5.5. Активізація радянського партизанського руху (1943-1944 рр.)

Злам у розвитку партизанського руху в Україні відбувся наприкінці 1942 - на початку 1943 років, щойно після пораз­ки німецьких військ під Сталінградом. У цей час органі­заційні зусилля радянських партійних і державних органів, спрямовані на розширення руху Опору, почали знаходити, якщо не підтримку, то принаймні дружній нейтралітет значної частини населення.

До таких змін у настроях українців спричинилося кіль­ка обставин. Насамперед, до кінця 1942 року цілком очевид-

262 ною стала марність сподівань на відміну новою владою кол­госпів і повернення до одноосібного господарювання. Хоча сільське населення, особливо прифронтових регіонів, відчуло за часи окупації певне полегшення у своєму матеріальному становищі, але принизливе ставлення з боку німців, які демонстрували свою зневагу до місцевого населення, що ґрун­тувалася на переконанні у расовій і культурній вищості німців, викликали загальну відразу українців.

Гостре невдоволення викликали також примусові набори робочої сили, що до кінця 1942 року або вже зачепили десят­ки тисяч українських сімей, або становили безпосередню загрозу, яка кожного дня могла бути реалізована. Молоді люди, які переховувалися від примусового вивезення до Ні­меччини, склали природне джерело поповнення для парти­занських загонів. Загалом окупаційному режимові знадоби­лося досить мало часу, щоб переконати переважну більшість українського населення, що може існувати влада, гірша за радянську. За таких обставин, кількість людей, які були го­тові боротися з окупантами росло з кожним днем. Важливою психологічною передумовою для поширення руху Опору ста­ло поступове руйнування міфу про непереможність німецької армії. Сталінград остаточно зруйнував цей міф і надав бо­ротьбі проти окупантів цілком осяжної перспективи.

Більш осмисленими з кінця 1942 року стали і радянські зусилля, спрямовані на дезорганізацію ворожого запілля. Централізація керівництва партизанським рухом, посилення уваги до нього з боку вищого радянського керівництва пози­тивно позначилися на боєздатності партизанських формувань і давали змогу ефективніше використовувати нові можли­вості для розвитку руху Опору.

Важливу роль у розвитку радянського партизанського руху відіграла нарада, яка проводилася в Москві наприкінці серпня - на початку вересня 1942 року за участю Й. Сталіна та провідних партизанських ватажків Росії, Білорусії та Ук­раїни. В Україні на той час радянський партизанський рух існував лише в північних районах Лівобережної України. Причому навіть у цьому регіоні партизанські загони не вели систематично активних бойових дій, не проводили великих операцій. Після дрібних вилазок на територію північних

263

областей українського Лівобережжя вони часто відходили до важкодоступних лісових масивів Росії і Білорусії. Ці фор­мування були погано озброєні і не мали централізованого постачання.

За результатами наради було внесено корективи в управління партизанським рухом та вжито заходів для на­лагодження їх кадрового та матеріально-технічного забезпе­чення. Безпосереднім наслідком московської наради було також ухвалення рішення про переведення деяких партизан­ських формувань на територію Правобережної України. В Україні виконання завдання про "перетворення партизансь­кого руху на всенародний", викладеного в наказі наркома оборони СРСР від 5 вересня 1942 року, вимагало поширення партизанського руху на нові території.

З цією метою ЦК КП(б)У і УШПР розпочали переправ­ляти на окуповану територію оперативні групи організаторів партизанського руху. 26 жовтня 1942 року в рейд на тери­торію Правобережжя вийшли найбільш боєздатні на той час партизанські з'єднання О. Сабурова і С. Ковпака. Цей рейд, відомий як "Сталінський", розкрив повну незахищеність гли­бокого німецького тилу. На шляху партизанських з'єднань, які за місяць пройшли понад 800 км територіями Сумської, Чернігівської, Гомельської, Поліської, Київської і Житомир­ської областей, не виявилося військ, здатних чинити серйоз­ний опір партизанам. Це стало повною несподіванкою як для самих партизанів, так і для радянського командування. Рейд також показав суттєві зміни у настроях українського насе­лення, яке тепер демонструвало дружнє ставлення до радян­ських партизанів і сприяло в здійсненні бойових операцій.

