5.7. Комуністичне підпілля в період активізації радянського руху Опору (1943-1944 рр.)

Зростання партизанського руху дозволило пожвавити діяльність комуністичного підпілля, яке після провалів 1941-1942 років фактично довелося створювати заново. За підрахунками радянських істориків, до початку звільнення України від окупації на її території діяло 10 підпільних об­комів, близько 100 підпільних окружкомів, міськкомів і рай­комів, більше 1300 організацій і груп. Переважна більшість цих груп, якщо вони дійсно існували, не мали зв'язку з "Великою землею" і майже нічим себе не виявляли.

289

З метою розширення мережі партійного підпілля, не­легальний ЦК КП(б)У формував оперативні групи по 3-5 осіб, насамперед, зі складу партійних функціонерів і радян­ських службовців, перекидав їх через лінію фронту. Ці групи пізніше стали називатися організаційними групами ЦК КП(б)У. Спочатку до складу таких груп призначалися праців­ники низової ланки партійного апарату, що викликало нарі­кання з боку УШПР. Після особистого втручання М. Хру­щова чільні партійні функціонери включно з членами підпільного ЦК КП(б)У також змушені були вирушати за лінію фронту.

Як правило, на базі організаторських груп створювалися підпільні партійні органи. Вони діяли на базі того чи іншого партизанського загону чи з'єднання, визначеного УШПР за погодженням Центрального Комітету. Після перекидання у ворожий тил організаторська група під прикриттям парти­занських формувань вирушала у визначений для неї район дислокації. Після закріплення на території зазвичай відбува­лося формування обласного підпільного партійного комітету, який намагався розбудовувати мережу низових ланок пар­тійного підпілля.

Показовою тут була діяльність організаторської групи на чолі з колишнім секретарем Рівненського обкому партії, членом нелегального ЦК В. Бегмою. 19 грудня 1942 року було ухвалене рішення про її формування. На початку січня 1943 року група була доставлена літаком на базу з'єднання С. Ковпака, а потім переправлена в розташування з'єднання О. Сабурова. 15 січня, за вказівкою ЦК КП(б)У, з цього з'єд­нання було виділено партизанський загін "За Батьківщину" (командир - І.Федоров, комісар - Л. Кизя). Під прикриттям цього загону організаторська група вирушила на Рівненщи­ну, де 17 лютого 1943 року в с. Озерськ Висоцького району був створений Рівненський підпільний обком КП(б)У на чолі з В. Бегмою - перший підпільний обком у західних областях України. У ході розгортання радянського Руху Опору, нові партизанські загони, що з'являлися в області, ставали базою для створення підпільних райкомів КП(б)У. Загалом, рішен­нями Рівненського обкому було сформовано 9 підпільних райкомів КП(б)У і 8 райкомів ЛКСМУ. До літа 1943 року в області діяло вже 165 партійних організацій і груп.

290

Більшість підпільних обкомів та райкомів КП(б)У після листопада 1942 року знаходилися в партизанських формуван­нях. Вони намагалися встановити зв'язок з діючими групами та розширити мережу партійного підпілля в місцях своєї пос­тійної і тимчасової дислокації. Однак до кінця окупації пере­важна більшість комуністів, що перебували в межах області, входили до партійних організацій партизанських загонів.

Найбільш активно робота над формуванням мережі ко­муністичного підпілля велася партизанським командирами, які були за сумісництвом керівниками підпільних партійних комітетів. Керівництво ЦК КП(б)У за приклад іншим командирам ставило В. Бегму та С. Малікова - керівників Рівненського і Житомирського підпільних обкомів. Інші партизанські ватажки не виявляли такої активності, але в регіонах своєї дислокації зазвичай намагалися підтримувати підпільні групи, одержуючи від них розвідувальну інфор­мацію. Водночас, про жодне підпорядкування районним, міським чи обласним комітетам, які діяли поза межами за­гону чи з'єднання, зазвичай не йшлося.

