7.4. Трудові й технологічні ресурси України у нарощуванні військово-економічного потенціалу срср

Внаслідок захоплення вермахтом значних територій ра­дянська військова економіка зазнала величезних втрат, без відновлення яких Радянський Союз був неспроможним про­довжувати війну. Реалізація цього завдання вимагала якнай­швидшого введення у дію евакуйованого обладнання, будів­ництва нових та реконструкції і розширення існуючих промислових підприємств. З 1360 евакуйованих до тилових районів радянських заводів частка України складала більше третини.

Розміщення евакуйованих підприємств регулювалося спеціальною постановою ДКО від 7 серпня 1941 року та низ­кою інших рішень партійних і державних органів. Деякі заводи після евакуації продовжували діяти як окремі вироб­ничі одиниці, а частіше зливалися з місцевими підприємства­ми. На базі окремих великих військових заводів створюва­лось декілька дрібніших підприємств. Так, на базі заводу № 60 (луганського патронного заводу) створили шість підпри­ємств у різних містах РРФСР та Киргизії. Інші підприємства взагалі розформовувались, а їхнє обладнання розподілялося між діючими заводами.

Далеко не всі вивезені матеріальні цінності дісталися місця призначення. Частина цінного обладнання була втраче­на в дорозі або розукомплектована. Траплялися випадки, коли обладнання та штати працівників евакуйованого під­приємства невиправдано розподілялося між декількома під­приємствами. В інших випадках, евакуйовані станки та сировина з декількох підприємств скупчувалися в одному місці, зберігалися в цілком непридатних для цього умовах. Це створювало плутанину і не давало змоги швидко ввести в дію вивезені заводи.

Часто місцеві умови взагалі унеможливлювали виконан­ня планових завдань. Зі значними складнощами відбувалося, зокрема, введення в дію київських заводів "Більшовик" та "Укркабель". За півроку й половини обладнання цих підпри­ємств ввести в дію не змогли. Серед основних перепон введен-

491 ню в дію евакуйованого обладнання була також нестача кваліфікованих кадрів. Як правило, при вивезенні підпри­ємств забезпечити евакуацію необхідної кількості кваліфіко­ваних робітників не вдавалося. За даними Ради з евакуації, кількість евакуйованих разом із військовими заводами робіт­ників у середньому складала 30-40% від їх початкової кіль­кості. Доводилося готувати їх на місці, що вимагало часу. Однак у більшості випадків розміщення і пуск обладнання евакуйованих підприємств були в основному завершені до середини 1942 року Промислове устаткування та фахівці з України склали вагому частку радянського ВПК, робота яко­го стала фундаментом для досягнення вирішального перелому у ході війни.

Найбільш промовистим прикладом успішного перемі­щення виробничих потужностей в тилові райони була еваку­ація харківського заводу ім. Комінтерну. У жовтні-листопаді 1941 року близько 4 тис. працівників та обладнання цього підприємства були перевезені до Нижнього Тагілу і розмі­щені на виробничих площах величезного Уралвагонозаводу. Туди ж був переведений цех з виробництва броньових листів з Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча, а також Інститут електрозварювання АН УРСР, який працював на базі цього підприємства. Вже 20 грудня 1941 року завод відправив на фронт перший ешелон танків Т-34 (25 машин). А у наступ­ному році завод запрацював на повну потужність. Випуск продукції зріс у 8 разів, у виробництво впроваджувались нові технології, знижувалась собівартість продукції. Революцій­ним нововведенням стало використання автоматичного зва­рювання броньових листів за методом академіка Є. Патона. Всього за час війни завод у Нижньому Тагілі випустив біль­ше 21 тис. танків Т-34.

Виробництво силових агрегатів для радянської танкової промисловості забезпечував харківський дизельний завод. Його обладнання та штат працівників були переправлені у Челябінськ і розміщені на базі місцевого тракторного заводу. Першу продукцію на новому місці завод випустив уже на початку 1942 року. Постійно нарощуючи виробництво, завод випустив до кінця війни майже 50 тис. танкових двигунів та 85 тис. комплектів паливної апаратури.