Досягнуті перші успіхи дозволяли з оптимізмом диви­тися в майбутнє. Хоча на середину листопада 1942 року в розпорядженні УШПР було лише близько 5 тис. бійців, об'єднаних у 38 партизанських формувань, план дій парти­занських загонів України на зимовий період 1942/1943 ро­ків, затверджений нелегальним ЦК КП(б)У 12-13 листопада 1942 року, передбачав широке розповсюдження партизансь­кого руху територією України. План передбачав переправлен­ня на територію 15 областей УРСР обласних оперативних груп ЦК КП(б)У і УШПР, 80 груп організаторів партизан-

264 ських загонів, інструкторів мінно-підривної справи. Загалом передбачалося перекинути у ворожий тил 1,2 тис. осіб і 346 т вантажів.

Діючі партизанські формування також одержували зав­дання розширювати зону своєї бойової активності. Деякі з них (зокрема, загони І. Шушпанова і О. Федорова) перекида­лися з Сумщини і Чернігівщини на територію Правобереж­жя. Саме Правобережна Україна з кінця 1942 року ставала основним районом концентрації партизанських сил. Насам­перед, активність партизанів відзначалася на території українсько-білоруського Полісся. Значні партизанські сили сконцентрувалися, зокрема, у т. зв. Мокрому трикутнику -заболоченій місцевості між Прип'яттю і Дніпром.

Зростала бойова ефективність партизанських формувань. У цей час радянські партизани почали нападати на досить великі населені пункти, у яких розміщувалися значні охо­ронні сили. У січні 1943 року з'єднання О. Сабурова захопи­ло містечко Столин у Білорусії, яке стало першим значним населеним пунктом, місцем перебування німецького гебітско-місара, захопленим партизанами України. Почастішали та­кож диверсії на ворожих комунікаціях. Німецькі джерела фіксували ознаки запровадження єдиного керівництва діяль­ністю великих партизанських формувань, які починали діяти скоординовано, відповідно до єдиного плану.

Швидко росла і чисельність партизанських формувань. Розширювали свій склад діючі партизанські загони. Нові загони виростали завдяки діяльності перекинутих на окупо­вану територію оперативних груп. Серед найуспішніших була обласна оперативна група по Житомирській області, очолю­вана С. Маликовим. За період з 11 листопада 1942 року до 1 квітня 1943 року вона домоглася створення партизанського з'єднання у складі 5 загонів чисельністю понад 730 бійців. Така ж група по Рівненській області на чолі з В. Бегмою об'єднала під своїм керівництвом 6 загонів чисельністю понад 1 тис. бійців. Загалом уже до 1 січня 1943 року кількість партизанських загонів, які перебували на зв'язку з УШПР, зросла до 60 одиниць, а їхня чисельність збільшилася з 5 до 9,2 тис. бійців. Станом на 1 квітня 1943 року, згідно з да­ними УШПР, в Україні діяло вже 74 загони і з'єднання загальною чисельністю 15 тис. бійців.

265

Разом з тим інформація М. Хрущова на ім'я Сталіна про те, що в Україні "масовим партизанським рухом охоплені 12 північних областей", на той час була перебільшенням. 15 тис. організованих партизанів, навіть з урахуванням досить не­певної цифри в 50 тис. партизанського резерву, було недос­татньо для таких висновків. Крім того, серед 74 загонів, що перебували на зв'язку з УШПР, дійсно боєздатними форму­ваннями, які могли виконувати поставлені перед ними зав­дання, були лише шість - С. Ковпака, С. Маликова, О. Са­бурова, О. Федорова, М. Наумова, І. Шушпанова - Я. Мель­ника.

