7.3. Евакуація матеріальних і людських ресурсів

Одночасно з перебудовою економіки здійснювалась ева­куація матеріальних цінностей та людей. Масштаби евакуації та її терміни, з якими довелося зіткнутися в перші місяці війни, у передвоєнний час навіть не бралися в розрахунок. В евакуаційних планах Київ і Лівобережна Україна розгляда­лися як глибокий радянський тил. Головними пріоритетами радянської евакуаційної політики були насамперед матері­альні цінності - техніка, обладнання, сировина.

27 червня ЦК ВКП(б) і РНК СРСР прийняли постанову "Про порядок вивезення та розміщення людських контин­гентів і цінного майна", який визначив стратегію радянської евакуаційної політики. Невдовзі, 5 липня 1941 року, РНК

485 прийняв також постанову "Про порядок евакуації населення у воєнний час". Однак тільки 26 вересня 1941 року було ство­рено спеціальне Управління з евакуації населення з прифрон­тових районів.

Державний орган, який організовував евакуаційні за­ходи, - Раду з евакуації, було створено вже 24 червня 1941 року. Очолив її нарком шляхів сполучення СРСР Л. Кага­нович. 16 липня 1941 року Раду з евакуації реорганізовано. На чолі її став керівник радянських профспілок М. Швернік, його заступниками були призначені О. Косигін і М. Пер-вухін. Для керівництва евакуацією з України було утворено комісію на чолі з заступником голови РНК УРСР Д. Жилою. На місцях організацією евакуаційних заходів займалися уповноважені Ради з евакуації, представники відповідних наркоматів, адміністрація підприємств, місцеві партійні уста­нови. Значну роль в реалізації евакуаційної програми від­ведено профспілкам.

Підприємства з України вивозили у поволзькі міста, на Урал, до Сибіру, у Середню Азію. Катастрофічний розвиток подій на фронті змусив докорінно переглядати довоєнні мобі­лізаційні плани. 16 серпня 1941 року РНК СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили "Військово-господарський план на четвертий квартал 1941 року і на 1942 рік по районах Поволжя, Уралу, Західного Сибіру, Казахстану і Середньої Азії". Він був спря­мований на те, щоб у максимально стислі терміни у східних районах СРСР розгорнути основну військово-промислову базу.

Евакуація нерідко відбувалася в останню мить, під бом­бами ворожої авіації. Для людей, які здійснювали демонтаж, завантаження та транспортування обладнання, участь у здій­сненні евакуації стала справжньої героїчною епопеєю і трудо­вим подвигом, як про це справедливо писала радянська історі­ографія. Щоправда, дуже часто необхідність такого героїзму зумовлювалася безвідповідальністю і безгосподарністю керів­ного персоналу, дезорганізацією адміністративного апарату.

Залізничний транспорт, в основному, справлявся з вели­чезними обсягами перевезень, хоча і працював не завжди ритмічно (не вистачало рухомого складу, швидкість руху ешелонів була здебільшого у два, а часом у чотири рази

486 нижчою за встановлену Наркоматом шляхів сполучення). Залізнична мережа в Україні була досить розвинута, а мож­ливості німецької бомбардувальної авіації були не такі знач­ні, щоб паралізувати роботу транспортної інфраструктури. Значно більше проблем створювали натовпи біженців, що заповнювали дороги і вокзали. Всього з України вдалося ви­везти устаткування 150 середніх і 550 великих підприємств з 730 наявних, у тому числі 190 підприємств союзного зна­чення.

Серед евакуйованих підприємств особливе значення мали найбільший в СРСР патронний завод в Луганську та Харківський паровозобудівний завод ім. Комінтерна (завод № 183) - таку назву мало найбільше у світі підприємство з ви­пуску танків. З Харкова також було успішно вивезено облад­нання єдиного в СРСР заводу з випуску танкових дизелів, турбогенераторного заводу. З Києва вивезено обладнання за­водів "Арсенал", "Більшовик", "Ленінська кузня", "Укрка-бель", авіаційного та верстатобудівного заводів. Загалом, зі столиці УРСР було евакуйовано обладнання і штати пра­цівників 197 підприємств.

