5.4. Органи керівництва радянським партизанським рухом і комуністичним підпіллям

Серед основних чинників, які стримували зростання ра­дянського руху Опору в Україні, більшість сучасних дослід­ників схильні бачити недоліки в організації управління збройною боротьбою на окупованій території. Зазвичай від­значається зволікання зі створенням централізованої мережі керівництва партизанським рухом.

Єдиного керівництва партизанські загони, які діяли на території України, в перші місяці війни дійсно не мали. Партизанські формування фактично були підпорядковані одночасно кільком інстанціям: легальним і нелегальним пар­тійним комітетам, військовим радам фронтів, розвідувальним органам Червоної армії, спеціальним відділам Наркомату внутрішніх справ.

248

Спроби подолати таке різноголосся тривалий час успіху не мали. Оперативна група ЦК КП(б)У, створена 30 червня 1941 року для координації кроків з організації партизан­ських загонів, диверсійних груп та партійного підпілля, дія­ла до вересня 1941 року. Після евакуації Києва вона прак­тично припинила своє існування. 1 листопада 1941 року. при Військовій раді Південно-Західного фронту з ініціативи пер­шого секретаря ЦК КП(б)У і одночасно члена цієї ради М. Хрущова було утворено нову Оперативну групу з керів­ництва партизанським рухом і організації партійного і комсо­мольського підпілля.

Серед іншого на групу покладалися завдання щодо ор­ганізації партизанських загонів і частин народного ополчення в межах фронту, керівництва партизанським рухом. Окрім працівників ЦК КП(б)У, в роботі Оперативної групи брали участь також військові фахівци з підривної справи, озброєн­ня, технічного постачання і розвідки. Однак група і надалі залишалася лише одним з органів, який займався організа­цією збройної боротьби на окупованій території. Формально поза сферою інтересів Оперативної групи залишалася тери­торія, що перебувала в смузі Південного фронту.

На власний розсуд діяли органи держбезпеки, зокрема 4-е управління НКВС-НКДБ УРСР. Координація їхніх дій з діяльністю військових та партійних структур на той час була майже відсутня. Підпільна мережа, створювана НКВС та пар­тійними комітетами, через проблеми із зв'язком була прак­тично некерованою, а ефективність її діяльності на початко­вому етапі війни була дуже невисокою.

Протягом першого року війни між партійними, армій­ськими структурами й органами держбезпеки велась напру­жена міжвідомча боротьба за контроль над керівництвом партизанським рухом. За таких умов, кожен з учасників цього суперництва по-різному розставляв пріоритети зафрон-тової боротьби.

Партійне керівництво опікувалось розгортанням парти­занської боротьби із залученням широких верств населення під керівництвом партійного підпілля на всій окупованій території. Однак партійний апарат мав обмежені технічні можливості для озброєння і оснащення, перекидання через

249

лінію фронту, підтримання зв'язку та організації постачання партизанських загонів і підпільних груп. Окрім закликів до населення окупованих областей з боку ЦК КП(б)У чинити опір окупантам, партійні структури самотужки більш нічого зробити не могли.

Армійське командування намагалося використати пар­тизанські загони насамперед з метою підтримати фронтові операції. Пасивність і низька боєздатність партизанських формувань викликали постійне роздратування армійського командування. Армійські політоргани, хоча самі в організа­ції партизанського руху досягли ще менших успіхів, у своїх звітах і доповідях постійно нарікали на вади в організації і керівництві партизанським рухом з боку органів внутрішніх справ, вимагали його централізації.

Органи НКВС-НКДБ пріоритетним завданням вважали організацію диверсійно-терористичної і розвідувальної робо­ти, спираючись на спеціально підготовлені для такої діяль­ності кадри. Вони у свою чергу критикували армійські орга­ни за некомпетентність в організації партизанських форм боротьби, повідомляючи керівництво держави про випадки перехоплення партизанів одними органами в других, поста­новку їм суперечливих завдань, відмову військових рад армій і фронтів у виділенні літаків, засобів радіозв'язку.