492

Повільніше адаптувалася до роботи в умовах війни ра­дянська авіаційна промисловість. Виробництво літаків потре­бувало вищого рівня спеціалізації виробництва. Тому заходи з нарощування виробництва літаків форсованим темпом від­бувалися в СРСР ще з серпня 1940 року. З того часу до початку німецько-радянської війни число підприємств, задія-них у системі Наркомату авіаційної промисловості СРСР, було подвоєне. Однак у першій половині 1941 року довелося евакуювати 85 % виробничих потужностей з випуску авіацій­ної техніки, в тому числі підприємства з Києва, Харкова, Запоріжжя та Дніпропетровська. Завдяки швидкому введен­ню в дію евакуйованого обладнання у другому півріччі 1941 року та у першому півріччі 1942 року вдалося втримати виробництво бойових літаків на передвоєнному рівні. На свою максимальну потужність радянська авіаційна промис­ловість запрацювала з другого півріччя 1943 року, коли щоквартально випускалося більше 8 тис. літаків.

Показовим для розуміння механізмів функціонування радянської мобілізації економіки є приклад зі створенням під час війни індустрії з виробництва мінометів. 26 листопада 1941 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було оформ­лене перетворення Наркомату загального машинобудування у Наркомат мінометного озброєння на доповнення до вже існуючого Наркомату озброєнь. Відповідно до мобілізаційного плану Наркомату середнього машинобудування заводи Голов­ного управління з виробництва сільськогосподарських машин перейшли до масового виробництва корпусів мін, заводи ко­лишнього Головхіммашу - на серійне й масове виробництво корпусів мін, авіабомб і снарядів; заводи колишнього Голов-текстильмашу - на масовий випуск ротних і батальйонних мінометів, а заводи будівельного машинобудування - на масове виробництво великокаліберних мінометів. Підприєм­ства харчового машинобудування, приладобудування та арма­турної промисловості почали освоювати серійне виробництво детонаторів, авіаційних бомб, артилерійських снарядів, при­ладів керування зенітним артилерійським вогнем і пісто-летів-кулеметів системи Шпагіна. Випуск "цивільної" про­дукції цими підприємствами був або значно скорочений, або повністю припинений. На заводах наркомату було розміщено

493 обладнання і фахівців евакуйованих підприємств, зокрема Херсонського заводу сільськогосподарського машинобудуван­ня, Сумського машинобудівного заводу, низки паровозоре­монтних заводів. Галузь була віднесена до числа пріори­тетних із забезпечення сировиною і трудовими ресурсами. Результатом мобілізаційних заходів стало зростання вироб­ництва мінометів в СРСР у першому півріччі 1942 року втричі порівняно з другим півріччям 1941 року.

У середині - другій половині 1942 року більшість га­лузей радянського військового виробництва, за виключенням підприємств з випуску боєприпасів, вийшли на рівень вироб­ництва, передбачений радянськими мобілізаційними планами для першого року війни, а за деякими позиціями багатократ­но перевершили планові показники. Тільки "незаплановані" втрати території і людських ресурсів на початку війни не дозволили радянській військовій економіці досягнути таких показників раніше.

Усього за 1942-1944 роки, коли військова промисло­вість СРСР і Німеччини, яка пізніше почала тотальну мобілі­зацію економіки, працювали на повну потужність, в СРСР було випущено: ручної стрілецької зброї більше ніж у Німеч­чині на 8,24 млн одиниць (або на 54 %), кулеметів - на 364 тис. (на 30 %), гармат - на 118 тис. (на 31 %), мінометів -на 240 тис. (на 79 %), танків - на 42,3 тис. (на 55 %), літа­ків - на 19,8 тис. (на 23 %).

Нарощування військового виробництва в СРСР в роки війни досягалося не тільки і не стільки шляхом нарощування виробничих потужностей та залучення нових контингентів робочої сили (з втратою території екстенсивний шлях розвит­ку для радянського ВПК був практично закритий), скільки завдяки впровадженню різних методів інтенсифікації вироб­ництва та освоєння нових технологій. Впровадження поточ­ної системи виробництва, стандартизації, заміщення трудо­містких операцій зі збереженням прийнятного рівня якості дозволяли в короткі терміни досягати вражаючих успіхів.

Важливим джерелом інтенсифікації виробництва було посилення експлуатації робочої сили через збільшення норм виробітку, збільшення тривалості робочого дня. На відміну від Німеччини, де до кінця війни більше 90 % робітників у

494 промисловості працювало в одну зміну, більшість радянських військових заводів працювало в дві зміни або цілодобово. Якщо в Німеччині робочий тиждень у промисловості в серед­ньому тривав близько 49,5 годин, а у військовій промис­ловості близько 50,3 години, то в СРСР тривалість робочого тижня сягала 66-72 годин або й більше.

