7.1. Радянський режим і українське населення: криза лояльності

Для України війна, яка розпочалася з нападом Німеч­чини на СРСР, стала найбільшим випробуванням з часу колективізації та голодомору 1932-1933 року Початок війни українське суспільство зустріло фізично виснаженим, демора­лізованим та дезорієнтованим. За два десятиліття радянської влади Україна перетворилася з регіону з одними з найвищих у світі темпів приросту населення на регіон з від'ємними демографічними показниками. Перепис 1937 року зафіксував зниження чисельності населення УРСР майже на 2 %, причо­му скорочення чоловічого населення становило більш як 6 %. З приєднанням нових територій загальна чисельність населення УРСР зросла на 8,8 млн осіб, але навряд чи до­сягла до середини 1941 року офіційної цифри в 41,6 млн осіб.

Рівень матеріального добробуту переважної більшості населення, і без того дуже невисокий, в останні передвоєнні роки почав стрімко знижуватись. Промисловий сектор УРСР, збудований на руїнах українського села, не приніс обіцяного поліпшення й залишався основним споживачем наявних ресурсів. Головним джерелом їх поповнення і надалі залиша­лося селянство. Дефіцит споживчих товарів, інфляція та зменшення реальної заробітної плати стали невід'ємними ри­сами радянського повсякдення.

Масові репресії проти "порушників трудової дисцип­ліни", які напередодні війни прийшли на зміну винищенню

"ворогів народу", підтримували високу соціальну напругу. Кульбіти радянської зовнішньої політики, кардинальні зміни в пропагандистській риториці щодо оцінки можливих ворогів у війні, що насувалася, дезорієнтували більшість населення. Німецьке вторгнення стало несподіванкою не лише для пере­січних громадян, а й для комуністичного партійно-держав­ного апарату. Ще більшим шоком стали катастрофічні пораз­ки на фронті в перші дні війни, та безлад у тилу, що запанував у прифронтових районах.

Справжнім випробуванням на міцність для радянської влади в Україні стали початкові місяці війни. Комуністична партія напередодні війни перебувала на піку своєї непопуляр­ності. Навіть у містах, які завжди були основною опорою ра­дянського режиму, владу підтримували насамперед люди особисто зацікавлені в її збереженні, частина робітництва та ідеологічно заангажована молодь, формування світогляду якої відбувалося під впливом комуністичної пропаганди. Контроль над Західною Україною вдавалося втримувати вик­лючно силовими засобами. За такого відверто хисткого тилу "війна малою кров'ю на чужій території" видавалася єдиним раціональним виходом. Однак, німецьке вторгнення зламало всі плани радянського керівництва.

Радянська бюрократія, яка не звикла до прийняття са­мостійних рішень, була розгублена і деморалізована. Дер­жавні й партійні структури СРСР повільно пристосовувалися до ситуації повномасштабної війни, в якій опинився Радян­ський Союз. Директивний лист РНК СРСР і ЦК ВКП(б) компартійно-радянським органам прифронтових районів про перебудову роботи на військовий лад з'явився лише на 8-й день війни. Ставка Головного Командування Збройних Сил СРСР, надзвичайний орган вищого військового управління, створений 23 червня 1941 року, довгий час фактично зали­шалися без керівництва через відмову Й. Сталіна очолити цей орган. Радянський диктатор через усвідомлення причин та масштабів катастрофи, якої зазнала Червона армія в перші дні війни, втрачав психологічну рівновагу і навіть на певний час усунувся від безпосереднього керівництва країною. Зі своїм першим зверненням до радянського народу Й. Сталін виступив лише на 12-й день війни - 3 липня 1941 року.