Загалом, до весни 1943 року в повному обсязі реалізу­вати намічені оперативним планом заходи не змогли. Замість 80 запланованих груп організаторів партизанського руху через лінію фронту були перенаправлені лише 29. Диверсійна діяльність на комунікаціях ворога здійснювалася в таких обсягах, які не могли завдати відчутної шкоди стратегічним перевезенням вермахту. Найважливіші шляхи сполучень, які в Україні проходили південніше лісистих районів, у яких концентрувалися партизанські сили, перебували поза сферою досяжності. Спроби радянського керівництва поширити зону партизанської активності на південні області виявилися невдалими.

Показовим у цьому плані був "Степовий" рейд з'єднання М. Наумова, який розпочався у лютому 1943 року. Завдання прорватися до південних районів Сумщини було успішно виконане. Однак спроба прорватися на Кіровоградщину за­вершилася невдачею. Загін М. Наумова, хоча і дістався з боями до території Одеської області, але його просування окупованою територією було подібне швидше до втечі від переслідування, аніж до наступальної бойової операції. На початку квітня 1943 року рештки загону потрапили на те­риторію Білорусії.

За визнанням центральних органів керівництва парти­занським рухом, його розвиток в Україні стримувався нес­тачею зброї і боєприпасів, а також несприятливими для ведення партизанської боротьби природними умовами на півдні і в центрі республіки, розвинутою мережею шляхів сполучень, що дозволяла швидко реагувати на появу парти­занських загонів.

266

Невисокою залишалася також і активність населення. Для більшості українців радянська влада видавалася не над­то привабливою альтернативою нацистському режимові. "Звичайно, народ змінився в порівнянні з 1941-1942 роками, говорив на одній з нарад партизанських командирів комісар Сумського з'єднання С. Руднєв. - Він став ближчим радян­ській владі, але сам зброю не бере і не піднімається на активну боротьбу з німцями". Були також регіони, насам­перед це стосувалося Галичини, де переважна більшість населення була цілком вороже налаштована до радянської влади. Оцінюючи перспективи розвитку партизанського руху на території Тернопільської та Львівської областей, заступ­ник начальника УШПР I. Старинов писав, що радянським учасникам руху Опору в цьому регіоні буде діяти важче, ніж на території Німеччини.

Попри всі ці обставини радянське керівництво вимагало поширення партизанської активності на нові регіони та зак­ликало партизанів залучати населення окупованих територій до "активної визвольної боротьби". 7 квітня 1943 року ЦК КП(б)У затвердив оперативний план бойових дій партизан­ських загонів України на весняно-літній період 1943 року. 26 квітня 1943 року цей план був затверджений Політбюро ЦК ВКП(б). Одночасно ДКО ухвалив постанову "Про забезпечен­ня заходів щодо розвитку партизанського руху на Україні", яка серед іншого передбачала значне покращення матері­ально-технічного постачання партизанських формувань.

Центральне місце в оперативному плані відводилося "на­несенню противнику більш відчутних ударів по його комуні­каціях у західній і південно-західній частині України, посиленню партизанського руху в цих областях". Для цього передбачалося перебазувати у Вінницьку, Кам'янець-Поділь-ську, Дрогобицьку, Львівську, Станіславівську, Чернівецьку області радянські партизанські формування з території По­лісся. Планувалося також переправити в ці області опера­тивні групи ЦК КП(б)У і УШПР. Крім того, командири пар­тизанських з'єднань також повинні були направити на територію Волинської, Тернопільської, Станіславівської, Ізмаїльської, Полтавської областей та на територію Молдавії власні групи організаторів партизанських загонів. Ще 31 ор-

267

ганізаторську групу передбачалося направити у прифронтові області. Виконання цього завдання покладалося на фронтові штаби партизанського руху.

Подальші події засвідчили цілковиту нереальність цих планів. Насамперед, партизани зіткнулися з посиленням протидії з боку окупаційних військ. У період підготовки літ­нього наступу німецьке командування вдалося до спроб при­душити партизанський рух, прагнучи убезпечити свої кому­нікації, найважливіші з яких проходили територією України. 27 квітня 1943 року було видано новий наказ ставки ОКВ про боротьбу проти партизанів. Відповідно до наказу, в пер­шій половині травня були атаковані партизанські формуван­ня, які базувалися вздовж адміністративного кордону Ук­раїни і Білорусії. Наприкінці червня розпочався масований наступ у районі Сарн і Коростеня, де в той час зосере­джувалася більшість партизанських формувань Правобереж­жя. Частина з них встигла вийти з небезпечного району, інші зазнали важких втрат і змушені були відступити на тери­торію Білорусії.