За радянською статистикою, продуктивність праці робіт­ників, зайнятих у військовій промисловості, за роки війни виросла вдвічі. При цьому, реальна заробітна плата робіт­ників і службовців зменшилася. На селі з 13 квітня 1942 року було підвищено обов'язковий мінімум трудоднів для колгоспників (до 100-150 на рік). Невиконання встановлених норм загрожувало покаранням виправно-трудовими роботами або висилкою.

Зважаючи на нестачу ресурсів, в СРСР основна ставка робилася на застосування позаекономічних стимулів до пра­ці. Окрім засобів репресивного впливу на працюючих, влада активно експлуатувала патріотичні почуття радянських лю­дей. Стахановський рух, соціалістичне змагання, різнома­нітні "трудові почини" тиражувались, заохочувались, а іноді й ініціювались владою.

Важливу роль у військовій перебудові радянської про­мисловості відіграли місцеві партійні і радянські функціо­нери, директори і технологи промислових підприємств, серед яких було багато тих, хто виїхав разом із своїми заводами з України. У гранично стислі терміни вони змогли організу­вати потокове виробництво основних предметів озброєння і бойової техніки, впровадити передові технології, часто лама­ючи при цьому усталені роками виробничі процеси. Багато з них днювали і ночували на виробництві, розділяючи з робіт­никами тягар непосильної праці. Не жаліючи себе, вони стверджувались у моральному праві не жаліти інших.

Фінансування військових витрат здійснювалось за раху­нок державного сектора економіки, емісійних коштів, але основний тягар військових видатків ліг на плечі населення. Так, в 1943 року з 220 млрд крб., витрачених на військові потреби, менше половини - 100 млрд, було залучено за раху­нок накопичень державних підприємств і організацій та за рахунок їх амортизаційних відрахувань. Ще 25 млрд дало

495 розміщення облігацій державної позики серед населення та добровільні пожертвування громадян. Частка податкових надходжень склала 30 млрд. Завдяки підвищенню цін в дер­жавній роздрібній торгівлі (насамперед на горілчані та тютю­нові вироби) було залучено ще 30 млрд. Дефіцит в 35 млрд був покритий завдяки кредитній емісії Державного банку

СРСР.

Випуск не забезпечених товарами грошей призводив до розбалансування державних фінансів, провокував інфляцію, яка додатковим тягарем лягала на громадян. З 1940 року до 1945 року середньорічний обсяг грошової маси в обігу зріс втричі, тоді як роздрібний товарообіг навпаки - майже втри­чі скоротився. Частина грошових коштів накопичувалась у ділків чорного ринку, частина - в селянства, яке продавало за надзвичайно високими ринковими цінами сільськогоспо­дарську продукцію, вирощену на власних присадибних ді­лянках.

Держава намагалася вилучати грошові "надлишки", по­силюючи податковий тиск на населення, насамперед, на селян. З початком війни заощадження населення в ощадних касах були заморожені. З липня 1941 року була запровад­жена надбавка до сільськогосподарського податку. У 1942 ро­ці був введений "воєнний податок" (різновид подушного по­датку), а також податки на холостяків, одиноких, бездітних і малосімейних громадян. Для збільшення доходів місцевих бюджетів були запроваджені земельна рента, податок з буді­вель, разовий збір на колгоспних ринках. Роль своєрідного податку в СРСР відігравали також державні позики. Частину коштів, необхідних для фінансування військових витрат, населення дійсно вносило добровільно.

Отже, лише граничне обмеження цивільного споживан­ня дозволило забезпечити фінансування військових видатків. Прості радянські громадяни винесли на своїх плечах основ­ний тягар військової економіки. Серед них і вихідці з Ук­раїни, евакуйовані на Схід, і працівники промислових під­приємств і колгоспів, що відновлювали роботу на визволеній території. В голоді і холоді, не маючи найнеобхідніших побу­тових зручностей, одягу і медикаментів, більшість з них самовіддано виконували свою роботу, наближаючи звільнен-

496 ня України і перемогу. Радянська держава змогла зробити таку самовідданість загальнообов'язковою.

