Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Microsoft Word.doc
Скачиваний:
133
Добавлен:
19.03.2015
Размер:
2.93 Mб
Скачать

4.3. Економічна експлуатація і соціальна політика гітлерівців та їхніх союзників на окупованій території України

Ще до початку війни з СРСР на зламі 1940-1941 років, як тільки було затверджено план "Барбаросса", гітлерівці почали розробляти стратегічні плани економічної експлуата­ції майбутніх окупованих областей Східної Європи. Напри­кінці лютого 1941 року було завершено створення Економіч­ного штабу "Ост", який очолив Г. Герінг. Практичні аспекти реалізації економічної політики на захоплених територіях СРСР райхсмаршал авіації поклав на Г. Томаса. 21 лютого 1941 року Г. Томас видав наказ про створення "Економічного штабу "Ольденбург", який повинен був розробити детальні механізми господарського керівництва та пограбування оку­пованих земель. Керівником штабу "Ольденбург" було приз­начено генерал-лейтенанта В. Шуберта. Штаб передбачив поділити все господарство окупованих областей на три групи: "М" - військова промисловість і транспорт, "Л" - продоволь­ство і сільське господарство, "В" - сировинна і переробна промисловість, лісове господарство і фінансова та банківська сфери.

З метою економічної експлуатації захоплених територій Сходу нацисти створили розгалужений апарат військово-господарської адміністрації. При генерал-квартирмейстерстві головнокомандувача сухопутних військ безпосередньо у райо­ні бойових дій розгорнув роботу "Східний економічний штаб". На місцях "Східному економічному штабові" підпо­рядковувалися господарські інспекції, що діяли при кожній армії та господарські команди, які функціонували при охо­ронних дивізіях. Коли територія передавалася цивільній адміністрації, то, відповідно, в її підпорядкування переда­валося також питання економічного визиску. За господар­ськими командуваннями зберігалися лише повноваження із безпосереднього забезпечення військ продуктами харчування.

Максимально стисло і ємко визначив завдання цивільної адміністрації у сфері економічного пограбування України райхскомісар Еріх Кох під час виступу перед чиновниками імперського комісаріату:

179

"Мене знають як жорстокого пса. Тому мене й напра­вили комісаром Німеччини в Україну. Наше завдання поля­гає в тому, щоб, не звертаючи уваги на почуття, на мораль­ний та майновий стан українців, вичавити з України все. Панове, чекаю від вас абсолютної нещадності щодо туземців, які населяють Україну".

Накази і розпорядження щодо економічного пограбуван­ня України, які віддавалися міністерством окупованих тери­торій Сходу, входили до "Коричневої папки", яка була скла­довою "Зеленої папки" Г. Герінга ("Директиви з керівництва економікою у новоокупованих областях Сходу"). Протягом періоду окупації економічна політика зазнавала певного коригування залежно від ситуації на фронті, однак постійним залишався курс на тотальне вивезення всіх основних матері­альних цінностей і ресурсів з території України.

Кінцевою метою економічної політики нацистів в оку­пованій Україні мало стати її перетворення на "житницю Європи". Однак місця для українців у цій "житниці" не залишалося. Аналіз директив і наказів імперського міністра промислового і сільського господарства Г. Бакке свідчить про те, що кінцевою метою була організація в Україні масштаб­ного голоду, який призвів би до максимального винищення міського та сільського населення регіону, а відтак відкривав би необмежені можливості для німецької колонізації україн­ських земель. Фактично, основним завданням німецьких оку­паційних органів у сфері сільського господарства, яке "чер­воною ниткою" проходить крізь усі директиви, накази та інструкції господарського апарату, було максимальне вилу­чення харчових продуктів у місцевого населення та у колек­тивних сільськогосподарських підприємствах. Норми вилу­чення продуктів залежали не від розмірів урожаю, а лише від потреб німецької армії та цивільного населення Ні­меччини.

