- •Поняття мпп
- •4.Поняття і види іноземного елементу
- •5. Колізія права в мПрП
- •8. Система мпп
- •9,10. Наука мпп та основні етапи розвитку доктрини
- •11. Поняття та види джерел
- •12. Подвійність джерел мпп. Співвідношення міжн.Договору та внутрішньодержавного закону.
- •13.Міжнародний договір
- •14. Органи уніфікації мПрП
- •15. Внутрішнє законодавство як джерело мпп
- •16. Кодифікація норм
- •17.Законодавство про мпп інших країн
- •18. Звичай
- •19. Судова практика
- •20.Поняття та структура колізійних норм
- •21.Види колізійних норм
- •22. Загальна хар-ка основних формул прикріплення в мпп
- •23. Особистий закон фізичної особи (lex personalis).
- •24. Особистий закон юридичної особи (lex societatis).
- •25. Закон місця знаходження речі (lex rei sitae).
- •26. Закон місця вчинення акту (lex loci actus).
- •27. Закон країни продавця (lex venditoris).
- •28.Закон місця виконання зобов’язання (“lex solutionіs”).
- •29.Принцип автономії волі
- •30. Закон місця укладення шлюбу (Lex loci celebrationis).
- •31.Закон місця вчинення шкоди (lex loci delicti commissi).
- •32. Закон суду (lex fori).
- •33. Закон прапору (lex flagi).
- •34.Закон валюти боргу (Lex moneta)
- •35. Застосування колізійних норм
- •36. Проблеми кваліфікації та методи її вирішення
- •37. Зворотне відсилання та відсилання до права третьої держави
- •38. Встановлення змісту іноземного права
- •39. Обхід закону
- •40. Застереження про публічний порядок
- •41.Застосування імперативних норм
- •42. Правовий режим та його види
- •43. Взаємність та її види.
- •44.Реторсії
- •45. Загальна характеристика суб’єктів
- •46. Правове положення іноземців
- •47. Цивільна, трудова, шлюбно-сімейна правоздатність і дієздатність іноземців в Україні та інших країнах
- •48. Визнання особи померлої та безвісно відсутньої
- •49. Поняття особистого статуту та національності юо
- •51.Правове положення іноземних юо в Україні
- •52.Підприємства і іноземними інвестиціями
- •54. Правове положення українських юо за кордоном
- •55.Міжнародні юо
- •56. Держава як суб’єкт відносин
- •57. Імунітет держави та його види
- •58. Особливості правовідносин за участі з державою
- •59. Колізійні питання права власності
- •60. Правові питання націоналізації
- •61. Правове регулювання іноземних інвестицій
- •64. Гарантії захисту іноземних інвестицій
- •65.Поняття, особливості, види зовнішньоекономічних угод
- •66. Колізійні питання
- •67. Форма зед
- •68. Укладення зед
- •70. Правове регулювання міжнародної купівлі-продажу
- •70. Віденська конвенція 1980 року.
- •71. Зміст, укладення міжнародного договору кп, відповідальність
- •72. Принципи міжнародних комерційних договорів
- •73. Інкотермс
- •74. Договір підряду
- •75. Договір перевезення
- •76. Види міжнародних перевезень
- •77. Джерела правового регулювання міжнародних перевезень.
- •79. Особливості відповідальності перевізників
- •80.Товаророзпорядчі документи
- •81. Міжнародні транспортні організації.
- •82. Поняття і види міжнародних розрахунків
- •84. Уніфіковані правила для інкасо
- •85.Уніфіковані правила по документарному акредитиву
- •87, 88. Женевські конвенції про векселі і чеки.
- •89. Міжнародні неторговельні розрахунки
- •90. Колізійні питання позадоговірних зобов’язань
- •91. Регулювання позадоговірних зобов’язань міжнародними угодами
- •92. Регулювання позадоговірних зобов’язань залежно від правових систем
- •96. Права іноземних авторів в Україні
- •96. Міжнародні конвенції з авторського права
- •97. Промислова власність
- •98. Паризька конвенція
- •99. Договір про патентну кооперацію
- •100. Міжнародні акти
- •101. Євразійська патентна конвенція, її мета і завдання.
- •102. Регіональні угоди в галузі промислової власності
- •103. Спадкові відносини
- •104. Шлюбно-сімейні відносини
- •105. Трудові відносини
- •106.Поняття та значення міжнародного цивільного процесу
- •107. Визначення міжнародної підсудності
- •108. Цп права іноземців
- •109. Правове становище держави
- •110. Виконання судових доручень
- •111. Визнання і виконання рішень.