Демонструючи свою ефективність у розв'язанні нагаль­них проблем військового виробництва, радянська економічна модель, однак, не була всесильною. Концентрація ресурсів в одних галузях призводила до кризи в інших. В СРСР зрос­тання військової промисловості відбувалося за рахунок май­же повного згортання цивільного виробництва. Військові витрати в роки війни складали більше половини національ­ного доходу. Частка накопичень скоротилася до найнижчого рівня за всю історію існування радянської економіки. Країна змушена була витрачати всі накопичені ресурси та гранично скоротити споживання населення. На відміну від Німеччини, яка до осені 1944 року зберігала рівень життя власного насе­лення на рівні, близькому до довоєнного, так і не змігши при цьому здійснити ефективної військової мобілізації економіки, в СРСР ріст військового виробництва супроводжувався ката­строфічним зниженням життєвого рівня, товарним дефіци­том, перебоями з постачанням продовольства. Гасло "Все для фронту, все для перемоги!" економіка СРСР реалізовувала цілком буквально.

Дуже складно радянській економіці давалося також роз­в'язання проблеми компенсації втрачених потужностей у металургійній та паливній промисловості - надзвичайно капі­таломістких і прив'язаних до розроблених родовищ сиро­вини. Падіння виробництва в базових галузях промисловості, провідну роль в яких відігравали індустріальні гіганти УРСР, так і не вдалося компенсувати до кінця війни.

Недосконала організація праці, зниження рівня механі­зації робіт, дефіцит та низька кваліфікація робочої сили, погіршення матеріально-побутових умов працюючих - все це стримувало розвиток галузі. Певну роль у цьому відіграли та­кож деякі вади радянської адміністративної системи. Хоча в цілому, радянська система управління на завершальних етапах війни працювала злагоджено і ефективно, однак, міжвідомчі тертя, приписки, безгосподарність і низька квалі­фікація багатьох управлінців були досить поширеними яви­щами радянської економічної дійсності. Суттєвим перебіль­шенням є і традиційне для науковців уявлення про виключно

497 високий рівень виконавчої дисципліни радянського чинов­ництва. В роки війни траплялися навіть випадки свідомого невиконання рішень ДКО.

Хронічну кризу переживала протягом усього періоду війни радянська паливна промисловість. Зокрема, у вугле­видобуванні втрата Донбасу та інших вугледобувних районів, нестача робочої сили, перебої із постачанням спричинилися до майже трикратного скорочення виробництва. У грудні 1941 року РНК СРСР ухвалив постанову "Про розвиток видобування вугілля у східних районах СРСР". На Урал, в Кузбас, Караганду були направлені обладнання шахт та близько 70 тис. гірників, евакуйованих з України. За їх участі було введено в дію 180 нових шахт і розрізів. До бе­резня 1942 року спад виробництва у галузі вдалося зупинити. Однак за рік виробництво вугілля в СРСР склало лише 45,5% від довоєнного рівня.

На початку 1943 року вуглевидобувна промисловість пережила черговий спад виробництва. Довелося знімати із за­безпечення вугіллям деякі підприємства. Навіть на ключо­вому для радянської чорної металургії Магнітогорському металургійному комбінаті через нестачу вугілля у січні 1943 року з 19 мартенівських печей працювало тільки 11. Для виправлення становища радянський уряд у 1943 році удвічі збільшив інвестиції у вугільну галузь, учетверо зріс притік трудових ресурсів. Такі масштабні заходи дали, втім, порів­няно скромний результат - зростання виробництва в галузі склало менше 19 %. Лише у 1944 році, коли у дію почали вводитися підприємства на звільненій від окупації території, ситуація покращилася, однак виробництво вугілля і тоді не перевищувало 73 % від рівня 1940 року.

Подібна ситуація спостерігалася також і в інших га­лузях важкої промисловості. У чорній металургії за другу половину 1941 року виробництво скоротилося втричі, видо­буток залізної руди - більш як у 3,5 раза. У 1942 році мета­лургія стала одним із основних пріоритетів радянської еко­номічної політики. Серія постанов ЦК ВКП(б), уряду та ДКО, ухвалених, починаючи з листопада 1941 року, передбачали розширення виробничих потужностей металургійної промис­ловості у тилових районах, перехід підприємств галузі на

498 виробництво нових марок металопродукції, насамперед, спе­ціальних сталей та якісного прокату, які до війни вироб­лялися майже виключно в Україні.