Ще більших втрат зазнали партизанські формування Сумщини і Чернігівщини. Під час наступу окупаційних військ у районі Брянських лісів були розбиті партизанські загони Сумщини під командуванням М. Бойка, С. Гнибіди, П. Логвина, К. Горюнова та інших командирів. Загальні втрати партизанів склали близько 4,5 тис. осіб. Значних втрат зазнало також Чернігівське партизанське з'єднання. Серед загиблих був і командир з'єднання М. Попудренко.

Попри успіхи, досягнуті під час літнього наступу, про­тивник не зміг повністю знищити партизанські сили в Україні. 8 липня 1943 року штаб оперативного керівництва ОКВ Німеччини змушений був відмовитися від спроб досяг­нути повного "замирення східних районів" через нестачу сил, які можна було використати для реалізації цього завдання. Однак надалі, в міру скорочення довжини лінії фронту та зменшення оперативної глибини тилових районів, насиче­ність німецького тилу військами постійно зростала. Росла і чисельність сил, які спрямовувались на охорону ключових комунікацій в Україні.

268

Відчувши посилення протидії, партизанські всіляко зво­лікали з початком виконання бойових завдань. Для того, щоб змусити партизанських ватажків перейти до активних бойо­вих дій, знадобилася особиста присутність у партизанських формуваннях керівників ЦК і УШПР. У квітні-липні 1943 року на окупованій території побували секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко і група керівників УШПР на чолі з Т. Строка-чем. Попри всі зусилля радянського командування, переваж­на більшість партизанських командирів до літа 1943 року поводилася пасивно.

Найбільший опір викликали вимоги виходу на терито­рію західноукраїнських областей. У зв'язку траплялися на­віть випадки прямої відмови виконувати наказ. З усіх парти­занських командирів у рейд на територію Західної України погодився вийти тільки командир Сумського партизанського з'єднання С. Ковпак.

Знаменитий Карпатський рейд Сумського з'єднання роз­почався 12 червня 1943 року. З важкими боями з'єднання пробилося на територію Станіславівської області. Кілька ра­зів ковпаківцям довелося проривати кільце оточення. Проте виконати своє основне завдання - втриматися на території Прикарпаття - з'єднання С. Ковпака не змогло. Знищивши важке озброєння і розділившись на дрібні групи, радянські партизани змушені були прориватися до місць своєї постійної дислокації на Житомирщині.

Вищим керівництвом партизанського руху Карпатський рейд, який тривав понад 100 днів, був розцінений як най-блискучіший з усіх рейдів, які здійснювали партизани Ук­раїни. Однак реальні результати цього рейду були досить скромними. Ціною важких втрат (під час рейду загинуло 600 партизанів - близько третини особового складу з'єднання), ковпаківці спромоглися завдати незначних втрат нафтовій промисловості регіону, здійснили ряд диверсій на залізниці (було підірвано 19 ешелонів, 47 залізничних і шосейних мостів).

Важливішим було політичне значення рейду. Радянські партизани вперше за роки війни змогли засвідчити радян­ську присутність у регіоні, продемонстрували свою високу боєздатність. Однак в цілому рейд показав, що західноукраїн-

269

ські терени були недоступні для тривалого перебування ра­дянських партизанських формувань.

