2.4. Участь українців

у Радянсько-фінській війні

Порівняно легка анексія половини колишньої польської держави підштовхувала радянське керівництво на рішучіші дії на шляху реалізації таємного протоколу підписаного з нацистами 23 серпня 1939 року. З жовтня 1939 року радян­ська дипломатія посилила свій тиск на Фінляндію, вимага­ючи від невеликої нейтральної країни стратегічні території -півострови Ханко та Рибачий, а також Карельський пере­шийок в обмін на вдвічі більші території, переважно боло­тистої місцевості у центрально-західній Карелії. Свої терито-

66 ріальні вимоги Радянський Союз обґрунтовував необхідністю "перенести" кордон якомога далі від Ленінграду, хоча реаль­ною причиною претензій було небажання терпіти поруч із СРСР незалежну Фінську Республіку, яка свого часу відділи­лася від Російської імперії, що гинула, і зуміла влаштувати повноцінне самостійне життя.

Отримавши від свого берлінського союзника карт-бланш на агресію проти Фінляндії, Сталін зробив ставку на силове розв'язання проблеми перенесення фінського кордону. У жовтні 1939 року відбувлося швидке посилення Ленінград­ського військового округу, до з'єднань якого призвали резер­вістів, а також поповнили особовий склад округу військо­вими частинами, перекинутими з інших військових округів, у тому числі й з Київського особливого та Одеського. У наз­ваних округах відбували військову службу призовники пере­важно з Київської, Житомирської, Кам'янець-Подільської, Вінницької, Дніпропетровської, Полтавської областей.

Зважаючи на нарощення військової присутності Черво­ної армії на своїх рубежах, Фінляндія запропонувала Радян­ському Союзу провести переговори з питань територіальних претензій СРСР. 12 жовтня 1939 року такі перемовини розпо­чалися в Москві, однак вони проходили безрезультатно і були перервані без досягнення будь-якої домовленості.

Формальним приводом до початку війни став обстріл 26 листопада 1939 року (скоріш за все, радянськими спецслуж­бами), начебто з території Фінляндії російського прикор­донного села Майніла. Обстріл відбувся о 15 годині 45 хв., внаслідок чого загинуло троє рядових прикордонників і мо­лодший командир, дев'ять військовослужбовців отримали поранення. Радянська сторона звинуватила в обстрілі фінів і запропонувала відвести фінські війська на 25 км (тобто зали­шити всі укріплені райони на кордоні). Фіни відкинули радянський ультиматум і вказали на те, що обстріл відбу­вався з відстані 1,5-2 км з південно-східного напрямку, тобто з радянського боку. Фінська сторона запропонувала скликати міжнародну експертну комісію під патронатом Ліги Націй для з'ясування обставин інциденту. Фіни навіть погодилися відвести війська від кордону на віддаль, яка буде визначена під час переговорів і стане обов'язковою для армій обох дер-

67 жав. Однак радянський уряд відкинув усі прохання про поро­зуміння, а відтак оголосив, що розцінює обстріл як вияв агресії з боку фінської армії.

30 листопада 1939 року війська Ленінградського воєн­ного округу за підтримки Балтійського і Північного флотів розпочали наступ на широкому фронті від Баренцового моря до Фінської затоки. Проти країни із 3 мільйонами населення СРСР сконцентрував півмільйонну армію, півтори тисячі танків, майже 1600 гармат і 1200 літаків. У перший день війни радянська авіація розбомбила 20 фінських міст, унас­лідок чого загинуло і було поранено декілька тисяч мирних мешканців нейтральної держави.

Намагаючись прикрити свою агресію риторикою про "допомогу" фінському народові, який виступив проти "бур­жуазного уряду в Гельсінкі", у прикордонному місті Терійокі 1 грудня 1939 року створили маріонетковий "уряд" Фінської демократичної республіки на чолі з діячем Комінтерну О. Куусіненом. 2 грудня 1939 року Кремль уклав угоду з "урядом" Фінської демократичної республіки про дружбу та взаємодопомогу, оголосивши на весь світ, що не веде війни з фінським народом, а лише допомагає фінському "народному уряду" у війні з "фінською буржуазією".