Вище радянське керівництво напередодні весняно-літ­ньої кампанії 1942 року занадто оптимістично оцінювало можливості Червоної армії і не надавало особливого значення проблемам організації партизанського руху. Організація під­ривної діяльності та терору в тилу ворога належала в СРСР до "природних" прерогатив НКВС, і Москва не бачила необ­хідності у створенні жодних міжвідомчих структур. Навесні 1942 року було ухвалене принципове рішення про передачу всіх партизанських загонів у підпорядкування відповідних структур НКВС. В Україні впродовж квітня 1942 року, згідно з наказом наркома внутрішніх справ УРСР В. Сергієнка, 4-е управління НКВС мало прийняти від політорганів Південно-Західного і Південного фронтів усі партизанські загони, які перебували у них на зв'язку.

Поразки, яких зазнала Червона армія у травні 1942 ро­ку, та поновлення стратегічного наступу вермахту змусили

250 радянське керівництво шукати додаткових можливостей для стримування наступальної активності ворога. За таких обста­вин проблема розширення бойової і диверсійної діяльності партизанів і підпільників потрапила до числа пріоритетних.

З метою об'єднання керівництва і розвитку партизан­ського руху 30 травня 1942 року рішенням Державного Ко­мітету Оборони при Ставці Верховного Головнокомандування Збройних Сил СРСР був створений Центральний штаб пар­тизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П. Пономаренком. У підпорядкуванні ЦШПР перебували фронтові штаби для безпосереднього керівництва діями партизанів у зоні відповідальності конкретних фронтів. При Військовій раді Південно-Західного напрямку організо­вувався Українських штаб партизанського руху (УШПР), який очолив заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач.

Центральні штаби створювались як міжвідомчі органи, які мали об'єднати зусилля НКВС, армійських структур і партапарату з організації партизанського руху та підпоряд­кувати діяльність партизанських загонів потребам діючої ар­мії. До складу керівництва УШПР, окрім Т. Строкача, який представляв НКВС, увійшли начальник розвідувального від­ділу Південно-Західного напрямку І. Виноградов, секретар ЦК КП(б)У з кадрових питань М. Співак та інші співробіт­ники цих відомств.

Завдяки створенню штабів партизанського руху склада­лася система управління, за якої завдання партизанським формуванням та підпільним партійним органам, звідки б вони не виходили - від партійних органів, партизанського штабу, фронтового чи армійського командування, - передава­лися тільки через штаб партизанського руху. Це мало вик­лючити дублювання та суперечності в постановці завдань.

16 червня 1942 року на виконання постанови ДКО було видано наказ наркома оборони СРСР Й. Сталіна про форму­вання штабів партизанського руху, в тому числі УШПР. 29 травня 1942 року, у зв'язку з ліквідацією командування і Військової ради Південно-Західного напрямку, постановою ДКО УШПР був перетворений на республіканський штаб пар­тизанського руху, головним об'єктом діяльності якого була

251

окупована територія УРСР. До зони відповідальності штабу входили прифронтові смуги Південно-Західного і Південного фронтів, а також територія Західної України, Криму і Мол­давської РСР. Невдовзі, однак, Крим був виведений з підпо­рядкування УШПР. 7 липня 1942 року всі партизанські за­гони України, які до цього були підпорядковані НКВС УРСР, перейшли у відання УШПР.

Після переходу питань організації партизанської війни на окупованій території до відання республіканського штабу, союзні і республіканські органи НКВС-НКДБ сконцентрува­лися на перекиданні до ворожого тилу резидентур, агентів, диверсійно-розвідувальних, а з 1943 року й оперативно-че­кістських груп і спецзагонів. Основними сферами їх діяль­ності були: одержання політично значимою розвідувальної інформації (зокрема, й щодо діяльності колабораціоністських і антирадянських організацій - насамперед, українських на­ціоналістів), розширення агентурної мережі, контррозвіду-вальні заходи, терор проти представників офіцерського скла­ду німецької армії, працівників розвідувально-каральних органів і держапарату противника, членів нацистської партії, а також проти їх пособників. Партизанські загони, які фор­мувалися навколо спецгруп органів держбезпеки (їх загальна чисельність оцінюється в 4 тис. осіб), використовувалися в основному для забезпечення реалізації їх основних завдань. У німецькому тилу також оперували окремі партизанські гру­пи, підпорядковані армійським розвідувальним органам. Найвідомішими серед них є загони А. Бринського і К. Гні-даша. їх основним завданням було налагодження агентурної і військової розвідки.

