7.7. Реконструкція економіки

Відбудова господарського комплексу УРСР розпочалася ще під час війни. Евакуація, два з половиною роки бойових дій та окупації завдали економіці України значних збитків. На час визволення неушкодженими залишалися не більше 19 % промислових підприємств. Транспортна інфраструктура була зруйнована ще більше. Залізничні колії і мости, лінії зв'язку, вокзали і залізничні станції були серед основних об'єктів, які піддавалися руйнуванню учасниками тотальної війни, ареною якої стала Україна. Загальна сума матеріаль­них збитків оцінюється в 285 млрд крб. Не менших втрат

528 зазнали трудові ресурси республіки. Згідно із радянською статистикою, на території УРСР залишилося лише 17 % робітників від їхньої довоєнної чисельності.

Комплексної програми відбудовних робіт у воєнні роки в СРСР розроблено не було. Постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 року "Про невідкладні заходи по відбудові господарства в районах, визволених від німецької окупації", яку вже з моменту її ухвалення в радянських документах іменували не інакше як історичною, мала швид­ше декларативний характер. У ній йшлося головним чином про відновлення радянських порядків, відбудову економіки села, культурно-побутових закладів та житла, боротьбу з дитячою безпритульністю тощо. Практичні заходи з відбу­дови господарства регулювалася короткостроковими планами, які затверджувалися постановами різних радянських дер­жавних чи партійних органів щодо окремих економічних районів, міст, а часто й окремих підприємств.

Загальна стратегія відбудовних робіт визначалася вій­ськовими потребами, а також випливала із самої природи радянського режиму. Основні пропорції довоєнної "економіки соціалізму" мали бути перенесені в економіку повоєнну. Це означало першочергове відновлення і розвиток металургійної, паливно-енергетичної галузей, транспорту, а також маши­нобудування, яке мало забезпечити технологічну базу для розвитку радянської індустрії та було безпосередньо пов'я­зане з воєнним виробництвом. Відновлення легкої промисло­вості та житлово-комунального сектору на практиці не нале­жали до основних пріоритетів радянської економічної полі­тики. На завершальному етапі війни в економіці СРСР дедалі помітнішою була тенденція до загального спаду виробництва. На тлі економічної кризи, викликаної військовими руйну­ваннями, структурними дисбалансами та дезорганізацією кредитно-фінансової сфери, забезпечити фінансування відбу­довчих робіт можна було лише за рахунок подальшого скорочення виробничого споживання та споживання на­селення.

Фінансування відновлювальних робіт мало здійснюва­тись за рахунок коштів загальносоюзного бюджету та місце­вих ресурсів. Ще в 1942 році було ухвалене рішення в прин-

529 ципі не повертати евакуйоване обладнання, оскільки рееваку­ація могла дезорганізувати військове виробництво. Це рішення втім не виключало часткового повернення обладнан­ня на відновлювані підприємства. Проте основна маса вико­ристаного під час реконструкції устаткування була новою. Джерелами його постачання були: власне виробництво, пос­тавки за ленд-лізом та імпорт. З початку 1945 року почало надходити обладнання, вивезене з Німеччини, Румунії, Угор­щини в порядку репарацій.

Суттєвою була участь у відбудові армії, а також шеф­ська допомога підприємств інших регіонів СРСР. У радян­ських ЗМІ шефська допомога подавалася як душевний порив заводських колективів у прагненні допомогти братнім рес­публікам, які потрапили під окупацію. Не можна сказати, що така пропаганда не знаходила відгуку у тих, хто пра­цював на заводах-шефах, так само як серед підшефних колективів. Але виробничо-шефські зв'язки насправді визна­чалися в загальносоюзних міністерствах, відповідальних як за випуск продукції, так і за відбудовні роботи. Цілком зрозуміло, що обсяги і напрями шефської допомоги визна­чалися так, щоб вона не спричиняла негативних наслідків для підприємств-донорів.