Паралельно з розгортанням мережі партійних комітетів на окупованій території, радянське керівництво також нама­галося активізувати відновлення централізованої мережі організацій комсомолу. Лише навесні і влітку 1943 року на окуповану територію було перекинуто 126 комсомольських функціонерів. їх зусиллями було організовано 7 обласних і 36 районних комітетів ЛКСМУ, яким були підпорядковані 141 комсомольська організація. Формування мережі комсо­мольських комітетів у цей період відбувалося у спосіб, подібний до формування партійного підпілля.

Окрім партійних органів, 4-е управління НКВС-НКДБ УРСР також продовжувало засилати в тил супротивника власні резидентури, диверсійно-розвідувальні, оперативні групи та спецзагони. Загальна чисельність загонів і груп,

підпорядкованих НКВС-НКДБ УРСР, в 1943-1945 роках

складала майже 4 тис. осіб. Саме резидентури і диверсійно-розвідувальні групи НКВС-НКДБ, а не партійні комітети і групи, в роки війни складали найбільш дієздатну частину комуністичного підпілля в Україні.

291

Загалом, до середини літа 1943 року успіхи в розвитку мережі підпільних партійних організацій на окупованій те­риторії були безсумнівними. Розширилася територія, охопле­на діяльністю партійних комітетів, зросла загальна кількість комуністів, які вели боротьбу проти окупації. Перебуваючи у складі партизанських формувань, партійні комітети мали змогу контролювати і спрямовувати розвиток партизанського руху, могли активніше впливати на населення, щоправда, переважно у місцях дислокації партизанських загонів.

Під час інспекційної поїздки до партизанських з'єднань у червні-липні 1943 року секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко узяв участь у засіданнях Житомирського, Рівненського, Во­линського, Камянець-Поділського і Вінницького обкомів. Цей перелік включає всі діючі на той час обласні партійні комітети, з якими ЦК підтримував зв'язок. Чернігівський і Сумський обкоми влітку 1943 року були розгромлені окупан­тами. Однак невдовзі і їх діяльність була відновлена.

Тоді ж, за зверненням Д. Коротченнка, зі складу парти­занських з'єднань були відряджені зв'язкові до Київської, Дніпропетровської, Миколаївської, Одеської, Кіровоградської та інших областей з надією встановити контакт з підпіль­ними групами і партизанськими загонами, які гіпотетично могли існувати в цих регіонах. Проте аж до звільнення цих областей від окупації намагання радянського керівництва встановити надійний зв'язк з підпільними групами в насе­лених пунктах поза межами зони партизанської активності було марним.

У своїй діяльності підпільні комітети і групи цих регіонів здебільшого обмежувалися пропагандою та спробами організувати акти саботажу і диверсії. Інколи присутність "більшовицьких агентів" могла викликати занепокоєння і навіть знервованість окупаційної адміністрації, але реальної загрози для влади окупантів вони не становили. Тільки без­посередньо перед приходом Червоної армії в окремих містах (Павлограді, Слов'яносербську, Горлівці) підпільники намага­лися організувати збройні повстання, однак без особливого успіху. Участь у таких виступах брали члени підпільних груп та навколишніх партизанських загонів, а також деякі співробітники німецьких допоміжних підрозділів з числа

292

місцевих жителів. Виглядало так, що і ті, й інші намагалися спокутувати перед радянською владою, що поверталася, свою діяльність, або бездіяльність у період окупації.

У своїй пропагандистській роботі підпільні групи пе­реважно намагалися виступати в ролі своєрідних ретрансля­торів повідомлень і закликів, які надходили від радянського керівництва. Приймаючи радіопередачі, одержуючи інформа­цію через зв'язкових чи за допомогою листівок та газет, які скидалися з радянських літаків, підпільники намагалися по­ширити одержані повідомлення серед населення. Основною формою поширення інформації було розповсюдження листі­вок. Лише в окремих випадках такі прокламації виготовля­лися типографським способом накладом у кількасот примір­ників. Навіть у 1941 році, щойно після відступу Червоної ар­мії, тільки 7 підпільних комітетів мали у своєму розпоря­дженні портативні типографії і ще 22 - розмножували лис­тівки на друкарських машинках чи роторах. В інших ви­падках готувалися рукописні листівки у мізерній кількості.