Український штаб партизанського руху був підпоряд­кований ЦК КП(б), хоча і залишався в оперативному зв'язку з ЦШПР. Саме ЦК КП(б)У затверджував розроблені штабом оперативні плани розвитку партизанського руху, плани бойо­вих дій окремих партизанських з'єднань, затверджував скла­ди оперативних груп і обласних штабів партизанського руху, які створювалися за лінією фронту. Посади начальника УШПР, його заступників, начальників відділів і їх старших помічників, начальників спецшкіл штабу входили до номен­клатури ЦК КП(б)У.

252

Офіційно діяльність УШПР розпочалася 20 червня 1942 року, коли було затверджено його склад у кількості 21 особи. Більшість керівних посад у штабі посіли працівники НКВС. З 63 працівників штабу у червні 1942 року 31 був співро­бітником органів внутрішніх справ. Крім співробітників НКВС, штати УШПР поповнювалися також за рахунок ар­мійських кадрів. Деяких керівних працівників до складу штабу направив ЦК КП(б)У. 26 листопада 1942 року за рішенням ДКО відбулося розширення штату УШПР (до 88 одиниць) та певна внутрішня реорганізація. Укомплекту­вання кадрами відділів і підрозділів УШПР в основному завершилося лише наприкінці 1942 року.

Структури, які були джерелами комплектування кад­рового складу УШПР, не завжди спрямовували на роботу з організації партизанського руху кращих своїх співробітників. Насамперед це стосувалося армійських структур, які зберіга­ли вельми скептичне ставлення до бойових якостей партизан­ських формувань. Для партійних функціонерів, навпаки, після витіснення з території України Червоної армії органі­зація боротьби на окупованій території стала основним пріо­ритетом їх діяльності. Безпосередню участь в організації і керівництві партизанським рухом брали провідні керівники КП(б)У М. Хрущов і Д. Коротченко. Останній навіть побував на окупованій території з інспекцією партизанських загонів.

Однак безпосередньо у складі УШПР працювали партій­ні і радянські функціонери здебільшого другого і третього ешелону - заступник завідувача відділом кадрів ЦК КП(б)У Л. Дрожжин (очолював відділ з підготовки партизанських кадрів), заступник голови правління Укоопспілки С. Маліков та заступник наркома промисловості будівельних матеріалів О. Шинкарьов (відділ матеріально-технічного постачання). Заступниками начальника УШПР були також секретар ЦК КП(б)У з електропромисловості і електростанцій П. Мацуй (зі зв'язку) і нарком комунального господарства УРСР І. Табу-левич (з матеріально-технічного постачання).

Структура штабу з часу його створення неодноразово зазнавала змін. Спочатку він складався з командування, п'яти відділів (оперативного, розвідувально-інформаційного, зв'язку, підготовки партизанських кадрів, матеріально-тех-

253

нічного постачання) та трьох відділень (фінансового, за-гальносекретного, шифрувального) і комендатури. На середи­ну 1943 року структура УШПР мала вже 13 відділів, а штат­на чисельність штабу на той час досягла 143 одиниць.

Окремими підрозділами при штабі були - центральний радіовузол (Головрація), база постачання і автобаза, евакогос­піталь, госпіталь-санаторій і готель. При штабі також діяли школи підготовки партизанських кадрів: Саратовська школа радистів і школа особливого призначення, яка готувала міне­рів та інші категорії фахівців.

Формування УШПР розпочалося у Ворошиловграді. Піс­ля витіснення радянських військ з території України штаб упродовж липня-серпня 1942 року перебував "на колесах", сім разів змінюючи місце перебування. У вересні 1942 року штаб дислокувався у Саратові, де в цей час знаходився і ЦК КП(б)У. 8 жовтня 1942 року штаб був переведений до Моск­ви, де перебував до осені 1943 року. У листопаді-грудні 1943 року, після звільнення Донбасу і Лівобережної України, УШПР перебазувався в Україну - спочатку до Харкова, по­тім до Києва. Після звільнення території України від німець­кої окупації УШПР ще деякий час керував діями україн­ських партизанських загонів, відряджених на території Чехо-словаччини й Угорщини. 23 грудня 1944 року було ухвалено постанову ЦК КП(б)У про розформування УШПР з 1 січня 1945 року.

