Довідник_2014
.pdfматеріальних збитків Ірану становить 300 млрд. дол., причому особливо постраждали нафтовидобувні райони. Щорічно на війну витрачалося 14 млрд. дол., а загальна сума тільки прямих воєнних витрат перевищила 100 млрд. дол. Надзвичайно зросла зовнішня заборгованість і скоротились валютні резерви.
За час перебування ісламського духівництва при владі економічна ситуація в країні різко погіршилась, валовий національний продукт скоротився на 11% . Життєвий рівень населення, за неофіційними даними, знизився вдвоє (доход на душу населення становить 1 500 дол.).
Після смерті аятолли Хомейні (1989) релігійно-політичне керівництво Ірану змушене пристосовувати норми ісламу до сучасного життя. Ісламський режим почав поступовий відхід від жорстких ідеологічних догм, виступив за поліпшення відносин з рядом держав, за відновлення свого становища в міжнародній торгівлі нафтою і у світовій економіці.
З кінця 1990-х рр. усередині країни дедалі більш відчутними стають настрої проти надмірної ісламізації і проведення поміркованих реформ у західному дусі, прибічником яких був президент М. Хатамі. Але далі дискусій у правлячих колах діло не йшло. У червні 2004 р. відбулися перші в Ірані демократичні президентські вибори, на яких переміг М. Ахмадінеджад, що спирався на бідні верстви іранського суспільства. Будучи ісламським ортодоксом, він під релігійними гаслами висунув конкретну економічну програму, спрямовану на боротьбу з бідністю. Ахмадінеджад – прихильник авторитарного правління, яке сприяє консолідації влади в руках ісламських консерваторів.
ІРАК В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX – НА ПОЧАТКУ XXI СТ.
Ірак став незалежною державою в 1932 p., проте він і надалі залишався під англійським контролем за умовами двосторонньої угоди 1930 р. У роки Другої світової війни Великобританія використовувала територію країни як важливий стратегічний плацдарм на Середньому Сході. Після закінчення війни вона не поспішала виводити свої війська. Почалася так звана «друга англійська окупація». Лише після підписання нової угоди 1947 p., де підтверджувались її особливі інтереси, військовий контингент Великобританії був виведений з території Іраку.
Ірак залишався монархією з обмеженою конституцією. Король Фейсал та його оточення були нездатні виробити ефективну політику в загальнонаціональних інтересах, яка знайшла б підтримку в суспільстві. У другий половині 40-х років загострились внутрішні проблеми Іраку. Нестабільна ситуація склалася в Курдистані, де курдська національна меншина, до якої належало 15-17% населення, боролася за визнання її громадянських прав. У релігійному плані найбільшою конфесією Іраку були мусульмани-шиїти (55-60% населення), проте їх допуск у державні установи і армію обмежувався. У перші повоєнні роки монархічний режим дозволив деяку демократизацію суспільного життя. Виник ряд політичних партій, в т.ч. ліві Комуністична партія Іраку і Партія арабського соціалістичного
відродження (БААС). Настрої національної буржуазії і ліберальних поміщиків виражали Національно-демократична партія і Партія незалежності. Народна партія захищала інтереси середнього класу, дрібної буржуазії, інтелігенції, селянства. Так і не вийшла з підпілля Демократична партія Курдистану. З 1948 р. розпочався наступ на демократичні сили, які своєю діяльністю нібито підривали єдність нації.
Монархічний режим не збирався вирішувати проблеми суспільства – не лише шляхом реформ, але навіть часткових поступок. Будь-які прояви незадоволення, критика дій правлячої верхівки супроводжувались репресіями проти всіх напрямків опозиції. Політичних в'язнів у тюрмах піддавали тортурам, страчували без суду і слідства. Неодноразово вводився військовий стан і приймались надзвичайні закони. Через військовополіцейські репресивні методи правління іракська влада дістала назву «чорного режиму». Зовнішня політика Іраку мала прозахідний характер і майже не враховувала національні і загальноарабські інтереси. В 1950 –1954 pp. було укладено кілька угод із США про надання економічної, технічної, військової допомоги. У 1955 р. між Іраком і Великобританією замість договору 1930 р. була підписана спеціальна угода, яка передбачала співробітництво сторін у захисті Іраку від зовнішньої агресії і зобов'язання Великобританії щодо підтримання іракської армії в стані повної бойової готовності. Військовий блок Багдадський пакт (1955) об'єднав Великобританію, Ірак і неарабські мусульманські країни Іран, Пакистан, Туреччину. Визнавалось допустимим використання іракської армії в антиарабських акціях. Підписання Пакту було зустрінуте в арабському світі різко негативно.
Монархічний режим повністю дискредитував себе всередині країни. В 1956 р. в іракській армії виникла організація «Вільні офіцери» за єгипетським зразком на чолі з Абдель Карімом Касемом. Найважливіші політичні партії і організації (ІКП, ПАСВ, Національно-демократична партія, Партія незалежності) створили Фронт національної єдності. Його програма передбачала повалення «чорного режиму», вихід Іраку з Багдадського пакту, проведення політики позитивного нейтралітету, відміну надзвичайних законів, введення демократичних свобод, звільнення політв'язнів.
