4.4. Система безпеки в окупованій Україні. Проблема колабораціонізму

Систему безпеки на окупованих землях СРСР А. Гітлер доручив створювати керівнику СС Г.Гіммлеру і підпоряд­кованій йому Центральній Службі безпеки райху (РСХА). Ще на початку червня 1941 року між керівництвом поліції без­пеки (СП) і служби безпеки (СД), а також командуванням вермахту було досягнуто домовленості про створення спеціа­льних груп (айнзацгруп), які діятимуть на окупованій тери­торії одразу ж після проходження фронту. Загалом було сформовано чотири айнзацгрупи - "А" (для Прибалтики), "Б" (для Білорусії), "Ц" (для північної та центральної частини України), "Д" (для Бессарабії, Південної України, Дону, Ку­бані та Кавказу). Кожна із груп складалася із чотирьох або п'яти айнзацкоманд і зондеркоманд. Групи налічували 500­1000 осіб, а команди 100-200 осіб. Головне завдання айнзац-гурп полягало в гарантуванні т. зв. "політичної безпеки" на окупованих територіях як у зоні бойових дій, так і в тилу. "Спеціалісти" із цих підрозділів мали "очищати" територію від євреїв, комісарів, комуністів, радянських агентів, співро­бітників НКВС, партизанів, підпільників тощо. Всі накази на знищення "небажаних елементів" повинні були надходити безпосередньо від райхсфюрера СС Г. Гіммлера або керівника Головного управління поліції і безпеки Райху Р. Гейдріха.

192

Однак, окрім винищення євреїв, комісарів чи комуніс­тів, до поняття "безпеки" в нацистському розумінні цього слова мала належати й безпека військових та цивільних об'єктів, боротьба із підпіллям, стягнення продовольчих кон­тингентів з населення, боротьба з криміналітетом тощо. Від­повідно, з моменту встановлення цивільної окупаційної адмі­ністрації в Україні було створено специфічну систему безпе­ки. Тут діяли відділення німецької державної таємної поліції (гестапо), яка формувалася з німецьких фахівців із залучен­ням місцевих мешканців, здебільшого як агентури. В містах було створено відділки кримінальної поліції (кріпо), у яких поряд із німецькими криміналістами працювали також ко­лишні радянські фахівці (або польські в Західній Україні), які знали місцевий кримінальний світ і часто продовжували виконувати свої фахові обов'язки й у часи окупації.

Для охорони громадського порядку, адміністративних органів, військових об'єктів тощо використовувалися німець­ка охоронна поліція (шуцполіцай або шупо) та німецька полі­ція порядку (орднунгсполіцай або орпо). Також до охоронної роботи залучалися надані вермахтом підрозділи польової жандармерії, охоронних дивізій (№ 444, 213, 454, 403), ок­ремих охоронних полків (№ 4, 46, 57) та війська союзників Німеччини - угорців, румунів, словаків, італійців.

Окремо для охорони кордону РКУ із Трансністрією та Генеральним губернаторством використовувалися частини ні­мецьких прикордонних військ. Однак уже восени 1941 року окупаційна влада зіштовхнулася із браком військ та поліції для несення охоронної служби і підтримання елементарного порядку на окупованих територіях. З метою запобігання хаосу та безладдя в окупованій Україні (як і в інших регіо­нах СРСР) німці почали формувати відповідні служби для підтримки порядку і охорони із місцевого населення та вій­ськовополонених.

Спершу було організовано т. зв. службу порядку, що підпорядковувалася німецькій поліції порядку (орпо). Служ­ба порядку не мала сталого обмундирування, використову­вала як мундири радянський військовий одяг або цивільне вбрання. Служба порядку (в народі популярно називалася "поліцією") лише в 1942-1943 роках отримала застарілі зраз-

193

ки форми загальних СС (які в Німеччині перестали викорис­товувати). Видимою відзнакою "поліції" була біла пов'язка із печаткою німецького військового або поліційного комендан­та. Служба порядку, згідно з німецькими директивами, не мала перевищувати 1 % від кількості мешканців в тому чи іншому населеному пункті. В Україні нараховувалося до 170 тис. співробітників Служби порядку.

