4.5. Культурне і церковне життя України в роки окупації

Перші місяці після нападу Німеччини на СРСР, коли нацистами ще не було сформовано власної окупаційної адмі­ністрації з її всюдисущим апаратом насильства і терору, були ознаменовані стихійним культурним і релігійним відроджен­ням українського населення. По всій території України, зай­нятій вермахтом, почали швидко ремонтувати і відкривати школи, у яких з осені 1941 року розпочалося викладання не за радянськими чи німецькими шкільними програмами, а за планами, розробленими самими учителями. Освіта почала набувати чітких національноформувальних рис. Велику увагу в школах почали звертати на вивчення історії України, української мови, літератури (особливо акцентуючи увагу на заборонених в радянські часи авторах). Вчителі-ентузіасти розпочали роботу зі створення нових українських підручни­ків. Велику увагу в школах приділяли вивченню і пропаганді українського співу, зокрема навчаючи дітей патріотичних пісень, заборонених у радянські часи. У більшості шкіл на території України педколективи прийняли рішення здійсню­вати викладання всіх дисциплін українською мовою.

198

Величезну роль у справі культурного й національного пробудження українців на початковому етапі війни відіграла українська преса, яку жадібно розкуповувало населення, спрагле за альтернативною до більшовицької думки. Газети виникали в усіх обласних і в багатьох районних центрах. Ві­домо понад триста назв українських газет, що з'являлися в роки окупації, з них більше ста мали досить пристойні нак­лади (наприклад, київське "Українське слово" та харківська "Нова Україна" видавалися 50-тисячними накладами). До початку 1942 року в газетах часто друкували оповідання за­боронених радянською владою українських письменників, вміщували матеріали про українських державних і війсь­кових діячів, розвідки з вітчизняної історії та археології. Газети містили масу викривальних матеріалів про злочини радянської влади - про репресії, голод, колективізацію, ма­сові розстріли тощо.

Територію Центральної, Південної та Східної України швидко вкрила мережа "Просвіт", яку відродили люди, що були задіяні в цій організації ще в часи української рево­люції і національно-визвольної боротьби 1917-1920 років "Просвіти" сприяли появі сільських і міських "Хат-чита-лень", театрів, хорів, творчих аматорських гуртків, спортив­них секцій тощо. З допомогою українських політичних емігрантів і активістів із Західної України у колишній підрадянській Україні почали виникати кооперативи, які ставали економічним фундаментом для розгортання україн­ської національної і культурницької праці.

У Києві за допомоги національних активістів, прибулих з еміграції, було створено Спілку Українських Письменників, яка видавала популярний літературний журнал "Літаври" і газети "Вісті" й "Український хлібороб".

Культурне й національне піднесення перших місяців окупації призвело також до стихійного відродження націо­нальної символіки. Відкрито використовували блакитно-жов­тий прапор, національний герб, на урочистостях виконували гімн "Ще не вмерла Україна". В українських містах почи­нали масово знищувати пам'ятники більшовизму й перейме­новувати назви вулиць і площ, яким повертали старі імена або надавали імена на честь українських національних і

199

культурних діячів. У середовищі української інтелігенції ве­лися обережні, але активні дискусії з питання форми і змісту майбутньої української державності, з приводу соціальних реформ, земельної реформи і розпуску колгоспів, зміни сис­теми середньої та вищої освіти тощо.

Паралельно із національно-культурним відродженням у перші місяці окупації спостерігалася стрімка відбудова цер­ковного життя і відновлення релігійної свідомості населення. Майже повністю знищена в 1920-1930-х роках церква почала шаленими темпами відновлювати власні структури. Люди почали масово хрестити дітей, брати церковні шлюби, замов­ляти відправи на могилах померлих родичів тощо. Особливо швидко почала відроджуватися повністю знищена радян­ською владою Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Структури цієї церкви збереглися свого часу лише на території Західної Волині та Полісся, які в 1920-1930-х роках були під польською окупацією та в еміграції. Відпо­відно, саме із Західної Волині та еміграції в колишню Радян­ську Україну почали проникати священики УАПЦ. Главою церкви влітку 1941 року стихійно визнавали Луцького єпис­копа Полікарпа (Сікорського). Одночасно священики та єпис­копи Російської Православної Церкви (РПЦ), які опинилися в окупованій німцям Україні, й були відрізані від свого адміністративного центру в Москві влітку 1941 року на Обласному соборі єпископів у Почаївській лаврі прийняли рішення про створення Української Автономної Православної Церкви (УАвПЦ) на чолі з єпископом Олексієм (Громад­ським) і оголосили про збереження молитовної єдності та формального адміністративного підпорядкування РПЦ. Отже, вже на початку окупації в Україні почали функціонувати дві православні церкви, які часто перебували у конфлікті за паству і церковне майно. Німецька окупаційна влада, як і радянське підпілля, всіма силами цей конфлікт поглиблю­вали і розпалювали, боячись можливого утворення єдиної помісної української православної церкви.