На виконання стратегічних завдань, визначених вищи­ми партійними органами, ДКО та ЦШПР, УШПР розробляв заходи стосовно розвитку партизанського руху, складав опе­ративні плани бойової і диверсійної діяльності партизанських формувань, керував діями партизанських з'єднань і загонів, створював нові та переформовував діючі партизанські угру­повання, керував розвідувальною діяльністю в тилу ворога, організовував матеріально-технічне постачання партизан­ських загонів, забезпечував радіозв'язок з ними.

На УПШР покладалося також керівництво підготовкою партизанських кадрів, добір кандидатів на командні посади в партизанському русі, узагальнення досвіду збройної боротьби в тилу противника, фінансове забезпечення учасників парти­занського руху, ведення обліку партизанських з'єднань, підготовка нагородних матеріалів.

254

З метою контролю за виконанням планів розвитку пар­тизанського руху і надання допомоги місцевим партизан­ським командирам УШПР практикував відрядження своїх працівників у партизанські загони і з'єднання. Більшість з керівників штабу впродовж війни хоча б один раз перетинали лінію фронту. Траплялося, однак, що самі представники шта­бу потребували не меншого контролю, аніж партизанські командири.

Начальник УШПР Т. Строкач мав також своїх інформа­торів у з'єднаннях і загонах, якими зазвичай були заступ­ники командирів з розвідки і працівники радіовузлів. Від цих інформаторів до штабу надходили повідомлення про морально-політичний стан з'єднань і загонів, поведінку ко­мандного складу і партизанів тощо. Інформацію про ситуацію в партизанських загонах штаб отримував також від керівни­ків обласних штабів партизанського руху, підпільних органів КП(б)У, поранених партизанів, яких вивозили до радянсько­го тилу, від командирів інших партизанських формувань, які часто повідомляли компрометуючі дані про своїх колег з су­сідніх загонів і з'єднань.

Нерідко штаб у своїй діяльності направляв на факти саботажу або навіть відвертої непокори партизанських ватаж­ків, які хворобливо реагували на спроби командування поси­лити контроль за їх діяльністю, протидіяли деяким ініціа­тивам, спрямованим на реорганізацію партизанського руху, погоджувалися далеко не з усіма кадровими перестановками. Нерідко вони виявляли також невдоволення характером бойових завдань, що ставилися перед ними штабом. Неспро­можність організувати своєчасне забезпечення потреб парти­занського руху озброєнням та боєприпасами також викли­кали роздратування партизанів. У середовищі партизанських ватажків існувала думка, що штабні працівники відірвані від партизанського руху, мало знають справжній стан справ, не докладають зусиль для забезпечення партизанських потреб в озброєнні, вибухівці та іншому спорядженні. Серед причин провалів у роботі штабу сучасні дослідники виділяють також нестачу у його складі працівників, які б зналися на україн­ській специфіці. За станом на липень 1943 року зі 125 спів­робітників штабу українців було лише 41 (росіян - 60, євреїв -

255

13, білорусів - 3). В інших підрозділах штабу пропорції були подібні.

Попри всі недоліки, керівництву штабу до початку 1943 року все ж вдалося виробити дієву систему взаємодії як із загонами, так і з іншими радянськими установами й орга­нізаціями, причетними до керівництва партизанським рухом. Крім того, більш надійним став зв'язок керівних органів пар­тизанського руху з основними з'єднаннями й загонами України.

Паралельно з організаційним становленням УШПР від­бувалося формування системи підпорядкованих йому спеці­альних органів керівництва партизанським рухом. До неї увійшли представництва штабу при військових радах фронтів і обласні штаби партизанського руху.

Основним функціональним призначенням фронтових ор­ганів УШПР було забезпечення оперативно-тактичної взаємо­дії партизанів з військами Червоної армії. Першими фронто­вими представництвами УШПР були оперативні групи, які діяли в червні-вересні 1942 року при військових радах спочатку Південного і Південно-Західного, а згодом Брян­ського, Воронезького, Сталінградського і Північнокавказь-кого фронтів. За своїм складом (пересічно до складу групи входили начальник, старший оперуповноважений і шофер) оперативні групи були неспроможні повноцінно виконувати жодних функцій, окрім інформаційних.