14 липня 1958 р. війська під командуванням членів організації «Вільні офіцери» здійснили державний переворот у Багдаді. Король Фейсал, наступник престолу принц Абул Іллах, прем'єр-міністр Нурі ас-Саїд були вбиті. У країні перемогла антимонархічна революція. Ірак проголошувався республікою. Новий уряд, куди ввійшли військові з організації «Вільні офіцери» і представники ФНЄ, очолив А.К. Касем. Безпосередньо після повалення монархії були проведені демократичні перетворення. Звільнялись з тюрем політв'язні та учасники курдського національного руху. Легалізувались політичні партії. Була прийнята тимчасова конституція. В 1959 р. країна вийшла з Багдадського пакту і ліквідувала іноземні військові бази на своїй території. Проте подальше реформування призупинилось через особисте суперництво за владу. А.К. Касем претендував на диктаторські
повноваження. Відбулося кілька заколотів і змов, організованих його ворогами. У зв'язку з черговим загостренням ситуації в Курдистані розпочалися невдалі бойові дії регулярних військ проти повстанців.
17 липня 1968 р. в результаті державного перевороту до керівництва країною прийшла партія БААС. Влада перейшла до рук Ради революційного командування, яку очолив генерал Ахмед Хасан аль-Бакр. Його заступником був призначений Саддам Хусейн. В 1970 р. набрала чинності тимчасова конституція країни. Вона проголосила Ірак суверенною народнодемократичною республікою. Вищим органом державної влади визначалась Рада революційного командування. її голова був одночасно президентом, прем'єр-міністром, верховним головнокомандувачем армії. Створювався парламент з обмеженими повноваженнями. Нове керівництво Іраку заявило про соціалістичну орієнтацію в подальшому розвитку країни.
Баасисти провели радикальні перетворення в економіці. За рахунок націоналізації створювався державний сектор у промисловості, увага приділялась таким галузям, як нафтовидобувна, нафтопереробна, газова. Була здійснена націоналізація іноземних нафтових компаній, що дало державі потужне джерело фінансування. В той час Ірак контролював четверту частину розвіданих запасів нафти. До 1980 р. його прибутки від експорту нафти оцінювались у 20-26 млрд. дол. на рік. Значна частина цієї суми направлялась на створення сильної боєздатної армії з найпередовішим озброєнням. СРСР надав Іраку допомогу в будівництві понад 80 господарських об'єктів. У ході аграрної реформи земля вилучалась у поміщиків за викуп і передавалась безземельним і малоземельним селянам. Організовувались кооперативи і великі сільськогосподарські комплекси. Проводились масштабні соціальні програми, здійснювалась ліквідація неписьменності, створювались доступні системи освіти і охорони здоров'я. Була вирішена житлова проблема і ліквідоване безробіття.
Певні кроки були зроблені для вирішення курдської проблеми. В 1970 р. курдські лідери й уряд підписали «Декларацію про автономію курдів». Положення про курдську автономію зафіксоване в конституції Іраку. За законом 1974 р. створювався Курдський автономний район із центром у місті Ербіль, якому надавалося право мати місцеве самоврядування, законодавчі і виконавчі органи. Одночасно від Курдистану відділявся ряд нафтоносних територій.
Лідери БААС одним із своїх головних завдань вважали встановлення повного контролю над суспільством, ліквідацію опозиції, досягнення монополії на владу. Тому короткий період співпраці з іншими політичними силами завершився їх розгромом. Баасизація почалася з армії. Всі нелояльні режиму військовослужбовці звільнялись або направлялись служити в Курдистан. У військові навчальні заклади приймались лише члени БААС, які підписували спеціальне зобов'язання працювати в інтересах партії, в разі його порушення вони підлягали смертній карі. Для успішного просування по службі мали значення національна і релігійна належність. На вищі пости призначались офіцери за принципом особистої відданості лідерам країни.
Баасизація охопила державні органи, громадські організації, профспілки, систему освіти і культури. Відбувалось типове для тоталітарних режимів зрощування партійного і державного апарату, зосередження влади в руках партійних діячів. В БААС була створена партійна служба безпеки і партійна розвідка. Будь-яке порушення статуту вело до суворих покарань. За кримінальним кодексом, розробленим під особистим контролем С. Хусейна, смертна кара встановлювалась за приховання членом БААС його колишньої партійної належності, вступ до БААС при одночасних зв'язках з іншими партіями і організаціями, вихід із ПАСВ і вступ до іншої партії, схилення члена БААС до виходу з партії. Постійно здійснювались партійні чистки, репресії проти недавніх впливових партійних діячів. За законом № 35 від 1977 р. позбавлялись громадянства «всі особи, що перебували у ворожій політичній, економічній або інтелектуальній опозиції до революції та її програми». Закон давав юридичне обґрунтування репресіям.