Період відносного лібералізму в культурному і церков­ному житті в часи окупації завершився на зламі 1941-1942 років. Швидке піднесення національної свідомості україн­ського населення не на жарт занепокоїло нацистів, які, як

200 уже згадувалося, мали щодо українських земель зовсім не гуманістичні наміри.

Найперше гітлерівців непокоїла наявність освітньої сис­теми, яка продукувала кадри української національної інте­лігенції. Розуміючи, що тільки неосвічений народ, без влас­ної інтелігенції може бути достатньо керованим, нацисти роз­почали наступ на українську культуру з української школи і просвітницьких організацій. Згідно з розпорядженням Е. Ко­ха, в Райхскомісаріаті "Україна" було ліквідовано систему середньої освіти, яку замінили чотирикласними народними школами, у яких дітей "аборигенів" учили читати, писати, рахувати і фізично працювати. Всупереч виразним заборонам окупаційної влади, завдяки жертовності вчителів, часом вда­валося зберегти повноцінні середні школи довоєнного зразка. Однак ці "острівці" середньої освіти постійно перебували під жорстким ідеологічним контролем з боку окупаційного апарату.

Вища освіта була повністю ліквідована, інститути й уні­верситети зачинені, а їхня матеріально-технічна база та біб­ліотеки пограбовані. Окрема система освіти була створена для дітей фольксдойче (етнічних німців) у Житомирській, Київ­ській, Запорізькій і Дніпропетровській областях.

Упродовж 1942 року було ліквідовано товариства "Про­світа", а більшість його керівників репресовано. Перестали діяти українські бібліотеки, театри, хори і спортивні това­риства, створені на початку окупації. Молодь, яку масово починають вивозити на роботу до Німеччини, боїться збира­тися на культурні заходи, що паралізує українське націо­нальне відродження.

Відчуваючи в 1942 році гострий дефіцит кваліфікованої робочої сили на підприємствах, у роботі яких була зацікав­лена німецька воєнна економіка, окупанти створюють в Ук­раїні мережу професійних навчальних закладів нижчого і середнього рівня підготовки. Утворюється двоступенева сис­тема фахового навчання, перший щабель якої утворювали ремісничі й професійні курси, дворічні школи, ремісничі училища і навчальні майстерні, а другий - середні профе­сійні школи, училища й технікуми. Вступати до шкіл дру­гого рівня підготовки могли тільки випускники навчальних

201

закладів першого рівня підготовки. При цьому слід підкрес­лити, що німецькі середні фахові школи, технікуми чи учи­лища не давали повноцінної середньої освіти, а носили винятково прикладний характер. У них вивчалися тільки ті дисципліни, які були потрібні для розуміння тієї або іншої "вузької" спеціальності. Наприклад, ветеринарів не вчили літератури, історії або географі, а електриків не навчали біо­логії чи зоології.

Також нацисти створили досить розгалужену мережу вузькофахових курсів з перепідготовки фахівців, які отрима­ли освіту ще до війни. Як правило, ця перепідготовка зводи­лася до ознайомлення колишніх радянських фахівців із особ­ливостями німецького виробництва, специфікою німецького технічного обладнання тощо. Фактично, гітлерівці готували таким чином фахівців для вивезення на роботу до Райху.