Успішно також було здійснено евакуацію устаткування металургійних та машинобудівних підприємств Придні­пров'я. Лише протягом семи діб здійснено евакуацію найбіль­шого в СРСР металургійного заводу ім. Ф. Дзержинського з Дніпродзержинська. Цінне устаткування вивезено також із заводу "Запоріжсталь". Обладнання українських металургій­них підприємств розміщувалося на різних металургійних заводах Уралу.

Досить організовано відбувалася евакуація наукових ус­танов та навчальних закладів. Углиб СРСР були евакуйовані інститути АН УРСР, 16 відомчих науково-дослідних інсти­тутів, 70 вузів, у тому числі 28 індустріально-технічних, 18 сільськогосподарських, 12 медичних, 6 художньо-музичних, 4 педагогічних, 3 університети, 276 училищ і шкіл фабрично-заводського навчання. Безумовній евакуації підлягали також архіви та музеї України. Академію наук УРСР було пере­базовано в Уфу. Там же містилися спілки письменників, художників і композиторів України. Щоправда, далеко не всі українські науковці виявили бажання виїхати з України.

487

Деякі з них були заарештовані та знищені радянським каральними органами на початку війни. Під час відступу радянських військ з України були заарештовані й загинули академік А. Кримський, професор К. Студинський, голова Народної ради Західної України і депутат Верховної Ради УРСР, відомий поет В. Свідзінський, провідний соліст київ­ської опери М. Донець.

Швидкий наступ противника, а також вимоги ДКО та інших органів влади випускати продукцію до останньої мож­ливості різко обмежували строки евакуації. Залишилося устаткування на металургійних підприємствах Донецька, Макіївки, Маріуполя. В Маріуполі було втрачено також важ­ливий для радянського ВПК завод, що випускав броне-корпуси для танків. Нерідко через халатність керівників і нестачу вагонів обладнання вивозили неукомплектованим. Загалом, з території УРСР не вдалося евакуювати устатку­вання понад 30 тис. підприємств. Це переважно дрібні й середні підприємства, які не були безпосередньо задіяні до радянського ВПК.

Зі значними ускладненнями, серед іншого і через опір населення, проходила евакуація сільськогосподарської про­дукції, майна колгоспів, радгоспів, селян. До середини жовт­ня 1941 року у радянський тил з України вивезено 2 млн т зерна і зернопродуктів (для порівняння - загальний врожай зернових культур в УРСР в останній передвоєнний рік склав близько 20 млн т). Не вдалося вивезти більш як 60 % трак­торів, 87 % поголів'я худоби. На заготівельних пунктах дове­лося залишити близько 900 тис. т зерна.

Під час вивезення "людських контингентів" перевагу на­давали представникам елітарних верств радянського сус­пільства - державним чиновникам, інтелігенції, фаховим робітникам, а також молодим людям, які могли бути мобі­лізовані до війська. Було евакуйовано близько третини наяв­них в Україні фахівців - кваліфікованих робітників, інже­нерів і техніків, яких відправляли до тилових районів разом з підприємствами, на яких вони працювали. Це відіграло істотну роль у налагодженні виробництва на новому місці.

Найбільше людей було евакуйовано з великих міст, де концентрувалися підприємства оборонного значення: 335 тис. -

488 з Києва, близько 300 тис. - з Одеси, близько 400 тис. - з Харкова, 481 тис. - з Донбасу. Серед евакуйованих 76,6 тис. комуністів, які виїхали до тилових районів разом з промис­ловими підприємствами та іншими установами.