Намагаючись зберегти тотальний контроль над сіль­ським господарством України, нацисти заборонили розділяти колгоспні землі та майно, перейменувавши колгоспи на гро­мадські господарства (громгоспи). Керівниками цих колек­тивних сільськогосподарських підприємств на рівні районів призначали присланих із Німеччини "фахівців". Уже на

180

середину весни 1942 року в Україну прибуло 7 тис. 613 ні­мецьких окружних і районних сільськогосподарських керів­ників (ландвіршафтфюрерів). У травні 1942 року, під час підготовки вермахту до масштабного наступу на Волгу і Кавказ, на українське село А. Розенбергм обов'язав забезпе­чити сільськогосподарською сировиною і продуктами харчу­вання всю "південну армію". Нацисти запланували у травні-червні 1942 року вилучити у селян, обмолотити і вивезти до Німеччини 1,3 млн тонн зерна із врожаю 1941 року (цей урожай селяни зібрали самотужки і розділили між собою у момент проходження фронту). На 1943 рік норми для Ук­раїни зростали. Герінг вимагав, щоб Україна забезпечила продовольством "усю східну армію" і водночас дала для райху не менше 3 млн тонн зернових.

З метою максимально ефективного пограбування україн­ського сільського господарства нацисти вирішили поряд із чиновницьким окупаційним апаратом залучити до пограбу­вання села також і приватні німецькі компанії. Головним приватним гравцем на українському ринку стало "Цент­ральне торговельне товариство "Схід" ("Централь-Ост"), що офіційно займалося заготівлею та збутом сільськогосподар­ської продукції. За сприяння Г. Герінга та А. Розенберга ця організація отримала державні кредити на суму 300 млн марок і монопольне право на "закупівлю" продукції україн­ського села. "Централь-Ост" заснувала в Україні 11 дочірніх компаній із 130 філіями в усіх регіонах. Товариство поста­вило під свій контроль 31 тисячу громадських господарств (колгоспів), 1875 державних господарств (радгоспів), 900 МТС, 72 станції рослинництва, 17 насіннєвих контор.

Завдяки організованому грабунку українського сільсько­го господарства Україна перетворилася на основну продоволь­чу базу гітлерівської Німеччини. У 1942 році поставки з України забезпечили потреби вермахту і райху: у хлібі на 80 %, у м'ясі та м'ясопродуктах - на 83 %, у жирах рослин­ного й тваринного походження - на 74 %. 16 липня 1943 ро­ку, коли тритисячний ешелон із продовольством перетнув межі райхскомісаріату "Україна", Герінг із задоволенням констатував: "Схід уже сьогодні врятував Німеччину".

181

Протягом років окупації з України було забрано 23 млн т зернових і борошна, 2 млн т картоплі, овочів і фруктів, 100 тис. т бобових, 610 тис. т соняшникового насіння, 35 тис. т масла, 4,5 тис. т меду, 155 тис. т цукру, 10 тис. т повидла, 320 млн штук яєць, 5 тис. т бавовни, 7 тис. т вовни, 55 тис. т коноплі та льону, 250 тис. л пива, 70 тис. л спирту, 7,6 млн голів великої рогатої худоби, 9,3 млн свиней, 7 млн овець і кіз, 59,2 млн штук домашніх птахів, 3,3 млн коней, 6 тис. т риби тощо. З машинно-тракторних станцій України німецькі окупанти та їхні союзники забрали 56 тис. 128 тракторів і 24 тис. 128 комбайнів. Під час відступу німці, румуни та угорці знищили 230 тис. сільськогосподарських споруд, спалили 18 млн гектарів посівів, 114 тис. гектарів садів і виноградників.

Крім централізованого грабунку сільського господарства України, німецькі солдати, жандарми, чиновники щодня гра­бували українських селян. Зокрема, за роки окупації до Німеччини з України було відправлено 11 млн 600 тис. про­довольчих посилок.

Не відставали від німців у грабунку українського села також і румунські окупаційні власті. Допомагаючи Німеч­чині, румуни із контрольованої ними "Трансністрії" відпра­вили до райху в 1941-1944 роках 10 тис. 154 вагони з про­довольством і 275 тис. голів великої рогатої худоби. До самої Румунії було забрано 75 тис. голів великої рогатої худоби, 12 тис. коней, 100 тис. овець, 30 тис. свиней, 300 тис. штук до­машньої птиці. Практично всі трактори і комбайни були вивезені з "Трансністрії" до Румунії. За власними румун­ськими підрахунками вартість вивезеного з України майна становила 948 млрд лей (це при тому, що видаткова частина держбюджету Румунії в 1941-1942 роках складала 160 млрд лей).