Однак опір фінського народу агресорам виявився навди­вовижу рішучим. Фіни відмобілізували 10 піхотних дивізій, 4 піхотні й 1 кінну бригаду, 31 окремий піхотний батальйон, довівши чисельність своєї армії майже до 300 тис. осіб. Не­зважаючи на відсутність належного технічного оснащення (у фінській армії було тільки 768 гармат, 26 танків, 114 літаків і 14 кораблів), фіни, користуючись складним для наступу рельєфом місцевості і гарно підготованими оборонними рубе­жами (т. зв. "Лінія Маннергейма"), зуміли зупинити радян­ський бліцкриг.

Примітивна тактика атаки "в лоб" приносила Червоній армії болючі втрати і не дозволяла ефективно просуватися вперед. Колишній учасник боїв проти Червоної армії на Хот-тіненському вузлі оборони, фінський кулеметник згадував:

"..А потім ланцюгами пішла ваша піхота. Вони йшли так густо, що ми не встигали перезаряджати стрічки. Дуло

68 розжарилося до червоного - і всі кулі влучали в ціль. А ваші солдати продовжували по штабелях трупів повзти вперед. Потім знову піднімалися з гвинтівками. На весь зріст, лише з гвинтівками... Наш унтер сказав: "Ці росіяни до біса хоробрі хлопці, але в них там, нагорі, хтось напевно з'їхав з глузду..."

Радянський учасник фінської війни генерал армії А. Грибков залишив подібні спогади: "В атаку йшли, хто в шинелях, хто в чорних - і це на білому снігу! - ватяних куртках. Фіни швидко зрозуміли, що вибивати слід у першу чергу тих, хто в шинелях, - це стройовики, а одягнені, хто у що мав змогу - новобранці... наша піхота мала на озброєн­ні "трьохлінійку" зразка 1891 року, трохи модернізовану у 30-х роках, а у фінів - автомати "Суомі". Прикро - адже і в нас на той час був свій варіант такої ж зброї, але на фронт він не потрапив. Його забракував Будьонний. Сказав, що автомат - "це для американських гангстерів, солдату він не до лиця". У нас на ногах - черевики з обмотками, а у фінів - чоботи з хутром, унти. У нас артилерія на кінній тязі, у них все на лижах з карельської берези... "

Ветеран фінської війни, уродженець України Г. Гара-щенко згадував: "Одяг солдатів не відповідав потребам. Теп­ліше обмундирування мало командування, політруки, льот­чики й танкісти: у них були кожухи, ватні фуфайки, валян­ки... Для піхотинців же це вважали великою розкішшю. Мовляв, у важких тулупах незручно йти в атаку на штурм. У бій ішли в сірих вовняних шинелях, бавовняних гімнастерках, байковій білизні, ватяних рукавицях, в шоло-мах-будьоновках з напівшерстяною підкладкою... на ногах -черевики з обмотками. А їжа! Хліб прибував на передову у вигляді мерзлої цеглинки, така ж каша, ледь теплий чай. Навіть "наркомівські" сто грамів, підмерзали на такому морозі". У фінів був теплий, легкий одяг з вовни та гагачого пуху й хутряне взуття. У раціоні кожного єгеря, крім шка­лика зі спиртом, ще й термос з гарячою кавою та шоколад. Вони не мерзли. Мені й зараз стає моторошно, коли в уяві постають ті жахливі дні. Трупами червоноармійців було устелено ліси, галявини, дороги й тороси Фінської затоки. Я не перебільшую. Скільки молодих (а нашу 95-ту дивізію

69

поповнювали двічі по п'ять тисяч осіб) навіть не побували в жодному бою: ввечері прибували на передову, влаштовува­лися у снігових заметах і ... засинали навіки. Замерзали й поранені, не дочекавшись медичної допомоги. Згодом від без­виході ми стали споруджувати укриття з тіл убитих одно­полчан. Утепляли ці страшні шатра вовняні шинелі загиб­лих товаришів".

Протягом першого місяця боїв Червона армія втратила майже 70 тис. солдатів і командирів (понад 11 тис. убитими, 6 тис. пропалими безвісті, майже 36 тис. пораненими, 18 тис. обмороженими). Протягом січня 1940 року Червона армія на фінському фронті кардинально збільшується. її чисельність доводиться до 1 млн 300 тис. осіб, на озброєнні яких перебу­вало 1,5 тис. танків, 3,5 тис. гармат, 2,7 тис. літаків. 24 січ­ня 1940 року за спинами червоноармійців створюються спеці­альні загороджувальні загони військ НКВС, які без поперед­ження знищують усіх відступаючих. Після нечувано крива­вих боїв, до кінця лютого 1940 року Червоній армії вдалося прорвати оборонні рубежі фінів і змусити їх підписати мирну угоду з територіальними поступками СРСР. Однак ціна цієї "перемоги" була приголомшуючою - понад 430 тис. осіб (126 тис. 875 - убитими та померлими від ран, 264 тис. 908 -пораненими і обмороженими, 39 тис. 369 - пропалими без­вісти). Фіни втратили 21 тис. 396 осіб убитими, 1 тис. 434 -пропалими безвісти і 43 тис. 557 - пораненими, віддали важливі території, але відстояли незалежність.