У вересні 1942 року постановою ДКО при військових радах фронтів були створені фронтові представництва ЦШПР з ширшими штатами і більшими функціональними можли­востями. З виходом фронту на територію України на початку 1943 року ці представництва, разом з підпорядкованими їм партизанськими загонами, диверсійними і розвідувальними групами були передані в розпорядження УШПР.

У системі УШПР у підпорядкуванні фронтових пред­ставництв перебували загони, що діяли в найближчому опе­ративному тилу противника в смузі дій відповідного фронту. Партизанські загони, які оперували в глибині окупованої території, діяли під безпосереднім керівництвом УШПР.

Фронтові представництва чотирьох Українських фронтів діяли як своєрідні філіали УШПР з подібними завданнями і

256 організаційною структурою. На фронтові штаби партизан­ського руху покладалися завдання організації і засилання партизанських загонів і диверсійно-розвідувальних груп у ворожий тил, встановлення взаємодії партизанів з частинами Червоної армії та підтримання зв'язку з діючими партизан­ськими формуваннями, забезпечення їх зброєю, боєприпа­сами та іншими видами спорядження, одержання розвід­даних і передача їх військовим радам фронтів і УШПР, проведення систематичної роботи з деморалізації допоміжних формувань противника, набраних з місцевого населення.

За 1942-1945 роки представництва УШПР перекинули через лінію фронту 355 партизанських загонів і диверсійно-розвідувальних груп загальною чисельністю 3,6 тис. осіб. На їх базі за рахунок місцевого населення були розгорнуті знач­ні партизанські сили. Загальна чисельність партизанських формувань, які у 1942-1945 роках підпорядковувались фрон­товим органам УШПР, становила близько 59 тис. осіб.

Обласні штаби були територіальним органами Україн­ського штабу партизанського руху. їх головними завданнями, визначеними у спеціальній інструкції УШПР, були: залучен­ня до партизанського руху місцевого населення і створення нових партизанських загонів, підтримання зв'язку з діючими партизанськими формуваннями, визначення місць дислокації партизанських загонів і з'єднань, постановка їм оперативних завдань і організація їх взаємодії, матеріально-технічне забезпечення партизанських загонів за рахунок місцевих ре­сурсів і трофеїв, організація розвідувальної справи, а також проведення політико-виховної роботи серед місцевого насе­лення.

Ідея створення об'єднаного керівництва партизанським рухом у межах окремої області вперше була реалізована на Чернігівщині ще восени 1941 року з ініціативи місцевого секретаря підпільного обкому компартії О. Федорова. Восени 1942 року УШПР розпочав перекидання на окуповану тери­торію обласних оперативних груп для організації збройної боротьби і централізованого керівництва діями партизан­ських загонів. Саме на базі таких груп, із залученням коман­дирів і комісарів місцевих партизанських загонів, з санкції підпільного ЦК КП(б)У розпочалося створення обласних

257

штабів з керівництва партизанським рухом. У грудні 1942 -січні 1943 років такі штаби були створені в Житомирській, Київській, Сумській, а у квітні-червні 1943 та січні 1944 років - у Рівненській, Кам'янець-Подільській і Вінницькій областях. В інших областях обласних штабів створити не було змоги.

Як правило, обласні партизанські штаби діяли на базі найбільших партизанських формувань області. До їх складу обов'язково входили керівники підпільних обкомів компар­тії, а начальники обласних штабів підпорядковувалися не лише УШПР, а й безпосередньо ЦК КП(б)У. Створення таких структур мало на меті не лише координацію бойових акцій партизанських загонів, а й встановлення тіснішого партій­ного контролю над мало керованими партизанськими ватаж­ками.

На практиці створення обласних штабів тільки усклад­нило і без того непрості стосунки між командирами різних загонів та між командирами і партійними функціонерами. Останні намагалися втручатися не лише в політичні, а й у військові аспекти партизанської боротьби. До цього дуже ревно ставилися бойові командири. Для залагодження конф­ліктів, які виникали на цьому ґрунті, нерідко доводилося залучати вищих керівників української компартії, керів­ництво Українського і Центрального штабів партизанського

руху.