465

Природною реакцією радянської владної верхівки на екстремальні умови війни стало подальше посилення цент­ралізації, використання методів жорсткого адміністрування. 30 червня 1941 року рішенням Президії Верховної Ради СРСР, ЦК ВКП(б) і СНК СРСР було оформлено створення Державного комітету оборони СРСР (ДКО), надзвичайного ви­щого органу державного управління, який зосередив у своїх руках всю повноту влади в країні з питань, пов'язаних з обо­роною. Постанови ДКО мали силу законів військового часу. Його розпорядженням мали підкорятися всі радянські, дер­жавні, військові й партійні органи. З-поміж майже 10 тис. постанов, ухвалених ДКО за весь період його існування (з 1941 до 1945 рр.), близько 2/3 стосувалися військової еконо­міки.

ДКО здійснював свої повноваження через апарат РНК СРСР та ЦК ВКП(б), місцеві партійні та радянські органи, міські комітети оборони, а також через уповноважених ДКО, якими, як правило, були секретарі місцевих крайових та обласних комітетів ВКП(б). Вищим виконавчим органом ДКО з оперативно-стратегічного керівництва збройною боротьбою була Ставка Головного Командування (10 липня 1941 року перейменована на Ставку Верховного Командування, а з 8 серпня - на Ставку Верховного Головнокомандування Зброй­них Сил СРСР).

На чолі ДКО став Й. Сталін, який у період війни форма­лізував свій цілковитий контроль над функціонуванням усіх органів цивільної та військової влади в країні. Окрім посад Генерального секретаря ЦК ВКП(б), Голови Ради Народних Комісарів СРСР та голови ДКО, Сталін взяв на себе також виконання обов'язків Народного Комісара оборони СРСР (з 19 липня 1941 р.), голови Ставки Верховного Командування (з 10 липня 1941 р.), Верховного головнокомандувача Зброй­ними Силами СРСР (з 8 серпня 1941 р.). Склад ДКО, до якого крім Й. Сталіна увійшли також В. Молотов (заступник голови), К. Ворошилов, Г. Маленков, Л. Берія, М. Булганін, М. Вознесенський, Л. Каганович, А. Мікоян, був майже то­тожний складу Політбюро ЦК ВКП(б). Ці новації загалом мало що змінювали у реальних механізмах ухвалення полі­тичних рішень в СРСР, однак давали змогу спростити проце­дуру їхнього бюрократичного оформлення.

466

На місцевому рівні, згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР "Про воєнний стан" від 22 червня 1941 року, у місцевостях, оголошених на воєнному стані (до їх числа входила й Українська РСР), функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку і дер­жавної безпеки передавалися військовим радам фронтів, ар­мій, військових округів, а за відсутності військових рад -вищому командуванню військових з'єднань. У містах, які опинялися у безпосередній близькості від фронту, створю­валися міські комітети оборони, до складу яких входили пер­ші секретарі організацій ВКП(б), голови місцевих Рад, представники армії та органів держбезпеки.

Поряд з військовими продовжували діяти центральні та місцеві цивільні органи влади. Однак, чисельність апарату партійних, державних, господарських і громадських органі­зацій була суттєво скорочена. Звільнені внаслідок скорочення люди спрямовувались до діючої армії, різних допоміжних формувань, залучалися для здійснення воєнно-мобілізаційних заходів в економіці. Центральні владні органи - ЦК КП(б)У, РНК УРСР, Президія Верховної Ради УРСР, наркомати -кілька разів змінювали місце розташування, пересуваючись з Києва на схід - до Харкова, потім до Ворошиловграда (Луганська). На Луганщині вищі керівні структури УРСР затрималися до липня 1942 року Від жовтня 1941 року під їх владою залишалася територія Ворошиловградської, частини Сталінської і Харківської областей. З витісненням з України радянських військ урядові установи та апарат ЦК КП(б)У виїхали на територію РРФСР.

