Аналіз витрат по системі „директ-костинг”
Директ-костинг (калькування змінних витрат) – це система обчислення собівартості тільки на основі прямих (змінних) виробничих витрат.
Метод директ-костинг базується на тому, що всі витрати поділяються на прямі і непрямі. Прямі витрати безпосередньо відносяться на той чи інший вид виробу. Непрямими витратами є накладні витрати по відношенню до виробу, так як їх сума складається з постійних і змінних частин.
Основні принципи директ-костингу:
Собівартість калькулюється тільки на основі прямих змінних виробничих витрат; решта витрат – постійних виробничих і невиробничих покривається за рахунок загального доходу фірми;
Управлінський і фінансовий облік інтегровані;
В процесі калькування визначається маржинальний доход.
Складність розробки методу точного розподілу витрат полягає в тому, що витрати, які є змінними в одному випадку, в іншому можуть бути постійними. Наприклад, зарплата оператора обладнання – це змінні витрати, але при угоді про гарантовану річну плату вона може відноситись до постійних витрат. Витрати на електроенергію в усіх галузях вважались постійними, крім ливарного виробництва, де споживання енергії електропіччю змінювалось в залежності від потреб виробництва. Тобто, будь-які витрати можуть бути постійними або змінними в залежності від виду діяльності.
Як правило, на промислових підприємствах немає єдиного положення про класифікацію виробничих витрат на постійні і змінні. В зв’язку з цим кожен підприємець класифікує виробничі витрати на власний розсуд. Це дає можливість маневрувати звітними даними за рахунок свідомого віднесення частини змінних витрат до постійних. Так при збільшені суми постійних витрат розмір доходу фірми зменшується, оскільки в системі директ-костинг постійні витрати зменшують суму одержаних доходів. Тому система обліку і калькування собівартості продукції по прямих витратах (direct costing) на даний час більш популярна, ніж система повного розподілу витрат на вироби.
Система директ-костинг дозволяє здійснювати 1 більш оперативний контроль за постійними витратами, ніж це можливо при системі повного розподілу витрат, оскільки в процесі контролю за собівартістю продукції використовуються стандартні(нормативні) витрати або гнучкі бюджети. При застосуванні стандарт-костингу встановлюються стандарти на постійні витрати, а в основу контролю гнучкого бюджету покладено поділ витрат на постійні та змінні. Протягом року всі постійні витрати накопичуються і в кінці звітного року повністю списуються на виробництво.
Деякі фірми, враховуючи, що сума накладних витрат протягом короткого періоду часу не змінюється, заздалегідь включають до бюджету витрати на рекламу, дослідження, охорону та інше.
Розподіл витрат на постійні і змінні, а постійних – на корисні і некорисні є першою особливістю „директ-костингу”. Цінність такого розподілу – у спрощенні обліку і зростання оперативності отриманих даних про прибуток.
Другою особливістю системи „директ-костингу” є об'єднання виробничого і фінансового обліку. По системі „директ-костингу” облік і звітність на підприємстві організовані таким чином, що з'являється можливість регулярного контролю по схемі „витрати-обсяг-прибуток”. Основна модель звіту для аналізу прибутку виглядає так:
Обсяг – Змінні витрати – Маржинальний доход.
Маржинальний доход – Постійні витрати = Прибуток(чистий доход)
Мета аналізу по системі „директ-костингу” – встановити, що буде з фінансовим результатом, якщо відповідний обсяг виробництва зміниться. Ця інформація має досить суттєве значення для керівництва, бо за обсягом продукції визначається обсяг прибутку. Аналіз взаємозв’язку чинників „витрати-виручка-обсяг виробництва” дозволяє визначити такий обсяг виробництва, при якому прибуток буде максимальним, мінімальним, або при якому підприємство не матиме ні прибутку, ні збитку.
У державах з ринковою економікою підприємства, які ведуть облік і контроль витрат за методом „стандарт-костинг”, стали розробляти норми (стандарти), виходячи з можливої ринкової ціни на свою продукцію. Закони ринку диктують розробляти норми(стандарти) таким чином, щоб стандартна собівартість продукції була значно нижчою від можливої ринкової ціни, забезпечуючи необхідний рівень рентабельності. Якщо в умовах централізованої економіки до ціни приходили від витрат, то в ринкових умовах до нормативних(стандартних) витрат йдуть від ринкової ціни. Отже собівартість продукції та ціна на неї взаємопов’язані. При цьому величина питомих витрат є вираженням внутрішніх можливостей підприємства.
Література (1,3,8,18,19,20)
Рис.3.2. Графік залежності показників обсягу виробництва, витрат і прибутків.