Не завжди евакуація здійснювалася на добровільній ос­нові. Евакуація людей у селі майже не проводилась, за ви­нятком окремих МТС та колгоспів з технікою. При цьому, як відзначив історик Г. Куромія, складалося враження, що худоба, яку відганяла в тил армія, була ціннішою за людей. Колгоспне селянство в своїй масі не виявляло бажання зали­шати свої домівки. Досить поширеними були надії на поліп­шення матеріального становища після приходу німців, лікві­дації колгоспів та повернення конфіскованого майна. Всього з України було евакуйовано 1,9 млн осіб - висока цифра, якщо взяти до уваги ситуацію тих місяців. Та все ж число евакуйованих не перевищувало 5 % загальної кількості насе­лення.

За етнічною ознакою більшість серед евакуйованих з України становили росіяни і євреї - представники національ­них груп, які кількісно переважали серед категорій населен­ня, що підлягали першочерговій евакуації. Водночас, євреї як етнічна група не були віднесені до таких категорій. Біль­шість єврейського населення не змогла або не захотіла зали­шити місця постійного проживання. Натомість, окрему кате­горію переміщеного населення становили представники т. зв. "ворожих націй" - німців, угорців, румунів, фінів, болгар. Масову депортацію німців було здійснено в серпні 1941 року. Всього за час війни тільки німецького населення було депортовано з території УРСР та Криму близько 150 тис.

Залишаючи на окупованій території переважну біль­шість місцевих мешканців, радянські власті без жодних зас­тережень вдалися до використання тактики "випаленої зем­лі". Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б), яка вимагала при відступі знищувати всі матеріальні цінності, що не могли бути евакуйовані, з'явилася 27 червня 1941 року - раніше будь-яких рішень про евакуацію населення. 4 липня 1941 ро­ку відповідну директиву партійним та радянським органам направили також ЦК КП(б)У та РНК УРСР. У директиві

489 йшлося про знищення всього обладнання, продовольчих та інших товарів, які не можна було вивезти при вимушеному відході Червоної армії. Подібні заходи, у разі їхньої реалі­зації у повному обсязі, прирікали місцеве населення на злидні й вимирання.

Застосовуючи тактику "випаленої землі", радянські вій­ська та органи держбезпеки знищували промислові підприєм­ства, об'єкти інфраструктури, житловий фонд. Було зруйно­вано значну кількість пам'яток архітектури. Зокрема, жахливих руйнувань зазнала центральна частина Києва, ба­гато житлових і адміністративних споруд було зруйновано в Харкові. Війська, що відступали, також мали наказ знищува­ти всі запаси продовольства, зокрема, спалювати незібраний урожай хліба. Однак, через опір населення та панічну втечу військ на Правобережжі це завдання фактично виконане не було. В інших регіонах України селяни також намагалися чинити опір нищенню продовольчих запасів, отруєнню коло­дязів тощо. Спроби деяких робітників не допустити знищен­ня підприємств фіксувалися і в містах. Наприклад, подекуди у Донбасі шахтарі й домогосподарки потай знімали закладену в шахтах вибухівку, в надії зберегти свої робочі місця.

Серед промислових підприємств найбільш масштабними були руйнування в Придніпровському промисловому районі та Донбасі. Був майже повністю знищений велетенський ком­плекс підприємств Дніпрельстану, всі 54 домни республіки. Було також виведено з ладу генератори Дніпрогесу і підір­вано греблю, що потягло за собою затоплення значної тери­торії і загибель тисяч людей. У Донецькому басейні були затоплені майже всі кам'яновугільні шахти. Знищено також всі мости через Дніпро, тисячі кілометрів залізничних колій і телеграфних ліній.

Загалом, більшість матеріальних втрат, яких зазнала Україна під час Другої світової війни, було завдано саме в період відступу радянських військ. Водночас, масштаби цих руйнувань фактично унеможливили для окупантів повноцін­ну економічну експлуатацію окупованих регіонів. За винят­ком продовольства, Німеччина впродовж усієї війни не змог­ла одержати з України ресурсів в очікуваних обсягах.

490