Основними опорами влади на місцях були осередки ВКП(б) - КП(б)У з організаціями-сателітами - комсомолом та профспілками, а також вертикаль органів держбезпеки. Ієрархія партійних комітетів, як і в довоєнний час, залиша­лася основою радянської політичної системи. Сфера їх компе­тенції була майже необмеженою: від організації мобілізації до керівництва промисловими підприємствами і транспортом. Республіканська партійна організація напередодні війни на­раховувала у своєму складі близько 565 тис. осіб. її керівний склад значно оновився внаслідок чисток, був політично моно­літний і цілком керований. Прагнучи підсилити політичний

467 контроль над армією, підвищити боєздатність військових час­тин, керівництво ВКП(б) протягом першого року війни спря­мувало до армії більше 1 млн комуністів, серед них 236 тис.

членів КП(б)У.

Решта комуністів залишалася основними провідниками урядової політики у тилових районах, складали основу адмі­ністративного апарату, сприяли утриманню контролю над на­селенням. Частина з них намагалися самовіддано виконувати покладені на них обов'язки. Однак, багатьох комуністів нічо­го, крім кар'єрних розрахунків, з партією не пов'язувало. На тлі загальної зневіри у переможному для СРСР завершенні війни, що ширилася країною разом з просуванням німецьких військ, основним мотивом їх поведінки стало прагнення ви­жити самим та врятувати свої сім'ї. Так, лише у Дніпропет­ровській області з 15 серпня до 4 жовтня 1941 року за негід­ну поведінку з партії було виключено 336 осіб, серед яких відповідальні співробітники обкому, міськкомів і райкомів КП(б)У, директори заводів і голови колгоспів, завідувачі від­ділів облвиконкому та ін.

Загалом, 95 тис. членів партії самовільно залишили те­риторію республіки й виїхали як біженці. Траплялися випад­ки, коли партійно-господарський актив першим залишав населені пункти, яким загрожувала окупація, намагаючись вивезти свої сім'ї і майно. Серед тих 150 тис. комуністів, які залишилися на окупованій території, менше третини - лише близько 40 тис. - були залишені для ведення підпільної чи партизанської боротьби. Решта - переважно рядові комуністи -або не змогли, або не захотіли залишати своїх домівок. У багатьох випадках колишні комуністичні функціонери брали найактивнішу участь в організації окупаційної влади.

У західноукраїнських областях панічна втеча радянської адміністрації розпочалася з першого дня війни. Тоді подаль­ший перебіг подій на фронті був ще далеко не очевидним, однак радянські функціонери боялися залишатися сам на сам з місцевими мешканцями у непевній політичній ситуації. По­дібна поведінка владної верхівки справляла деморалізуючий вплив на війська і стала однією з причин поширення пораз-ницьких настроїв (дефетизму) у Червоній армії на початко­вому етапі війни.

468

Більш ефективно й організовано діяли радянські караль­ні органи. Підрозділи народних комісаріатів державної безпе­ки (НКДБ) та внутрішніх справ (НКВС) виявилися єдиними структурами, які в сум'ятті перших днів війни зберігали пов­ну дієздатність. Водночас, організаційна будова апарату держбезпеки, реформована в розрахунку на ведення насту­пальної війни, не відповідала умовам, в яких їм довелося діяти в 1941 році. Вже 20 липня 1941 року НКДБ та НКВС були об'єднані в єдиний Наркомат внутрішніх справ СРСР під керівництвом Л. Берії, який, крім центрального та міс­цевих апаратів, мав у своєму підпорядкуванні внутрішні та прикордонні війська (загальною чисельністю 154 тис. осіб), а також контррозвідувальні відділи у військах.

З перших днів війни перед радянським партійно-дер­жавним апаратом постало завдання насамперед утримати керованість країни, зупинити паніку, побороти настрої дефе­тизму. В Україні, де після масових репресій, колективізації і голодомору, передвоєнних драконівських заходів з "упоряд­кування трудової дисципліни", радянська влада не мала широкої підтримки, це було нелегке завдання.

