6.3. Перші оунівські "армії" та "Поліська Січ" отамана Бульби

Перші спроби організувати українську армію на початку німецько-радянської війни здійснили оунівці. Відразу ж після проголошення самостійності вони спробували створити перші частини революційних збройних сил. Уже першого липня 1941 року у Львові та його околицях було розповсю­джено звернення Крайового провідника ОУН(Б) на Матірних¹ українських землях І. Климова (підписані псевдонімом лей­тенант "Євген Легенда") із закликами до створення Україн­ської Національної Революційної Армії (УНРА).

Для революційної збройної сили визначилися й цілком конкретні та доволі об'ємні завдання, які загалом подібні до завдань, що виконують армійські частини в більшості країн світу.

"Збройна боротьба з окупаційними московськими вій­ськами, очищення всієї української землі від ворожих сил, оборона Української Держави і її кордонів, безпека життя, праці і майна всіх громадян Української Держави".

материнських

332

У зверненні І. Климіва ("Легенди") також розкрива­ються деякі механізми й шляхи формування УНРА:

"Наказую: всім українським, стихійно створеним бойо­вим групам, повстанчим відділам і загонам негайно підпо­рядкуватися Командуванню Української Національної Рево­люційної Армії та передати в її дальше розпорядження все військове майно і засоби. Дальше самочинне творення зброй­них відділів заборонене. До тих, що не виконають цього наказу, будуть застосовані з усією рішучістю революційні заходи як до зрадників і шкідників Держави. Спіймані зі зброєю в руках будуть розстріляні на місці".

Як бачимо, головним методом і шляхом формування Революційної армії мала стати реорганізація за усталеним військовим зразком усіх стихійно створених партизансько-повстанських відділів. Також І. Климів наказував створити "Центр українських повітряних військ та Центр української панцирної зброї", до яких мали добровільно прийти всі українські танкісти і льотчики. Очевидно, що для створення авіації та бронетанкових військ майбутньої української армії оунівці, насамперед, сподівалися використати колишню ра­дянську техніку та командирів-червоноармійців українського походження. Однак для цього потрібно було принаймні отримати дозвіл від командування вермахту на використання покинутого більшовиками армійського майна та на звіль­нення українців із таборів для військовополонених. Але німці не лише не сприяли оунівцям у втіленні цього зав­дання, а й навпаки, всіляко перешкоджали їм, роззброюючи вже сформовані оунівські відділи.

У місцях, де не передбачалася постійна дислокація рево­люційних збройних сил, наказувалося створювати "Допоміж­ні органи оборони України", до складу яких мусили ввійти відділи Української Національної Оборони "Січові стрільці", організовані з громадян, не придатних до військової служби (підлітки та чоловіки похилого віку), які б виконували функ­ції народного ополчення (охоронна служба, боротьба з дивер­сантами, парашутистами тощо).

Важливим документом, який також стосується форму­вання УНРА, є військовий статут, виданий головним коман­дуванням Революційної армії. Датований документ 11 липня

333

1941 року, надрукований у Львові. Головна увага в ньому приділяється організації піхотних відділів, зокрема, вказу­ється, що кожен піхотний відділ повинен мати: "комендан­тів, зв'язок, відділ вогню, відділ штикового удару, відділ постачання". Всі піхотні частини зобов'язувалися пройти на­лежний військовий вишкіл, подбати про отримання одна­кової форми та озброєння.

Найбільші досягнення у формуванні УНРА мала Во­линь, де керівником ОУН(Б) був енергійний підпільник В. Робітницький. Завдяки йому було сформовано сотню української армії у м. Вишнівець, яка 27 липня 1941 року присягнула на вірність Україні та Державному правлінню. Відділи УНРА організувалися в містечках Корець, Гоща, Межиріччя, Олександрія, Клевень, Тучин, Берестечко. 9 лип­ня 1941 року було створено відділ УНРА в Кременці, який організував збір зброї та здійснював охорону громадян від безконтрольних груп червоноармійців (оточенців, дезертирів тощо). З 12 липня в містечку почалася добровільна реєстра­ція рядового, сержантського й офіцерського складу майбут­ньої української армії. Протягом лише двох днів зареєстру­валося 117 осіб, серед яких - 18 старшин і підстаршин.