Одними з провідних центрів радянської чорної мета­лургії стали Магнітогорський та Златоустівський комбінати на Уралі, на базі яких було розміщене обладнання україн­ських металургійних заводів. За участі фахівців з України відбувалося також будівництво металургійних підприємств у Чебакулі й Новосибірську. Незважаючи на те, що металургій­ні підприємства, згідно з урядовими постановами, забезпечу­валися матеріальними і людськими ресурсами на рівні з оборонними підприємствами, попри всі зусилля влади з "посилення партійного керівництва" галуззю, ні в 1942, ні в 1943 році металургійна промисловість СРСР так і не змогла вийти на планові обсяги виробництва. Виробництво сталі в СРСР у 1942 році склало близько 35 %, а у 1943 р. - близько 37 % від довоєнного рівня. Відповідні показники з виробниц­тва прокату складали - 32 % і 35 %, чавуну - 26 % і 37 % від рівня виробництва першої половини 1941 р. За виклю­ченням хімічної промисловості, створеної на базі заводів, переважна більшість яких прибули з України, в інших галу­зях важкої індустрії, зокрема у нафтовій, показники були не набагато кращими. В легкій промисловості становище було ще більш складним.

За такого стану радянської економіки важливу роль у нарощуванні військово-економічного потенціалу СРСР віді­грали союзницькі поставки сировини, техніки та промисло­вого обладнання. Такі поставки здійснювалися, починаючи з серпня 1941 року Основна частина військово-технічної та економічної допомоги була безоплатно надана Сполученими Штатами Америки. Певну частку озброєнь та сировини нада­ли також Великобританія та Канада.

Без допомоги союзників, зокрема, проблематичним було б забезпечення радянських військ боєприпасами. Союзники поставили третину всіх вибухових речовин, використаних ра­дянською промисловістю боєприпасів, яка навіть за такої сут­тєвої допомоги виявилася єдиною галуззю військового вироб­ництва, яка так і не змогла вийти до кінця війни на пла­новані обсяги виробництва. Не менше значення мали також

499 поставки залізничних рейок, локомотивів і вагонів, які, за оцінками сучасних істориків, значно перевищували власне виробництво цієї продукції в СРСР. Важливим аспектом тех­нічної допомоги США були поставки автомобілів. На травень 1945 року близько третини всіх автомобілів, які перебували в розпорядженні Червоної армії, складали автомобілі амери­канського виробництва. Потужні і надійні американські "Студебекери" стали основними тягачами для радянської артилерії.

За даними Держплану СРСР, союзницькі поставки за­безпечували для радянської промисловості 40,8 % річного споживання алюмінію, 25,3 % нікелю, 37 % ртуті, 99,3 % олова, 56,9 % кобальту, 67,1 % молібдену, 19,3 % цинку. 24,3 % нержавіючої сталі, 100 % натурального каучуку, 22,3 % етилового спирту, 38,2 % гліцерину, 20,6 % трак­торів, 23,1 % металорізальних станків. За різними оцінками, союзники постачили в СРСР від 18 до 60 % всього авіабен­зину, спожитого радянською авіацією. Зважаючи на хронічну кризу радянської нафтової галузі та її технічне відставання, ці поставки мали особливо важливе значення.

Не менш важливими були також поставки продоволь­ства. Урожаї зернових, поголів'я худоби та державні заго­тівлі основних сільськогосподарських продуктів у 1942-1943 роках скоротилися втричі. За роки війни зі США в СРСР надійшло 610 тис. т цукру (радянське виробництво у 1942­1943 роках склало лише 231 тис. т), 664,6 тис. т м'ясних консервів. Радянські солдати іронічно нарекли ці консерви "другим фронтом".

В ідеологічних суперечках навколо історії Другої сві­тової війни масштаби союзницьких поставок до СРСР заз­вичай використовуються як один з найсильніших аргументів, що підважує обстоювану радянською пропагандою тезу про "економічну перемогу соціалізму". Дійсно, навряд чи Радян­ський Союз зміг би вистояти в економічному протистоянні з Німеччиною без допомоги ззовні. Навіть маршал Жуков піс­ля війни, щоправда лише у приватних бесідах, зафіксованих спецслужбами, змушений був визнати, що без американської допомоги СРСР був неспроможним формувати свої резерви і не зміг би продовжувати війну.