Невдалими були й інші спроби вивести партизанські формування за межі лісових районів на півночі України. Партизанське з'єднання Я. Мельника, яке отримало наказ прорватися на територію Вінницької області, потрапило в оточення і, розділившись на групи, змушене було прори­ватися на територію Полісся. З 668 бійців з'єднання втрати склали 219 осіб. Ще 200 осіб вважалися такими, що відір­валися від своїх загонів, а потім повернулися в лави. Подібні результати мав також і рейд М. Наумова, який одержав зав­дання організувати бойову і диверсійну діяльність у півден­ній частині Житомирської і Київської областей, а також на півночі Кіровоградщини. До середини вересня 1943 року з'єднання, хоча і зросло чисельно, однак вийти за межі лі­сової зони Житомирської і Київської областей було неспро­можним. Інші, менш боєздатні партизанські формування, які також отримали завдання вийти в степові і лісостепові райони України, де проходили основні комунікації ворога, навіть не здійснювали спроб виконати поставлені завдання.

Не мали особливого успіху також і спроби фронтових представництв УШПР поширити партизанський рух у при­фронтових областях. Через високі втрати УШПР на початку червня 1943 року наказав припинити десантування груп ор­ганізаторів у незнайому місцевість. Пропонувалося переправ­ляти такі загони тільки на бази діючих партизанських формувань. У вже існуючих партизанських загонах і дивер­сійних групах, які перебували на зв'язку з фронтовими шта­бами партизанського руху, втрати також були дуже вели­кими. Серед загонів, що діяли у смузі Південно-Західного і Південного фронтів, втрати особового складу становили 25 і 45 % відповідно.

Не виправдали сподівань ні масштаби, ні ефективність диверсійної діяльності радянських партизанів в Україні. Заклики, вимоги і накази ЦК КП(б)У і УШПР негайно роз­почати розгортання диверсійних дій на комунікаціях ворога починаючи з кінця квітня 1943 року регулярно надходили до партизанських командирів. Значно покращилося напередодні

270 битви під Курськом забезпечення партизанів мінно-підривни­ми засобами. Однак наміри радянського командування з допомогою партизанів зірвати стратегічні перевезення вер­махту і завадити його підготовці до літнього наступу були провалені.

Певне пожвавлення диверсійної діяльності партизанів відбулося лише в липні 1943 року. За цей місяць було підір­вано 148 ешелонів і 4 бронепотягів, тоді як у квітні-червні 1943 року - 196 ешелонів. Згідно звіту про діяльність парти­занських загонів України за 1942-1944 роки, який очевидно містив уточнені дані, у липні було знищено 359 ворожих ешелонів, а всього за період весняно-літньої кампанії пар­тизани України підірвали 713 поїздів. Повідомлення німець­ких військових установ свідчили про значно менші масштаби партизанських диверсій. Наприклад, за даними команду­вання оперативного тилу групи армій "Південь", у червні 1943 року було зафіксовано 11 диверсій на залізницях і 11 випадків пошкодження ліній зв'язку. У зведенні за серпень повідомлялося про 34 диверсії на залізницях.

Навіть якщо вірити статистиці УШПР, число вчинених партизанами диверсій у порівнянні з масштабами німецьких військових перевезень територією України виглядають не надто переконливо. Так, у період підготовки літнього наступу вермахту залізничними магістралями України тільки у бік фронту проходило понад 90 ешелонів щодня. Відповідно, за період з 1 квітня до 1 серпня 1943 року партизани знищили або пошкодили не більше 3 % поїздів, які направлялися через територію України.

Дошкульнішими для німців були руйнування транспорт­ної інфраструктури - підрив мостів, руйнування залізничних колій тощо. Серед найбільш вдалих акцій подібного штибу був підрив, здійснений під час Карпатського рейду з'єднан­ням С. Ковпака залізничного мосту через р. Гніздечна, по якому щодобово проходило до 70 ешелонів. Однак завдяки розвиненій залізничній мережі республіки, противнику заз­вичай вдавалося організувати рух альтернативними маршру­тами на час, необхідний для ремонту.

271

З виконанням цього завдання, як правило, не виникало особливих проблем, оскільки в Україні зона партизанської активності не поширювалася за межі найбільш безпечних північних районів республіки. Траплялися випадки, коли партизанські групи записувалися в чергу на диверсії на за­лізницях у цьому районі, тоді як залізниці південних районів Правобережжя працювали вільно. Крім того, наказ ЦШПР "Про партизанську рейкову війну на комунікаціях ворога", який передбачав перенесення всієї ваги диверсійної діяльнос­ті партизанів з підриву ешелонів на знищення залізничних колій, партизани України фактично проігнорували. За да­ними ЦШПР при Ставці ВГК, у ході виконання операції "Рейкова війна" станом на 16 вересня 1943 року партизани України підірвали 7 тис. рейок, тоді як їх білоруські колеги -133 тис., а до кінця листопада - 210 тис.