Фінансування відновлювальних робіт в Україні з загальносоюзного бюджету було недостатнім і не відповідало масштабам збитків, завданих економіці УРСР в роки війни. З 75 млрд крб.., відпущених урядом СРСР під час війни на відбудову господарства районів, визволених від німецької окупації, тільки 18,32 млрд було використано в УРСР. Такі обсяги капіталовкладень (6,2 %> суми збитків, яких зазнала УРСР, і 24 % від загальносоюзних витрат) не відповідали частці України у загальних збитках СРСР у війні, яка ста­новила близько 40 %. Водночас, взяти до уваги, що значна частина окупованої території РРФСР була звільнена від во­рога вже після поразки німецьких військ під Москвою. Відбудовчі роботи там почалися раніше.

Відбудовчі роботи велися, в основному, за рахунок влас­них виробничих, фінансових та трудових ресурсів, з викорис­танням зібраних на руїнах заводів і фабрик, залишків буді­вельних конструкцій, деталей і пошкоджених механізмів, а

530 також виготовлених у місцевих умовах будівельних мате­ріалів, інструменту тощо. Роботи, зазвичай, здійснювалися із залученням місцевого населення, методом "народної будови". Один з епізодів відбудовчих робіт у Донбасі - доставку паро­вого котла вагою в декілька тонн на шахту "Благовіщенка" описав у своїх спогадах один з керівних учасників її відбудо­ви, колишній парторг шахти "Центральна-Ірміно" К. Петров:

"Завантажили котла на великий лафет. Запряглись у лафет 80 жінок і повезли. Місцевість пересічена, багато спусків і підйомів. На крутих спусках жінки учіплювалися в колеса - живі гальма. Картина - приголомшлива. "Бурлаки" Рєпіна нічого не варті в порівнянні зі сценою перетягування ланкаширського котла".

Пізніше до роботи долучилися спеціалізовані буді­вельно-монтажні підприємства, однак робочих рук хронічно не вистачало.

В умовах загальної нестачі трудових ресурсів основний тягар реконструкції ліг на плечі жінок і підлітків. Продов­жував діяти указ про трудову мобілізацію, що забезпечувала відбудову практично безкоштовною робочою силою. До кінця війни для роботи в промисловості, на будівництві та тран­спорті шляхом примусової мобілізації було залучено близько 1 млн осіб. Переважно це була сільська молодь з дуже низь­ким загальноосвітнім рівнем та без жодних навичок робіт­ничих професій.

Основною формою підготовки кадрів залишалося вироб­ничо-технічне навчання безпосередньо на виробництві. На підприємствах працювали різні курси, гуртки підготовки і підвищення кваліфікації робітничих кадрів, стахановські й ізотовські школи. Важливу роль у професійному навчанні відігравали також школи фабрично-заводського навчання (ФЗН) і ремісничі училища державної системи трудових резервів. Війна спричинилася до радикальних змін у нав­чально-виховному і виробничому процесі цих закладів. Тех­нічні знання і навички роботи за обраною спеціальністю учні здобували переважно в процесі виробничої практики. Загаль­ноосвітній рівень робітничих кадрів залишався низьким. Значна плинність кадрів (у деяких галузях впродовж року могло мінятися до половини робітничих кадрів), викликана

531 надзвичайно важкими умовами праці, навчання і побуту, зводила нанівець усі зусилля, спрямовані на підвищення професійної підготовки робітників.

Проблема кадрів кваліфікованих робітників та інжене­рів залишалася надзвичайно гострою до кінця війни. Рес­публіка мала на початок 1944 року тільки 1564 тис. робіт­ників і службовців проти 6202 тис. напередодні війни. До кінця війни ціною надзвичайних заходів чисельність робіт­ників, зайнятих у промисловості і на транспорті, вдалося довести до 54,5 % від їх довоєнної кількість. У багатьох ви­падках потрібних фахівців розшукували в діючій армії, демобілізовували і повертали на довоєнне місце роботи. Влада організувала також повернення фахівців, евакуйованих з України у східні райони СРСР. Усього в Україну у 1943-1945 роках було спрямовано в централізованому порядку 615 300 робітників та службовців.

