5.3. Війна на знищення: карально-репресивний апарат окупаційної влади в боротьбі проти комуністичного підпілля і партизанського руху

Партизанська війна від самого її початку набула винят­ково жорсткого характеру. Ще до початку бойових дій дирек­тивні документи німецького командування орієнтували вій­ська на "безцеремонну і енергійну протидію всім більшовиць­ким підбурювачам, партизанам, саботажникам, євреям" і вимагала "повного усунення будь-якого активного і пасивного опору".

Щодо методів, якими передбачалося здійснювати "усу­нення" опору, 13 травня 1941 року був виданий наказ вер­ховного командування вермахту "Про застосування військо­вої юрисдикції в районі "Барбаросса". Цей наказ відміняв обов'язкове застосування воєнно-кримінальних законів до військовослужбовців, винних у грабунках, вбивствах і на­сильствах над цивільним населенням і військовополоненими, і передавав накладення покарання на розсуд безпосередніх начальників і командирів. У відповідь на будь-які прояви опору населення, "коли обставини не дозволяють швидко визначити окремих винуватців", наказ дозволяв застосу­вання колективних розправ проти населених пунктів, з яких вермахт "був підступно або по-зрадницькому атакований". Наказ передбачав застосування воєнно-судових процедур тільки у разі, коли вчинені злочини були "ознаками того, що військам загрожує здичавіння".

Цей наказ був невдовзі відмінений, а деякі генерали, намагаючись протидіяти падінню дисципліни і "здичавінню військ", відмовлялися його виконувати. Попри таку проти­дію, подібні розпорядження сприяли формуванню у військах атмосфери безкарності і були одними з основних причин вар-варизації війни на Східному фронті. Тим більше, що надалі політика вищого німецького керівництва щодо населення окупованих територій залишалася незмінною. Директива ОКВ № 33 під назвою "Продовження воєнних операцій на Сході", схвалена Гітлером 19 липня 1941 року, визначала ос-

240

новним засобом для підтримання порядку на окупованій території застосування терору, здатного відбити в населення всяке бажання чинити опір.

Окрім армійського командування, подібні інструкції одержували також спеціальні карально-репресивні органи, до безпосередньої компетенції яких належало приведення до по­кори населення окупованих територій та силовий супровід запровадження "нового порядку". Зокрема, 2 липня 1941 ро­ку начальник поліції безпеки і СД Р. Гейдріх розіслав листа до найвищих керівників СС і поліції, у якому заявив, що ліквідація радянської політичної системи вимагає знищення представників радянського правлячого класу - комуністич­них функціонерів усіх рівнів, радянських працівників, про­пагандистів, саботажників, учасників підпілля, усіх, хто незгодний з окупаційним "новим порядком".

Перший за роки війни спеціальний наказ про приду­шення "комуністичного повстанського руху" був виданий 16 вересня 1941 року начальником штабу Верховного головноко­мандування Німеччини фельдмаршалом В. Кейтелем. У нака­зі констатувалося, що з початком війни на окупованій тери­торії "повсюдно спалахнув комуністичний повстанський рух", форми якого наростають від пропагандистських заходів і нападів на окремих військовослужбовців "до відкритих пов­стань і широкої війни силами банд". На той час наказ носив швидше превентивний характер і мав на меті придушити в зародку в перспективі небезпечне для "німецького керів­ництва" явище. Посилаючись на вказівки Гітлера, начальник штабу ОКВ зажадав від своїх підлеглих "скрізь вдаватися до найсуворіших заходів для придушення в найкоротші строки

цього руху".

Надалі, в ході розгортання комуністичного руху Опору, німецьке командування видавало дедалі більше різних при­писів для придушення партизанського руху і комуністичного підпілля. Найголовнішими серед них були: "Інструкція з боротьби проти партизанів" від 25 жовтня 1941 року головно­командуючого ОКХ фельдмаршала В. фон Бравхича, цирку­ляр "Щодо втихомирення в Україні" від 28 червня 1942 року командуючого групою армій "Південь", "Настанови з бороть­би проти банд на Сході" від 11 листопада 1942 року началь-

241

ника штабу ОКВ В. Кейтеля, директива ОКВ "Щодо боротьби проти партизанів" від 27 квітня 1943 року тощо. Ці доку­менти, вбираючи набутий досвід протипартизанської бороть­би, ставали дедалі детальнішими. Однак, основний акцент, який робився на застосуванні терору, як основного методу реагування на розгортання протидії окупаційному режимові, залишався незмінним.