Зростання чисельності партизанських формувань в Ук­раїні у весняно-літній період 1943 року також було нижчим за очікуване. Хоча приплив добровольців продовжував зрос­тати, однак тема примусової мобілізації до партизанських загонів зберігала актуальність для радянського партизан­ського руху. Всього станом на 1 серпня 1943 року УШПР мав на постійному зв'язку 116 загонів і 31 партизанську групу, які нараховували близько 25 тис. бійців. За рахунок притоку добровольців було створено 42 нові загони.

Почасти причиною повільного зростання чисельності партизанських сил були важкі втрати, завдані каральними акціями окупаційних військ. Іншою причиною вважається нестача зброї. Начальники обласних штабів повідомляли, що молодь щоденно десятками йде до партизанів, однак нових бійців нічим озброювати. В багатьох загонах 30-60 % осо­бового складу взагалі не мали зброї. Проте центральне коман­дування брало на себе лише забезпечення мінно-підривними засобами і відмовлялося постачати зброю в надії підштов­хнути партизанських командирів до більш активної бойової діяльності. Вважалося, що партизани мають усім необхідним забезпечуватися за рахунок ворога. Однак партизанські ко­мандири ігнорували неодноразові нагадування про це, вип­равдовуючи поганим озброєнням відсутність бойової актив­ності.

272

Слід відзначити, що в плані централізованого постачан­ня партизанський рух в Україні перебував у найсприятли­вішій ситуації. За підрахунками історика А. Чайковського, загальна кількість стрілецької зброї, одержаної партизанами України з радянського тилу, складала лише 33 % озброєння, яке отримали білоруські партизани лише у 1943 році. Слід відзначити, що на середину 1943 року з усіх партизанів, що діяли на території СРСР, частка партизанських формувань України складала лише 15,7%. Вище радянське керівництво було взагалі доволі скептично налаштоване щодо перспектив розвитку партизанського руху в Україні. В середовищі радян­ської еліти поширені були уявлення про "зраду" українцями радянської влади і їх загальну нелояльність до комуніс­тичного режиму.

Дійсно масовим процес поповнення партизанських заго­нів добровольцями став восени 1943 року, коли доля оку­паційного режиму в Україні була вже вирішеною. В цей час до партизанського руху масово долучалися співробітники окупаційної адміністрації, поліцаї, солдати охоронних бата­льйонів. Інколи з цих людей створювалися окремі підроз­діли. Але основним джерелом поповнення партизанських загонів була молодь призивного віку, яка з різних причин залишилася на окупованій території. Загалом станом на 1 січня 1944 року у підпорядкуванні УШПР налічувалося 29 партизанських з'єднань (170 загонів) і 41 окремий партизан­ський загін, у складі яких перебувало, за різними даними, від 43 до 47,7 тис. бійців. Ще 15,5 тис. бійців перебувало у складі 76 загонів, які в жовтні-грудні 1943 року опинилися в радянському тилу і були розформовані.

Наприкінці серпня - на початку вересня 1943 року, коли радянські війська в основному завершили звільнення Лівобережної України і Донбасу й вийшли на рубіж Дніпра, відкривалися можливості для налагодження оперативно-так­тичної взаємодії зростаючих партизанських сил з частинами Червоної армії. Під час визволення Лівобережжя УШПР вжив заходів для передислокації партизанських загонів фронтових штабів на правий берег Дніпра. Аналогічні зав­дання одержали також партизани Чернігівщини. В період

273

битви за Дніпро УШПР намагався мобілізувати всі наявні сили на допомогу Червоній армії. 13 жовтня 1943 року штаб закликав командирів з'єднань і загонів Правобережної Укра­їни "примусити всіх партизанів воювати всіма можливими засобами", не розраховувати на отримання запасів зброї з радянського тилу.