Дохід лінія доходу лінія повних витрат
витрати
прибуток постійні
витрати
маржинальний лінія
змінних
дохід витрат
змінні
витрати
Кількість одиниць продукції
Лекція 4
План
1.Управлінський облік і фінансова діяльність підприємства.
2.Центри відповідальності та модель їх функціонування.
1. Управлінський облік і фінансова діяльність підприємства.
В ринкових умовах фінансова діяльність підприємства пов’язана з обліком та аналізом джерел коштів та їх використанням.
Такий аналіз дає можливість:
оцінити фінансове становище підприємства – його борги та власний капітал;
показує, на скільки ефективно використовуються залучені та власні кошти;
показує, що слід змінити в діяльності підприємства.
Фактори, що впливають на фінансовий стан підприємства:
постійні зміни оточуючого середовища;
поява нових виробників;
зміни попиту та пропозиції;
коливання цін;
конкуренція між виробниками продукції.
Мета аналізу фінансового стану підприємства – визначення взаємозалежності між різними показниками.
Аналіз фінансового стану підприємства дає можливість визначити:
чи достатньо коштів для погашення заборгованості;
чи платоспроможне підприємство;
чи не загрожує йому банкрутство.
Головним в аналізі фінансового стану є оцінка динаміки основних показників та місце підприємства серед конкурентів. Методика проведення аналізу фінансової діяльності підприємства передбачає: проведення горизонтального аналізу методом співставлення даних балансу та показників, які визначаються за допомогою балансу, на початок та кінець звітного періоду (року, кварталу) в абсолютних сумах та у відносних показниках(%).
Найважливіші показники діяльності підприємства, які визначаються за допомогою балансу:
1. показники ліквідності;
2. показники ділової активності;
3. показники рентабельності;
4. показники структури капіталу або платоспроможності.
Показники ліквідності визначаються з метою контролю за зобов’язаннями підприємства з тим, щоб уникнути неплатоспроможності, банкрутства.
Ліквідність активів означає, наскільки швидко і без значних додаткових витрат підприємство може погасити свої зобов’язання. Визначення показників ліквідності необхідне тому, що роль окремих видів оборотних коштів в загальному значенні ліквідності різна.
Коефіцієнт абсолютної ліквідності показує, наскільки підприємство забезпечує покриття своїх зобов’язань готівкою. Нормативне значення показника складає 0,2-0,25. При аналізі необхідно звертати увагу на динаміку цього показника, тому, що різкі коливання його небажані.
Проміжний коефіцієнт ліквідності показує відношення найбільш ліквідних оборотних коштів до поточних зобов’язань.
Коефіцієнт покриття вказує на достатність у підприємства коштів для покриття своїх зобов’язань. Цей показник повинен коливатись між 1 і 2.
Коефіцієнт покриття за рахунок матеріальних запасів вказує на те, як впливає розмір матеріально-технічних запасів на ліквідність оборотних коштів.
Показник чистих оборотних коштів показує питому вагу чистих оборотних коштів. Цей показник свідчить про ступінь фінансової стійкості підприємства.
Показники ділової активності характеризують здатність підприємства ефективно використовувати свої ресурси. Підприємства використовують різноманітні показники при аналізі ділової активності. Серед них найбільш часто наводяться показники оборотності, тобто показники швидкості обороту коштів(час, за який оборотні кошти перетворюються в грошову форму). До них належать:
коефіцієнт оборотності капіталу, що являє собою відношення обсягу реалізації до суми активів, які показані в балансі(ф.1); показує, скільки разів на рік відбувається повний цикл виробництва і обігу коштів, що дає ефект у вигляді прибутку;
коефіцієнт оборотності запасів; чим вище значення має показник оборотності запасів, тим менше коштів зв’язується в цій найменш ліквідній статті активів, що зумовлює стійкий фінансовий стан підприємства;
коефіцієнт фондовіддачі(фондовіддача може бути підвищена внаслідок зниження питомої ваги необоротних активів або за рахунок їх високого технічного рівня;
коефіцієнт оборотності власного капіталу; високе значення цього показника свідчить про значне перевищення рівня реалізації над вкладеним капіталом та про збільшення фінансових ресурсів; низький показник означає бездіяльність частини власних коштів і вимагає пошуку варіанту іншого вкладення коштів і отримання прибутків.
Показники рентабельності показують рівень прибутковості від реалізації товарів, який розраховується відношенням отриманого прибутку до витрачених коштів на виробництво продукції або відношенням отриманого прибутку до обсягу реалізованої продукції. Можуть визначатися слідуючі показники рентабельності:
рентабельність всього капіталу підприємства;
рентабельність продаж;
рентабельність власного капіталу;
рентабельність перманентного капіталу.