Бійцям Служби порядку спершу не видавали зброї (вони мали обмежуватися в своїй роботі дерев'яними палицями). Згодом дозволили озброїти 10 % особового складу, й лише на зламі 1942-1943 років всі службовці отримали радянську трофейну зброю. Паралельно зі Службою порядку в сільській місцевості в 1942 році було створено загони з охорони вро­жаїв (українська народна самооборона), які мали стерегти врожаї від підпалів з боку радянських диверсантів і підпіль­ників. Ці загони були досить численними і налічували по всій Україні 180 тис. осіб, щоправда не мали озброєння і скоріше нагадували радянські "добровільні народні дружи­ни". На територіях, підконтрольних румунській адміністра­ції, функціонувала місцева сільська поліція, яка підпорядко­вувалася румунській жандармерії. В містах румуни викорис­товували власну державну поліцію і жандармерію.

З метою охорони промислових підприємств німці ство­рювали напіввоєнізовані формування з місцевого населення або колишніх військовополонених - веркшуци, бійці яких носили чорну уніформу й інколи озброювалися радянською трофейною зброєю.

Важливі військові об'єкти, склади, залізниці, мости тощо охороняли спеціально сформовані з місцевого населення та колишніх військовополонених "охоронні підрозділи" (шуц-маншафт або шума), які підпорядковувалися охоронній полі­ції (шупо) і формувалися здебільшого в обсязі батальйонів. На території РКУ було сформовано 53 батальйони шуцман-шафту. Ще 13 батальйонів шума (10 українських і 3 поль­ських) було створено в Дистрикті Галичина, 9 українських охоронних батальйонів організували в Білорусії і Прибалтиці з військовополонених українців. Загалом на службі в 72 ук­раїнських батальйонах шуцманшафту було 35-40 тис. осіб. Окрім того, в Україні було сформовано два батальйони, під-

194 порядковані СД, залізнична поліція та пожежні частини, які також підпорядковувалися системі охоронної поліції. Загаль­на кількість усіх українських службовців шупо і СД (шуц-маншафтбатальойни, батальйони СД, пожежники, залізнична поліція) становила, за підрахунками сучасних українських вчених, 80 тис. осіб.

Поряд з українськими батальйонами шуцманшафту в Україні охоронні функції виконували батальйони, створені із росіян, донських та кубанських козаків, литовців, латишів, естонців, азербайджанців, узбеків, волзьких татар, башкирів та інших народів СРСР. В Криму німецька та румунська адміністрація сформувала 8 батальйонів шуцмашафту із кримських татар і окрему гірсько-єгерську бригаду СС із та­тар (усього до 15 тис. осіб), яку використовували для бороть­би з партизанами.

З проблемою формування поліцейських структур із міс­цевого населення України та військовополонених червоноар-мійців пов'язано надзвичайно складне питання колабораціо­нізму (співробітництва з окупантами). Класично колабораці­онізм визначається як співпраця із окупантами громадян окупованої держави. Однак для України ця проблема в роки Другої світової війни набула певних специфічних рис. Ук­раїнці не мали власної повноцінної державності до війни, далеко не всі вважали себе громадянами СРСР. Мешканці колишньої підпольської або підрумунської України, згідно з міжнародним правом, не могли вважатися громадянами СРСР, бо таке громадянство було надане їм внаслідок анексії Радянським Союзом певних територій, хоча й польське та румунське громадянство українців не приваблювало, бо цими державами українські землі також свого часу були окупо­вані. Ще більше людей не вважали за доцільне зберігати лояльність до радянського режиму, який у довоєнний період відзначився геноцидними діями проти українського народу. Тому щодо України термін колабораціонізм слід застосо­вувати із певними застереженнями. На відміну від Польщі, Франції, Голландії, Бельгії, Данії, Греції, Чехії, Росії, в Україні класичного колабораціонізму не існувало. Колабора­ціонізм українців, білорусів, литовців, латишів, естонців, грузинів, татар, вірменів чи азербайджанців був колабора-

195

ціонізмом з радянського погляду, однак, представники пере­лічених вище національностей, які співпрацювали з німцями або служили їм, не зраджували своїх держав, бо таких не існувало в природі. З іншого боку, частина українців, які пішли на співпрацю з німецьким окупаційним режимом, дія­ла відверто на шкоду своїм співгромадянам, своїм односель­чанам, своїм сусідам, колегам по роботі, співтабірникам у німецькому полоні тощо, брала участь у каральних акціях проти мирного населення, у знищенні єврейських гетто і це є незаперечним фактом. Тому поняття колабораціонізму щодо українців може бути застосоване лише умовно, з цілою низ­кою застережень. Український колабораціонізм часів німець­кої окупації можна навіть охарактеризувати швидше як колабораціонізмоподібне явище, яке виникло внаслідок без­державного існування українського народу й було значною мірою спричинене моральною дезорієнтацією населення, здій­сненою комуністами й нацистами. Масштаби цього явища в Україні визначалися також жорстокістю окупаційного режи­му. Для багатьох учасників німецьких добровольчих допо­міжних формувань було лише справою особистого виживання і дуже часто не мало жодного політичного чи ідеологічного підґрунтя.