Лише частина населення, передусім, міська комсомоль­ська молодь, з початком війни виявляла щирий "радянський патріотизм". Інша частина сприймала крах сталінського ре­жиму з полегшенням. Найпоширенішими такі настрої були в Західній Україні, де радість звільнення від "панської неволі" швидко змінилася неприхованою ворожістю до влади "сові-тів". З початком бойових дій учасники націоналістичного підпілля, спираючись на активне сприяння населення, здій­снювали напади на військові комунікації, радянські гарні­зони, захоплювали населені пункти.

Позицію більшості населення інших регіонів України на початку війни можна охарактеризувати скоріше як вичіку­вальну. Невдоволення владою виливалося там частіше у різні форми пасивного опору: від зриву евакуаційних заходів до дезертирства. Зрідка виникали масові заворушення на ґрунті продовольчих труднощів. Розлючений натовп у таких випад­ках, зазвичай, обмежувався биттям вікон у партійних і дер­жавних установах та побиттям партійних і державних функціонерів. Учасниками подібних протестів, як правило,

469 були жінки. Не маючи чим годувати своїх дітей, психо­логічно виснажені невизначеністю і страхом за своїх рідних, мобілізованих до війська, вони готові були йти на вчинки, про які ще кілька місяців перед тим не могли і помислити. Однак, для масштабних збройних виступів противників ра­дянської влади поза межами Західної України не було ні лідерів, ні зброї, ні особливого сенсу - розвиток подій на фронті показував, що падіння радянського режиму було лише справою часу.

Солдати і офіцери вермахту відзначали вражаючу байду­жість місцевого населення щодо падіння колишнього режи­му. Джерела зафіксували також численні випадки прихиль­ної зустрічі окупантів, навіть у великих містах, в тому числі у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Вінниці, Херсоні, Дні­пропетровську тощо. Досить поширеною була думка, що гіршого життя, ніж радянське, за будь-якої влади не буде. Певна частина населення сподівалася і на поліпшення свого становища. Подібні настрої живилися спогадами про "циві­лізованих німців" часів кайзерівської окупації. Показово, що серед мешканців Києва, які з хлібом і сіллю вітали вояків вермахту, були навіть євреї.

Поширеним явищем було також масове пограбування магазинів та квартир, залишених представниками радянської еліти, що відбувалося напередодні зайняття населених пунк­тів окупантами. Оскільки в СРСР ніколи не було політично нейтральної виборчої місцевої влади, радянська адміністрація втікала за першого наближення ворожих військ, або еваку­ювалася разом з частинами Червоної армії. Тому нерідко траплялися випадки, коли міста по кілька днів залишалися без будь-якої влади. Змучене роками напівзлиденного існу­вання населення, звільнившись від контролю радянських властей, зазвичай, користало з можливості на власний розсуд перерозподілити "соціалістичну власність".

Показником лояльності населення до радянського режи­му став також хід мобілізації, оголошеної Указом Президії Верховної Ради СРСР, датованим 22 червня 1941 року. Згідно з Указом, мобілізації підлягали призовники 1905-1918 років народження (віком від 23 до 36 років). Пізніше, впродовж серпня та вересня 1941 року, було також видано кілька

470 постанов ДКО про мобілізацію в різних регіонах СРСР, в т.ч. і в Україні, військовозобов'язаних 1904-1890 р.н. (віком від 37 до 50 років) та призовників 1922 - 1923 р.н. (віком 18 і 19 років). Призовники інших вікових категорій на той час вже були мобілізовані.

В Україні, як і в інших регіонах СРСР, першим днем мобілізації було оголошено 23 червня 1941 року. Мобілізація була майже зірвана в Західній Україні. У перші тижні війни успішно вона проходила в Центрі та на Сході республіки. Тільки як добровольці лави Червоної армії поповнили близь­ко 200 тис. громадян. Однак після того, як стали очевидними масштаби військової катастрофи, якої зазнала Червона армія на початковому етапі війни, мобілізаційні заходи стикалися з дедалі більшими труднощами. Наприклад, у найвіддаленішо-му від фронту Харківському військовому окрузі станом на 23 жовтня 1941 року на призовні пункти з'явилося лише 43 % призовників. Частими були втечі мобілізованих під час їх транспортування до військових частин. Зокрема, у Харків­ській і Сталінській (Донецькій) областях восени 1941 року частка дезертирів серед новобранців по різних воєнкоматах складала від 30 до 50 %.