Трохи відмінною від політики у сільському господарстві була нацистська політика у сфері промислового виробництва. Передбачаючи повністю "аграризувати" Україну після своєї евентуальної перемоги, гітлерівці на початку війни прагнули повністю знищити її промисловий потенціал. Відтак упро­довж перших місяців війни вони не вживали майже жодних заходів, спрямованих на відбудову українських промислових об'єктів, які були зруйновані під час бойових дій або вій-

182

ськами Червоної армії під час відступу. Більше того, в червні-липні 1941 року значну частину найновішого і най­кращого обладнання українських підприємств, яке не було евакуйоване на Схід, демонтували і вивезли до промислових центрів Німеччини та інших європейських держав.

Однак через півтора місяці війни, до початку серпня 1941 року, більш-менш реально мислячим лідерам гітлерів­ської партії і держави ставало дедалі зрозуміліше, що "бліц-кріг" уже провалився (нагадаємо, що первісно німці плану­вали завершити війну проти СРСР за шість тижнів, тобто до кінця липня 1941 р.). Радянський Союз зберіг потужну еко­номічну базу на Уралі, з якою було важко конкурувати ні­мецькій промисловості. Відтак, постало питання про можли­ве використання української промисловості й кадрового потенціалу українських робітників та інженерів. 5 серпня 1941 року А. Розенберг підписав розпорядження про запро­вадження системи обов'язкової трудової повинності для всіх мешканців східних окупованих областей. Усі працездатні громадяни у віці від 15 до 65 років мали стати на облік у конторах "бірж праці". Це дало змогу нацистам отримати реєстр наявних кваліфікованих робітників і фахівців про­мислового виробництва.

Першочерговим завданням під час поновлення промис­ловості німецька окупаційна адміністрація вважала запуск енергогенеруючих підприємств (тепло- та гідроелектростан­ції), що дало змогу подати електроенергію у міста і більш-менш повноцінно функціонувати окупаційному апаратові та німецьким військовим і цивільним інституціям. Так само до­сить швидко відновлювали роботу різноманітних ремонтних майстерень, у яких здійснювався ремонт німецької військової техніки і поїздів.

Важливими, на думку гітлерівців, були підприємства, задіяні у сфері переробки сільськогосподарської продукції. В Україні було відновлено роботу окремих спиртових заводів і тютюнових фабрик (продукція яких здебільшого спрямову­валася на потреби вермахту), а також цукрових і консервних заводів, шкіргалантерейних підприємств тощо.

3 1942 року німецькі окупанти розпочали новий етап у промисловій політиці. Відчуваючи брак сировинних ресурсів, гітлерівці почали відкривати в Україні підприємства, що

183

спеціалізувалися на видобуванні стратегічної сировини - мар­ганцю, залізної руди, нафти, вугілля тощо. В результаті організаційних заходів окупаційної влади було відновлено роботу 250 великих промислових підприємств. У Донбасі та Придніпров'ї за роки окупації було виплавлено 1005 тонн сталі чавуну, видобуто 380 тис. тонн залізної руди, 1782 тонни марганцевої руди, у Дрогобицькому нафтовому басейні було видобуто 600 тис. тонн нафти. Однак загалом план від­новлення промисловості провалився. Німцям вдалося повніс­тю відновити роботу лише близько 3 % великих промислових підприємств, які працювали до війни. Єдине, що окупанти використали повністю ефективно для своїх потреб, так це захоплені ними під час наступу уже видобуті 2 млн т вугіл­ля, 70 тис. т марганцевого концентрату, 2,4 млн т руди чорних металів, 276 тис. т чавуну і феросплавів, 984 тис. т рейок, 70,5 тис. т прокату, 21 тис. т труб різного діаметра тощо.

Паралельно зі спробами відновлення роботи промисло­вих підприємств в Україні гітлерівці здійснювали масове ви­везення обладнання з фабрик і заводів окупованих україн­ських земель. Зокрема, з Маріуполя було забрано 3 тис. ваго­нів із промисловим устаткуванням, а із Києва - 24 тис. 750 вагонів з індустріальним обладнанням. Загалом з України до Німеччини було вивезено майже 128 тис. електродвигунів, 781 тис. металорізальних верстатів, 19 тис. одиниць коваль­сько-пресового обладнання.