- •112.Мкас
- •113. Мкас при тпп.
- •115. Розгляд господарських спорів між суб’єктами снд
- •116. Виконання іноземних арбітражних рішень.
100. Міжнародні акти
Паризька конвенція про охорону промислової власності, прийнята на Дипломатичній конференції в Парижі у 1883 році і доповнена Мадридським протоколом у 1981 році. Конвенція неодноразово переглядалася (Брюссель, 1900 p.; Вашингтон, 1911 p.; Гаага, 1925 р.; Лондон, 1934 p.; Лісабон, 1958 p.; Стокгольм, 1967 і 1979рр.).
Спочатку Паризьку конвенцію підписали 11 країн: Бельгія, Бразилія, Гватемала, Іспанія, Італія, Нідерланди, Португалія, Сальвадор, Сербія, Франція і Швейцарія. Вже після того, як Конвенція набрала чинності з 1 липня 1884 року, до неї приєдналися Великобританія, Туніс та Еквадор. Кількість країн-учасниць Конвенції постійно зростала і на травень 1998 року становила 147 країн.
Україна є учасницею Паризької конвенції з грудня 1991 року.
Головна мета Паризької конвенції — утворення Союзу з охорони промислової власності (Паризький союз) і встановлення єдиних для країн-учасниць правил надання правової охорони таким об'єктам промислової власності, як винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки і знаки обслуговування, фірмові найменування і вказівки про походження або найменування місця походження товарів, а також запобігання недобросовісній конкуренції.
Конвенція спрямована на максимальне спрощення процедури надання міжнародної правової охорони об'єктам промислової власності за заявками, поданими в країнах-учасницях.
Встановлені Паризькою конвенцією правила і норми забезпечення правової охорони промислової власності можна умовно поділити на чотири категорії:
Норми міжнародного публічного права, які регламентують права і обов'язки країн-учасниць, формують органи Паризького союзу, визначають їх функції і повноваження, а також норми адміністративного характеру. До цієї категорії належать, зокрема, положення, що зобов'язують кожну з країн-учасниць створювати національні служби охорони промислової власності і здійснювати публікацію необхідних матеріалів у цій сфері. Визначено порядок ратифікації Конвенції або приєднання до неї держав-членів Паризького союзу і держав, які не є членами цього Союзу. Передбачено можливість укладення спеціальних угод між країнами-членами Союзу, якщо ці угоди не суперечать положенням Конвенції. Встановлено порядок вирішення спорів між країнами-учасницями.
Положення, що ставлять за обов'язок країнам-учасницям або що дозволяють їм приймати національні закони з питань охорони промислової власності, зокрема регламентувати терміни, які стосуються права пріоритету, а також положення про обов'язки країн-учасниць відносно боротьби з недобросовісною конкуренцією. Визначено загальний принцип, згідно з яким кожна з країн-учасниць зобов'язана відповідно до своєї конституції здійснювати заходи щодо застосування положень Конвенції.
Положення, що стосуються матеріального права, пов'язаного з правами і обов'язками приватних осіб тією мірою, якою ці правила вимагають застосування до них національного законодавства. Саме до цієї категорії належить одне з основних положень Конвенції, яке встановлює, що громадяни будь-якої країни-учасниці в питаннях охорони промислової власності користуються в інших країнах-учас-ницях такими ж перевагами, які закони цих країн надають або надаватимуть в майбутньому власним громадянам.
Положення, що стосуються прав та обов'язків приватних осіб, у тому числі положення, які не містять посилання на національне законодавство країн-учасниць, а самі безпосередньо регулюють конкретну ситуацію. Йдеться про співвідношення загальних правил, встановлених Паризькою конвенцією, і відповідних норм національного законодавства в різних країнах-учасницях. Таким чином, дію положень Конвенції обмежено, і вона надає країнам-учасницям широку свободу прийняття законодавчих актів з питань промислової власності з урахуванням їх національних особливостей.
Головні положення Конвенції охоплюють три категорії: національний режим, право пріоритету, загальні правила.
Конвенція є відкритою для всіх держав. Ратифікаційні грамоти або акти про приєднання повинні бути передані депозитарію, яким є Генеральний директор ВОІВ.