Щодо людей, які не бажали добровільно повертатися на заводи і фабрики, на яких працювали раніше, в дію вступав Указ Верховної Ради СРСР про "дезертирів з виробництва". Зокрема, за липень-серпень 1944 року за цим указом органи прокуратури притягли до кримінальної відповідальності по­над 30 тис. осіб, а 33 тис. розшукувалися. До кримінальної відповідальності притягалися й керівники підприємств та організацій за "переховування" дезертирів.

Умови роботи на реконструйованих підприємствах були дуже важкими. Працювати часто доводилося в напівзруй-нованих неопалюваних цехах. Побутові умові, навіть на тлі загальних для всієї країни злиднів, виділялися особливою невлаштованістю. Для людей, яким вже довелось пережити подібні труднощі в період евакуації, повернення додому не завжди було бажаною перспективою.

Подібно до Німеччини, Радянський Союз масово вико­ристовував працю військовополонених та інтернованих осіб. У 1943-1945 роках особливо активно праця військовополо­нених використовувалась у вугледобувній галузі та чорній металургії, де вони складали 30-40 % трудового фонду. Ши­роке застосування ці трудові ресурси дістали також у віднов­ленні комунального господарства міст, урядових і громад­ських споруд, житла, транспортної інфраструктури.

532

Подібним чином використовувались і примусово мобі­лізовані громадяни з країн Південної та Центральної Європи (переважно етнічні німці). Близько 80 % усіх іноземців, які були вивезені до СРСР і одержали статус "інтернованих", розмістили на Сході та Півдні України і використовували як робочу силу на підприємствах вугільної та металургійної промисловості. Умови утримання полонених та інтернованих осіб у таборах були дуже тяжкими, що тягло за собою ви­сокий рівень смертності. Водночас, вони зазвичай не відчу­вали на собі моральних знущань і приниження в такій мірі, як їх пережили "остарбайтери" в Німеччині.

В міру того, як фронт пересувався територією респуб­ліки, а потім вийшов за її межі, терміново розв'язувалась проблема комунікацій. Радянські війська дедалі більше від­далялися від основних центрів військового виробництва. Відтак, безперебійне функціонування розтягнутих на тисячі кілометрів ліній постачання було одним з основних факторів, що визначав боєздатність Червоної армії. Відновлення транс­портної інфраструктури було необхідним також для запуску української промисловості.

У першу чергу відновленню підлягало залізничне госпо­дарство. Відбудова залізниць здійснювалася силами залізнич­ників, залізничних військ і населення навколишніх населе­них пунктів. Умови відновлювальних робіт були дуже склад­ними. Багато робіт доводилося виконувати під артилерій­ським обстрілом чи бомбовими ударами ворожої авіації. Поп­ри всі труднощі, темпи відновлювальних робіт були дуже високими. Харків перші поїзди прийняв уже через три дні після звільнення. Низьководний міст через Дніпро у Києві став до ладу за два тижні. 20 листопада 1943 року у місто прибув перший поїзд.

Залізничні війська і будівельники почали споруджувати висоководні мости через Дніпро у Києві, Кременчуці і Дніп­ропетровську з початку 1944 року. У Кременчуці міст був побудований за 93 дні. У Дніпропетровську міст довжиною 1740 метрів здали в експлуатацію на 95-й день після початку робіт. До кінця 1944 року запрацювали всі 9 залізниць рес­публіки. Зростав також вантажопотік автомобільного транс­порту. У 1945 році він становив понад 35 % від рівня 1940

533 року. Одночасно з відбудовою транспортної галузі відбувалося відновлення інфраструктури зв'язку. До кінця війни на тери­торії УРСР відновили роботу чотири радіостанції, телефонні станції в обласних центрах і 61 % ліній зв'язку.

У промисловості основним пріоритетом реконструкції воєнних років було відновлення вугільної промисловості Дон­басу. 22 лютого 1943 року ДКО ухвалив спеціальну постанову "Про відновлення вугільних шахт Донбасу". ДКО зобов'язав Наркомвугілля негайно розпочати відновлення шахт і під­приємств вугільної промисловості у звільнених районах. У складі Наркомату вугільної промисловості було створено Головне управління з відновлення вугільних шахт Донбасу з тимчасовим місцеперебуванням у Ворошиловграді. Відпові­дальність за реалізацію цієї програми було покладено осо­бисто на народного комісара вугільної промисловості СРСР.