Загалом Український штаб партизанського руху та його фронтові і територіальні представництва відіграли важливу роль в організації радянського Руху Опору. Вважається, що централізація керівництва партизанським рухом на окупо­ваній території дозволяла раціональніше використовувати наявні людські й матеріальні ресурси, об'єднувати діяльність окремих партизанських формувань у рамках єдиних опера­тивних планів, узгоджувати дії партизанів з фронтовими операціями.

Разом з тим жодні адміністративні структури неспро­можні були штучно інспірувати розгортання руху Опору. Влітку 1942 року, окрім розпачливих закликів до партизанів активізувати їх діяльність і допомогти Червоній армії, що відкочувалася на Схід, УШПР для розвитку партизанського

258 руху міг зробити небагато. До осені 1942 року радянського партизанського руху на території на захід від Дніпра і на південь від Десни практично не існувало. Лише після того, як для цього визріли необхідні політичні і соціально-пси­хологічні умови, а збройні формування, що боролися проти окупаційного режиму під радянським прапором, почали ко­ристуватися масовою підтримкою, діяльність УШПР почала давати реальні плоди.

Керівництво комуністичним підпіллям з перших днів війни перебувало в безпосередньому віданні ЦК КП(б)У. Кад­ровими питаннями та проблемами матеріально-технічного забезпечення підпільних організацій займалися спеціальні Оперативні групи, які створювалися з ініціативи ЦК КП(б)У 30 червня та 1 листопада 1941 року. На чолі групи, створеної 30 листопада 1941 року при Військовій раді Південно-За­хідного фронту, залишився секретар ЦК КП(б)У з кадрів М. Співак. Заступником начальника групи було призначено А. Зленка - завідувача оргінструкторським відділом ЦК. До складу групи увійшли також співробітники відділу кадрів і оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У, а також секретар

ЦК ЛКСМУ з кадрів М. Кузнецов.

На оперативну групу, окрім функцій, пов'язаних з орга­нізацією партизанського руху, покладалися завдання щодо переведення місцевих партійних і комсомольських організа­цій на підпільне становище. Група займалася питаннями екіпірування людей, які направлялися у ворожий тил, під­готовкою явок, паролів, фіктивних німецьких документів. До її функцій входило також матеріально-технічне оснащення підпільних організацій. У реалізації заходів, спрямованих на розширення мережі підпілля і партизанських формувань, ця структура спиралася на допомогу спеціальної групи НКВС УРСР на чолі з Т. Строкачем.

Після створення УШПР Оперативна група була ліквідо­вана, а її керівники, М. Співак та А. Зленко, разом з дея­кими іншими співробітниками увійшли до складу штабу. В їх руках зосереджувалися всі питання, пов'язані з функціо­нуванням партійних підпільних організацій. Керівництво комуністичним підпіллям вони надалі здійснювали, викорис­товуючи технічний апарат УШПР.

259

2 жовтня 1942 року з метою "покращення партійного керівництва партизанським рухом на окупованій території України, посилення зв'язків з підпільними партійними комі­тетами і організаціями" Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про створення нелегального ЦК КП(б)У у складі 17 осіб (постійний ЦК, обраний на останньому передвоєнному XV з'їзді республіканської парторганізації складався із 71 члена та 48 кандидатів у члени ЦК, більшість з яких на осінь 1942 року перебували в діючій армії або були задіяні на господарській роботі в радянському тилу і не могли брати безпосередньої участі в організації руху Опору в Україні).

До складу нелегального ЦК, окрім членів постійного Центрального Комітету, були кооптовані кілька партизансь­ких командирів і керівників партійного підпілля. До складу цього тимчасового органу увійшли всі члени Політбюро ЦК КП(б)У (М. Гречуха, Л. Корнієць, Д. Коротченко) за виклю­ченням М. Хрущова. Керівник української парторганізації на той час був членом Військової ради найважливішого Сталін-градського фронту і до складу нелегального ЦК не увійшов. Однак він намагався постійно тримати під своїм контролем роботу вищих партійних органів України.

Центральний партійно-державний апарат репрезентува­ли також М. Співак, А. Зленко, В. Сергієнко (нарком внут­рішніх справ УРСР), В. Старченко (перший заступник голови Раднаркому УРСР). З місцевих партійних чиновників до складу ЦК увійшли секретарі довоєнних обкомів І. Сиромо­лотний, А. Гаєвий, В. Бегма. Діючі партизанські формування та підпільні партійні комітети представляли П. Куманьок, С. Руднєв, О. Сабуров, О. Федоров. До складу нелегального ЦК увійшли також начальник УШПР Т. Строкач та перший секретар ЦК ЛКСМУ Я. Хоменко.