Значні партизанські сили були задіяні під час звіль­нення Києва. Партизани допомагали Червоній армії оволо­діти переправами через Дніпро, Прип'ять і Десну. Всього партизани України захопили, організували і утримували 25 переправ, у тому числі 3 - на Десні, 12 - на Дніпрі, 10 - на Прип'яті. Ці переправи відіграли важливу роль у захопленні плацдармів і в подальших наступальних діях радянських військ. Планувалося також використати партизанські загони безпосередньо для наступу на Київ. З цією метою були сфор­мовані дві ударні партизанські групи на чолі з М.Наумовим і О. Сабуровим. Ці групи мали завдання, наступаючи з заходу, "увірватися до Києва раніше Червоної армії". Однак підійти до міста ближче ніж на 50 км жодна з груп не змогла.

Беручи участь у фронтових операціях разом з Червоною армією, найбоєздатніші партизанські з'єднання захоплювали досить великі населені пункти і утримували їх до приходу радянських військ. Інколи спільно з частинами Червоної армії партизани брали участь в обороні зайнятих рубежів. Наприклад, з'єднанням О. Сабурова був захоплений Овруч, з'єднанням М. Наумова - райцентр Ємільчине, з'єднання Я. Мельника захопило райцентри Мархлевськ та Лугини. Партизани також брали участь у звільненні важливого залізничного вузла - станції і міста Знам'янка.

До кінця 1943 року цілі райони на півночі Житомир­ської, Рівненської, Волинської областей перебували під пов­ним контролем радянських партизанів. "Партизанські краї", в яких ще до приходу Червоної армії була відновлена радян­ська влада, ставали базами для поповнення партизанських загонів та для їх матеріально-технічного постачання. На території цих районів розміщувалися аеродроми, на які доставлялися вантажі з радянського тилу.

Усього в 1943 році партизани здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури і кущі поліції, 24 штаби військових і

274 тилових підрозділів та частин противника, на 19 залізничних станцій, оволоділи 21 районним центром. Активнішою стала також диверсійна діяльність радянських партизанів, на чому постійно наполягало центральне керівництво партизанським рухом. Наприкінці 1943 - на початку 1944 років залізничні магістралі, що пролягали на півночі України, не працювали по кілька днів, а подекуди були блоковані повністю внас­лідок підривів ешелонів, руйнування мостів та залізничних колій. Об'єктами найпотужніших ударів були ділянки заліз­ниць Ковель - Сарни, Сарни - Коростень, Шепетівка - Бер­дичів, Ковель - Брест. Усього за період з 1 жовтня 1943 року до 1 січня 1944 року партизани України підірвали 884 еше­лонів противника.

Надалі, у зв'язку з просуванням Червоної армії, перед партизанами України була повторно поставлена задача вихо­ду в Західні і Південно-Західні області республіки та на територію Молдавії. Згідно з ухваленим 17 січня 1944 року оперативним планом бойових дій партизанів України на сі-чень-березень 1944 року, ставилося завдання всебічно роз­вивати і активізувати партизанський рух в нових районах, насамперед, у західних областях, залучати до партизанського руху ширші маси населення, посилити диверсійну діяльність на комунікаціях, домогтися зриву оперативно-стратегічних перевезень противника, здійснювати напади на вузлові стан­ції тощо. У плані також зверталася увага на необхідність боротьби з ОУН та УПА.

Виконання цих завдань ускладнювалося цілим рядом обставин. Завдяки скороченню загальної довжини лінії фрон­ту і зменшенням глибини оперативного тилу німецьке коман­дування змогло забезпечити значно більшу щільність військ і суттєво зміцнити тилові гарнізони, посилити охорону кому­нікацій.

Небезпечним супротивником радянських партизанів були також загони УПА. Українські націоналісти намагалися не допустити радянських партизанів на територію Західної України. Сутички радянських партизанів з формуваннями українських націоналістів точилися в основному на Волині вздовж лінії Сарни - Ковель - Коростень. Загалом, ворожим

275

залишалося також ставлення до радянських партизанів біль­шості українського населення регіону.