Усього, за неопублікованими даними Комісії з історії Великої Вітчизняної війни, зібраними у повоєнний час, на окупованій території через дезертирство, халатність військко­матів, зміну лінії фронту та з інших причин залишилося близько 5,6 млн військовозобов'язаних. З них, за оцінками сучасних дослідників, на території України - від 2 до 3 млн осіб.

Не кращою була ситуація в армії. За даними НКВС СРСР, протягом другої половини 1941 року на фронті і в тилу частинами з охорони військового тилу було затримано близько 685 тис. чоловік, запідозрених у дезертирстві. Біль­ше 10 тис. з них були розстріляні чи повішені за вироками Військових трибуналів чи постановами Особливих відділів (3321 осіб - перед строєм). Масові здачі в полон та дезертир­ство, особливо характерні для військовослужбовців, чиї до­мівки опинилися на окупованій території, руйнували армій­ський організм, підривали довіру до армії з боку політичного керівництва країни. З 16 липня 1941 року в армії відновлено

471 інститут військових комісарів. їх основним призначенням був політичний контроль за діями командирів.

Намагаючись врятувати ситуацію, владні структури СРСР вдавалися до застосування жорстоких репресивних за­ходів як в армії, так і в тилу. 3 липня 1941 року Й. Сталін у зверненні по радіо до радянського народу відзначив необхід­ність "нещадної боротьби з різними дезорганізаторами тилу, дезертирами, панікерами, розповсюджувачами чуток". "Слід негайно притягати до суду Військового Трибуналу всіх тих, хто своїм панікерством і боягузтвом заважає справі обо­рони".

Основна роль в реалізації цих завдань відводилася ра­дянським каральним органам. Вже 22 червня 1941 року міс­цеві підрозділи НКДБ одержали директиву, яка серед іншого передбачала негайний арешт усього "контрреволюційного і шпіонського елементу", що перебував у полі зору органів держбезпеки, вимагала негайно притинати можливі спроби повстань, бандитських виступів, терору, закликів до страй­ків, контрреволюційного саботажу, диверсій, шпіонажу та інших державних злочинів.

Органи НКВС-НКДБ, загалом, справилися з виконан­ням цих завдань. Реальна шкода, завдана діяльністю німець­ких диверсійних груп, була значно меншою, аніж про це прийнято було говорити в радянській історіографії. Будь-які заворушення в тилу поза межами західноукраїнського регіо­ну вдавалося швидко локалізувати. Арешту і розстрілу приз­відців та задоволення хоча б деяких вимог протестуваль-ників, зазвичай, було достатньо для того, щоб збити хвилю невдоволення. Лише в рідкісних випадках частинам НКВС доводилося стріляти по натовпу. Загальна кількість смертних вироків за політичні злочини, винесених в перші роки війни, була вищою ніж в 1940 році, але аж ніяк не досягала піко­вих величин 1930-х років.

Утримувати під контролем ситуацію в тилових районах органам держбезпеки допомагали "винищувальні батальйо­ни" - іррегулярні збройні формування, які створювалися для "винищення на місці панікерів, провокаторів, ворожих де­сантів, шпигунів і диверсантів". Створення цих підрозділів було започатковане урядовою постановою "Про заходи по

472 боротьбі з парашутними десантами та диверсантами против­ника в прифронтовій смузі" від 24 червня 1941 року Баталь­йони формували спеціальними оперативними групами при республіканських та обласних управліннях НКВС. Команд­ний склад батальйонів затверджували на засіданнях бюро райкомів партії. Особовий склад цих підрозділів набирався з числа комуністів, комсомольців та радянських службовців. Окрім винищувальних, в деяких містах України з ініціативи місцевих партійних комітетів формувалися також комуніс­тичні батальйони. Це означало, що крім комуністів, радян­ському режимові більше ні на кого було по-справжньому покладатися.