Донбас, оголошений "ударною будовою", у пріоритетно­му порядку одержував обладнання та механізми, фінансові та трудові ресурси. На шахти з евакуації поверталися шахтарі та інженерно-технічний персонал. Комсомол та профспілки організували масові кампанії із залучення робочої сили на відбудову "всесоюзної кочегарки". Всього до роботи у вугіль­ній промисловості було залучено близько 500 тис. осіб.

У результаті надзвичайних зусиль, до кінця війни було відбудовано 754 і збудовано 50 нових шахт у Донбасі. На кі­нець 1945 року там було освоєно 35 % довоєнних потужнос­тей шахт. У 1945 році Донбас виробляв вугілля більше, ніж будь-який інший вугільний басейн СРСР. Усього за 1943­1945 роки у Донецькому басейні було видобуто 64 млн т вугілля, що складало близько 18 % загальносоюзного вироб­ництва.

Слідом за відродженням паливної промисловості в УРСР відбулася реконструкція електроенергетики. На момент виз­волення в Україні збереглося лише 0,4 % довоєнних потуж­ностей електрогосподарства. Окрім великих енергогенеру-ючих станцій, серед яких уже в 1944 році були введені в дію Зуївська та Штерівська ДРЕС, відновлювались також міські та сільські електростанції малої потужності, будівництво та оснащення яких не вимагали значних коштів. Загалом, за

534

1944-1945 роки виробництво електроенергії в УРСР досягло 26,7 % довоєнного рівня.

Загальносоюзні капіталовкладення спрямовувалися та­кож на відбудову Донецько-Придніпровського економічного району. Близько 40 % капіталовкладень, освоєних загально­союзною чорною металургією у 1943-1949 роках, припало на металургію південних районів, тобто, передусім, українську. Щоправда, реконструкцію більшості металургійних гігантів розпочали лише в 1945 році, зважаючи на високу капітало­місткість цієї галузі.

Головна увага в роки війни приділялася відбудові тих підприємств, які найменше постраждали і могли бути вико­ристані в оборонних цілях. На 28 металургійний заводах Ук­раїни до кінця війни було відновлено роботу 14 доменних і 35 мартенівських печей, 38 прокатних і трубних станів. На той час довоєнні потужності з виплавки чавуну і сталі були відновлені на 23 %. Однак загальне виробництво цієї продук­ції в УРСР за 1943 рік - першу половину 1945 року склало менше 13 % чавуну і 7,5 % сталі від загальносоюзного вироб­ництва. Потужності з виробництва прокату були відновлені на 29 %, але частка українського прокату в загальносоюз­ному виробництві за той самий період не перевищила 9 %. Зважаючи на стан, в якому перебувала металургійна галузь УРСР на момент звільнення, на кращі результати навряд чи можна було сподіватися.

Відбудова паливно-металургійного комплексу УРСР може розглядатися як один з успішних прикладів застосу­вання мобілізаційного ресурсу тоталітарної економіки. Всього за 1943-1945 роки українська промисловість виробила 64 млн т вугілля, 2,2 млн т чавуну, більше 1,8 млн т сталі, 1,3 млн т прокату чорних металів і труб, 4,7 млн т залізної і марганцевої руд, 4,8 млн т коксу. Загалом, відновила свою роботу третина всіх підприємств, які працювали до війни.

Підприємства хімічної промисловості і машинобудівні заводи, більшість з яких були задіяні в радянській вій­ськовій промисловості, також почали реконструкцію в період війни. Найбільш швидкими темпами відбудовувалися заводи Наркомоборони, Наркомтанкопрому і Наркомбоєприпасів.

