5.2. Становлення радянського партизанського руху (1941-1942 рр.)

Напередодні німецько-радянської війни термін "парти­занщина" в СРСР вживався виключно у негативному значенні, як синонім неорганізованості і безладу. Стрімке просування німецьких військ змусило партійно-державне керівництво СРСР змінити свої погляди на роль і значення партизанських методів боротьби в протидії агресії. Саме орга­нізаційні зусилля владних органів радянської держави віді­грали ключову роль у розгортанні комуністичного руху Опору на окупованій території.

Перші підготовчі кроки в напрямку розгортання "малої війни" були зроблені радянським керівництвом у перші ж тижні війни. Вже 29 червня 1941 року партійним органі­заціям прифронтової смуги була направлена Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б), основний зміст якої був пізніше викла-

228 дений у виступі Сталіна 3 липня 1941 року. Один з пунктів Директиви містив вимогу "у зайнятих ворогом районах ство­рювати партизанські загони й диверсійні групи для боротьби із частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської боротьби скрізь і всюди, для знищення мостів, доріг, псуван­ня телефонного й телеграфного зв'язку, підпалу складів тощо". Директива вимагала створювати "нестерпні умови для ворога і всіх його посібників, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи".

В Україні оперативна група ЦК КП(б)У, яка мала займа­тися організацією мережі партійного підпілля, формуванням партизанських загонів, добором та підготовкою кадрів для роботи за лінією фронту була створена 30 червня 1941 року. Рішення про створення такого органу було ухвалене за ре­зультатами спільної наради Політбюро ЦК КП(б)У з пра­цівниками апарату ЦК, РНК УРСР та НКВС. До складу гру­пи увійшли здебільшого співробітники ЦК КП(б)У, які зай­малися добором, обліком та переміщенням партійних кадрів. Групу очолив секретар ЦК КП(б)У М. Співак. Загальне керів­ництво організацією боротьби в тилу ворога мали здійсню­вати члени Політбюро і секретарі ЦК КП(б)У М. Бурми-стренко (друга особа в республіканській партійній органі­зації) і Д. Коротченко.

Компартійні органи діяли в тісному контакті зі струк­турами НКВС-НКДБ, які мали виконували основну технічну роботу з організації боротьби на окупованій території. Вже 5 липня 1941 року було створено Особливу групу при НКВС СРСР, завданнями якої були:

"Розробка і проведення розвідувально-диверсійних опера­цій проти Німеччини і її сателітів; організація підпілля і партизанської війни; створення нелегальних агентурних мереж на окупованій території; керівництво передачею спе­ціальних радіоіграм німецькій розвідці з метою дезінформації супротивника".

Керівником групи був призначений П. Судоплатов -відомий радянський розвідник і терорист, організатор вбивств Є. Коновальця і Л. Троцького. П.Судоплатов очолю­вав також Штаб НКВС СРСР з боротьби з парашутними

229

десантами противника. Після низки реорганізацій Особлива група була перетворена на самостійне 4-е (т. зв. партизан­ське) управління НКВС СРСР. З 14 квітня 1943 року, коли з НКВС було виділено народний комісаріат держбезпеки, 4-е управління було включено до складу НКДБ СРСР.

У прифронтових республіках та областях з цією ж ме­тою 24 серпня 1941 року були утворені 4-ті відділи НКВС-УНКВС з організації винищувальних батальйонів, партизан­ських загонів і диверсійних груп у тилу супротивника й ке­рівництву їх бойовою й оперативною діяльністю. Пізніше в УРСР і БРСР також були створені власні 4-ті управління НКВС. Згідно з наказом НКВС СРСР перед 4-ми відділами ставилися такі завдання:

"Щоденний контроль за формуванням винищувальних батальйонів, партизанських загонів і диверсійних груп, керівництво їх бойовою діяльністю; налагодження зв'язку з винищувальними батальйонами, які перейшли на положення партизанських загонів, а також з існуючими партизан­ськими загонами і диверсійними групами, які перебувають у тилу супротивника; організація агентурної і військової розвідки районів можливих дій партизанських загонів і ди­версійних груп; розвідка тилу супротивника і місць можли­вої переправи партизанських загонів; забезпечення парти­занських формувань зброєю і боєприпасами для ведення бойових дій, а також продовольством, одягом та іншим спо­рядженням".

