7.2. Мобілізація економіки

Надзвичайно важливим завданням для партійно-держав­них структур УРСР в перші місяці війни стала реорганізація господарського комплексу республіки відповідно до військо­вих потреб. Дії радянської влади у цьому напрямку не почи­налися з "чистого аркуша". Як відзначив історик М. Коваль, на кінець 1930-х - початок 1940-х років остаточно виявилося призначення щойно збудованої "матеріально-технічної бази соціалізму", насамперед, як потужного військово-промисло­вого комплексу. В СРСР межа між військовою та цивільною промисловістю взагалі була дуже умовною. Радянська інду­стрія від самого початку вибудовувалась з таким розрахун­ком, щоб промислові підприємства в разі потреби могли у

478 найкоротші терміни перейти на випуск продукції військового призначення відповідно до мобілізаційних планів, розробле­них не лише для кожного "кадрового" військового заводу, а й для підприємств "цивільних" наркоматів. За такими планами розроблялися технологічні завдання відповідно до наявного обладнання, закладалися до мобілізаційних запасів підприєм­ства сировина та напівфабрикати, надавалися креслення, готувалися фахівці. Приміром, мобілізаційний план з вироб­ництва боєприпасів, затверджений урядом напередодні ні­мецького вторгнення, передбачав участь у його реалізації, крім 65 заводів Наркомату боєприпасів, ще 600 цивільних підприємств.

Фактично, мобілізаційні заходи в економіці розпочалися ще до початку німецько-радянської війни. 26 червня 1940 року прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і про заборону самовільного відходу робітників та службовців з підприємств і установ", який цілком справед­ливо оцінюють історики як соціальний захід, що безпосе­редньо передує введенню загальної трудової повинності й за­гальній "воєнізації" режиму роботи усіх державних підпри­ємств і організацій.

З середини 1940 року розпочалося також мобілізаційне розгортання більшості галузей військової промисловості (зок­рема, авіаційної та бронетанкової промисловості, виробниц­тва озброєнь). Швидкими темпами росли видатки на війсь­кові потреби. Якщо у 1939 році витрати на військові цілі склали 25,6 % державного бюджету, то в 1940 році воєнний бюджет складав 38,6 % державного, а на 1941 рік цей від­соток піднявся до 43,4 (для порівняння - у 1942 році вій­ськові витрати складали близько 59 % державних видатків).

Форсованими темпами розширювалися виробничі потуж­ності військової промисловості. Обсяги капіталовкладень у цю галузь напередодні Другої світової війни були збільшені майже вдвічі. За третім п'ятирічним планом (1938-1942 рр.) в оборонній промисловості СРСР спочатку було намічено бу­дівництво 84 підприємств, загальною кошторисною вартістю близько 3,2 млд крб. Ще більше, 8 млд крб. капітальних вкладень, планувалося направити на реконструкцію й розши-

479 рення діючих "кадрових" військових заводів. Однак у липні 1939 року програма оборонного будівництва була переглянута і загальний розмір капітальних вкладень в оборонну про­мисловість у третій п'ятирічці зріс до 20,3 млд. крб.

За рахунок будівництва нових і переорієнтації профілю існуючих підприємств оборонна промисловість швидко наро­щувала обсяги виробництва. Щорічний приріст промислової продукції радянської промисловості у 1938 і 1939 роках не перевищував 14 %, а в оборонній промисловості він становив відповідно 36,4 і 46,5 %. У 1940 році виробництво озброєнь в СРСР майже за всіма позиціями перевищувало німецьке. Зокрема, гвинтівок СРСР випустив більше, ніж Німеччина на 100 тис., гармат - на 7,7 тис., мінометів майже на 34 тис., танків - майже на 0,6 тис., літаків - майже на 4 тис. За якісними показниками зразки озброєнь, що випускала в цей час радянська промисловість, не лише не поступалися ні­мецьким, а й у багатьох випадках їх перевершували.

З початком війни, 23 червня 1941 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про введення в дію затвердженого РНК СРСР 6 червня 1941 року мобілізаційного плану з виробництва боєприпасів на другу половину 1941 року і на 1942 рік. Цей план передбачав також переведення роботи "цивільних" галузей промисловості на рейки військового ви­робництва. Окрім програми виробництва боєприпасів, план містив конкретні оперативні завдання для наркоматів хіміч­ної промисловості, загального, середнього, важкого машино­будування, чорної та кольорової металургії щодо переведення виробництва на умови військового часу. Реалії війни досить швидко змусили вносити корективи у передвоєнні плани. 30 червня 1941 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР затвердили новий мобілізаційний народногосподарський план на III квартал 1941 року, яким передбачалося здійснити тотальну військову мобілізацію економіки.