З кінця 1941 - початку 1942 року посилюється ідеоло­гічний контроль окупаційної влади за періодичними видан­нями. Українська преса втрачає свій первісний зміст і перет­ворюється на україномовні рупори нацистської пропаганди. З газетних і журнальних сторінок зникають статті з україн­ської історії та літератури. їм на зміну приходять опуси про "багатовікову дружбу і культурний вплив великого німець­кого народу на український". Такі видання, як "Українське слово", "Вісті", "Літаври", "Український хлібороб" взагалі закривають, а співробітників їхніх редакцій репресують.

Драматичні та оперні театри змінюють свої репертуари, зосереджуючись на постановках німецької класики, розбав­леної аполітичними виставами чи операми з українського і російського театрального спадку. Основними відвідувачами театрів стають німецькі, італійські, угорські, словацькі та ру­мунські офіцери й солдати, чиновники окупаційної адмі­ністрації. Місцеве населення, налякане облавами в місцях масового скупчення людей з метою набрати робітників до Німеччини, намагається з 1942 року уникати відвідин театрів або кінотеатрів.

Ставлячись до місцевого українського населення як до людей "неповноцінних у всіх відношеннях", нацисти намага­лися позбавити українців їхнього культурного спадку, аби, як підкреслював Е. Кох, у майбутньому німці не знали, що

202 на підкорених просторах Сходу колись жили люди, які могли створювати мистецькі шедеври. Для систематичного пограбу­вання культурних цінностей ще напередодні та на початку війни в Німеччині було сформовано спеціальні групи фахівців із Прусської бібліотеки та архіву для грабунку ук­раїнських бібліотек і архівів. Зокрема, зондеркоманда СС Кюнсберга, яка відбирала твори мистецтва за завданням Міністерства закордонних справ Німеччини; науково-дослідне товариство "Спадщина", яке мало вилучати з українських музеїв, архівів і бібліотек все, пов'язане з роботою німецьких митців; "Оперативний штаб" райхсміністра Розенберга для вивезення культурних цінностей, у якому працювало 350 висококваліфікованих істориків, мистецтвознавців, архівіс­тів, бібліотекарів, наділених необмеженими повноваженнями із вилучення найцінніших музейних експонатів, архівних і бібліотечних одиниць зберігання.

Окрім перелічених груп, діяли дрібніші команди, які вишукували та грабували мистецькі цінності за завданнями Е. Коха, Г. Франка, Г. Герінга й особисто А. Гітлера. До того ж і німецькі офіцери та солдати часто вдавалися до само­вільних захоплень "культурних трофеїв" у музеях, бібліоте­ках і архівах на Сході. Спеціальний штаб для пограбування культурних цінностей в Україні ("Організація 1") була ство­рена також в Румунії.

Колосального пограбування в роки окупації зазнали му­зеї Львова, Харкова, Києва, Дніпропетровська та інших міст. Із Львівської картинної галереї вивезено понад 100 найцін­ніших полотен, 12 ящиків із картинами викрадено з Львів­ського історичного музею. У Дніпропетровську приміщення історичного музею перетворили на житло для штадткомісара. Внаслідок цього із музею "зникло" 80 найцінніших полотен, унікальна порцеляна, скульптури, старовинні меблі, підсвіч­ники тощо. Все, що не встигли вивезти із музеїв, архівів та бібліотек Дніпропетровська, було 28 вересня 1943 року за наказом генералкомісара спалено. 2507 картини або 80 % експонатів Харківського художнього музею було вивезено до Німеччини. Серед вкраденого полотна В. Боровиковського, Т. Шевченка, О. Кіпренського, І. Айвазовського, М. Ге, І. Рє-піна, І. Шишкіна, А. Куїнджі, О. Мурашка та інших митців.

203

З того ж музею вкрадено 35 тис. графічних творів, "зникли" колекція творів українського народного мистецтва, середньо­вічні меблеві гарнітури роботи західноєвропейських майстрів, перські килими, вироби з порцеляни, нефриту і слонової кістки.

Тотальному розграбуванню були піддані київські музеї. У 1942 році Київський музей західного і східного мистецтва пограбували за особистим наказом Е. Коха. Лише для влас­ного помешкання Кох наказав відібрати 15 найвизначніших полотен. Майже всі європейські картини мали бути передані музею мистецтва в Лінці, який створювали за розпоряджен­ням фюрера.