Є детальні відомості про створення в м. Рівному "Пер­шого Куреня Українського Війська ім. Холодного Яру". Після врочистої присяги його бійців 27 липня 1941 року на центральній площі міста було посвячено прапор частини (синьо-жовте полотнище, на одному боці якого було зобра­жено Тризуб, а на другому поміщено напис: "Воля Україні, або смерть"). Для казарми керівництво куреня пристосувало один з міських будинків, до якого завезли достатню кількість зброї, боєприпасів, одягу, білизни, ковдр і харчів. Солдатам, які носили цивільне вбрання, пошили однакові військові шапки "мазепинки". Особовий склад куреня налічував 480 бійців (чотири сотні по 120 осіб у кожній), які проходили активну військову підготовку за курсом молодших офіцерів (підстаршин). Командував куренем комендант "Остап" (С. Ка-чинський - в майбутньому один з перших командирів УПА). Зі спогадів очевидців дізнаємося також про існування куреня УНРА у Луцьку. На жаль, невдовзі німці реорганізували час­тину у т. зв. господарчий курінь, відділивши від неї дві сотні

334 охоронної поліції. Щоправда, ці збройні формування продов­жували перебувати під сильним ідеологічним впливом ОУН(Б), а новий командир господарчого куреня "Рубашенко" (С. Коваль) підтримував тісні організаційні контакти з від­повідними структурами націоналістичного підпілля, що доз­волило йому 20 березня 1943 року, арештувавши німецьких офіцерів, вивести 520 своїх підлеглих до с. Журавичі, пере­давши таким чином батальйон у підпорядкування Головного командування УПА.

Подібно до Волині, активне творення відділів і частин української армії розпочалося й на Прикарпатті. У м. Косові з оунівських партизанських груп було організовано цілий полк УНРА, який зумів упорядкувати адміністрацію в райо­ні, не допускаючи деякий час на його територію угорських окупаційних частин.

Загалом, на Станіславівщині до створення української армії підійшли дуже ретельно. В обласному центрі сфор­мували спеціальну військову команду, яка 7 липня 1941 ро­ку видала розпорядження про реєстрацію всіх військово­службовців української національності - старшин у віці до 60 років, а підстаршин у віці до 50 років. У Станіславові реєстрацію проводили протягом 3-х днів (9-11 липня) в при­міщенні Обласної військової команди. У селах та містечках області створювалися спеціальні реєстраційні комітети, які протягом 8-9 липня мали здійснити реєстрацію всіх військо­вих на ввіреній їм території і до 14 липня 1941 року пере­дати списки до Станіславова в Обласну військову команду. Реєстрація повинна була здійснюватися на підставі відпо­відних документів або зі слів реєстрованого (при наявності 3-х свідків, що підтверджували правдивість сказаного).

Незначні відділи УНРА (чисельністю до 100 бійців) виникли в липні-серпні 1941 року у містечках Зборів, Бро­ди, Збараж, Теребовля, Журавня, Заліщики, Радивилів. Ні­мецькі розвідзведення, подані до штабу 17-ї армії 30 червня 1941 року, також підтверджують інформацію про виникнен­ня повсюдно на території Західної України "української самооборони". Очевидно, що командуванню УНРА вдалось організувати близько 4 тис. солдатів, які були готові вико­нувати поставлені перед ними завдання. Хоча це, звісно, було

335

зовсім не те, на що розраховувало керівництво ОУН(Б). Крім того, німецьке військове командування дуже різко негативно сприйняло військовотворчі ініціативи українських націона­лістів, вбачаючи у них загрозу власному пануванню в Ук­раїні, німецька жандармерія всюди роззброювала українські відділи. Намагаючись зберегти свої військові формування, бандерівці спробували наприкінці літа 1941 року замаску­вати їх під відділи Української народної міліції (УНМ). Завдяки існуванню УНМ, бандерівцям до вересня 1941 року вдавалося утримувати від повної ліквідації власні збройні загони, які формально несли службу охорони громадського порядку до створення в Україні окупаційної поліції під ні­мецьким командуванням. З розпуском УНМ частина при­хильників ОУН із рядів міліції перейшла на нелегальне становище (ставши наприкінці 1942 року тим "матеріалом", з якого формувалися перші загони повстанців-націоналістів), інша частина, за наказом керівників ОУН(Б), проникнула в лави створюваної німцями української допоміжної поліції, намагаючись поставити ці формування під свій ідеологічний контроль.