В Україні 4-те управління очолив заступник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач. Окрім підзвітності відпо­відному управлінню союзного наркомату, 4-е управління НКВС УРСР підпорядковувалося також вищим органам влади в республіці - Раднаркому УРСР та перш за все ЦК

КП(б)У.

Незалежно від органів НКВС-НКДБ партизанські загони формували також армійські структури - спеціальні підроз­діли при політуправліннях і особливі відділи, розвідувальні відділи фронтів і армій. Перша з подібних структур була утворена 10 липня 1941 року рішенням Військової ради Пів­денного фронту, яке передбачало створення при розвідвідділі фронту позаштатного відділення з організації диверсійно-пар-

230 тизанських загонів. 27 липня 1941 року з вимогою негайно розпочати формування і закидання на зайняту противником територію дрібних диверсійно-партизанських загонів і груп звернулися до начальників штабів фронтів діючої армії Ге­неральний штаб і Головного розвідувального управління РСЧА.

Серед армійських структур найбільшу активність в орга­нізації збройної боротьби за лінією фронту намагалися вияв­ляти політоргани. Згідно з директивою Головного політич­ного управління Червоної армії від 19 серпня 1941 року для цього створювалися спеціальні 8-і відділи політуправлінь фронтів і відповідні відділення політвідділів армій з роботи серед частин Червоної армії і партизанських загонів. Дирек­тива вимагала від політпрацівників налагодити постійний зв'язок з військовими частинами, які продовжували боротьбу в оточенні, та з партизанськими загонами, керувати партій­но-політичною роботою серед населення й у партизанських загонах на окупованій території.

У практичну площину організація партизанських заго­нів перейшла на початку липня 1941 року. У зв'язку з різ­ким погіршенням ситуації на фронті, що загрожувало втра­тою Правобережної України, за дорученням ЦК КП(б)У зас­тупник наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкач і началь­ник оперативної групи НКВС генерал-майор Петров у термі­новому порядку розпочали формування партизанських полків та диверсійних груп з числа працівників органів внутрішніх справ.

Перший з відомих на сьогодні партизанських загонів був сформований НКВС і розвідвідділом Південно-Західного фронту 11-12 липня 1941 року зі співробітників НКВС. У складі загону було понад 40 бійців. Очолював його капітан Демченко. Діяльність цього загону була нетривалою. Вже у першій декаді серпня 1941 року він був розбитий німцями і розпався. Упродовж 18-24 липня 1941 року було також за­вершено формування 1-го (командир О. Чехов) і 2-го (коман­дир - В. Щедрін) партизанських полків НКВС у складі 10 батальйонів кожний (усього понад 2 тис. осіб).

Бойове завдання, одержане цими підрозділами від ко­мандування Південно-Західного фронту, вимагало дезоргані-

231

зувати тил ворога шляхом активної партизанської боротьби. Планувалося також формування ще одного - третього парти­занського полку, але воно не було завершене. Формувалися також і дрібніші партизанські загони та диверсійні групи за участю співробітників НКВС та добровольців з числа цивіль­них осіб, як правило комуністів і комсомольців.

Перші партизанські загони, які створювалися влітку-восени 1941 року, були швидше військовими підрозділами, які діяли у відриві від основних сил діючої армії. Вони одержували завдання здійснювати рейди в найближчому тилу супротивника, намагаючись внести максимальну дезорганіза­цію в управління військами. Переважно вони складалися із співробітників органів внутрішніх справ. Дещо пізніше, коли до створення партизанських формувань долучилися місцеві партійні комітети, до складу загонів, які перекидалися за лінію фронту або залишалися на окупованій території, вхо­дили насамперед представники партійного та комсомоль­ського активу. Подібний склад мали також і винищувальні батальйони, які використовувались у якості партизанських загонів, якщо місцевість, у якій вони були сформовані, пот­рапляла під контроль ворожих військ.