Жахливої шкоди було завдано комплексу музеїв Києво-Печерської лаври. З Лаври була вивезена вся колекція старо­винної зброї (4 тис. зразків), оригінальні універсали україн­ських гетьманів, міські акти ХУ-ХУІІ століть, нумізматична колекція, рукописи і стародруки, збірка гравюр тощо.

Для пограбування фондів Київського історичного музею до міста прибули німецький археолог професор Грімм та істо­рик професор Штампфус, які відібрали найцінніші експонати для відправки до Німеччини.

Майже повністю було розграбовано Київський музей ро­сійського мистецтва, з якого викрадено понад 1500 найкош-товніших експонатів, серед яких 900 старовинних ікон, полотна Соколова, Айвазовського, Петрова-Водкіна, Флави-цького та інших художників. Більшість цих шедеврів виве­зені до Кенігсберга, де, очевидно, загинули під час боїв за місто.

Загалом з українських музеїв було викрадено і вивезено щонайменше 330 тис. найцікавіших експонатів, з яких в Україну після війни повернулися лише десятки.

Паралельно із розграбуванням музеїв нацисти влашту­вали пограбування і фактичне знищення українських біблі­отек і архівів. З кінця 1941 року фонди цих установ було "законсервовано". Співробітників архівів і бібліотек змусили скласти детальні описи всіх найцінніших одиниць зберіган­ня, після чого для їхнього вивчення прибули німецькі фа­хівців. Почалося систематичне вивезення до Німеччини най­цікавіших з погляду нацистів книжок і документів. Вилу-

204 чалися насамперед стародруки, цінна наукова література, праці німецьких авторів, видання Академії наук, праці з антропології, фольклору та етнографії, праці з історії єврей­ства, дослідження з археології України, документальні пуб­лікації. Нацисти ретельно відбирали також радянську періо­дику, журнали, антирелігійні праці, економічні трактати марксистів та іншу подібну літературу, компартійні архіви, які відправляли до спеціального центру з дослідження фено­мену більшовизму.

Серед найбільш пограбованих бібліотек України вияви­лася Львівська бібліотека Академії наук, з якої вивезли понад 5 тис. найдавніших рукописів, понад 3 тис. стародру­ків, більше 2 тис. рідкісних гравюр, всі рукописи Ю. Сло­вацького та А. Міцкевича, колекцію оригінальних малюнків А. Дюрера, всі книги-унікуми XVI століття, книги із коро­лівських книгозбірень тощо. 15 тис. книг було забрано із київської бібліотеки імені Кірова, понад 7 тис. унікальних видань "зникло" із бібліотеки Київського університету, роз­грабованою виявилася бібліотека імені Короленка в Харкові.

Загалом з українських бібліотек було вивезено понад 50 млн книг і періодичних видань.

Найжахливішою втратою архівного фонду України стало знищення Київського Центрального архіву давніх актів. Цей архів містив найбагатші колекції актових книг, укомплекто­ваних у 500 фондах. Майже повністю було спалено кіно-фото-фоноархів у Києві. Більше 1 млн справ загинуло в Київ­ському обласному архіві. Колосальних збитків зазнали архіви Полтави, Харкова, Дніпропетровська, Донецька. Загалом в Україні безповоротно було знищено 21 млн архівних одиниць збереження.

Нищачи культурний спадок української нації, позбавля-ючи українців можливості повноцінно навчатися і зберігати документи власної історії, нацисти також сформували своє­рідне ставлення до проблеми церковного життя.

Боячись релігійного відродження майже так само силь­но, як і відродження національного, гітлерівці вирішили від самого початку ослабити церкву внутрішнім протистоянням і контролювати її повне невтручання в політичні справи. Уже 2 липня 1941 року у своїй директиві щодо церковного життя

205

в Україні шеф поліції безпеки та СД Гайдріх вказував, що не потрібно обмежувати вплив церкви на населення, але слід контролювати, аби православна церква не втручалася в полі­тику й щоб вона в жодному разі не об'єдналася. Гітлерівці сподівалися, що своїм дозволом на вільне церковно-релігійне життя вони здобудуть прихильність у середовищі українців, отримають ефектний аргумент для пропаганди, а поставивши під контроль церковні структури, зуміють через них впли­вати на настрої населення.

