4.2. Адміністративний поділ

українських земель, окупованих Німеччиною та її союзниками

Першочергово вся повнота адміністративної влади на окупованих східних територіях належала командуванню збройних сил Німеччини, Угорщини та Румунії. 25 червня 1941 року Гітлер своїм наказом надав командуванню вер­махту відповідні повноваження. Про довготермінові плани щодо окупованих земель Гітлер остаточно розговорився тіль­ки на таємній нараді 16 липня 1941 року. У присутності керівників нацистської партії, німецької армії та держави (серед інших на нараді були присутні: М. Борман, Г. Герінг, В. Кейтель, Г. Ламмерс, А. Розенберг) фюрер виступив із

171

промовою, у якій наголосив, що "цей великий пиріг (оку­повані території СРСР - авт.) слід зручно розкласти для того, щоб могти: по-перше, ним володіти, по-друге, ним керу­вати, по-третє, його експлуатувати". Він підкреслив, що окуповані території повинні стати колоніями і, як будь-які колонії, мають відігравати у політичному сенсі другорядну роль.

Після Гітлера взяв слово Розенберг, який, очевидно, був трохи спантеличений тим, що лідер партії і країни відкинув його власні розробки щодо диференційованого підходу до різних окупованих земель. Розенберг спробував нагадати, що на окупованих територіях логічно було б запровадити різний рівень експлуатації і автономних свобод. Однак йому запе­речив Герінг, який стверджував, що насамперед слід нагоду­вати продовольством із окупованих територій власну країну, а вже потім думати про якісь поступки окупованим народам.

Гітлер під час дискусії цілковито став на бік райхсмар-шала авіації. Після цієї дискусії між Розенбергом і Герінгом присутні на нараді обговорили долю України. Гітлер наго­лосив на необхідності очистити від місцевих мешканців територію Криму та "австрійської Галичини", які мають бути повністю колонізовані німцями й германізовані. Розенберг висловив певні сумніви щодо доцільності виселяти українців із Галичини та Криму, мотивуючи свої міркування можли­вістю перетворити такими акціями українців на ворогів Німеччини. Однак, всі інші присутні погодилися із позицією Гітлера. Після цього на нараді обговорили проблему терито­рій між Дністром і Південним Бугом, які Гітлер пропонував передати Румунії як винагороду за участь у війні. Проти того, щоб віддавати Румунам важливі з економічного погляду землі із великим портом в Одесі, виступив не тільки Розен-берг, а й Герінг. Зрештою, Гітлер заявив, що не обіцяв руму­нам нічого конкретного, тому домовилися передати межиріч­чя Дністра й Південного Бугу лише під тимчасове румунське управління з вирішенням остаточної долі цих земель після війни.

Останнім питанням, що обговорювалося на засіданні 16 липня 1941 року, стало питання кадрове. Йшлося про при­значення райхскомісарів для окупованих областей. Саме на

172

цій нараді Гітлер прийняв рішення призначити Еріка Коха райхскомісаром України, а не Росії, як планувалося раніше. Саме жорсткість характеру і непоступливість Коха, на думку Гітлера, мала забезпечити максимально ефективну експлуата­цію природних і людських ресурсів нової найбагатшої "ко­лонії німецького райху" - України. Мрії про швидку колоні­зацію України дали змогу Гітлерові вдатися до фантазування про майбутнє життя німців на нових землях:

"При нашому заселенні російського простору імперський селянин повинен проживати у надзвичайно прекрасних посе­леннях. Німецькі установи й чиновники отримають чудесні будівлі, губернатори - палаци. Навколо адміністративних центрів буде збудовано все необхідне для підтримки життя. А навколо міста, на відстані 30-40 кілометрів, ми закла­демо кільце дуже красивих сіл, які будуть зв'язані найкра­щими дорогами. За цими селами почнеться зовсім інший світ, там ми поселим росіян. Хай собі живуть як хочуть. Але володарювати над ними будемо ми. А у разі бунту ми просто скинемо пару бомб на їхні міста - й кінець справі. Один раз на рік натовп киргизів можна привезти в столицю імперії, щоб вони своїми очима побачили потужність і велич її кам'яних статуй... Якби я тільки міг навіяти німецькому народові, що означатиме для нього у майбутньому цей простір!"