У липні-серпні 1941 року основним центром організації партизанського руху був Київ. Упродовж зазначеного періоду в столиці України, окрім 1-го і 2-го партизанських полків, було створено ще 11 партизанських загонів. Загальна чисель­ність цих формувань становила понад 4 тис. осіб. Ще 24 загони загальною чисельністю понад 1,5 тис. осіб було сформовано в районах Київської області. Крім того, у район Києва для участі в обороні столиці Радянської України прибували партизанські загони з Донбасу, Харкова, Полтави. Разом із загонами, що формувалися в Києві, ці загони мали діяти на Правобережжі в найближчому тилу вермахту.

Крім Київщини, робота з організації партизанських загонів і диверсійних груп велася в Чернігівській, Дніпро­петровській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській областях. У кожній області були організовані триденні курси з під­готовки партизан. Здебільшого ЦК КП(б)У орієнтував обласні комітети на формування невеликих партизанських загонів -чисельністю 5-10, максимум 25 осіб. До 1 жовтня 1941 року

232 в окупованих на той час областях УРСР було створено 738 партизанських загонів та 191 диверсійна група, у яких нараховувалось 27631 осіб. Близько 50-60 % з них станови­ли комуністи і комсомольці.

Перші бойові акції, сформованих в Україні партизан­ських загонів були здійснені наприкінці липня - у серпні 1941 року в період оборони Києва. Серед найбільших форму­вань, що діяли в цей час у полосі Південно-Західного фронту, були два партизанські полки НКВС: донбаський загін, яким командував І. Боровик, київський партизанський загін "Пе­ремога або смерть" під командуванням С. Осєчкіна. Ці загони здійснили кілька успішних сутичок із дрібними німецькими частинами, але свого основного призначення вони не вико­нали, швидко втратили боєздатність і розпадалися.

Найбільш показовим у цьому плані були полки НКВС. Вони розпочали бойову діяльність наприкінці липня 1941 року. 1-й партизанський полк діяв на Житомирщині, 2-й -на Київщині, в районі Корсунь-Шевченківського. Слабка під­готовка командного складу, відсутність засобів радіозв'язку (полкові радіостанції дуже швидко вийшли з ладу) не давали змоги здійснювати оперативне керівництво громіздкою струк­турою полку. Проте найголовнішою проблемою було те, що партизанам довелося діяти в незнайомій місцевості і без під­тримки, часто і з протидією, місцевого населення. Зрештою голод і хвороби підточували боєздатність цих формувань швидше, ніж бойові втрати та нестача озброєння. Переважна більшість загонів, задіяних в операції з оборони Києва, або загинули в "київському котлі", або відійшли до лісових ма­сивів Білорусії та Росії. Рештки розгромлених у районах Олевська та Черкас полків НКВС були остаточно знищені у грудні 1941 року.

Наприкінці серпня - на початку вересня 1941 року, відповідно до просування німецьких військ на схід, до бо­ротьби партизанськими методами мали переходити винищу­вальні батальйони Придніпров'я та Півдня України. Усього в 10 східних та центральних областях УРСР станом на 15 серп­ня 1941 року на базі винищувальних батальйонів було сформовано 66 партизанських загонів та 800 груп для допо­моги партизанам чисельністю 14390 осіб.

233

У своїй переважній більшості ці формування виявилися небоєздатними. Наприклад, з 9 загонів чисельністю 900 осіб, які Дніпропетровський обком залишив на правому березі Дніпра, жоден не закріпився у відведеному йому районі. На лівому березі після відступу Червоної армії активність вияв­ляв лише загін Нікопольського району під командуванням Ф. Рижикова. В інших областях ситуація з організацією пар­тизанських формувань виявилася аналогічною.