За таких обставин будь-які спроби радянського команду­вання поширити зону партизанської активності на західно­українські терени були приречені на невдачу. Багато коман­дирів взагалі відмовлялися вирушати в рейди на Західну Україну. Навіть у Сумському з'єднанні, яке після відкликан­ня С. Ковпака до Києва очолив П. Вершигора, дійшло до висловлення відкритої непокори. Всі спроби найбільш боє­здатних формувань - П. Вершигори, якому завдяки надзви­чайним заходам вдалося "навести лад" у з'єднанні, М. Нау­мова, М. Шукаєва, вийти до різних районів Західної України, завершилися невдачею. У кращому разі змогли пройти рейдами територією західних областей і вийти на територію Польщі чи Словаччини.

У 1944 році регіонами найбільшої партизанської актив­ності були Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська, частина Тернопільської областей, а також Вінниччина, куди напередодні приходу частин Червоної армії змогло прорва­тися з'єднання Я. Мельника. Основними формами оператив­ного використання партизанських загонів у цей період стали рейди в західному і південно-західному напрямку до кордонів УРСР, операції проти гарнізонів противника, диверсії на транспортних комунікаціях, взаємодія з наступаючими час­тинами Червоної армії. Партизанські формування, зокрема, взяли активну участь у проведенні Рівненсько-Луцької нас­тупальної операції Червоної армії.

Водночас просування частин Червоної армії в зону ос­новної партизанської активності, яке створило умови для масового переходу партизанських формувань за лінію фрон­ту, призвело до помітного падіння дисципліни в партизан­ських формуваннях. Часто з наближенням Червоної армії єдиною метою партизанських командирів ставав якнайшвид­ший вихід до радянського тилу. В окремих випадках рух партизанських формувань на схід нагадував безладну втечу.

Колони партизанів, що рухалися в різних напрямках, перемішувалися між собою, загромаджували шляхи, створю­ючи перепони армійським підрозділам. За повідомленням

276

одного з армійських офіцерів, великі валки партизанських загонів з гуртами худоби нагадували "купців дикої країни". Подекуди вони грабували населення, по змозі обмінювали у військових за харчі зброю та боєприпаси. 4 березня 1944 року УШПР змушений був повідомити всім партизанським командирам, що загони, які вийдуть у радянський тил, бу­дуть передаватися Червоній армії, а їх командири будуть притягатися до відповідальності. Заборонялося під будь-яким приводом переходити лінію фронту і було наказано йти у во­рожий тил та бити ворога до повного звільнення радянської території. Всього станом на 1 квітня 1944 року загони і з'єд­нання, підпорядковані УШПР, нараховували 31 тис. бійців, але з них лише близько 9 тис. діяли у ворожому тилу.

Частина партизанських загонів, яка опинялася в радян­ському тилу, була розформована. На базі великих партизан­ських формувань УШПР з лютого 1944 року розпочав фор­мування дрібніший, більш маневрених загонів, які могли б діяти у ворожому тилу за умови більшої щільності оборони та тилових підрозділів. Головним їх завданням були дивер­сійні дії на комунікаціях противника в областях, які до цього перебували поза сферою партизанської активності. Однак і цим формуванням не вдалося пробитися у визначені для них райони Галичини. Безуспішними виявилися також спроби УШПР вивести партизанські загони з України на територію Молдавії.

У середині серпня 1944 року, коли після завершення Львівсько-Сандомирської наступальної операції 1-го Україн­ського фронту було в основному завершено звільнення тери­торії України, більшість діючих на той час партизанських формувань опинилася в тилу Червоної армії. 10-15 серпня 1944 року УШПР почав розформовувати підпорядковані йому партизанські загони, за виключенням кількох найбільш боєздатних, які продовжили бойову діяльність за кордоном. 3,7 тис. осіб були звільнені з партизанських лав, у тому числі 1,3 тис. були передані військовим частинам. На цьому бойова діяльність партизанських формувань в Україні була фактично завершена.

277