. Наприклад, додатковим до блакитного буде жовтогарячий (оранжевий) колір.

Якщо змішуватимуться не додаткові кольори, то виходить но­вий проміжний між ними колір. Наприклад, синій колір, змішую­чись із червоним кольором дає фіолетовий колір. Колірне відчуття від суміші не залежить від спектрального складу кольорів, що змі­шуються. Це означає, що кольори, з яких виникло нове колірне від­чуття, самі можуть бути отримані з будь-якого змішування кольо­рів. Новий колір залежатиме від цих кольорів, незалежно від їх­ньо­го походження. Наприклад, змішування жовтого із синім дає сі­рий колір незалежно від того, чи є синій колір спектрально чистим, чи є результатом змішування інших кольорів.

Питання про природу колірних відчуттів є складним. Нині найпоширенішою є трикомпонентна теорія колірно­го зору. Відповідно до цієї теорії будь-який колір є сумою трьох інших кольорів, узятих у певних частках. Ці кольори мають бути не­залежні, тобто змішування двох кольорів не повинно давати тре­тій колір.

Відповідно до трикомпонентної теорії зору Т. Юнга  —  Г. Гельм­гольца існують три основних кольори: червоний, зелений і синій. Усі інші кольори і їхні відтінки утворюються при різних змі­шуваннях цих основних трьох кольорів. Відповідно до цієї теорії існують три види апаратів, що містять три різні речовини чутливих до червоних, зелених чи синіх променів. Будь-який предмет від­биває чи випускає різні промені в однаковій пропорції, але неоднакової сили, тому в нашому оці в будь-якій точці сітківки збуджуються всі три колірні відчуття, які відрізняються лише си­лою. Залежно від співвідношення сили збудження, спричиненої у цих апаратах, виникають відчуття трьох кольорів. У разі збуджень усіх трьох апаратів однакової сили виникає відчуття біло­го кольору. Вся наша поліграфія, фотографія, телебачення спира­ють­ся на цю трикомпонентну теорію колірного зору.

Існує теорія Л. І. Ітельсона, відповідно до якої очі працюють без будь-яких світлофільтрів, без рознесення спектра на колбочки, без змі­шування тонів. Механізм, винайдений природою, простий, еко­но­мічний і дає практично безмежні можливості для розрізнення скла­дових світлового потоку за довжиною та амплітудою їх хвилі. Світлові хвилі різ­ної довжини мають різну енергетичну потужність. Це енерге­тичне розходження і зумовлює, на думку Л. І. Ітельсона, відчуття світла.

Колір має три основні властивості: світлоту, колірний тон і наси­ченість.

Світлота показує силу подразнення, що діє на око, і харак­тери­зується яскравістю подразника і чутливістю до нього ока. Темні предмети більше поглинають, а білі — більше відбивають.

Колірний тон визначає особливості певного кольору і залежить від складу променів, що діють на око, тобто від довжини хвиль цих про­менів. Основні колірні тони — це 7 кольорів сонячного світла: дов­гі хвилі — червоний, оранжевий, середні — жовтий, зелений і короткі — блакитний, синій і фіолетовий кольори.

Насиченість кольору — це відмінність хроматичного кольору від сірого чи білого однакової з ним світлоти. Якщо до хроматичного кольо­ру додати великий відсоток сірого чи білого кольору, то його наси­ченість значно зменшується і він стане слабконасиченим.

Різні кольори по-різному діють на людину. Чорний колір гні­тить, а жовтий створює гарний настрій, червоний збуд­жує, а зелений заспокоює. Найкорисніші кольори називають опти­мальними, у зв’язку з чим фарбами цих кольорів переважно фар­бують приміщення і все, що в них знаходиться. Монотонність і неприродність — шкідливі, відсутність контрастів, як і їхній надмір, пригнічує.

ЛЕКЦІЯ 5. ЗМІНИ ВІДЧУВАНЬ ТА ЇХ ВИМІРЮВАННЯ

Найзагальніша характеристика властивостей відчуттів

Усі види відчуттів характеризуються такими властивостями як якість, інтенсивність відчуття, його тривалість, а деякі — просторо­вою локалізацією подразнення.

Якість відчуття — це те, що відрізняє одні відчуття від інших. Так, нюх дає можливість визначати тільки запахи, що можуть бути легкими, насиченими, приємними чи неприємними; зорові відчуття, як ми уже зазначали раніше, характеризуються насиченістю, колірним тоном, виразністю та ін.; слух — висотою, гучністю, тембром звуку тощо.

Інтенсивність відчуття визначає його кількісну характери­стику і залежить від сили подразнення: наприклад, звук інтенсив­ністю 65 – 70 дБ зумовлює звичайні відчуття. Водночас звуки інтен­сив­ністю понад 120 дБ уже спричинюватимуть надмірні слухові відчуття.

Тривалість відчуття — це час, упродовж якого відзначається від­чут­тя, що залежить від часу дії подразника і певною мірою від са­мо­го органа чуття. Від початку впливу подразника до появи самого відчуття проходить певний період часу. Це латентний період від­чуття. Для різних видів відчуття він неоднаковий. Після припинен­ня дії подразника відчуття не припиняється, а триває. Це так звана інерція чи відчуття післядії, що залишає останній образ. Останні обра­зи найхарактерніші для слухових, температурних, больо­вих і смакових відчуттів. Прикладом може бути випадок, коли піс­ля приголомшуючого звуку ми якийсь час відчуваємо, як «лящить у вухах».

Латентний період — це час, потрібний для проведення подраз­нення в аналізаторний центр, а також час, який витрачається на ана­ліз і синтез подразнення, що надійшло. Водночас післядія пов’яза­на з триваючим аналізом і синтезом подразнення, що на­дійшло в аналізатор, але вже припинило свою дію на орган від­чуття.

Для зорового, слухового і нюхового відчуттів (зумовлюються ди­стант­ними рецепторами) характерна просторова локалізація по­драз­ника. Аналізатори цих відчувань дають відомості організму про локалізацію подразника в просторі.