Однак, незважаючи на те, що саме бандерівська ОУН на початку німецько-радянської війни здійснила спробу створи­ти українську армію, а згодом з цією організацією тісно буде пов'язана УПА, вперше абревіатуру УПА в роки Другої сві­тової війни використали не оунівці, а їхні ідеологічні конку­ренти. Відродити Повстанську Армію через двадцять років після її створення генералом УНР Юрієм Тютюнником пос­тавив собі за завдання прихильник Державного Центру УНР в екзилі, уродженець Волині Тарас Боровець, який став ши­роко відомий за псевдонімом, запозиченим у Гоголівського героя Бульби.

Тарас Боровець ще в міжвоєнний період мав контакти з представниками еміграційного уряду Української Народної Республіки, за українську діяльність був ув'язнений у поль­ському концтаборі Береза Картузька. Вереснева кампанія 1939 року застала його на території центральної Польщі. Піс­ля встановлення німецько-радянського кордону Т. Боровець деякий час мешкав у Варшаві. Очевидно, за наказом екзиль-ного уряду УНР, він в 1940 році нелегально перейшов кордон

336 і опинився на території УРСР, де, згідно з вказівками уенерівських міністрів, мав створювати антибільшовицький партизанський рух. У перші дні німецько-радянської війни Т. Боровцю разом із групою однодумців вдалося роззброїти червону міліцію в районному центрі Сарни Рівненської облас­ті й оволодіти містечком. З приходом до Сарн німецької армії Т. Боровець був призначений комендантом поліції Сарнен-ського округу. 8 серпня 1941 року енергійний комендант Сарненської поліції звернув увагу німецького командування на той факт, що в районі Прип'ятських боліт сконцентру­валися великі групи радянських оточенців, які не складають зброю і живуть грабунком місцевого населення. Для боротьби з цими групами "здичавілих" солдатів Боровець отримав доз­віл створити з українців групу в одну тисячу бійців і очис­тити районі Полісся від залишків Червоної армії. Для озброєння групи було видано трофейні радянські гвинтівки та кулемети. Боровець доволі швидко набрав не тисячу, а близько 3 тис. добровольців, які без особливих проблем зу­міли розбити і виловити оточенців. Уже до кінця серпня 1941 року Боровцю вдалося опанувати доволі великі простори в трикутнику між Пінськом і Сарнами і Олевськом. Саме до Олевська отаман переніс штаб своєї організації, яку він назвав "Поліською Січчю". Користуючись тим, що німці не надсилали в контрольований ним район своєї адміністрації, Т. Боровець, який почав себе іменувати "отаманом Бульбою", створив власну адміністрацію за зразком адміністрації УНР. Творення адміністрації проходило під гаслом:

"Ми хочемо вільної України, без німців, без поляків, без росіян!"

Таке автономне життя частини Полісся тривало до лис­топада 1941 року, коли нацисти згадали про існування в їхньому тилу непідконтрольної "республіки". Бульбі запропо­нували підкоритися німецькій цивільній адміністрації Райхс-комісаріату "України". Амбітний отаман відкинув приниз­ливі пропозиції і 16 листопада 1941 року розпустив свою "Поліську Січ", перейшовши на нелегальне становище. На­прикінці листопада - на початку грудня 1941 року Т. Боровець починає формувати власний партизанський загін на базі колишніх поліських січовиків. У грудні 1941 року він

337

офіційно називає свої нечисленні відділи Українською Пов­станською Армією. Загони отамана Бульби на зламі 1941­1942 років не проявляли особливої збройної активності, на­томість здійснювали доволі успішні пропагандистські акції, які надзвичайно швидко зробили ім'я отамана Бульби і абревіатуру УПА популярними в масах поліського населення. Тому не дивно, що саме цю назву перехопили в Бульби-Бо-ровця націоналісти, коли сформували власну партизанську армію.