Основний зміст радянської пропаганди, адресованої українському населенню окупованих територій, зводився до закликів чинити опір окупантам та до намагання переконати людей в неминучості падіння окупаційного режиму і повер­ненні радянської влади. Важливим пропагандистським зав­данням для підпільних організацій на всій території України була також протидія поширенню впливів українського націо­налізму, який незмінно трактувався як колабораціоністський і зрадницький. Судячи зі змісту пропагандистських акцій підпільників Дніпропетровська чи Донбасу, це завдання в роки війни було актуальним і для Сходу України.

Учасники підпілля вчиняли також акти саботажу. Ві­домо про доволі дошкульні для німців акції на залізниці, диверсії і саботаж на підприємствах, які окупаційна влада намагалася ввести в дію, зокрема в Харкові, Дніпродзержин-ську, Маріуполі та інших містах. Водночас, твердження радянської історіографії про організовану підпільними пар­тійними комітетами масову кампанію саботажу і відмову від роботи на користь окупантів переважної більшості робітників і інженерно-технічних працівників навряд чи справедливі. Жителі радянських міст зазвичай погоджувалися на будь-

293

який заробіток, щоб врятувати свої сім'ї від голоду. Зро­зуміло, що за тих норм оплати, які практикувалися новою адміністрацією заводів і фабрик та за принизливого станов­лення працюючих, очікувати на пробудження трудового енту­зіазму не доводилося. Однак, низький рівень трудової дис­ципліни та високий рівень браку і аварійності на вироб­ництві, на які покликалися радянські вчені, спостерігалися і за попереднього режиму. На селі населення у більшості своїй також змушене було виконувати звичні ще з радянських часів повинності в збережених новою владою колгоспах. При цьому, як і до війни, основним пріоритетом залишалася робота на власних присадибних ділянках, продукцію з яких намагалися приховувати. Як і за радянської влади, селяни намагалися уникати оподаткування і докладання зайвих трудових зусиль на колгоспних полях, що, втім, навряд чи може бути поставлене у заслугу радянським підпільникам.

Комуністичне підпілля намагалося також протидіяти вивезенню робочої сили з України для роботи в галузях ні­мецької економіки. Серед форм протидії найбільш пошире­ними були: агітація з роз'ясненням реальних перспектив для остарбайтерів у Німеччині, донесення до населення повідом­лень про плановані примусові з боку окупантів мобілізації, інформація про які одержувалася від агентури, що працюва­ла в органах окупаційної адміністрації, підробка документів, які давали право на звільнення від мобілізації, видача лі­карями, що співпрацювали з комуністичним підпіллям, фік­тивних довідок. Деякі лікарі при цьому діяли без жодних зв'язків із підпіллям, з власної ініціативи допомагаючи спів­вітчизникам, яким загрожувала примусова відправка до Ні­меччини.

До пріоритетів у діяльності партійного підпілля нале­жала розвідка. Радянське керівництво орієнтувало низові партійні комітети на широке використання агентів, які мали проникати до місцевих адміністративних установ, йти на службу в поліцію, влаштовуватися на заводи, в депо, в заклади зв'язку, аеродроми, бази, склади та інші установи, що обслуговували армію чи місцеву німецьку адміністрацію. Пізніше, вже після визволення, радянські органи держ­безпеки будуть ретельно перевіряти кожен такий випадок,

294

виокремлюючи справжніх "колабораціоністів". Та нерідко траплялися випадки, коли за звинуваченнями в зраді були покарані учасники радянського Руху Опору, яким не вда­валося довести справжніх мотивів свого співробітництва з окупантами.

Ефективність самостійної розвідувальної діяльності ко­муністичного підпілля була невисокою. Через відсутність технічних засобів зв'язку вони не могли передавати розвіду­вальну інформації радянському командуванню. Тільки пар­тійні групи, що діяли у прифронтовій смузі, мали змогу більш-менш оперативно надсилати повідомлення через зв'яз­кових. В інших випадках інформація, яка доносилася зв'яз­ковими, зазвичай втрачала свою актуальність.