У контексті рішень наради від 16 липня 1941 року 17 липня Гітлер видав наказ про запровадження цивільного управління окупованими областями СРСР. Згідно з докумен­том, всі окуповані на сході землі, окрім тих, які мали відійти до Генерального Губернаторства (тобто, української Галичи­ни), підпорядковувалися міністерству окупованих територій Сходу, керівником якого призначили А. Розенберга. Вся те­риторія мала бути поділена на райхскомісаріати (імперські комісаріати), керовані райхскомісарами. Райхскомісаріати мали поділятися на генеральні округи на чолі з генераль­ними комісарами, а генеральні округи ділилися на звичайні округи, очолювані гаупткомісарами. Гітлер залишав за собою право призначати райхскомісарів і генеральних комісарів. Усіх інших чиновників міг призначати Розенберг.

173

Фактично на окупованих територіях встановлювалося тривладдя - Розенберг відповідав за адміністративну вер­тикаль, Герінг - за економічну експлуатацію, а Гіммлер - за питання безпеки та знищення "небажаних елементів". Відомства усіх трьох нацистських керівників певною мірою конкурували за рівень впливу, що, на думку Гітлера, мало сприяти ефективності контролю над окупованими землями.

20 серпня 1941 року побачив світ декрет А. Гітлера про створення райхскомісаріату "Україна" (далі - РКУ) та дирек­тива Розенберга про адміністративний поділ окупованих українських областей. Первісно передбачалося утворення в РКУ семи генеральних комісаріатів (або генералбецірки), які ділилися на гебітскомісаріати (або крайсгебіти). Генеральний комісаріат "Волинь-Поділля" - охоплював території Волин­ської, Рівненської, північної частини Тернопільської, Кам'я-нець-Подільської областей, а також південної частини Брест­ської та Пінської областей Білорусії (етнічні українські землі Пінщини і Берестейщини). До складу комісаріату "Волинь-Поділля" увійшло 24 гебітскомісаріати. Генеральний Коміса­ріат "Житомир" у складі 29 гебітскомісаріатів займав тери­торії Житомирської, північної частини Вінницької областей і південної частини Поліської області сучасної Білорусії. Генеральний Комісаріат "Київ" охоплював сучасні Київську, Черкаську та Полтавську області, поділені на 26 гебітско­місаріатів. Генеральний Комісаріат "Миколаїв" включав центральну і східну частину Миколаївської та Кіровоградську області, мав 14 гебітскомісаріатів. Генеральний Комісаріат "Таврія" охоплював Крим, сучасну Херсонську область та південні райони Запорізької області і складався з 16 гебітс-комісаріатів. Генеральний комісаріат "Дніпропетровськ" включав сучасну Дніпропетровську, північну частину Запо­різької та Миколаївської областей, налічував 22 гебітскомі-саріати. До Генерального Комісаріату "Чернігів" мали нале­жати землі Чернігівської і Сумської областей України, південна частина Гомельської області Білорусії та Орловської області Росії, поділені на 18 гебітскомісаріатів.

Передбачалося, що площа РКУ зростатиме у міру просу­вання фронту на Схід після передачі територій з-під управ-

174

ління військової адміністрації до цивільної. Однак повністю зайняти територію всіх семи Генеральних Комісаріатів РКУ так і не вдалося. На момент створення РКУ обіймав 71 ти­сячу кв. км, 15 листопада 1941 року "виріс" до 235 тис. кв. км, а максимальна територія Райхскомісаріату становила 339 тис. 258 кв. км із населенням 16 млн 900 тис. осіб на 1 ве­ресня 1942 року. Реально на цій території існувало тільки шість Генеральних Комісаріатів - "Волинь-Поділля" (центр -Луцьк), "Житомир" (центр - Житомир), "Київ" (центр -Київ), "Миколаїв" (центр - Миколаїв), "Таврія" (центр -Мелітополь), "Дніпропетровськ" (центр - Дніпропетровськ). Генеральний Комісаріат "Чернігів" так ніколи й не було створено.