У Паризькій конвенції підкреслено, що держави-учасниці можуть укладати між собою окремі спеціальні угоди з конкретних аспектів охорони промислової власності. Такі угоди не повинні суперечити положенням Конвенції.
Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків підписана в 1891 році і доповнена Мадридським протоколом у 1989 році. Угода неодноразово переглядалася (Брюссель, 1900 р.; Вашингтон, 1911 p.; Гаага, 1925 p.; Ніцца, 1957 p.; Стокгольм, 1967 і 1979 pp.).
Станом на травень 1998 року учасницями угоди є 56 країн, в тому числі з грудня 1991 року Україна.
Угодою передбачена міжнародна реєстрація знаків для товарів і послуг Міжнародним бюро ВОІВ. Реєстрації, здійснювані відповідно до Угоди, є міжнародними, оскільки кожна реєстрація набирає чинності одночасно в кількох країнах і в принципі може мати чинність в усіх країнах-учасницях.
Міжнародна реєстрація знаків для товарів і послуг надає ряд переваг власнику знака. Після реєстрації знака в державі-учасниці, що є країною походження (або в регіональному відомстві країн Бенілюксу), власнику треба подавати тільки одну заявку на одній мові (французькій), а також сплатити збір до одного органу — Міжнародного бюро, замість того, щоб подавати окремі заявки до національних патентних відомств держав-учасниць на різних мовах і платити митний збір кожному відомству. Такі ж переваги діють у разі необхідності продовження реєстрації (кожні 20 років) або внесення до неї змін.
Міжнародна реєстрація вигідна також національним патентним відомствам, оскільки вона скорочує обсяг роботи (наприклад, відпадає необхідність публікації знаків). Для спрощення роботи користувачів Міжнародне бюро публікує спеціальні правила міжнародної реєстрації знаків.
За станом на 1998 рік Україна не приєдналася до цього Протоколу.
Мадридська угода про недопущення неправдивих або таких, які вводять в оману, вказівок походження товарів. Підписана у 1891 році і кілька разів переглядалася (Вашингтон, 1911 p.; Гаага, 1925 p.; Лондон, 1934 p.; Лісабон, 1958 p.; Стокгольм, 1967 p.). Станом на травень 1998 року учасницями Угоди є 31 країна.
Відповідно до цієї Угоди на всі товари, які містять неправдиву або таку, яка вводить в оману, вказівку походження, товару, що прямо або непрямо вказує на одну з держав-учасниць або на місце в такій державі, накладається арешт під час ввезення, або таке ввезення забороняється чи застосовуються інші заходи і санкції щодо такого ввезення.
Угодою не передбачене створення власного Союзу або бюджету. Україна не є членом зазначеної Угоди.
Найробський договір про охорону олімпійського символу підписа ний у 1981 році. Станом на травень 1998 року учасницями Договору є 38 країн. Усі держави-учасниці Договору зобов'язані захищати олімпійський символ (п'ять переплетених кілець) від використання з комерційною метою (в рекламних оголошеннях, як знак, на товарах тощо) без дозволу Міжнародного олімпійського комітету. Договором передбачено, що у випадку, коли Міжнародному комітету сплачується ліцензійний митний збір за дозвіл на використання олімпійського символу з комерційною метою, частина прибутків повинна використовуватися на користь зацікавлених національних олімпійських комітетів.
Договір про патентну кооперацію (Договір РСТ) підписаний в 1970 році у Вашингтоні. Договір переглядався в 1979 і 1984 роках. Станом на травень 1998 року учасницями Договору є 96 країн.
Договір дав змогу подавати клопотання про патентну охорону винаходу одночасно в кожній з кількох країн шляхом подання міжнародної патентної заявки. Така заявка може бути подана громадянином будь-якої держави-учасниці або особою, що проживає в такій державі. Заявка може бути подана до національного патентного відомства держави, громадянином або жителем якої є заявник, або до Міжнародного бюро ВОІВ. Якщо заявник є громадянином або жителем держави, яка є учасницею регіональної міжнародної організації з охорони промислової власності (Європейської патентної організації, Євразійської патентної організації, Африканської організації інтелектуальної власності), міжнародна заявка на винахід може бути подана до патентного відомства відповідної регіональної організації. Договір детально регламентує вимоги до оформлення міжнародної заявки.