Розгублена і деморалізована радянська партійна і дер­жавна бюрократія, з числа представників якої переважно формувалися партизанські загони в перші місяці війни, не лише виявилася неспроможною "очолити всенародну бороть­бу" на окупованій території, як того вимагало вище радян­ське керівництво, й у масі своїй відмовлялася брати в ній участь. Формально партизанські загони формувалися на доб­ровільній основі. Однак кожен з тих, кого залишали на оку­пованій території для участі в партизанській війні, розумів, що відмова буде сприйнята керівництвом як дезертирство.

Після переходу лінії фронту партизанські загони, як правило, розпадалися. Нерідко командири партизанських загонів і місцеві партійні керівники дезертирували першими. Частина з їх учасників поверталися до радянського тилу, інша частина розходилася по домівках. Деякі партизани зда­валися в полон. Лише одиниці з тих сотень партизанських загонів, які згідно з радянською звітністю числилися ство­реними, змогли розпочати бойову діяльність. Усього станом на 1 березня 1942 року різними радянськими установами було організовано і залишено на окупованій території або перекинуто через лінію фронту близько 2,5 тис. партизан­ських загонів і диверсійних груп загальною чисельністю по­над 30 тис. осіб. При цьому відомості про діяльність надійшли лише від 141 загону і групи.

У вересні-грудні 1941 року основними осередками пар­тизанської активності були лісисті північні райони Черні­гівської, Сумської, Київської та Житомирської областей, лісовий масив південно-західніше Черкас, болотиста місце­вість у пониззі Дніпра поблизу Нікополя, невеликі лісові масиви Полтавщини. Окремі партизанські формування діяли також у найближчому тилу німецьких військ. До партизан-

234

ських загонів у цей час приєднувалися переважно радянські військовослужбовці, які не змогли вирватися з оточення, а також представники місцевого "партійно-господарського активу". Як відзначив історик В. Кучер, для більшості з них участь у партизанському русі була швидше виявом боротьби за самозбереження, ніж цілеспрямованою боротьбою проти окупантів.

Більшість з цих осередків опору були без особливих зусиль придушені окупаційними військами вже до кінця 1941 року. Решта, за рідкісними виключеннями, або розпа­лися, або були знищені, або вийшли з території України до лісових масивів Білорусі і Росії. Загалом зима 1941-1942 років стала важким випробуванням для решток загонів, залишених на окупованій території. Практично повністю припинили існування загони, які дислокувалися в степових районах України. Серед небагатьох прикладів успішних бойо­вих акцій радянських партизанських загонів взимку 1941­1942 років - діяльність партизанського загону І. Копьонкіна на Полтавщині, а також перші бойові акції найвідоміших у майбутньому партизанських формувань України - Путив­льського партизанського загону під командуванням С. Ков­пака та Чернігівського обласного партизанського загону під командуванням О. Федорова і М. Попудренка. Деяку актив­ність виявляли також партизанські формування у найближ­чому тилу вермахту. Вони діяли як диверсійні групи - пере­ходили лінію фронту, вчиняли напади на дрібні німецькі під­розділи, штаби, здобували розвіддані і поверталися до роз­ташування радянських військ.

Певне пожвавлення партизанського руху відбулося на­весні 1942 року. Зведення Південного і Південно-Західного фронтів повідомляли про активізацію діяльності партизан­ських загонів, які наносили "більш відчутні удари німецьким військам". На територію України у квітні-травні 1942 року розповсюдили свою діяльність партизанські загони, які дислокувалися в Брянських лісах. Серед них були і загони, що відійшли з України - С. Ковпака (750 осіб), О. Сабурова (200 осіб), І. Боровика (110 осіб), С. Гнибіди (250 осіб), Л. Іванова (450 осіб).