Відчуття несправедливості війни, яку вів СРСР проти Фінляндії, серйозно відображалося на настроях солдатів і командирів Червоної армії, особливо на вихідцях з України. Наприклад, за повідомленнями агентів НКВС, характерними для червоноармійців-українців були такі оцінки війни:

"Партія докерувалася, що немає в країні ні хліба, ні м'яса, ні навіть сірників. У Польщі раніше краще жили, ніж після визволення радянською владою. Із західних українців скинули ярмо, а хомут надягли. Партія кинула гасло "Геть війну!", а сама воює за чужі землі. На фронт не підемо... Дома з голоду мруть, а ми йдемо захищати когось і наві­щось... Нас женуть на убой, нам не треба захищати радян­ську владу... "

70

Окрім подібних висловлювань, енкаведисти зафіксували з боку новомобілізованих українських резервістів погрози командирам і масове дезертирство. Дорогою на фронт з еше­лонів із 41-го запасного окремого стрілецького батальйону (700 осіб) утік кожен сьомий. Однак уникнути сумної долі "сталінського гладіатора", на жаль, вдавалося не всім - 7-ма Чернігівська стрілецька та 44-а Київська стрілецька дивізії майже повністю полягли у снігах Фінляндії, по чверті особо­вого складу втратили інші дивізії сформовані в Київському, Харківському та Одеському військових округах.

Показовою була доля згаданої 44-ї дивізії, що входила до складу 9-ї армії під командуванням комкора В. Чуйкова. Фінським військам увдалося розчленувати 44-ту дивізію на шість частин. На лісових галявинах і дорогах скупчилася техніка й особовий склад дивізії. Лижні загони фінських автоматників, швидко з'являючись на флангах і в тилу ото­чених частин 44-ї дивізії, обстрілювали їх шквальним авто­матичним вогнем, не даючи шансів на виживання. Комкор В. Чуйков двічі ставив питання перед начальником Голов­ного політуправління Червоної армії Л. Мехлісом, який пере­бував у штабі 9-ї армії, про відведення 44-ї дивізії на схід. Однак двічі отримував категоричну відмову - оточеним частинам заборонили вириватися з пастки. Про складність становища 44-ї дивізії В. Чуйков доповідав також наркому оборони К. Ворошилову. Але нарком так само відмовився дати згоду на відведення військ з оточення. На свій страх і ризик командування дивізії розпочало прорив з оточення, залишивши фінам усю важку техніку (43 танки, 270 авто­мобілів і тракторів). Під час прориву загинуло 1,5 тис. осіб, 2,2 тис. зникли безвісті. Фіни захопили 6 тис. гвинтівок і 300 кулеметів. З оточення вийшло лише трохи більше двох тисяч червоноармійців і командирів.

На командування дивізії очікувала не подяка за поря­тунок залишків особового складу, а військово-польовий суд. Командира дивізії А. Виноградова, начальника штабу пол­ковника О. Волкова. начальника політвідділу І. Пархоменка розстріляли перед лавою солдатів дивізії, яких вони вивели з оточення. Згодом були арештовані й розстріляні командири частин і підрозділів дивізії, які прорвалися "до своїх". За-

71 галом у фінській війні загинуло щонайменше 22 тис. вихід­ців з України, десятки тисяч залишилися інвалідами.

Промовистим свідченням ставлення радянського коман­дування до власних солдатів і командирів було ставлення до загиблих і полонених. Відступаючи з території Фінляндії, ра­дянська сторона не забрала тіла полеглих воїнів, і вони навесні згнили в лісах або потонули на дні боліт. Усіх 5 175 полонених червоноармійців і 293 полонених командирів, які повернулися з Фінляндії до СРСР, відправили до радянських таборів, 232 командирів розстріляли.