Резиденцією райхскомісара України Е. Коха було обрано провінційне волинське містечко Рівне. Вибір Рівного за "сто­лицю" РКУ мав певний ідейний, а також прагматичний бік. По-перше, українцям демонстрували презирство до їхньої історичної традиції та до символу їхньої державності Києва, підкреслюючи, що райхскомісаріат "Україна" є поняттям гео­графічним, а не державно-історичним. А, по-друге, резиден­ція Коха перебувала якнайдалі від фронту у невеликому населеному пункті, який легше було контролювати в плані забезпечення від можливих терактів з боку підпілля. Тери­торія РКУ поділялася на 114 крайсгебітів, які об'єднували 431 район, а також 5 крайсгебітів міського типу (міста -Дніпропетровськ, Київ, Запоріжжя та ін.) і 25 містечок ок­ружного підпорядкування.

Східні області України - Чернігівська, Сумська, Харків­ська, Ворошиловградська (Луганська) й Сталінська (Донець­ка) у момент повної окупації німцями території України перебували під управлінням військовою адміністрацією. Вій­ськова зона поділялася на три райони: бойових дій, армійські тилові й прифронтові. У цих районах "вищим територі­альним органом влади" оголошувався вермахт. Управління у військовій зоні здійснював спочатку VII адміністративний відділ при штабі командувача військ тилового району, а з кінця 1942 року ці функції було передано адміністративним відділам при штабах груп армій. Роль територіальних органів

175

військової адміністрації виконували головні польові комен­датури (№ 399 "Конотоп" і № 397 "Донець"). їм підпоряд­ковувалися звичайні польові комендатури, які поділялися на гарнізонні комендатури.

Польова комендатура своєю адміністрацією охоплювала здебільшого 15-20 районів, а гарнізонна комендатура - 4-5 районів. Жорсткість окупаційного режиму у військовій зоні значною мірою залежала від особистих поглядів і переконань керівника тієї чи іншої комендатури. Якщо комендант вва­жав за доцільне більш лояльно ставитися до місцевого насе­лення, то окупаційний режим у районі його відповідальності був ліберальнішим, якщо комендант був маніакально жорсто­ким, то й режим окупації на підвладних йому територіях був безпощадним.

Територія української Галичини, згідно з декретом Гіт-лера від 17 липня 1941 року, передавалася до складу Гене­рального Губернаторства із центром у Кракові як п'ятого округу (дистрикту). Фактично, Галичину об'єднали із окупо­ваними польськими землями, що надзвичайно болісно було сприйнято місцевими українцями, які дивилися на цей акт, як на перший крок у напрямку до передачі Галичини до складу майбутньої маріонеткової польської держави. Однак вони помилялися, адже Галичина, як і більшість польських земель, мала, за задумами нацистів, підлягати германізації.

На території Галичини утворили так званий "Дистрикт Галичина", який охоплював 48 тис. кв. км із населенням близько 5 млн осіб. Центром Дистрикту став Львів, керів­ництво регіоном було покладено на О. Вехтера, що безпосе­редньо підпорядковувався керівнику Генерального Губерна­торства Г. Франку. Галичина поділялася на окружні старост­ва (крайзгауптманшафти), які, у свою чергу, поділялися на бецірки (райони) і ландгемайнди (сільські громади). Більші міста регіону прирівнювалися до окружних староств і нази­валися крайзфрайштадтами (вільні окружні міста). Загалом на території Галичини функціонувало 17 крайзгауптман-шафтів і крайзфрайштадтів. Кожен крайзгауптманшафт включав до п'яти бецірків. Населення крайзгауптманшафту коливалося у межах від 120 до 600 тис. осіб. Управління

176 здійснював крайсгауптман з допомогою повітових комісарів (ландкомісари). Волосні громади (їх було у дистрикті 337) об'єднували від 5 до 15 сіл (8-16 тис. мешканців, яких очолював волосний старшина). Окрему сільську громаду очо­лював Громадський голова.