Судячи з того, як реалізовувалися ці плани, мобіліза­ційна готовність радянської економіки була досить високою. Розподіл і нормування металу, палива та інших видів сиро­вини і матеріалів були суворо централізовані. Всі наявні матеріальні, фінансові й людські ресурси перерозподілялися на користь оборонної промисловості. На транспорті були

480 обмежені пасажирські перевезення. На залізниці графіки руху забезпечували першочергове просування військових ван­тажів. Переорієнтація виробничих потужностей на випуск продукції військового призначення відбувалася в максималь­но стислі терміни. Машинобудівні підприємства Харкова, Києва, Одеси, Дніпропетровська, Сталіно та інших міст нала­годили випуск озброєнь і боєприпасів.

На теренах Україні виробляли танки, бронепоїзди, гар­мати, авіаційні та танкові двигуни, стрілецьку зброюя, набої, снаряди, міни, авіабомби тощо. Хімічна промисловість Украї­ни виробляла значну частину загальносоюзного виробництва пороху та вибухівки. Суднобудівні заводи Миколаєва, Хер­сона, Києва зосередили зусилля на випуску бронекатерів. На випуск військової продукції переорієнтовувалися підприєм­ства навіть найменш наближені до ВПК. Наприклад, київські комбінат музичних інструментів і фабрика пера почали пос­тачати армії протитанкові міни й запали для гранат.

Завдяки реалізації мобілізаційних заходів вже у пер­шому півріччі 1941 року, за більш ніж двократного падіння валової продукції промисловості, випуск озброєнь та боєпри­пасів вдалося значно наростити. Зокрема, літаків в СРСР у другому півріччі 1941року було випущено в 1,6, а танків в 2,8 раза більше, ніж у першому. Загалом, за друге півріччя 1941року танків, стрілецької зброї, кулеметів, гармат та мі­нометів в СРСР було вироблено більше, ніж у Німеччині за весь 1941 рік. Піврічне виробництво літаків у СРСР майже дорівнювало річному виробництву у Німеччині. Значна час­тина радянських озброєнь була виготовлена в Україні, хоча на повну потужність розгорнути виробництво більшість під­приємств оборонної промисловості в УРСР не встигли. Швидке просування німецьких військ змусило радянське ке­рівництво розпочати евакуацію військових заводів з України вже у липні-серпні 1941.

Надзвичайно важливою для функціонування радянської військової індустрії була робота паливної, хімічної та мета­лургійної промисловості України. У передвоєнних планах радянського керівництва українська індустрія розглядалася насамперед як основна паливно-сировинна база радянського ВПК. Більшу частину радянських озброєнь виготовляли з

481 українського металу. В Україні видобувалося 70 % залізної руди, 30 % марганцевої руди, більше половини усього вугіл­ля, що його споживала радянська промисловість і транспорт. Металургійні підприємства України в довоєнний період ви­робляли майже 65 % загальносоюзного виробництва чавуну, майже половину сталі (і майже весь сортимент спеціальних сталей), три чверті коксу, майже 60 % прокату, більш як три чверті загальносоюзного виробництва труб, більше чверті електроенергії. Тому основним завданням радянської еконо­мічної політики в Україні у перші місяці війни було мак­симальне використання її сировинних ресурсів, забезпечення безперебійної роботи підприємств вуглевидобувної та мета­лургійної промисловості. Металургійні гіганти Донбасу та Придніпров'я повинні були працювати до останньої можли­вості, нерідко в умовах бомбардувань і артобстрілів, навіть під загрозою їх захоплення ворогом.

У дуже складних умовах влітку-восени 1941 року опи­нилося сільське господарство УРСР. Німецьке вторгнення збіглося у часі з початком жнив. Значна частина урожаю або потрапила до рук супротивника, або була знищена радянсь­кими військами, що відступали. На території, що залиша­лася під радянським контролем, терміни збору урожаю були скорочені, а основний тягар виконання сільськогосподар­ських робіт ліг на плечі жінок, дітей, літніх людей. При цьому більша частина тракторів, гужового і автомобільного транспорту були передані до армії, погіршилося постачання паливом. Директивний лист ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 26 червня 1941року орієнтував місцеві партійні та радянські органи на використання "простих механізмів" і ручної праці. Попри всі докладені зусилля та порівняно високу врожай­ність, на жовтень 1941 року державний план хлібозаготівлі було виконано менше ніж на 30 %.

Певні зміни з початком війни відбулися в системі і методах керівництва економікою. Радянська управлінська система і надалі зберігала високий рівень централізації. Пар­тійні комітети організовували виконання воєнно-мобіліза­ційних заходів, брали участь у керівництві роботою промис­лових підприємств, транспорту, всієї економіки. Водночас, обставини вимагали надання більших повноважень керівни-

482 кам окремих галузей і навіть великих підприємств, які по­винні були віднаходити будь-які способи виконання покладе­них на них виробничих завдань. 1 липня 1941 року РНК СРСР прийняла постанову про розширення прав народних комісарів СРСР. До їхньої компетенції віднесено регулю­вання праці, переведення робітників і службовців з одного підприємства на інше, розподіл та перерозподіл матеріальних ресурсів серед підприємств і будов, підпорядкованих нарко­матам. 18 липня 1941 року дію цієї постанови було поширено також на наркомів Української РСР.