Показники платоспроможності (структури капіталу) визначають здатність підприємства швидко погасити свої короткострокові борги (позики, кредиторську заборгованість постачальникам, фінансовим органам, різним клієнтам та ін.), тобто характеризують рівень захищеності інтересів кредиторів та інвесторів.
Одним із найбільш використовуваних показників є коефіцієнт автономії. Високе значення показника вказує на низький рівень залученого капіталу і високу забезпеченість власними оборотними коштами. Нормативне значення відношення власного капіталу до валюти балансу знаходиться на рівні не менше 60%.
Процес оптимізації структури активів і пасивів підприємства з метою збільшення прибутку називається леверииджем.
Виробничий леверидж – це потенційна можливість впливати на прибуток підприємства шляхом зміни структури собівартості продукції та обсягів її випуску. Його рівень розраховують як відношення темпу приросту валового прибутку(до виплати процентів за кредити і податки) до темпів приросту обсягів продаж в натуральних одиницях.
Фінансовий леверидж характеризується відношенням темпу приросту чистого прибутку до темпу приросту валового прибутку.
Виробничо-фінансовий леверидж є добутком виробничого і фінансового левериджу.
Цей показник показує загальний ризик, пов’язаний з можливою недостачею коштів для відшкодування виробничих витрат і фінансових витрат для обслуговування зовнішнього боргу.
2. Центри відповідальності та моделі їх функціонування на підприємстві.
В рамках системи контролінгу інформація акумулюється і аналізується не по підприємству в цілому, а по центрах відповідальності.
Центри відповідальності
Центр витрат
Центр виручки
Центр прибутку
Центр інвестицій
Центри регулювання
витрат
Центри часткового
регулювання витрат
Рис.4.1.Класифікація центрів відповідальності
Центр витрат – це підрозділ, керівник якого відповідає лише за витрати. Наприклад, цех по ремонту електрообладнання. Можна вважати, що це найменший підрозділ, а решта центрів відповідальності складається із центрів витрат.
Відповідно до класифікації центри витрат можна розбити на центри регульованих витрат і центри частково регульованих витрат.
Прикладом центра регульованих витрат може служити цех основного виробництва. Модель функціонування центра відповідальності показано на рис.4.2.
Витрати
Робота
Випуск продукції
Рис.4.2. модель функціонування центра відповідальності
Характеризується центр регульованих витрат, що в моделі(рис.4.2.) можна встановити оптимальне співвідношення між витратами і випуском продукції. Прикладом центра частково регульованих витрат може бути конструкторське бюро, адміністрація підприємства. Модель функціонування його характеризується тим, що важко встановити оптимальне співвідношення між витратами і випуском продукції.
Центр виручки – це підрозділ, керівник якого відповідає тільки за виручку, але не за витрати. Хоча, якщо строго підійти, то він відповідає за витрати, але витрати пов’язані не з собівартістю продукції, що реалізується, а лише за витрати, пов’язані з реалізацією продукції(прикладом цього є відділ збуту).
Центр прибутку – це підрозділ, керівник якого відповідає як за витрати, так і за прибутки(наприклад, підприємство в складі великого об'єднання).
Ділення підприємства на центри прибутку використовується при дивізіональній організаційній структурі, за якої підрозділи фірми користуються широкою самостійністю.
Центр інвестицій – це підрозділ, керівник якого відповідає за капіталовкладення, доходи і витрати. Наприклад, нове виробництво в складі підприємства.
Для виділення центрів відповідальності на підприємстві частіше всього використовують принципи: функціональний, територіальний, відповідності організаційній структурі і принцип подібності витрат.
Вибір способу ділення підприємства на центри відповідальності визначається специфікою кожної окремої ситуації. При цьому необхідно враховувати слідуючі вимоги:
в кожному центрі витрат повинен бути показник для виміру об’ємів діяльності і база для розподілу витрат;
в кожному центрі повинен бути відповідальний;
на центри витрат бажано відносити тільки прямі витрати (безпосередньо пов’язані з його роботою) і не враховувати загальногосподарські витрати;
так як поділ підприємства на центри відповідальності значною мірою впливає на мотивацію керівників відповідних центрів, необхідно враховувати соціально-технологічні фактори.
Створення центрів відповідальності на підприємстві є фундаментом системи управлінського обліку, який є одним з найважливіших елементів всієї системи контролінгу на підприємстві.
Література: 1,3,8,18,20.