500

Усе це, однак, не применшує успіхів радянського ВПК у військово-економічному протистоянні з Німеччиною. Західні поставки озброєнь, якщо вірити радянській статистиці, не перевищували 4 % радянського військового виробництва. Військово-технічна перевага СРСР над Німеччиною, втрачена внаслідок катастрофічних поразок 1941 року, була повернута вже у 1942 рік, перш за все зусиллями радянської військової промисловості. При цьому, практично, за всіма показниками виробництва цивільної продукції, палива і сировини, за вик­люченням нафти, Німеччина значно перевищувала Радян­ський Союз до 1944 року включно. Так, за виробництвом електроенергії Радянський Союз поступався Німеччині в 1,8 рази, сталі - 2,6 рази, вугілля - в 4,8 рази.

Отже, жорстко централізована радянська економічна і політична система продемонстрували свою високу ефектив­ність у налагодженні військового виробництва. Разом з тим, досвід Другої світової війни жодним чином не підтверджує прямого зв'язку між тоталітаризмом і військовою та еконо­мічною ефективністю. Історія Другої світової знає також приклади успішної військової мобілізації ринкових економік, які в мирний час не були підпорядковані всеохоплюючому плануванню і адміністративному контролю. Найбільш вража­ючим серед них є приклад США. Практично не маючи роз­винутої військової промисловості на момент вступу у війну, США вже у 1942 році перетворилися на найбільшого вироб­ника озброєнь у світі. Тільки виробництво боєприпасів у США за роки Другої світової війни зросло в 38 разів. Заува­жимо, що всі ці результати були досягнуті на тлі загального зростання економіки та росту рівня життя населення.

Цілком можливо, що завдяки своїм мобілізаційним можливостям, економіка, яку в СРСР іменували соціаліс­тичною, найкраще підходила для відносно бідної країни, у якої політичні амбіції не відповідали економічним ресурсам. Подібна модель економіки неминуче породжувала проблеми іншого порядку. Вона була неспроможна забезпечити прий­нятних умов існування для переважної більшості населення, підривала лояльність до режиму і вимагала жорстокої дикта-

501 торської влади й терору, як необхідних умов її ефективного функціонування. Саме ці особливості радянської політеконо­мії стали однією з основних причин катастрофи 1941 року. Ті ж причини у майбутньому приведуть СРСР до поразки у нас­тупній, уже "холодній війні", з його колишніми союзниками.

Війна показала, що шлях розвитку радянського суспіль­ства, обраний в СРСР наприкінці 1920-х років, обраний ніби то під впливом військової загрози з боку "капіталістичного оточення", виявився занадто затратним і неефективним. То­дішнє радянське керівництво виявилося неспроможним усві­домити підставові, в найширшому розумінні цього слова -культурні причини західного домінування. Світогляд Сталіна та інших вищих радянських керівників, який був сформо­ваний в умовах напівколоніальної периферії Заходу і який зазнав сильного впливу специфічно сприйнятої марксистської ідеології, був перейнятий стереотипами, які сьогодні часто визначають як "технічний фетишизм". Вони щиро вірили, що секрет багатства і могутності Заходу полягає у володінні складними механізмами. Оволодіння західними технологія­ми, побудова "сучасної індустрії", розглядалися як гарантія подолання відсталості СРСР. Водночас, освіта та професійна підготовка, виховання самодисципліни, ініціативи та групо­вої солідарності залишалися на узбіччі владних інтересів.

Відповідно, у військових приготуваннях саме "насичен­ня Червоної армії сучасними засобами боротьби" розгляда­лося як гарантія її непереможності. На виробництво озброєнь у небачених до того часу кількостях витрачалися майже всі наявні суспільні ресурси, тоді як бойова підготовка була най­більш імовірною статтею економії бюджетних коштів. Не дивно, що з початком війни тисячі літаків і танків виявилися не панацеєю, а швидше непотрібним тягарем для армії, яка складалася з погано підготовлених, дезорієнтованих і демора­лізованих людей. Знадобилися ріки крові, "природний від­бір" війни для того, щоб підготувати цілком інших офіцерів, і обопільно жорстокий терор для того, щоб вмотивувати бійців.

502