235

У цей час були також сформовані перші партизанські з'єднання - групи партизанських загонів, об'єднані під єди­ним керівництвом. Першим з них стало партизанське з'єд­нання на чолі з О. Сабуровим. Його організаційне оформлен­ня відбулося 30 травня 1942 року. Пізніше, 28 липня 1942 року, у районі Рейментарівських лісів на Чернігівщині було створене з'єднання під командуванням О. Федорова. 22 серп­ня 1942 року на базі Путивльського об'єднаного загону офор­милося партизанське з'єднання Сумської області на чолі з С. Ковпаком. Практика формування партизанських з'єднань дозволяла значно підняти боєздатність партизанських форму­вань і розширити коло доступних для виконання бойових завдань.

Окрім північних районів Лівобережжя, які були на той час основними центрами партизанської активності, діяль­ність окремих партизанських загонів навесні-влітку 1942 року фіксувалася також на Полтавщині, в дніпровських плавнях у районі Нікополя та в лісових масивах на півдні Київщини. За німецькими даними, із січня по червень 1942 року на всій території України на схід від Дніпра було від­мічено 258 диверсійних актів радянських партизанів і 107 проведених ними боїв з підрозділами окупаційних військ. Деякі з цих акцій були доволі дошкульними для окупаційної влади. Очевидно, однак, що за своїми масштабами "мала вій­на" у тилу німецьких військ на той час ще не стала вагомим чинником військового протистояння на Східному фронті.

Загальну чисельність партизанських формувань України в цей період точно визначити складно. За даними НКВС СРСР на 1 травня 1942 року, в Україні діяло 37 партизансь­ких загонів з 1918 учасниками. Існували також партизанські загони, які не мали зв'язку з радянським командуванням. Однак здебільшого подібні формування не виявляли особли­вої активності, намагаючись не зайве наражати на небезпеку ні себе, ні свої сім'ї. Окрім засідок на поодиноких німецьких вояків та дрібних диверсій, такі загони нічим себе більше не проявили. Для багатьох їх учасників перебування у парти­занах стало лише можливістю у відносній безпеці і ситості перебути окупацію.

236

Саме про такі формування повідомлялося у звіті ЦК КП(б)У "Про стан партизанського руху в Україні за період з 1 жовтня 1942 року до 1 квітня 1943 р.". У цьому документі, зокрема, йшлося про те, що при звільненні території України від німецьких окупантів виявлено значну кількість дрібних партизанських загонів і груп у 15-35 осіб (майже у кожному районі), які розвивали свою активну діяльність, головним чи­ном, при наближенні фронтів і в момент заняття населених пунктів Червоною армією. Зв'язок ці загони мали тільки з партизанськими групами найближчих районів.

Важкі наслідки для розвитку радянського руху Опору в Україні мали поразки Червоної армії під час весняно-літньої кампанії 1942 року. Поразка і оточення радянських військ під Харковом спричинилися до різкого спаду партизанської активності в Україні. Багато загонів, які діяли в прифронто­вій смузі, потрапили в оточення разом з частинами Червоної армії. Серед них був і загін одного з найбільш здібних пар­тизанських командирів І. Копьонкіна, який потрапив у полон і був закатований німцями. Інші загони або вийшли за лінію фронту, або розпалися. Вихід фронту за межі України не дозволяв ні перекидати нові загони, ні організувати поста­чання існуючих. Дуже важкими були психологічні наслідки розгромних поразок Червоної армії. Події на фронті породжу­вали зневіру навіть серед активних прибічників радянської влади, позбавляючи їх стимулів до продовження боротьби.

Станом на 26 червня 1942 року радянське команду­вання мало радіозв'язок лише з 22 загонами (3310 бійців), які діяли у північних районах Лівобережної України. Фак­тично до кінця 1942 року партизанський рух як явище існував лише у двох областях тодішньої УРСР: Сумській і Чернігівській, у північно-східній частині республіки. Відо­мий партизанський командир М. Наумов згадував:

"Бої тоді точилися під Сталінградом. В партизани ніхто не йшов... Коли за місяць прийде до загону одна лю­дина з оточення - це вже добре. Доводилося застосовувати примусову мобілізацію у партизани, загрожувати в разі від­мови розстрілом".