Частини українських земель, згідно з німецько-румун­ською угодою від 19 липня 1941 року, було передано Румунії на постійне (території, забрані від Румунії Радянським Сою­зом у 1940 р.) або тимчасове управління (території, що розглядалися як плата за участь у війні проти СРСР). Ізмаїльська область УРСР та шість повітів Молдавської РСР, які розташовувалися на західному березі Дністра, утворю­вали румунське губернаторство "Бессарабія" із центром у Кишиневі. Територія Чернівецької області України та деякі північні повіти Молдавії об'єднувалися із Південною Буко­виною в губернаторство "Буковина" (центр - Чернівці), а територія між Дністром та Південним Бугом (Одеська область, західні райони Миколаївської області, південні райо­ни Вінницької області, східні райони Молдавської РСР) виділялися в окремий регіон - губернаторство "Трансністрія" із центром в Одесі (керівник - професор Г. Алексяну). "Трансністрія" охоплювала 100 тис. кв. км, з яких понад 80 % становили українські етнічні землі. Територія всіх трьох губерній поділялася на волості (пласти) і сільські громади (кошуки).

Румунія була надзвичайно стурбована навіть гіпоте­тичною можливістю появи української держави. 24 липня 1941 року румунський посол у Берліні повідомив німецький уряд про те, що у разі появи на карті світу "майбутня україн­ська держава" може бути надто великою і зі своїми 40 мільйонами населення "чинитиме тиск на Румунію та інші європейські держави". У зв'язку з цим румуни просили не передавати можливій українській державі Галичину, щоб Румунія мала "прямий зв'язок" із Німеччиною.

З березня 1939 року українське Закарпаття перебувало під окупацією ще одного союзника гітлерівської Німеччини -Угорщини. Для остаточного придушення українського само­стійницького руху на Закарпатті угорці встановили там на

177

три місяці військову адміністрацію (березень-липень 1939 р.), якою керував генерал Бейла Новакович. При гене­ралі Новаковичу були запроваджені посади радника і цивіль­ного комісара. На них призначили українців-мадярофілів -Михайла Демка і священика Юлія Марина.

22 червня 1939 року Державні збори Угорщини прий­няли закон "Про з'єднання Підкарпатських територій з угор­ською державою". На підставі цього закону з липня 1939 року у Закарпатті почали запроваджувати цивільне управ­ління. Главою адміністрації став спеціально вигаданий для Закарпаття Регентський комісар Підкарпатської території, який підпорядковувався і звітувався безпосередньо регенту М. Горті. На посаду комісара було призначено М. Козмі. В день призначення комісара М. Горті "надихав" його на робо­ту такими словами:

"Ті, хто агітують проти нашого державного духу, від­чуватимуть твій кулак. Ти зараз ідеш туди як регентський комісар, але з перших же хвилин почувай себе як віце-король".

Фактично, регентський комісар отримував необмежену владу в економічній, суспільній і гуманітарній сферах життя регіону.

На території Закарпаття було створено три адміністра­тивні одиниці - жупи (Ужанську - центр Ужгород, Березьку -центр Берегове, Мармароську - центр Хуст), межі яких виз­начав міністр внутрішніх справ. Він призначав керівників жуп і їхніх заступників, але присягу вони складали на вір­ність регентському комісарові. Жупи поділялися на округи, від 4 до 6 у кожній жупі.

Після смерті регентського комісара М. Козми (7 грудня 1941 р.) цю посаду обійняв доктор права В. Томчані, якого найбільше турбували три проблеми - боротьба з українським рухом, єврейське питання і комуністичні партизани. В. Томчані управляв Закарпаттям до березня 1944 року, коли у зв'язку із наближенням фронту в регіоні знову сформували військову адміністрацію на чолі з урядовим комісаром А.Вінце.

178