У листопаді 1941 року Е. Кох видав спеціальні інструк­ції у справі церкви. В цих інструкціях наказувалося суворі­ше пильнувати за тим, аби священики не робили політичних заяв, припинити практику висвячення єпископів без згоди німецької адміністрації та намагатися максимально роздріб­нити існуючі християнські конфесії, використовуючи особис-тісні суперечки між єпископами.

Особливе занепокоєння у влади Райхскомісаріату Украї­на викликала діяльність УАПЦ. До кінця 1941 року стихійне відродження Автокефальної церкви призвело до відновлення її парафій на більшій частині території України. В лютому 1942 року в Пінську відбувся Собор українських автокефаль­них єпископів, який оголосив про повне відновлення автоке­фалії української православної церкви й назвав УАПЦ спадкоємницею знищеної більшовиками церкви, очолюваної митрополитом В. Липківським. У травні 1942 року УАПЦ була офіційно визнана Е. Кохом, а главою Церкви було зат­верджено Луцького архієпископа Полікарпа (Сікорського). Однак проблемою для німців було те, що серед нововисвя-чених єпископів та священиків УПАЦ була маса колишніх офіцерів армії УНР (загалом в травні-червні 1942 року було висвячено 6 нових єпископів і понад тисячу священиків УАПЦ), які використовували церкву для ведення політичної агітації самостійницького напрямку, намагалися під при­криттям церковних структур здійснювати культурне і націо­нальне відродження українського народу. Агенти німецької поліції безпеки повсякчас доносили, що проповіді священи­ків УАПЦ щораз більше просякнуті не лише антибіль­шовицькими, а й антинімецькими висловлюваннями, що автокефалісти агітують населення боротися за самостійність

206

України. Німці були занепокоєні тим, що автокефалісти, на відміну від автономістів, відправляють Богослужіння україн­ською мовою, чим притягують у свої церкви більше насе­лення, ніж автономісти. З метою відвернення українського населення від автокефалії німецька поліція безпеки активно поширювала тезу про неканонічність УАПЦ.

Однак у жовтні 1942 року в церковному житті окупова­ної України відбулися події, які викликали недовіру окупан­тів навіть до спочатку цілком лояльної Автономної церкви. 4 жовтня 1942 року Синод УАвПЦ ухвалив рішення про об'єд­нання з УАПЦ. 8 жовтня того самого року в Почаєві глава автономістів архієпископ Олексій (Громадський) і глава авто-кефалістів архієпископ Полікарп (Сікорський) підписали Акт про об'єднання обох церков.

Налякані таким розвитком подій, гітлерівці розгорнули репресії проти церковних ієрархів, священиків та особливо активних вірян. На початку 1943 року окупанти заборонили церковним діячам здійснювати будь-які внутрішньоцерковні зміни без згоди з німецькою адміністрацією. Священиків і єпископів змусили відмовитися від ідеї створення помісної церкви, їх зобов'язували зачитувати в Церквах усі постанови і акти німецької адміністрації, відправляти Богослужіння за перемогу німецької зброї, вихваляти "Новий порядок" тощо. Під тиском репресій було зачинено половину приходів УАПЦ, а поведінка переляканих священиків і єпископів, які погодилися співпрацювати з окупаційною владою, підірвали їхній авторитет в очах населення.

Дещо інакше життя Православної церкви виглядало в зоні румунської окупації. У Трансністрії справу релігійного відродження взяла на себе Румунська Православна Церква. Румунський Патріарх вислав до Одеси "Румунську право­славну місію", до складу якої увійшли румунські священики. Намагаючись залучити церкву до антибільшовицької агітації та румунізації населення, окупаційна влада сприяла якнай-масштабнішій розбудові церковних структур. Румуни заборо­нили діяльність протестанських конфесій, насильно обер­нувши до православ'я всіх протестантів. Так само румуни заборонили на окупованій ними території діяльність УАПЦ або УАвПЦ, не допускали Богослужіння українською або

207

церковнослов'янською мовами, наполягаючи на румунсько-мовних відправах. До Буковини, Південної Бессарабії і Трансністрії скеровувалися румунськомовні священики і ру­мунська релігійна література. Румуни налагодили навчання священиків румунської мови, видавали релігійні газети і журнали румунською та російською мовами. Отже, у зоні румунської окупації церква виконувала роль додаткового пропагандистського інструменту та засобу для прискореної румунізації місцевого населення.