Захоплення вермахтом значних територій, військові мо­білізації гранично загострили проблему забезпечення радян­ської економіки трудовими ресурсами. До кінця 1941 року кількість робітників і службовців в СРСР скоротилася більш ніж на 40 %, а в таких важливих галузях промисловості, як вугільна і металургійна - більш ніж на половину. Основними методами залучення робочої сили до промисловості в СРСР були тотальна мобілізація та перерозподіл трудових ресурсів, а також зміна режиму робочого часу та інтенсифікація праці.

Мобілізаційними заходами керував створений 30 червня 1941 року спеціальний Комітет з обліку і розподілу робочої сили при РНК СРСР, який мав свої органи на місцях. При РНК УРСР було створено Бюро обліку і розподілу робочої сили. Такі Бюро утворювались і при виконкомах обласних і районних Рад депутатів трудящих. Вони проводили облік непрацюючого населення і мобілізацію робочої сили.

Насамперед трудовими ресурсами забезпечувались обо­ронна промисловість і важка індустрія. Робітники та служ­бовці, зайняті в радянській промисловості, ще в довоєнний період були фактично закріплені за своїми підприємствам і перебували під постійною загрозою репресій у разі само­вільного уходу з підприємства чи порушення трудової дис­ципліни. Зі зниженням рівня матеріального забезпечення працюючих та погіршенням умов праці (особливо на під­приємствах, що перебазовувались до тилових районів) утри­мати робітників на їхніх робочих місцях було дедалі склад­ніше. У відповідь на посилення "плинності кадрів" уряд вдався до посилення репресивних санкцій. 26 грудня 1941 року указом Президії Верховної Ради СРСР були оголошені

483 мобілізованими на час війни робітники і службовці, що працювали на воєнних та суміжних з ними підприємствах. Спроби залишити підприємства кваліфікувалися як дезертир­ство. Порушення трудової дисципліни, самовільне відлучення з роботи каралося ув'язненням на 5-8 років. Лише за 1942­1943 роки за самовільне залишення підприємств і установ оборонної промисловості в СРСР було ув'язнено 764 тис. осіб. До роботи в промисловості залучалися також військовозо­бов'язані, непридатні до стройової служби. З їх числа ство­рювались будівельні батальйони та робітничі колони.

Подібні заходи дали змогу стабілізувати ситуацію із забезпеченням трудовими ресурсами військової промисло­вості. Однак загальне число зайнятих у радянській індустрії в наступному 1942 році продовжувало скорочуватись. За таких обставин 13 лютого 1942 року з'явився новий указ про мобілізацію на період військового часу всього працездатного міського населення для роботи у промисловості і на будів­ництві. Мобілізації підлягали чоловіки віком від 16 до 55 років та жінки від 16 до 45 років. Трохи згодом дія цього указу була поширена і на сільське населення, яке стало ос­новним джерелом трудових ресурсів для промисловості. Крім того, постановою Раднаркому СРСР від 20 травня 1942 року дозволялося залучати до роботи на заводах підлітків, що досягли 14-літнього віку, встановивши для них 6-годинний робочий день. Для всіх мобілізованих, включаючи підлітків і дітей, порушення трудової дисципліни загрожувало тюрем­ним ув'язненням. Згідно з даними Наркомату юстиції СРСР, за прогули і запізнення на роботу на 21 хвилину і більше в 1942-1944 роках було засуджено близько 3,2 млн громадян.

Добровільно чи в порядку мобілізації залучені до ви­робничої сфери пенсіонери, інваліди, підлітки і діти у перші місяці війни замінили близько третини усіх робітників, які були мобілізовані до діючої армії. Ще близько 7 - 7,5 млн робочих рук, за оцінками радянських істориків, вдалося за­містити завдяки збільшенню тривалості робочого часу. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 червня 1941 року "Про режим робочого часу робітників і службовців у воєнний час" робочий день для дорослих збільшувався до 11 годин при 6-денному робочому тижні. На підприємствах

484 запроваджували понаднормову роботу і робочий день нерідко тривав до 12-14 годин. Відпустки замінялися грошовою ком­пенсацією.

Під час війни подібні заходи здебільшого з розумінням сприймали ті, хто працював. Для значної частини робітників основними стимулами до праці були не дисциплінарні та при­мусові заходи, а трудовий ентузіазм і щире бажання віддати всі сили для перемоги над ворогом. Швидке просування німецьких військ спричинило до того, що більшість про­мислових центрів України вже у перші місяці війни опини­лися в прифронтовій смузі. Багато заводів і фабрик працю­вали під постійними артобстрілами і бомбардуваннями німецької авіації. Цивільне населення будувало також обо­ронні рубежі, аеродроми та інші інженерні об'єкти.

У цілому, радянська індустрія, на підтримку і розбудову якої ще в довоєнний період було зорієнтоване все економічне життя в країні, виконала своє основне функціональне при­значення. В перші тижні війни в усіх регіонах СРСР, зок­рема і в Україні, відбулося стрімке зростання військового виробництва. Однак катастрофічні поразки на фронті та втрата значних територій змусили коригувати передвоєнні мобілізаційні плани.