Під час відступу з території України вермахт застосував тактику випаленої землі, яка жахливо відбилася на стані промисловості. На руїни перетворилися найбільші заводи і фабрики України - Харківський тракторний завод, що займав площу 183,5 тис. кв. м, Новокраматорський завод площею 275 тис кв. м. Луганський паровозобудівний, Мико­лаївський суднобудівний заводи були частково вивезені до Німеччини, а все, що залишалося, знищували. Були зруй­новані також Харківський завод "Серп і молот", Запорізький завод "Комунар", Кіровоградський завод "Червона Зірка" тощо. Під час відступу окупанти вивели з ладу найбільші гідро- й теплоелектростанції: Дніпрогес, Шепетівську, Зуїв-ську, Північно-Донецьку, Дніпродзержинську, Криворізьку,

184

Одеську, Львівську, Бориславську, Ковельську, Чернівецьку. Було знищено 80 % потужностей хлібопекарної промисловос­ті, 90 % - олійної, 100 % - тютюнової. Все було зроблено, щоб паралізувати транспорт і зв'язок України. Вермахт і союзні йому армії під час відступу знищили 220 тис. км ліній зв'язку, висадили в повітря 5600 залізничних мостів, 712 водонапірних веж, 120 паротягових депо, 1389 станцій гідроколонок, зіпсували або перегнали до Німеччини 6704 паротяги, 181 тисячу вагонів. Окупанти потопили або забра­ли 327 вантажних суден, 442 пасажирські, 1789 барж, зни­щили 132 портові господарства.

Важливою складовою економічної експлуатації україн­ських земель гітлерівським окупаційним режимом було виве­зення мешканців України на роботи в райх. 3атягування війни, а відтак збільшення призовних контингентів у Німеч­чині дедалі більше загострювало проблему нестачі робочих рук у німецькій економіці. Первісно нацисти намагалися вирішити проблему дефіциту людей за рахунок вербування робітників у Західній і Центральній Європі (Франція, Італія, Голландія, Бельгія, Данія, Чехія, Польща). Однак з кінця 1941 року вони змушені були звернути увагу також на людський потенціал окупованих земель Східної частини євро­пейського континенту.

Після значних втрат вермахту під Москвою й чергового призову німецьких чоловіків до армії гітлерівці розгорнули колосальну пропагандистську кампанію в Україні, Білорусії, Прибалтиці й окупованих областях Росії із закликом до населення добровільно записуватися на роботу до Німеччини. У агітаційних плакатах, піснях, фільмах всіляко розхвалю­валося "безхмарне життя в Німеччині", рекламувалися висо­кі соціальні стандарти, гарні умови праці, можливості оволодіти новими професіями, ознайомитися із високою євро­пейською культурою тощо. Після повернення на батьківщину добровольцям обіцяли встановити високі пенсії, грошові компенсації, надати великі земельні ділянки у приватну власність тощо.

Типовим прикладом агітаційної статті було звернення до мешканців Києва генерал-комісара міста Квітцрау від 11 січня 1942 року, вміщене в газеті "Нове Українське Слово":

185

"Українські чоловіки й жінки! Більшовицькі комісари зруйнували ваші фабрики й робочі місця і таким чином позбавили вас платні і хліба. Німеччина дає вам нагоду для корисної і добре оплачуваної роботи. В січні 1942 року пер­ший транспорт поїздів вирушає до Німеччини. Під час пере­їзду ви будете отримувати добре постачання, крім того, в Києві, Здолбунові і Перемишлі - гарячу їжу. В Німеччині ви будете добре забезпечені і знайдете добрі житлові умови. Платня також буде доброю: ви одержуватимете гроші за тарифом і за продуктивністю праці. Про ваші родини дба­тимуть весь час, коли ви перебуватимете в Німеччині".

Безперечно, встояти перед спокусами такого "райського життя" у напівзруйнованій Україні було складно. Крім того, німці створювали штучний ажіотаж навколо виїзду, вка­зуючи, що для роботи в Німеччині будуть відбиратися лише ті добровольці, хто відзначився на роботах в Україні й лише окремих спеціальностей - будівельників, металургів, гір­ників тощо. Відтак спочатку справді поїздки на роботу в Німеччину носили добровільний характер. 23 січня 1942 року півтори тисячі робітників-добровольців виїхало з Києва, 1400 - із Рівного, 760 - з Кривого Рогу. Ешелони з доброво­льцями відправлялися із Києва ще 18 та 27 лютого 1942 ро­ку. Однак, уже в кінці лютого з Німеччини почали надходи­ти перші листи від робітників, що виїхали в січні 1942 року. Реальність життя східних робітників ("остарбайтерів") разю­че відрізнялася від реклами окупантів, тому потік доброволь­ців різко скоротився. Водночас, у цей самий момент 24 лю­того 1942 року міністерство у справах окупованих областей на Сході розпорядилося набрати з України не менше 290 тис. сільськогосподарських і 180 тис. промислових робітників.