Чіткого розмежування повноважень між основним і не­легальним ЦК не існувало. Хоча вважається, що нелегальний ЦК підпорядковувався основному, але в реальності рішення обох органів, незалежно від їх формального оформлення, приймалися одним і тим самим вузьким колом вищих керів­ників. Засідання нелегального ЦК, як правило, проходили у неповному складі, найчастіше під головуванням Л. Корнійця -довіреної особи М. Хрущова, який разом з Т. Строкачем були

260

головними провідниками впливу першого секретаря ЦК КП(б)У. Члени ЦК, що перебували на окупованій території на засідання не запрошувались. Утворення нелегального ЦК лише спрощувало бюрократичні процедури реалізації ухвале­них рішень, дозволяло встановити тісніші ділові контакти між вищим партійним керівництвом та партійними працівни­ками і партизанським ватажками на місцях, дозволяло поси­лити контроль за діями останніх. З міркувань конспірації у зверненнях до населення та в діловому листуванні слово "нелегальний" ніколи не згадувалось.

Насамперед на нелегальний ЦК покладалося завдання "очолити партизанський рух на Україні і перетворити його на всенародний рух проти німецьких окупантів". До сфери безпосередньої компетенції нелегального ЦК належало керів­ництво партійним підпіллям. У своїй діяльності цей орган спирався на апарат постійного Центрального Комітету. Про­відну роль у його структурі стали відігравати оргінструк-торський відділ, відділи кадрів, агітації і пропаганди, тоді, як галузеві відділи були гранично скорочені. 8 січня 1943 року рішенням нелегального ЦК КП(б)У в оргінструкторсь-кому відділі було створено два нові сектори - підпільних партійних організацій і спецтехніки, а 30 квітня 1943 року при відділі пропаганди і агітації була організована спеціаль­на група для роботи серед партизанів і населення тимчасово окупованих районів України.

У своїй першій "програмній" постанові "Про розвиток партизанського руху на Україні" (ухваленій 5 жовтня 1942 року, тобто більше, ніж за місяць до першого офіційного за­сідання новоствореного органу) нелегальний ЦК КП(б)У при­вертав увагу підпільних партійних комітетів на необхідність зміцнення партійного керівництва партизанським рухом, роз­ширення і зміцнення зв'язку підпільних партійних органі­зацій з партизанськими формуваннями, організаціями і гру­пами партійного підпілля, розвиток партизанської боротьби у великих промислових центрах, активізації роботи в парти­занських формуваннях і серед населення окупованих тери­торій.

Перед підпільниками ставилося завдання поряд з неле­гальними формами боротьби використовувати будь-які мож-

261

ливості легальної діяльності. Просочуватись у кооперативні, просвітницькі, релігійні об'єднання, поліційні формування, окупаційну адміністрацію. Особлива увага керівників партій­ного підпілля була звернена на активізацію бойових дій на комунікаціях ворога.

Для організації комуністичного підпілля в областях, де була слабка мережа партійних комітетів або взагалі не було підпільних обкомів партії, вирішили створити оперативні групи по 3-5 осіб з подальшим їх перекиданням через лінію фронту. На ці групи, які пізніше стали називатися організа­ційними групами ЦК КП(б)У, окрім керівництва діяльністю партизанських формувань, покладалися завдання: встановлю­вати зв'язки з існуючими підпільними організаціями, ство­рювати нову мережу комуністичного підпілля. Як правило, на базі таких оперативних груп створювалися підпільні пар­тійні органи.

На середину 1943 року, коли на звільненій від окупації території УРСР почали відновлюватися статутні партійні ор­гани і до числа пріоритетних завдань діяльності ЦК КП(б)У поверталися господарські питання, було ухвалене рішення про ліквідацію нелегального ЦК. 29 червня 1943 року ЦК ВКП(б) скасував своє рішення про створення нелегального ЦК КП(б)У. Надалі керівництво підпіллям і партизанським рухом здійснювалося статутним Центральним Комітетом.