Чисельність особового складу винищувального баталь­йону коливалася від 150 до 250 бійців. На початку війни на території 17 областей України діяло 657 винищувальних батальйонів загальною чисельністю близько 160 тис. бійців. На допомогу їм були також створені групи сприяння (близь­ко 200 тис. осіб), які доповнювали розгалужену систему оповіщення й інформування, що діяла в радянському тилу.

В перші дні війни органами НКВС-НКДБ під час вико­нання операції з "розвантаження тюрем" прифронтової смуги було знищено тисячі людей в місцях ув'язнення. Наказ НКВС СРСР про евакуацію тюрем західних областей СРСР з'явився 23 червня 1941 року. Оскільки швидке просування військ супротивника та проблеми з транспортом ускладнюва­ли виконання цього завдання у повному обсязі, було прий­нято рішення про знищення в'язнів, засуджених за "контр­революційні злочини". Інші категорії в'язнів були або переміщені до тюрем і таборів тилових районів, або звільнені відповідно до Указу Верховної Ради СРСР від 12 липня 1941 року, за яким позбавлялися покарання і звільнялися в міс­цевостях, де оголошували воєнний стан, особи, засуджені на строки до трьох років за так звані "побутові" злочини. Частину в'язнів залишили у тюрмах.

Найбільш масовими страти ув'язнених були в західно­українських областях, хоча подібні акції проводили і в ін­ших регіонах УРСР. Всього, згідно з даними НКВС, з тюрем України "вибуло за 1-ю категорією (тобто, були розстріляні) близько 9 тис. осіб - кожен п'ятий з тих, хто перебував в

473 ув'язненні на момент початку війни. До цієї статистики, очевидно, не увійшли люди, заарештовані й страчені після початку бойових дій. Сучасні дослідники оцінюють загальне число жертв масових убивств, здійснених радянськими орга­нами держбезпеки в тюрмах УРСР літом 1941 року, в 22 тис. осіб.

Масові вбивства "політичних" у прифронтовій смузі діс­тали широкого розголосу. Займаючи міста, які здавала Чер­вона армія, німці запрошували місцевих жителів упізнавати своїх рідних і близьких серед сотень трупів, які залишали по собі чекісти після втечі. Жахливі сцени цих пошуків деталь­но висвітлювалися в окупаційних газетах. Про злочини радянської влади розповідали німецькі листівки, які скидали в радянський тил сотнями тисяч. Це не додавало бажання червоноармійцям відстоювати зі зброєю в руках радянську

владу.

Намагаючись протидіяти німецькій пропаганді, припи­нити поширення антирадянських настроїв, радянське керів­ництво ще більше посилило контроль за поширенням інфор­мації, вимагало від партійних і радянських органів прифрон­тових областей провадити нещадну боротьбу проти "розпов­сюджувачів чуток", ставлячи їх в один ряд із шпигунами і диверсантами. 6 липня 1941 року видано спеціальний указ Президії Верховної Ради СРСР "Про відповідальність за поширення під час війни неправдивих чуток, що викликають тривогу серед населення". За цим указом винних у "розпов­сюдженні чуток" засуджували на строк від двох до п'яти років тюрми. Часто-густо від шпигуноманії страждали зовсім невинні люди. Справа нерідко доходила до абсурду. У серпні 1941 року трибуналом 37-ї армії до тривалого ув'язнення засуджено жительку Києва К. Курбанову за те, що підібрала на вулиці ворожу листівку із зображенням п'ятикутної зірки. Судді не взяли до уваги, що вона була інвалідом, матір'ю двох дітей і на додаток - неписьменною.