Особливе місце займала Українська Греко-католицька церква (УГКЦ) в Галичині. Очолювана авторитетним митро­политом Андреєм (Шептицьким) і, перебуваючи під захистом Ватикану, УГКЦ займала власну позицію в багатьох питан­нях суспільного життя регіону. Відносний лібералізм німець­кого окупаційного життя в дистрикті Галичина, можливість вільного розвитку українських культурних і освітніх закла­дів, наявність розгалуженого українського самоврядування створювали в діячів Греко-католицької церкви ілюзію щодо можливого позитивного ставлення німців до створення ук­раїнської держави після перемоги над більшовизмом. Відтак, греко-католицьке духовенство, як і більшість населення регіону, вітало прихід німців у 1941 році і впродовж всієї окупації закликало вірян зберігати лояльність і послух щодо влади, сумлінно працювати, сплачувати податки, не втручатися в політику й своєю працею заслужити визнання за українцями права на власну державність у "Новій Європі".

Значною мірою така позитивна настанова щодо німців була зумовлювалася також і тим, що Галичина була колиш­ньою австрійською провінцією, де німецька влада не розгля­далась як щось цілком екзотичне й вороже. Гітлерівський райх сприймали як таку саму німецьку державу, що й імперія Габсбургів, і сподівалися на традиційну німецьку порядність, порядок, дисциплінованість і об'єктивність. Зга­дуючи, що українці в Австрійській імперії були чи не найлояльнішою нацією, за що Відень толерував український культурний і національний рух, українське духовенство Галичини надіялося, що за толерантність нова влада так само віддячить українцям правом відносно вільного розвитку.

208

Найбільше неприйняття в середовищі греко-католиць-кого клиру викликали жахливі та позбавлені будь-якої здоро­вої логіки німецькі репресії щодо євреїв. Рятуючи від гено­циду євреїв, греко-католицькі священики вихрещували або видавали сфальшовані документи про хрещення тисячам євреїв. Митрополит Шептицький за сприяння віруючих пере­ховував у митрополичих палатах у Львові 15 родин єврей­ських рабинів і 150 єврейських дітей. У греко-католицьких монастирях знайшли притулок 1700 євреїв-утікачів з гетто. Шептицький єдиний із високих церковних ієрархів окупо­ваної Європи в лютому 1942 року звернувся з листом на ім'я райхсфюрера ЄЄ Гіммлера із протестом проти геноциду єврейського народу. У листопаді того ж 1942 року митро­полит оприлюднив своє архіпастирське послання під назвою "Не убий!", у якому виступив із засудженням будь-яких репресій проти мирного населення і попередив, що відлучить від церкви будь-якого греко-католика, задіяного в знищенні мирного населення.

Неадекватна поведінка гітлерівців щодо мирного насе­лення змусила Шептицького у листі до папи Пія XII, напи­саному 29 серпня 1942 року, відверто зізнатися, що на його перконання: "Німецький режим є на рівні може й вищім, як режим большевицький, лихий, майже диявольський", але вод­ночас митрополит Андрей продовжував вірити у можливість виникнення таких політичних умов, коли нацисти змушені будуть піти на поступки українцям і дозволять створити власну державу. Коли у квітні 1943 року німці оголосили набір до української дивізії ЄЄ, старий владика вважав за необхідне підтримати акцію набору добровольців, наголошу­ючи на тому, що майже немає такої ціни, яку не слід було б заплатити за створення власної української армії, вбачаючи в армії єдиний шлях до здобуття незалежної держави.

Розрахунки вищого керівництва УГКЦ на зміну німець­кої політики щодо питання української державності не справдилися, однак лояльний курс церкви не змінився. З кінця 1943 року і впродовж 1944 року лояльність церкви зумовлювалася необхідністю зберегти фізичне виживання ук­раїнського населення Галичини в момент проходження фронту.

209

Слід також зазначити, що в період німецької окупації УГКЦ відзначилася на ниві благодійництва. Церква зробила надзвичайно багато стосовно опіки над сиротами, організації допомоги військовополоненим, створенням кас взаємодопомо­ги для населення тощо.