60. Правові питання націоналізації

Націоналізація — це захід, що вживається державою, у контексті яко-го майно, що перебуває у приватній власності, передається у власність держави, тобто одержавлюється. Термін “націоналізація” є антонімом терміна “приватизація”. Право держави на націоналізацію приватної власності, в тому числі тієї, що належить іноземцям, визнається міжнародним правом і є преро-гативою суверенної держави. Хартія економічних прав і обов’язків дер-жав, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р., передбачила, що кожна держава має право націоналізувати іноземну власність. Держава, яка здійснює націоналізацію, має сплатити компенсацію відповідним приватним власникам. Спори про компенсації регулюються згідно з внутрішнім правом відповідної держави. Націоналізація не вважається покаранням. Націоналізація тлумачить-ся як упевненість держави у тому, що зміна власності з приватної на пуб-лічну відповідає кардинальним інтересам суспільства загалом. Міжнародне право засуджує грабіжницьку націоналізацію, але до-пускає таку, що супроводжується швидкою, адекватною й ефективною компенсацією.

Право власності на майно може переходити від однієї особи до іншої внаслідок ухвалення спеціальних державних актів про наці-оналізацію або приватизацію майна. Будь-яка державна власність

виникає двома шляхами: або шляхом створення нових державних об’єктів, або шляхом націоналізації.

Націоналізація – це вилучення майна, що перебуває в приватній власності, і передавання його у власність держави. Внаслідок чого у власність держави переходять не окремі об'єкти, а цілі галузі еконо-

міки. Націоналізацію слід відрізняти від експропріації як міри щодо передачвання у власність держави окремих об’єктів у випадках не-відкладної потреби, і від конфіскації як заходу покарання індивіду-ального порядку.

Націоналізація – одна з форм здійснення державного сувере-нітету, оскільки саме держава через свій суверенітет має виняткове право на визначення характеру і змісту права власності, встановлен-ня порядку його придбання, переходу або втрати. На підтвердження цього у 1974 році в Декларації про встановлення нового економічно-го порядку Генеральна Асамблея ООН наголосила, що для охорони своїх ресурсів «кожна держава має право здійснювати ефективний контроль над ними… включаючи право націоналізації або передачі володіння своїм громадянам, причому це право є виразом повного невід’ємного суверенітету цієї держави. Жодна держава не може зазнавати політичного, економічного, або будь-якого іншого виду примушення з метою перешкодити вільному і повному здійсненню цього невід'ємного права».

Характер націоналізації залежить від того, ким і в яких цілях вона проводиться. У 1917–1920 рр. була проведена націоналізація землі, бан-ків, промислових і торгових підприємств радянською владою. Проводи-

лася націоналізація також у ряді країн Східної Європи та в Азії. Але ці заходи проходили по-різному: була націоналізована або власність іно-земців або власність приватного капіталу. У багатьох країнах закони про

націоналізацію були прийняті після Другої світової війни. У 1981 році у Франції були націоналізовані 5 банків і промислових груп.Таким чином, врегулювання питань націоналізації є винятко-вою компетенцією держави. На підтвердження цього можна навести приклад події, яка мала місце у 1951 році, коли Міжнародний Суд ООН визнав себе некомпетентним розглядати скаргу уряду Вели-кобританії у зв'язку з націоналізацією Іраном ірано-британської на-фтової компанії на тій підставі, що здійснення націоналізації регу-люється внутрішнім законодавством кожної держави.

Питання про можливість виплати, форми і розмір компенсації, що надається державою іноземцям за націоналізовану власність, також належить до її виняткової компетенції. Жоден міжнародний орган, за відсутності спеціальної угоди про зворотне, не може дик-тувати країні свої умови або правила щодо вказаних питань.

Конкретні умови, порядок і терміни проведення націоналізації в будь-якій державі визначаються її внутрішнім за-конодавством. Проте власність, стосовно якої країною здійснюється націоналізація, може знаходитися не тільки на її території, але й за її межами (майно філіалів або представництв, створених юридичними особами – резидентами в іноземних державах, зарубіжні банківські внески і т. ін.). У зв’язку з цим особливу актуальність набуває про-блема екстериторіальної дії законів про націоналізацію. В сучасний період досить широке розповсюдження і в доктрині, і в законодавстві,

і в правозастосовчий практиці отримала точка зору про те, що зако-ни про націоналізацію мають екстериторіальну дію. Це означає, що держава, яка здійснила націоналізацію, має бути визнана за її межами власником як майна, що знаходилося у момент її проведення в межах її території, так і майна, що розташовувалося в цей час за її межами.

Визнання екстериторіальної дії законів про націоналізацію в переважній більшості держав відбувається сьогодні через вико-ристання колізійної прив’язки lex rei sitae, яка, як вже зазначалося

вище, є базовою при визначенні моментів виникнення і переходу права власності на майно. Тому, у разі виникнення відповідних спо-рів суди зобов’язані, за загальним правилом, керуватися законодав-ством тієї держави, де була проведена націоналізація.

Доля зарубіжного майна націоналізованих підприємств може визначатися лише законом тієї країни, до якої це підприємство на-лежало у момент націоналізації.

Таким чином, можна виділити загальні риси, характерні для націоналізації:

• усякий акт націоналізації – це акт державної влади;

• націоналізація – це соціально-економічна міра, а не покарання окремих осіб;

• націоналізація може здійснюватися стосовно власності незалежно від того, кому вона належить;

• кожна держава визначає чи повинна виплачуватися компенсація, і, якщо повинна, то в якому

розмірі.