"Невблаганну рішучість" щодо "бандитів та їх помічни­ків" вимагала виявляти, зокрема, "Настанова з боротьби про­ти банд на Сході", що стала доповненням до статуту сухопут­них військ Вермахту. "Якщо не передбачається залучення полонених до боротьби з бандами..., - йшлося у цьому доку­менті, - їх треба вішати чи розстрілювати на місці...". На застосуванні жорстоких репресивних заходів робився акцент також і в затверджених начальником штабу оперативного керівництва ОКВ Німеччини А. Йодлем 11 листопада 1942 року "Бойових вказівках для боротьби з партизанами на Сході". Всі учасники партизанського руху та особи, які їм надавали допомогу, підлягали розстрілу чи повішенню.

Широко застосовувана окупантами система кругової по­руки перетворювала кожного жителя окупованої території на потенційну жертву колективної відповідальності. Серед най­більш характерних прикладів подібних методів - директива командувача групою армій "Південь" "Про втихомирення в Україні", яка підтверджувала чинність наказу Гітлера про знищення у відповідь на вбивство кожного німця "десятків росіян".

Поширеною формою репресивних заходів, здійснюваних окупантами, було спалення сіл, в окремих випадках - разом із жителями. Здебільшого подібні акції провокувалися діями радянських партизанів. З 335 випадків знищення окупан­тами населених пунктів в Україні - 217 припадає на терито­рію Житомирської, Сумської та Чернігівської областей, у яких радянський партизанський рух був поширений найбіль­ше. Деякі сучасні дослідники висловлюють припущення, що провокування подібних розправ, які використовувалися ра­дянською пропагандою для розпалювання ненависті до німців серед цивільного населення й у Червоній армії, було чи не основним завданням партизанського руху в тилу німецьких

242 військ. Подібні гіпотези, хоча і є цілком вірогідними, однак на сьогодні не мають документального підтвердження щодо території України.

В Україні першим селом, спаленим окупантами, стало село Баранівка на Полтавщині. Під час цієї акції 10 заруч­ників з числа мешканців села було розстріляно. Найбільш масові розправи над цивільним населенням, звинуваченим у співпраці з партизанами, було вчинено в селі Кортеліси на Волині (загинуло 2875 осіб), у селі Копище на Житомирщині (3236 вбитих), у селі Козари на Чернігівщині (4800 загиблих) і в місті Корюківка (було вбито чи спалено живцем 7 тис. мешканців містечка). Сьогодні відомо про 321 випадок зни­щення окупантами населених пунктів в Україні. Внаслідок цих акцій загинуло 49 тис. 274 особи. У переважній біль­шості це були мирні мешканці, які не мали жодного сто­сунку до партизанського руху. Подібні розправи не мали жодної військової доцільності, оскільки для командування радянського партизанського руху втрати серед цивільного населення ніколи не були стримуючим чинником для діяль­ності партизанських загонів. Більше того, подібні вияви невмотивованої жорстокості лише розпалювали ненависть до окупантів і не залишали для тисяч людей, яких позбавляли даху над головою, іншого шляху, окрім участі в партизан­ських загонах.

До участі в придушенні радянського руху Опору була задіяна розгалужена система різних військово-поліційних установ. У їх діяльності, однак, упродовж усього періоду оку­пації спостерігалися неузгодженість і конкуренція повнова­жень. У прифронтовій зоні, в межах юрисдикції військової адміністрації, за безпеку відповідали коменданти армійських тилових районів, яким підпорядковувалися охоронні части­ни, тилові й гарнізонні комендатури, та командувачі охорон­ними військами тилових районів груп армій.

У 1941-1943 роках бойовий склад оперативного тило­вого району групи армій "Південь" включав 5 охоронних і польових дивізій (серед яких одна угорська і одна італій­ська), 5 польових комендатур, 2 охоронних батальйони та інші підрозділи. На території райхскомісаріату "Україна" в розпорядженні командуючого німецькими окупаційними вій­ськами було ще 2 резервні і 3 охоронні дивізії.