Зміст радянської пропаганди з початком війни зазнавав суттєвих змін. Традиційна для комуністів апеляція до класо­вих цінностей ще в довоєнний період довела свою неефек­тивність у міжнародних конфліктах, у яких брали участь радянські війська. Тим більше, безглуздою подібна риторика

474 виглядала б у війні на власній території. Сподіваючись кон­солідувати країну для відсічі агресорові, радянське керів­ництво намагалося апелювати насамперед до патріотичних почуттів народів СРСР.

Такі зміни не були викликані виключно прагматичними міркуваннями і не були для тодішнього радянського керів­ництва тільки тактичним кроком, розрахованим на досягнен­ня пропагандистського ефекту. Космополітична більшовиць­ка еліта Ленінової формації, яка не мислила себе інакше, як частиною загальносвітового революційного процесу, навіть в часи революції і громадянської війни не становила більшості в партії. До початку війни вона виявилася винищеною майже повністю внаслідок репресивної кампанії, що її розгорнув Й. Сталін у 1930-х роках. На той час до керівництва країною на всіх щаблях державного апарату прийшли люди, які усві­домлювали протистояння з Німеччиною не як класову, а насамперед як патріотичну війну.

Першим, хто озвучив оцінку війни з Німеччиною як війни вітчизняної, був В. Молотов. 22 червня о 12 год 15 хв він виступив за дорученням радянського уряду по москов­ському радіо з повідомленням про напад Німеччини на СРСР. У своїй короткій промові Молотов, на той час радянський міністр закордонних справ, висловив упевненість, що Чер­вона армія і весь народ знову поведуть "переможну вітчиз­няну війну за Батьківщину, за честь, за свободу", подібно до того, як у 1812 році народ відповів Вітчизняною війною на вторгнення Наполеона.

Щоправда, і у виступі Молотова, і у зверненні Сталіна 3 липня 1941 року ще звучали традиційні для більшовицької пропаганди запевнення в тому, що війна нав'язана СРСР не німецьким народом, який тоді ще представлявся "уярмленим гітлерівським заправилами". Однак з часом все помітнішою була зміна акцентів у радянській пропагандистській риториці з класових цінностей на національні. У своїй доповіді з на­годи 24-ї річниці Жовтневої революції Сталін вже остаточно відмовився від будь-яких класових та ідеологічних уточнень:

"Що ж, якщо німці хочуть мати війну на винищення, вони її одержать. Віднині наша задача, задача народів СРСР, задача бійців, командирів і політпрацівників нашої армії і

475 нашого флоту буде полягати в тому, щоб винищити всіх німців до одного, котрі пробралися на територію нашої Ба­тьківщини як окупанти. Ніякої пощади німецьким окупан­там! Смерть німецьким окупантам!".

Пролетарський інтернаціоналізм на ту пору радянсько­му керівництву видавався настільки невчасним, що навіть зі шпігелів усіх військових газет, згідно з наказом начальника Головного політичного управління Червоної армії Л. Мехліса від 10 грудня 1941 року, гасло "Пролетарі всіх країн, єднай­теся!" мало бути зняте. Замість нього повинно було друку­ватися гасло: "Смерть німецьким окупантам!"

Концепт "Великої Вітчизняної війни" наполегливо впро­ваджувався радянською пропагандою до масової свідомості. Вже 23 червня 1941 року головна газета ВКП(б) "Правда" вийшла з розлогою статтею провідного комуністичного ідео­лога Є. Ярославського під назвою "Велика вітчизняна війна радянського народу". Незабаром вона була видана мільйон­ним накладом окремою брошурою. Партія в особі своїх керів­ників закликала народ обороняти не ідеологічні цінності, а країну і самого себе.

Радянському керівництву важливо було також наголо­сити на оборонному характері війни, про що йшлося у статті. Доволі часто радянські громадяни у розмовах, зафіксованих спецслужбами, припускали, що саме СРСР напав на Німеч­чину. Як для країни, що зазнала брутального нападу, вели­чезні зусилля, докладені її владою для переконання власного населення у справедливому для СРСР характері війни, мо­жуть виглядати незрозумілими. Однак, зважаючи на ставлен­ня до радянського режиму більшості населення, подібні дії були зовсім не марними.