Неможливість отримати такого значного контингенту людей добровільним шляхом спричинилася до того, що гітле­рівці розпочали насильницьке вивезення мешканців України на роботу до райху. У містах і селах складалися списки мо­лоді, яка мала негайно з'являтися на пункти відправки до Німеччини. Однак така практика не приносила бажаного результату - плани відправки зривалися, а Берлін тим часом постійно нарощував кількісні вимоги щодо збільшення чи­сельності робочої сили зі Сходу (у березні 1942 року Україна

186

мала мобілізувати додаткових 100 тис. "остарбайтерів", у жовтні 1942 року - 250 тис. осіб, у грудні 1942 року від Ук­раїни вимагали ще додаткових 225 тис. робітників, а в травні 1943 року - нових 225 тис. і т. д.).

3 весни 1942 року розпочалися масові облави на майбут­ніх "остарбайтерів" із залученням поліції, жандармерії, охоронних військ, есесівців. У сільській місцевості оточували заздалегідь визначені села, хутори, містечка і забирали всіх юнаків і дівчат, які не встигали сховатися або втекти. Прак­тикували брати заручниками батьків, молодших братів і сестер і тримати їх у в'язницях доти, доки запланований на виїзд молодий чоловік чи дівчина не з'являлися на пункт відправки. У містах, як правило, робили облави в людних місцях (базари, кінотеатри, школи, училища, вищі навчальні заклади, пляжі тощо) і забирали всіх, хто не мав документів про працевлаштування. Е. Кох, обіцяючи виконати плани з "поставки людських контингентів до Німеччини", наголошу­вав: "Я вижену з цієї країни усіх, аж до останньої людини". Протягом 1942 року з України вивезли 714 тис. чоловік. Однак із 1943 року методика вивезення стала ще більш жор­стокою. Карателі почали спалювати хати тих сімей, з яких молодь не приходила на пункти відправки до Німеччини, або й взагалі спалювали цілі села, змушуючи таким чином ба­гатьох мешканців "добровільно" йти на німецьку каторгу. В окремих селах на роботи було вигнано всіх мешканців у віці від 16 до 50 років. Протягом 1943 року з України було ви­везено майже 1 млн 90 тис. осіб, а в 1944 році - ще 600 тис.

3агалом з території України в роки гітлерівської оку­пації було вивезено 2 млн 400 тис. промислових і сільсько­господарських робітників, що становило 48 % усіх "остарбай-терів", які походили із території СРСР. їхня доля в Німеч­чині складалася по-різному. Найгірше доводилося промисло­вим робітникам, заробітна платня яких становила щонай­більше третину від зарплати німецького робітника, житлом були бараки в спеціальних таборах праці, їжа складалася із баланди, ерзацкави й ерзацхліба, медичне обслуговування було відсутнє, вихідні давалися нерегулярно. Робітники заво­дів та фабрик потерпали від надмірно високих норм виро­бітку, побоїв і знущань з боку німецьких наглядачів. Також

187

промислові робітники з України часто ставали невинними жертвами бомбових ударів англо-американської авіації, яка знищувала об'єкти німецької воєнної індустрії. Умови життя сільськогосподарських робітників і дівчат, яких забирали до німецьких сімей як домашню прислугу або няньок, цілком залежала від господаря. Якщо родина, у яку потрапляли ук­раїнці, не була засліплена расовими теоріями нацистів, то життя робітників складалося терпимо, якщо ж навпаки -тоді перебування в Німеччині перетворювалося на земне пекло. Після розгрому Німеччини в Україну повернулося близько 1,8 млн вивезених робітників, 200 тис. відмовилися повертатися й 400 тис. померли або загинули на роботі в райху.

Соціальна політика німецьких окупантів та їхніх союз­ників в Україні цілковито підпорядковувалася кінцевій меті -"очищенню земель на Сході для майбутнього поселення ні­мецьких колоністів". Позбавлені будь-яких громадянських прав і соціальних свобод мешканці України були обмежені в праві пересування, праві власності, праві зборів, друку, зас­нування товариств і організацій тощо.