Подана міжнародна заявка стає об'єктом «міжнародного пошуку» , який може здійснюватися одним з національних патентних відомств (Австралії, Австрії, Іспанії, Китаю, Російської Федерації, СІЛА, Японії), яким надано статус міжнародного пошукового органу, а також Європейським патентним відомством. Результатом такого пошуку є підготовка «звіту про міжнародний пошук», тобто переліку посилань на опубліковані патентні документи, які можуть впливати на патентоспроможність винаходу за міжнародною заявкою.
Договір про закони про товарні знаки (Договір TLT) підписаний у 1994 році в Женеві і набрав чинності з 1 вересня 1996 року.
Станом на травень 1998 року учасниками Договору є 18 держав. Головна мета Договору зробити національні і регіональні системи реєстрації товарних знаків зручнішими для користувачів. Це здійснюється шляхом спрощення і гармонізації процедур, що забезпечує надійність охорони знаків.
Більшість положень Договору пов'язані з процедурою, яку повинно здійснювати національне патентне відомство. Процедура поділена на три фази: заявка на реєстрацію, зміни після реєстрації, а також продовження реєстрації. Договір не передбачає створення Союзу, керівного органу і формування бюджету.
Після ратифікації Договору Верховною Радою України з серпня 1996 року наша держава стала однією з п'яти перших країн, на території яких набрав чинності цей важливий Договір.
Будапештський договір про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури був підписаний у 1977 році і переглянутий у 1980 році. Станом на травень 1998 року учасницями Договору є 43 держави. Україна стала членом Договору з липня 1997 року.
Однією з головних умов видачі патенту є розголошення суті винаходу, як правило, за допомогою його опису. Якщо винахід пов'язаний з мікроорганізмом або його використанням, розкриття суті винаходу за допомогою письмового опису неможливе, оскільки воно здійснюється лише шляхом депонування зразка мікроорганізму і спеціалізованій установі, недоступній для суспільного ознайомлення
Договір передбачає, що одне депонування в будь-якому міжнародному органі з депонування є достатнім для патентної процедури в національних патентних відомствах держав-учасниць Договору або в регіональних міжнародних патентних відомствах за умови, що регіональне патентне відомство визнає дію Договору.
Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків підписана в 1925 році і неодноразово переглядалася (Лондон, 1934 p.; Гаага, 1960 p.). Угода була доповнена Додатковими актами (Монако, 1961 p.; Стокгольм, 1967 p.), а також Протоколом, підписаним у Женеві у 1975 році.
У 1979 році в текст Додаткового акта були внесені зміни. Станом на травень 1998 року учасницями Угоди було 29 країн.
Системою, що застосовується відповідно до прийнятих в 1960 і в 1967 роках актів, передбачено, що міжнародне депонування промислового зразка може бути здійснене або безпосередньо в Міжнародному бюро ВОІВ, або через посередництво національного патентного відомства держави-учасниці, що є країною походження промислового зразка, якщо це передбачено законодавством цієї держави.
З кожного міжнародного депонування ВОІВ публікує в періодичному бюлетені репродукцію депонованого зразка. З метою полегшення роботи користувачів Міжнародне бюро ВОІВ видає спеціальні Настанови з міжнародного депонування промислових зразків.
У рамках Гаазької угоди створено Союз, керівним органом якого з 1970 року є Асамблея. Всі держави-учасниці Союзу, що приєдналися до Додаткового акта (доповнення до Стокгольмського акта), є членами Асамблеї.
Україна не є членом Гаазького Союзу.
Лісабонська угода про охорону найменувань місць походження та їх міжнародну реєстрацію підписана у 1958 році. Текст угоди переглядався в Стокгольмі у 1967 і 1979 роках. Станом на травень 1998 року учасницями Угоди було 18 країн.
Угода переслідує мету забезпечення охорони найменувань місць походження, тобто «географічної назви країни, району або місцевості, що використовується для позначення виробу, що надходить з даної країни, району або місцевості, якість і особливості якого виключно або головним чином пов'язані з географічним середовищем, включаючи природні й людські чинники». Такі найменування реєструються Міжнародним бюро ВОІВ за заявкою компетентного органу держави-учасниці. Міжнародне бюро сповіщає інші держави-учасниці про реєстрацію. Всі держави-учасниці зобов'язані охороняти зареєстровані за міжнародною процедурою найменування протягом усього часу, поки вони охороняються в країні походження, за винятком випадків, коли будь-яка з держав-учасниць протягом року заявить про неможливість охорони того або іншого найменування.