243

Переважно резервні й охоронні частини дислокувалися вздовж залізниць і шосейних доріг. Поза межами великих населених пунктів і на віддалі 30-50 км від магістралей, що живили фронт, військових частин майже не було. Крім того, всі війська, які виділялися для охорони тилу, і за рівнем підготовки, і за озброєнням значно поступалися армійським частинам. Оскільки військ на фронті з перших днів війни хронічно не вистачало, німецьке командування постійно залучало до фронтових операцій найбільш боєздатні підроз­діли тилових частин. Для боротьби з партизанами регулярні німецькі частини залучалися дуже рідко. Зазвичай з цією метою використовувалися угорські, словацькі і румунські війська, а також різноманітні "добровольчі" формування, набрані з місцевого українського, білоруського і російського населення. Рівень боєздатності таких військ характеризує рапорт командира 44-го угорського полку за результатами участі в протипартизанській операції:

"Партизани сильно обстрілювали нас. 16 солдатів залишилися без гвинтівок. Була гармата і велика кількість снарядів. Гармата не стріляла, а коли стали повертатися назад - снаряди зникли. Солдати під час допиту зізналися, куди вони поділи снаряди. Солдатам воювати тут не мож­на, оскільки вони не знають місцевості. Багато солдатів загинуло і поранено. Партизани вбитих і поранених не мають".

Поліцейська охорона на всій окупованій території пок­ладалася насамперед на підрозділи поліції безпеки і СД, загальне керівництво діяльністю яких в Україні здійснював вищий командир СС і поліції регіону "Росія-Південь". Роз-шуковою роботою, зокрема виявленням і ліквідацією під­пільних організацій та розвідувальних резидентур, займалася також таємна політична поліція - гестапо. До боротьби проти партизанів залучалася спеціальні різновиди німецької поліції (охоронна і порядку), жандармерія, а також українська допо­міжна поліція. В оперативних тилових районах вермахту діяли групи таємної польової поліції (ГФП), які в районах своєї діяльності виконували функції гестапо.

Участь у боротьбі проти радянського руху Опору брали також підрозділи військової розвідки - абверу. Вони зай-

244

малися розбудовою мережі інформаторів, радіорозвідкою, збо­ром інформації про партизанські формування та засиланням власної агентури до партизанського середовища. У березні 1942 року при штабі "Валлі", який здійснював загальне ке­рівництво всіма підрозділами абвера на Східному фронті, був сформований "Зондерштаб-Р" (Росія), одним з головних зав­дань якого було ведення контрпартизанської боротьби. Три з його "розвідувально-резидентських областей" дислокувалися в Україні.

Ще в період підготовки до нападу на СРСР різні під­розділи РСХА здійснювали приготування до нейтралізації елементів, які мали становити найбільшу загрозу для утвер­дження "нового порядку". Насамперед збиралася інформація про партійних і радянських функціонерів та інших представ­ників радянського правлячого класу. З цією метою склада­лися "Німецька розшукова книга", "Особлива розшукова книга для СРСР", "Довідковий лист виявлення місць прожи­вання". Таку інформацію здобували агентурним шляхом, з початком війни - від місцевих колаборантів.

Багато комуністів, включно з членами партії, які обій­мали до війни керівні посади, добровільно чи з примусу пере­ходили на службу до німців. Вони залучалися до німецької агентурної мережі, працювали в органах окупаційної адмі­ністрації. Як повідомляв 23 листопада 1943 року нарком держбезпеки УРСР у доповідній записці на ім'я М. Хрущова, "німецькі розвідувальні, контррозвідувальні і каральні орга­ни... масово вербують агентуру з числа комуністів і комсо­мольців, які з різних причин залишалися в тилу ворога або потрапили туди зі спеціальними завданнями".

Новітні дослідження цієї проблеми показують, що част­ка радянського партактиву в поліційних формуваннях на окупованій території України становила близько третини. В абсолютних цифрах серед радянської адміністративної еліти було більше колабораціоністів, ніж учасників радянського

руху Опору.

Із завербованих комуністів німці часто створювали фік­тивні підпільні організації і партизанські загони, які вико­ристовувалися для провокації і виявлення радянського під­пілля та місць дислокації радянських партизанських загонів.

245

Діяльність таких формувань стала одним з найбільш ефек­тивних методів боротьби з радянським підпіллям та парти­занським рухом.

Військові підрозділи і сили СС, які залучалися для виконання охоронних функцій, були порівняно незначними. Вони не вели систематичної боротьби проти партизанського руху. Епізодично, найчастіше у відповідь на посилення пар­тизанської активності, здійснювалися більш-менш масштабні протипартизанські акції. Однак і в цьому разі підрозділи СС не прагнули вдаватися до активних дій безпосередньо проти партизанських формувань, часто обмежуючись винищенням беззбройних "партизанських посібників". Радянські "народні месники" подібним акціям не перешкоджали і також намага­лись уникати небезпечних для себе сутичок з карателями.