Реалізуючи курс на безоглядну експлуатацію економіч­них і людських ресурсів України, гітлерівці абсолютно не переймалися питаннями забезпечення життєвих і соціальних потреб населення України. Єдина категорія людей, яка могла сподіватися на задоволення своїх мінімальних фізіологічних потреб, були співробітники місцевої адміністрації та робітни­ки промислових підприємств. У "Зеленій папці" Г. Герінга містився документ, який визначав норми соціального забез­печення населення, яке працює в німецьких інтересах. Ці норми були, м'яко кажучи, скромними. Єдиним соціальним привілеєм для "аборигенів", що працювали на німців, була зарплата і продуктовий пайок. Цікаво, що уже під час оку­пації, гітлерівці поклали вирішення всіх соціальних питань "працюючих" на плечі місцевої української адміністрації та керівників підприємств, які мали надзвичайно обмежені пов­новаження і скромні фінансові ресурси.

Найбільшою проблемою було функціонування системи соціального забезпечення в містах (у селах її практично не існувало й за сталінського режиму, тому селянам лише до-

188 велося пристосовуватися до нових вимог нових господарів, які, подібно до більшовиків, зберегли систему трудоднів у громадських господарствах і запровадили жахливий рівень оподаткування та високі продовольчі контингенти). Уже з перших днів окупації в містах гостро постало питання про­довольчого постачання населення. При відступі Червоної ар­мії більшість продовольчих запасів було вивезено на Схід або знищено, частину люди зуміли розібрати по домівках. Однак здобутих продуктів вистачало в кращому разі на декілька тижнів. На порозі зими 1941-1942 років українські міста постали перед примарою голоду, холоду, браку житла і від­сутності медичного обслуговування.

Намагаючись використовувати трудовий потенціал міс­та, гітлерівці змушені були задуматися над проблемами пос­тачання продуктів і нормування їхньої видачі населенню (чого не робилося перші 3-4 місяці окупації). Було запрова­джено продовольчі картки. При їхньому "отоваренні" людина отримувала надзвичайно мізерну кількість продуктів. 3де-більшого це по 2-3 кілограми борошна або хліба та по 2-3 кі­лограми картоплі або інших овочів на місяць на людину. В Києві, наприклад, на місяць на одного їдця припадало 2,6 кг хліба (по 53 грами на день). Окрім того, працюючі отриму­вали додатково по 2 кг хліба на місяць і право харчуватися в їдальнях на підприємствах. 3агалом, мінімальним рівнем калорійності, який мала отримувати працююча людина за продовольчими картками, було оголошено 850 кілокалорій на день на одну дорослу особу (при фізіологічній потребі 1200­1300 кілокалорій), однак реально калорійність рідко пере­вищувала 500 кілокалорій.

Така жахлива система забезпечення продуктами була не лише в містах РКУ. Не набагато кращою була ситуація й у військовій зоні окупації. На Донбасі працюючий робітник отримував 1,8 кг хліба на тиждень на себе і 1,2 кг на утри­манця (по 260 і 170 грамів на день відповідно), 50 і 30 грамів масла на тиждень (по 7 і 4 грами щоденно), 70 і 40 грамів м'яса (10 і 6 грамів щоденно), 2,5 кг та 2,3 кг овочів і картоплі на тиждень (по 350 і 310 грамів щодня), 150 і 100 грамів круп на тиждень (по 21 і 14 грамів щодня).

189

За таких норм харчового забезпечення цілком очікува­ним результатом став голод у великих містах взимку 1941­1942 років У Харкові щодня від голоду і загострення хро­нічних хвороб помирало до 500 людей. У таких містах, як Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ і Київ від голоду, холо­ду та хвороб взимку 1941-1942 років померло щонайменше 300 тис. осіб.

Намагаючись врятуватися від голодної смерті, городяни кинулися на села міняти промислові товари й одяг на продукти харчування. Дороги були забиті втікачами з міст, на узбіччях лежали трупи померлих дітей і стариків. Кар­тина наче у дзеркальному відображенні повторювала 1932­1933 роки, коли селяни в пошуках їжі намагалися дістатися до міст. І так само, як міські мешканці, в своїй більшості байдуже ставилися до голодної смерті села, так само в 1941­1942 роки село не поспішало ділитися останнім із містом, що помирало.