Лісабонською угодою створено Союз, керівним органом якого є Асамблея. Будь-яка країна, що є членом Союзу і що приєдналася принаймні до адміністративних і заключних положень Стокгольмського акта, є членом Асамблеї.
Україна не є членом Лісабонського Союзу.
Страсбурзька угода про Міжнародну патентну класифікацію підписана у 1971 році. У 1979 році в текст Угоди були внесені зміни. Станом на травень 1998 року учасницями Угоди була 41 країна.
Угодою запроваджена Міжнародна патентна класифікація (МПК), що поділяє всі галузі техніки на вісім основних розділів, які містять 67000 дрібних рубрик. Кожній рубриці присвоєно символ, що складається з арабських цифр і літер латинського алфавіту. Національне або регіональне патентне відомство, яке публікує патентний документ, позначає його відповідним символом.
МПК необхідна для пошуку патентних документів з метою визначення «випереджувальногорівня техніки». Такий пошук потрібний як органам, що видають патентний документ, так і потенційним винахідникам, науково-дослідним установам, а також усім, хто причетний до використання або розвитку техніки.
У рамках Страсбурзької угоди створено Союз, керівним органом якого є Асамблея. Членами Асамблеї є всі держави-учасниці Союзу.
Україна не є членом Страсбурзького Союзу, однак МПК використовується на її території.
Ніццька угода про Міжнародну класифікацію товарів і послуг для цілей реєстрації знаків підписана в 1957 році. Угода переглядалася в Стокгольмі (1967 р.) і Женеві (1977р.). Поправки до тексту Угоди були внесені також у 1979 році. Станом на травень 1998 року учасницями Угоди є 54 країни.
Угодою запроваджена Класифікація товарів і послуг з метою їх реєстрації. Патентні відомства держав-учасниць повинні робити відмітку про символи класів під час кожної реєстрації.
Класифікація складається з переліку класів (34 класи для товарів і 8 для послуг) та алфавітного переліку товарів і послуг. Перелік містить близько 11000 найменувань. Обидва переліки періодично переглядаються Комітетом експертів, у якому представлені всі держави-учасниці Угоди. Нині діє сьома редакція Класифікації, що набрала чинності з січня 1997 року.
Віденська угода про запровадження Міжнародної класифікації зображальних елементів знаків для товарів підписана у 1973 році і переглянута у 1983 році. Станом на травень 1998 року учасницями Угоди є 12 країн: Гвінея, Куба, Люксембург, Молдова, Нідерланди, Польща, Румунія, Трінідад і Тобаго, Туніс, Туреччина, Франція і Швеція.
Угодою запроваджено класифікацію для знаків, які містять або складаються із зображальних елементів. Компетентне відомство держави-учасниці повинно зазначати відповідні символи класифікації в усіх офіційних документах і публікаціях, пов'язаних з реєстрацією знаків та її продовженням.
Класифікація складається з 29 категорій, 144 груп і 1569 підгруп, відповідно до яких класифікуються зображальні елементи знаків.
Завдання Комітету експертів, членами якого є всі держави-учасниці Віденської угоди, полягає в періодичному перегляді класифікації. Нині діє третя редакція Класифікації, прийнята в 1992 році.
Локаркська угода про запровадження Міжнародної класифікації промислових зразків була підписана в 1968 році. У 1979 році до тексту Угоди було внесено поправку. Станом на травень 1998 року учасницями Угоди є 32 країни.
Угодою запроваджена Міжнародна класифікація промислових зразків, яка містить 32 класи і 223 підкласи, а також алфавітний перелік із зазначенням класів і підкласів, до яких належать промислові зразки. Перелік містить приблизно 6250 видів промислових зразків. Компетентні відомства держав-учасниць зобов'язані зазначати в офіційних документах, що стосуються депонування або реєстрації промислових зразків, відповідний символ Міжнародної класифікації,
Міжнародна конвенція про захист нових сортів рослин (UPOV) підписана відповідно до Женевського акта в 1961 році. Конвенція переглядалася в Женеві в 1972, 1978 і 1991 роках.
Метою UPOV є сприяння розвитку міжнародної співпраці і надання допомоги державам-учасницям у гармонізації законодавства у сфері охорони сортів рослин. Конвенція визначає концепцію охорони тих сортів рослин, що підлягають обов'язковому включенню в національне законодавство держав-учасниць.
Застосування загальних принципів Конвенції не обмежується охороною сортів рослин, а поширюється також на інші сфери, наприклад, на створення національних переліків і сертифікацію сортів насіння.