Пізніше Й. Сталін замінив народницький наголос у зап­ропонованій Ярославським назві війни державницьким. У 1942 році вперше вийшла збірка його виступів, промов і наказів під назвою "Про Велику Вітчизняну війну Радян­ського Союзу". Надалі ця книга перевидавалася щороку, пос­тійно збільшуючись в обсязі.

"Комуністичний націоналізм", який ще в передвоєнні роки почав поступово заміщати в офіційній радянській ідео­логії доктрину пролетарського інтернаціоналізму, мав пере-

476 важно російські барви. Поряд з тим, Кремль намагався використати національні почуття не тільки росіян, а й населення всіх національних республік. На третій день після вторгнення, 24 червня газета "Правда" надрукувала на своїх сторінках українською мовою патріотичні вірші найвідомі-ших поетів радянської України - П. Тичини ("Ми йдемо на бій") і М. Рильського ("Слово гніву"). 26 червня в цій же га­зеті зі статтею "Піднявся український народ" виступив ук­раїнський драматург О. Корнійчук. Згадуючи про те, що російський і український народи спільними зусиллями роз­громили у 1812 році полчища Наполеона Бонапарта, він висловлював упевненість в тому, що об'єднані у велику сім'ю народи СРСР знищать "мерзенних фашистських варварів".

6 липня 1941 року Президія Верховної Ради УРСР, Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У звернулися до насе­лення республіки з відозвою, лексика якої перегукувалася зі зверненням Й. Сталіна до радянського народу 3 липня: "То­вариші робітники, селяни та інтелігенція великого україн­ського народу! Брати і сестри! Сини і доньки Великої України!"

У зверненні говорилося, що потрібно захистити "нашу національну державу". Подібно до того, як російський цар Микола II у період тяжких поразок російської армії на фрон­тах Першої світової війни у 1915 році вперше вжив у пуб­лічному документі поняття "українці" у позитивному контек­сті, радянська компартійна верхівка у 1941 році ладна була миритися зі зростанням українських націоналістичних наст­роїв, які раніше розглядалися як серйозна загроза існуванню радянської імперії.

Непростою проблемою для комуністичної пропаганди було питання про те, як співвідносити російський патріотизм з патріотизмом людей "неросійської національності". За ди­рективою Головного політичного управління Червоної армії від 17 вересня 1942 року "Про виховну роботу з червоноар-мійцями і молодшими командирами неросійської національ­ності" в основу політроботи вимагалося покласти ідею "вели­кого російською народу - старшого брата народів СРСР". Новий начальник Головного політуправління О. Щербаков наголошував:

477

"Російський народ як старший брат узяв на свої плечі основну вагу боротьби за щастя усіх народів, основну вагу в соціалістичному будівництві і несе нині основний тягар і відповідальність як старший брат у боротьбі з гітлерівсь­кими бандами за свободу і незалежність нашої Бать­ківщини".

Точно оцінити ефективність радянської пропаганди в Україні складно. Рівень довіри до радянської влади серед ук­раїнського населення впродовж усієї війни залишався неви­соким, а радянська пропаганда, яка у перші місяці війни намагалася приховати масштаби поразок та поширювала від­верто неправдоподібні дані (за повідомленням Совінформбюро втрати вермахту у середині листопада 1941 року склали вже 6 млн чол.), мало кого переконувала. Сприйняття населенням характеру війни та воюючих сторін змінювалося швидше не зусиллями радянської пропагандистської машини, а діями окупаційної влади. Радянські люди, які на початку війни пе­ребували в цілковитому невіданні щодо людиноненависниць­кої сутності націонал-соціалізму, на практиці пересвідчува­лися в тому, що несе їм нацистський "новий порядок". Війна з Німеччиною та її сателітами швидко стала сприйматися радянськими громадянами всіх національностей як війна за фізичне виживання та за визнання своєї людської гідності.