237

У цілому перші спроби налагодити партизанську бороть­бу в тилу ворога зазнали невдачі. В повоєнний час, в руслі сформульованих радянською державною пропагандою пояс­нень причини військової катастрофи, якої зазнала Червона армія на початку війни з Німеччиною, радянськими спец­службами були висунуті також і відповідні пояснення при­чини провалу радянського руху Опору в перші місяці війни. Ці пояснення впливають на дослідників і сьогодні. Йшлося насамперед про знищення внаслідок сталінських репресій спеціально підготовлених до ведення партизанської війни кадрів, ліквідацію партизанських баз тощо.

З огляду сьогоднішніх знань щодо справжніх причин низької боєздатності радянських військ, очевидно існує пот­реба у спеціальному дослідженні масштабів репресій проти "партизанських кадрів" та їхнього впливу на дієздатність радянських спецслужб. З таких позицій важко також пояс­нити, чому Червона армія, кадрове і технічне забезпечення якої перебували в центрі уваги радянського керівництва заз­нала поразок, а партизанський рух, коли б не недалеко­глядне нехтування підготовкою до партизанської війни з боку Сталіна, мав бути успішним.

Причини кризового стану радянського руху Опору на окупованій території, як і причини поразок Червоної армії, слід шукати швидше в царині масової психології і політич­них настроїв. Вирішальним чинником, який визначив провал комуністичного руху Опору в Україні на початковому етапі війни стала політична позиція більшості населення. У перші місяці війни в Україні занадто мало знайшлося людей, го­тових свідомо ризикувати своїм життям, захищаючи над­звичайно непопулярний комуністичний режим. Більшість українського населення або займала вичікувальну позицію, або демонструвала неприкриту ворожість до радянського ре­жиму. Як повідомлялося в одному з німецьких донесень від 22 серпня 1941 року:

"Закинуті десантом російські (тобто радянські, - авт.^ партизани не мають жодного впливу на населення. Скрізь, де вони з'являються, українці їх схоплюють і передають німцям".

Аналогічні настрої фіксувалися німецькою адміністра­цією й у 1942 році:

238

"Генеральний округ "Миколаїв", оперативне зведення за травень 1942 р.

А) Сільське населення. Можна вважати, що спокій і по­рядок забезпечені. Аграрна реформа, про яку було оголошено на початку квітня, була сприйнята добре(...) Злочинні елементи з Москви - чи то агенти, чи то бандити - майже зовсім не знаходять підтримки у місцевого населення. Воно бачить у поверненні совєтів свій кінець. Випадки, які мали місце у Феодосії, де були вбиті сотні українців за те, що вони працювали на німців, ще не стерлися з пам'яті. Прав­да, трудові елементи ще сьогодні займають вичікувальну позицію. Однак, не тому, що вони проти нас, а тільки тому, що вони бояться, що в один прекрасний день повернуться сталінські загони і почнуть жорстоко мстити(.).

Б) Міське населення. Настрої і позиція міського насе­лення, головним чином, задовільні. Воно мириться із відносно бідним харчуванням та іншими обмеженнями. Часто можна почути слова: "Ми краще ще два роки проживемо впроголодь, ніж зовсім умремо з голоду після повернення комуністів". У містах також практично не видно комуністичних прагнень і підбурюючої діяльності(.)".

Згадуючи про події початкового періоду війни, навіть секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко пізніше змушений був визнати, що:

"абсолютна більшість цивільного населення України не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалася різними засобами прилаштуватися до окупаційного ре­жиму".

Несприятливими для розгортання партизанської війни були також природні умови на більшій частині території Ук­раїни. Професійно діяли німецькі контррозвідувальні органи, яким досить легко вдавалося зупиняти будь-які спроби ра­дянського керівництва розвивати партизанський рух в тилу німецьких військ, використовуючи при цьому розгалужену агентурну мережу і спираючись або на активне сприяння, або на демонстративну байдужість більшості місцевого насе­лення.

239