В основному безпеку окупаційного режиму в Україні підтримували силами української поліції. Надалі відповідно до зростання сили радянських партизанських формувань німецькому командуванню доводилося залучати для охорони тилу додаткові підрозділи. Однак німецькі війська зосере­джувалися насамперед на охороні комунікацій, тоді, як цілі райони на півночі України переходили під цілковитий конт­роль партизанів. Подальше розширення зони партизанської активності стримувалося не стільки діями окупаційних військ, скільки пасивністю самих партизанів, несприятли­вими для партизанської війни особливостями ландшафту в південних і центральних районах України та позицією насе­лення. Показово, що в румунській зоні окупації, у якій влада забезпечила для населення прийнятний рівень матеріальних статків та не вдавалися, подібно до німців, до невмотивованої жорстокості у відносинах з населення, радянський партизан­ський рух був практично відсутній. При цьому на території Трансністрії окупаційна адміністрація змогла взагалі обій­тися без створення української допоміжної поліції. Ситуацію цілком контролювали румунська поліція, жандармерія та спецслужба - "Сигуранца".

Перша протипартизанська кампанія на окупованій тери­торії України здійснювалася впродовж жовтня-грудня 1941 року. За цей час дивізії охорони тилу вермахту і підрозділи СС провели 10 каральних акцій проти партизанів. Під час

246

"умиротворення" сили польової поліції оперативного тилу групи армій "Південь" стратили 2388 осіб, яких кваліфікува­ли як партизанів, диверсантів, шпигунів. Понад 6,5 тис. осіб було відправлено до таборів військовополонених.

Головнокомандувач групи армій "Південь" генерал Рай-хенау, доповідаючи про здобутий під час цих операцій досвід, у своєму донесенні в Берлін від 16 грудня 1941 року писав, що "успіх можуть принести тільки такі заходи, яких насе­лення боїться більше, ніж терору партизанів". Він відзначав, що особливий страх у населення викликало повішання, і ре­комендував у майбутньому за потреби вдаватися до таких заходів.

Масові страти партизанів і цивільного населення, звину­ваченого у сприянні "більшовицьким бандам", супроводжу­вали антипартизанські акції і надалі. Тільки впродовж бе-резня-червня 1942 року в оперативному тилу групи армій "Південь" було розстріляно ще близько 2 тис. партизанів, шпигунів і диверсантів. Лише у 1943 році за розпоряджен­ням Гітлера більшу кількість рядових бійців партизанських загонів, захоплених у полон, почали відправляти до конц­таборів з метою їх подальшого трудового використання. Але керівні кадри партизанських формувань, їх партійний про­шарок, як і раніше, підлягали знищенню.

Смертна кара найчастіше застосовувалась щодо членів комуністичного підпілля, розвідувальних і диверсійних груп. Нерідко до заарештованих учасників підпільних організацій застосовувалися тортури. Загалом, за оцінками деяких сучас­них дослідників, лише впродовж 1941-1942 років на терито­рії України було страчено або відправлено до таборів смерті близько 30 тис. учасників комуністичного підпілля.

Окрім акцій, спрямованих безпосередньо проти учас­ників радянського руху Опору, окупанти застосовували та­кож дії превентивного характеру, перевіряли на благонадій­ність тисячі людей. Зокрема, підрозділами таємної польової поліції в оперативному тиловому районі групи армій "Пів­день" тільки за період з жовтня 1941 року до серпня 1942 ро­ку перевірили 300 тис. осіб. Із них 32 тис. було заарешто­вано, з яких майже 19 тис. осіб ув'язнили до концтаборів, 7634 особи розстріляли.

247

Партизани відповідали на терор окупантів не меншою жорстокістю. Захоплені в полон солдати і офіцери німецької армії знищувалися. Траплялося також застосування тортур -інколи з метою залякування супротивника, інколи - з метою одержання необхідної інформації. Нерідко причиною кату­вань був звичайний садизм. За повідомленням одного з корес­пондентів газети "Правда", німецькі полонені жили макси­мум три години. Полоненому чинили допит, а потім розстрі­лювали. Загальна кількість німецьких полонених, страчених партизанами, невідома. Інколи число страчених сягало кіль­ка десятків осіб, хоча випадки взяття в полон значної кіль­кості ворожих військовослужбовців були рідкістю.

Щодо полонених інших національностей - угорців, сло­ваків, італійців, румунів, які, як правило, не виявляли особ­ливого завзяття у боротьбі з партизанами і за своїми бойо­вими якостями значно поступалися німцям, поголовне зни­щення не практикувалося. Частину з них розстрілювали, час­тину відпускали на волю, а деяких приймали до складу партизанських загонів.