Основними постачальниками розвідувальної інформації для радянського командування в роки війни були розвіду­вально-організаційні групи фронтових партизанських штабів та спеціальні розвідувальні і розвідувально-диверсійні групи, які перекидалися на окуповану територію Наркоматом внут­рішніх справ і Головним розвідувальним управлінням Гене­рального штабу Червоної армії. Тільки влітку і восени 1942 року до ворожого тилу було направлено два партизанські загони і шість розвідувальних груп загальною чисельністю 300 осіб. Взимку і навесні 1943 року у тил ворога було нап­равлено ще 18 розвідувально-диверсійних груп. Деякі з них перетворилося на великі партизанські формування. Серед них були групи, очолювані Д. Медвєдєвим, А. Бринським, К. Гнєдашем, Є. Мірковським, які зажили слави найбільш успішних радянських розвідувально-диверсійних формувань за весь період війни. На відміну від партійних комітетів, такі групи були спеціально-підготовлені і забезпечені всім необ­хідним для роботи в тилу ворога. У своїй діяльності вони спиралися на допомогу діючого партійного підпілля, пере­давали командуванню розвідувальну інформацію, здобуту радянськими агентами, які працювали в різних німецьких установах.

Деякі підпільні організації створювали озброєні бойові групи. Відомо про створення таких груп в Дніпродзержин-ську, Сталіно, Горлівці, Артемівську, Макіївці. Однак зде­більшого диверсії на транспорті, збройні напади на військо­вослужбовців вермахту, допоміжних підрозділів і поліції,

295

співробітників окупаційної адміністрації здійснювали вишко­лені НКВС диверсійні групи. Найвідомішим прикладом діяльності таких груп була організація серії вбивств чільних співробітників адміністрації райхскомісаріату "Україна", здійснених радянським розвідником Н. Кузнєцовим.

Терористичні акції підпільників через застосування оку­пантами практики колективної відповідальності і заручниц-тва тягли за собою численні жертви серед мирного населення. Хоча відповідальність за ці жертви лежить на окупантах, моральна оцінка партизанських акцій залішається проб­лемою. Учасники радянського підпілля, жертвуючи життями інших людей, так само ризикували власними. В уявленнях учасників радянського Руху Опору вигнання окупантів і пе­ремога у війні були завданнями, досягнення яких варте було будь-яких жертв. Можливо, для перемоги у війні подібна рішуча затятість була єдиним способом поведінки. Водночас, реальна ефективність терористичних дій підпільників у біль­шості випадків не співвідносилася з тією ціною, яку змушені були сплатити тисячі ні в чому неповинних людей.

Загалом, за підрахунками радянських істориків, у період найвищого піднесення радянського Руху Опору напри­кінці 1943 року на території України активно діяли 15 об­ласних, 150 окружних, міських і районних комітетів партії, понад 1200 організацій і груп комуністичного підпілля. Всього, за офіційними даними, учасниками комуністичного підпілля в України в роки війни стали 100 тис. радянських громадян, переважно комуністів і комсомольців.

У сучасних істориків ці цифри викликають серйозні сумніви. Багато таких організацій існували суто номінально, деякі "з'явилися" вже після визволення. Кожен комуніст, який з тих чи інших причин залишився на окупованій тери­торії, після визволення мав довести свою особисту участь у боротьбі проти окупантів. В іншому разі практично неми­нучим було виключення його з партії, а інколи й тяжчі пока­рання. Під час чистки, яка відбувалася в звільнених облас­тях України, з партії було виключено понад половину всіх комуністів, які пережили окупацію - близько 60 тис. осіб. Зрозуміло, за таких обставин будь-яке порушення встанов­лених окупантами правил представлялося як участь у підривній діяльності.

296

Після війни перебільшення масштабів комуністичного Руху Опору набуло також важливого політичного значення. Саме у відповідь на замовлення тодішнього керівництва рес­публіки українські радянські історики, подібно до цілком довільної цифри учасників партизанського руху, вивели та­кож відповідні показники й щодо учасників підпілля. Уточ­нення цієї цифри потребує додаткових досліджень.