535

Упродовж 1944 року РНК УРСР і ЦК КП(б)У затвердили близько 20 постанов, за якими найшвидшими темпами від­будовувалися 15 українських машинобудівних заводів з виробництва боєприпасів та спорядження для забезпечення потреб Червоної армії. Загалом, згідно з офіційними даними, на 1 вересня 1945 року стали до ладу 95 (із 108) заводів машинобудівної та оборонної промисловості союзного підпо­рядкування. Почали випуск основної продукції і 80 (із 137) хімічних підприємств.

Однак у багатьох випадках на підприємствах, які ра­дянська статистика зараховувала до числа діючих, рекон­струкція не була завершена. Часто в дію вводилися лише окремі цехи чи поточні лінії, які одержували військові за­мовлення відповідно до наявної технічної бази та укомплек­тованості штатів. Зокрема, на 95 заводах машинобудівної та оборонної промисловості союзного підпорядкування, що ді­яли в Україні у вересні 1945 року, працювало тільки 35 % робітників і службовців від їх довоєнної кількості. Відомо також, що у хімічній промисловості обсяги виробництва складали лише 23 % від довоєнного рівня.

Відзначимо, що заводи, які в довоєнний час працювали в системі наркоматів військової промисловості, як правило, не міняли основного профілю виробництва. Навпаки, рекон­струкція військових заводів (на 1 березня 1945 року в Україні працювало 70 заводів, підпорядкованих наркоматам радянського ВПК) супроводжувалася технічним переозброєн­ням на базі останніх досягнень науки, впровадженням нових технологій і передового досвіду організації виробництва озброєнь. Хоча перемога антигітлерівської коаліції на той час вже майже стала доконаним фактом, а "холодна війна" ще не розпочалася, керівництво СРСР не мало жодних планів щодо радикальної демілітаризації радянської економіки.

Підприємства цивільного профілю, відбудова яких роз­горнулася наприкінці 1943 року, відразу були орієнтовані на випуск мирної продукції, їх участь у воєнному виробництві обмежувалась ремонтом бойової техніки, виготовленням най­простішого військового спорядження та боєприпасів. Почина­ючи з 1944 року, дедалі більше підприємств цивільного

536 машинобудування переходили до випуску промислового об­ладнання, безпосередньо не пов'язаного з військовим спожи­ванням. Номенклатуру такої продукції, в основному, визна­чали потреби відновлення важкої промисловості. Технічне оснащення легкої промисловості було відкладене на пово­єнний час.

Серед галузей "цивільної" промисловості найбільше ува­ги радянські керівні структури приділяли відновленню робо­ти індустрії будівельних матеріалів. Без цього неможливо було здійснити необхідні обсяги відновлювальних робіт в економіці та в житлово-комунальному секторі.

У дуже складних умовах відбулося відновлення сіль­ського господарства. Сільське населення за час війни скоро­тилося з 27,2 до 19,8 млн осіб. Значними були матеріальні збитки. У районах УРСР, окупованих Німеччиною, на мо­мент звільнення їх Радянською армією коней залишилося 30 % від довоєнної кількості, великої рогатої худоби - 43 %, кіз, овець і свиней, поголів'я яких найбільше страждало від "самозабезпечення" воюючих армій, залишилося не більше 11-26 %. Значних руйнувань зазнала технічна база сіль­ського господарства. Тракторів і комбайнів залишилося близько 40 % від їх довоєнної кількості.

За тяжку самовіддану працю колгоспники - переважно люди похилого віку, жінки і підлітки - майже не одер­жували матеріальної винагороди. Оплата "трудоднів" у кол­госпах і без того мізерна, в роки війни різко скоротилася. Як правило, на один трудодень видавалося 200-250 г зерна і 100 г картоплі (1 склянку зерна та 1-2 картоплини на день). Продовжувало діяти довоєнне законодавство про захист "соціалістичної власності".

Незважаючи на труднощі, вже у 1944 році в Україні було освоєно близько 76 % довоєнних посівних площ. У 1945 році колгоспи УРСР здали державі понад 5 млн т зерна. За того рівня агротехніки, який існував в СРСР, результати сільськогосподарського виробництва, принаймні, у землероб­стві залежали від природних факторів не менше, ніж від трудових зусиль працюючих.

537