Колабораціонізм в Україні проявився в надзвичайно широкому діапазоні - від побутового рівня до адміністратив­ного й військового співробітництва. Він носив різний харак­тер - добровільної співпраці з нацистами із політичних чи ідеологічних переконань, вимушеної тривалої або вимушеної епізодичної співпраці з гітлерівцями та їхніми союзниками. Найбільш поширеним був побутовий та економічний колабо­раціонізм. Адже мільйони мешканців окупованої України добровільно або під примусом працювали на промислових об'єктах і в сільському господарстві, розчищали вулиці від завалів і сплачували податки окупаційній владі, надавали свої помешкання для розквартирування військ тощо. Всі ці дії можуть вважатися співпрацею із окупантом, але уникнути такої співпраці, навіть за великого бажання, було майже не­можливо.

Поширеним був адміністративний і культурний колабо­раціонізм. Адже сотні тисяч мешканців України працювали в

196

органах місцевого самоврядування, створених з дозволу оку­пантів - від міських управ до сільських староств, працювали за окупації в школах і технікумах, дитячих садках, редак­ціях газет (в роки окупації в Україні було понад 300 періодичних видань), різноманітних творчих спілках тощо. Частина з цих людей працювала з ідеологічних переконань, інші йшли на співпрацю, намагаючись вижити в жорстких умовах окупаційного режиму.

Існував в Україні і військовий колабораціонізм. Ми вже згадували про українські батальйони шуцманшафту й СД, про Службу порядку й самооборону, про пожежників і воє­нізовану охорону залізниць та підприємств. А були ще й українські батальйони "добровільних помічників вермахту" ("гіві"), які в 1943 році формально назвали "Українським Визвольним Військом" (до 80 тис. осіб), були помічники ПВО (близько 10 тис. осіб) і т. п. Найновіші дослідження вказують на те, що лише приблизно третина усіх цих військових фор­мувань створювалася із добровольців, які йшли до них на службу насамперед з метою помститися радянській владі за власні страждання або за страждання своїх рідних чи близь­ких. Дві третини шуцманів, гіві і т. д. складалися із військовополонених та молоді, яка вибирала поліційну чи військову службу, аби уникнути вивезення на роботу або щоб прогодувати свої родини. Військовополонені часто записува­лися "добровольцями", щоб не померти у таборах від голоду та хвороб. Дехто йшов на службу до німців, дізнаючись про те, що радянське керівництво оголосило всіх полонених чер-воноармійців зрадниками і дезертирами. Мотивація в усіх була різною, як, зрештою, і поведінка на службі в німців.

Нарешті, слід також пам'ятати, що частина українців, особливо мешканців Західної України та українських полі­тичних емігрантів, намагалися з німецькою допомогою ство­рити великі українські військові з'єднання, які розглядалися як можливий фундамент майбутньої української армії. У квітні 1943 року розпочався набір добровольців до україн­ської СС дивізії на території Галичини. Безпрецедентний ентузіазм (понад 80 тис. добровольців) вказував на те, що галицька молодь бачила у вимушеній військовій співпраці з німцями можливість здобути шанс збудувати повноцінну

197

армію як запоруку майбутньої державності. Очевидно такими ж міркуваннями керувалися українські політичні та вій­ськові емігранти, коли в 1945 році на базі дивізії "Галичина" створювали першу українську дивізію української національ­ної армії й почали формувати другу дивізію здебільшого із вихідців з підрадянської України. Зрозуміло, що ці військові з'єднання бачилися уже не в рамках війни Німеччини та СРСР, а у форматі можливої війни проти більшовизму за­хідних демократій.

Як би там не було, слід пам'ятати, що явище колабо­раціонізму в Україні в роки Другої світової війни надзви­чайно складне, багатогранне та багаторівневе. Для кращого його розуміння кожен окремий напрям співробітництва з окупантами слід розглядати індивідуально.