Ситуація із поставками продовольства дещо поліпши­лася восени 1942 року після збору чергового врожаю. Тоді ж селяни почали вивозити харчі на міські ринки. Щоправда, ціни були непомірно високими, особливо порівняно із заро­бітними платами в окупованих містах України. Так, зарплата адміністраторів нижчої та середньої ланки сягала 130-220 крб. на місяць, бухгалтерів і касирів 220-350 крб., заводсь­ких інженерів і кваліфікованих робітників 280-450 крб., фа­хівців із вищою освітою і низових керівників - 400-600 крб., керівників середніх і великих підприємств - 700-800 крб., керівники промислових об'єктів, які працювали безпосе­редньо на армію, директори науково-дослідних інститутів та інші отримували 800-1500 крб. На зарплатню накладалися прибуткові податки, ставки яких коливалися залежно від розмірів доходів у проміжку від 2 до 20 %.

Отже, кваліфікований робітник міг заробити "на руки" десь 380 крб. на місяць. Із цих грошей він повинен був від­рахувати 3 % на обов'язкове медичне страхування, на оплату житла площею 30 кв. метрів потрібно було заплатити близь­ко 40 крб., аванс за воду та каналізацію становив 5 крб., а плата за 1 кубометр води складала 1 крб. плюс 50 копійок за водовідведення. Тобто за водопостачання і водовідведення

190

родина в середньому сплачувала 30 крб. на місяць. Оплата електроенергії становила 45 крб. на місяць (при ціні 3 крб. за кіловат-годину та при ліміті 15 кіловат-годин на місяць). Тобто після сплати комунальних послуг і медичного стра­хування із зарплати робітника лишалося карбованців 260. З цих грошей 150 крб. вираховували за малокалорійне харчу­вання на підприємстві. Користування громадським транспор­том коштувало (залежно від регіону) 25-50 крб. на місяць. Один візит до перукаря міг обійтися в 2,5 крб.

Ціни на продукти харчування та промислові товари, які продавалися за картковим лімітом (і яких практично немож­ливо було купити), були такими: один літр молока - 2 крб., 1 кг масла - 27 крб., один літр сметани - 10 крб., один літр олії - 16 крб., 1 кг сиру - 4 крб., 1 кг м'яса свинячого - 10 крб., 1 кг м'яса телячого - 7 крб., 1 кг сала - 20 крб., 1 кг ковбаси - 20 крб., 1 кг домашньої птиці - 4-5 крб., 1 кг смальцю - 9 крб., 1 кг картоплі - 50 копійок, 1 кг моркви -60 коп., кілограм капусти - 1,7 крб., буряка - 45 коп., ци­булі - 1,4 крб., часнику - 3 крб., помідорів - 90 коп., яблук - 2,5 крб. тощо.

Насправді вказані ціни були скоріше уявними, ніж ре­альними. Товарів на них придбати було практично немож­ливо навіть за наявності карток. Та й картки отримували лише працюючі, яких у РКУ було 500 тис. осіб (на 5 млн міського населення райхскомісаріату). Основна маса мешкан­ців українських міст змушена була харчуватися з ринку, де цінова картина кардинально відрізнялася від офіційних зві­тів. На ринку 1 кг хліба коштував 200 крб., 1 кг сала - 6 тис. крб., масла - 5 тис., м'яса - 7 тис. крб., смальцю - 2 тис. крб., одне куряче яйце - 20 крб., а склянка солі - 250 крб. Тому не дивно, що постійне недоїдання, відчуття голоду було нерозривним супутником міських жителів у роки гіт­лерівської окупації.

Поряд із голодом міста пережили "атаку" епідемічних хвороб. Так, у 1942 році захворюваність висипним тифом зросла порівняно з 1940 року у 75 разів, черевним тифом - у 12 разів, дифтеритом - у 18 разів. Прогресування цих хвороб посилювалося через запровадження системи платної меди­цини (якою через відсутність грошей місцеві мешканці не

191

могли користуватися) та часткове знищення існуючих ме­дичних закладів. Відвідання лікаря (попри наявність обов'яз­кового медичного страхування) коштувало 4 крб. Вартість же одного дня перебування в лікарні становила від 5 до 25 крб. залежно від складності хвороби.

Внаслідок високої смертності від голоду, холоду і хво­роб, великого відтоку міського населення в села, виїзду на роботу в Німеччину, масових розстрілів тощо населення ук­раїнських міст катастрофічно скоротилося - у Києві з майже 900 до 180 тис., у Дніпропетровську з 550 до 187 тис., у Полтаві зі 130 до 90 тис., у Вінниці з 96 до 35 тис. тощо.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]