Політика баасизації етнічних меншин поєднувалась із їх насильницькою арабізацією. У першу чергу це стосувалось курдів. Уздовж кордонів з Іраном
іТуреччиною встановлювалась «зона безпеки», курдське населення звідти виселялось. Курдські політичні і громадські організації заборонялись, а засоби масової інформації закривались. Протягом 1975 –1977 pp., за різними даними, з Курдистану було депортовано 300-350 тис. чол., знищено 240 сіл. Жорстоких ударів зазнала шиїтська община Іраку та її релігійно-політична організація «Ад-Дава» (Заклик). У 1977 р. відбулися масові виступи шиїтів проти переслідування. Вісім шиїтських лідерів – п'ятеро духовних і троє світських – були засуджені до страти. У 1980 р. З0 тис. шиїтів були вислані в Іран, а за належність до «Ад-Дава» вводилась смертна кара.
Після розправи з курдами і шиїтами БААС став непотрібним блок з ІКП. У 1978 р. була страчена група комуністів та їх прихильників (31 чол.), за звинуваченням у політичній діяльності в армії. Тисячі комуністів оголошувались «іноземними агентами», «зрадниками іракської батьківщини»
ізасуджувались до смерті. ІКП була розгромлена і пішла в підпілля.
Узовнішній політиці Ірак орієнтувався на СРСР. У 1972 р. був укладений договір про дружбу і співробітництво між обома країнами. З 1958 р. розпочалися радянські поставки зброї Іраку. За допомогою СРСР і західних країн Ірак створив могутню армію. У близькосхідному конфлікті він займав непримиренну антиізраїльську позицію. Залишались труднощі у відносинах з Іраном і Туреччиною через переслідування шиїтів і політику з курдського питання.
Після репресивних заходів другої половини 70-х років Ірак став країною з однопартійною системою, монополією БААС на владу, відсутністю опозиції, тотальним контролем над суспільством. 17 липня 1979 р. генерал А.Х. аль-Бакр був усунутий з усіх постів і взятий під домашній арешт, а за офіційною версією пішов у відставку за станом здоров'я. Саддам Хусейн зайняв посади президента, прем'єр-міністра, верховного головнокомандувача армії, секретаря іракської БААС, голови Ради революційного командування. Своє оточення він створив за принципом особистої відданості. У момент
офіційного утвердження при владі він дав наказ знищити всіх неугодних лідерів попереднього періоду. Саддамівський режим мав тоталітарний характер і спирався на армію, спецслужби, організації БААС. Внутрішня політика Іраку залишалась без змін. С. Хусейн значно активізував зовнішню політику, поставивши мету перетворити Ірак у наймогутнішу державу регіону, лідера арабського світу.
У 1980-1988 pp. тривала ірано-іракська війна, причинами якої були ідеологічні, національні, релігійні, територіальні суперечності.
Ірак хотів скинути або значно ослабити ісламський фундаменталістський режим в Ірані, анексувати багату нафтою провінцію Хузістан, населену в основному арабами, контролювати річку Шатт-аль-Араб. Ворогуючі сторони завдали одна одній величезних матеріальних збитків. У цілому війна не принесла перемоги жодній з учасниць. Після її закінчення іракський режим мусив шукати виходу в розв'язанні складних економічних проблем, пов'язаних із руйнацією нафтопромислів, втратою нафтодоларів і виплатою зовнішніх боргів, падінням життєвого рівня населення.
За роки ірано-іракської війни арабські країни виділили С. Хусейну позики в розмірі 60 млрд. дол., у т.ч. 10 млрд. дол. надав Кувейт. Щоб відвернути увагу суспільства від економічних труднощів, С. Хусейн узяв курс на розв'язування нової війни, звинувачуючи Кувейт у ворожих діях, які підривають основи господарства Іраку. Були висунуті такі вимоги до Кувейту: списати борги і надати нові позики в сумі 10 млрд. дол., виплатити компенсацію в розмірі 2,4 млрд. дол. на нафту, нібито незаконно видобуту Кувейтом у прикордонному родовищі Румейла, передати Іраку острови Варба і Бубіян. Емір Кувейту прийняв усі вимоги, крім територіальних. 1 серпня 1990 р. розпочалася агресія Іраку проти Кувейту, в ході якої ця держава була захоплена іракськими військами. Одночасно С. Хусейн виступив з різкими антиізраїльськими і антиамериканськими заявами, звинувачуючи Захід у неоколоніалізмі і прагненні нав'язати свою волю всьому людству. Коаліція держав на чолі із США вимагала негайного виведення іракських військ із Кувейту. Після відхилення її ультиматуму міжнародні сили 28 країн провели операцію «Буря в пустелі». Армія Іраку в Кувейті була розгромлена, його територія зазнала ракетних і бомбових ударів, зокрема було скинуто понад 700 т боєзарядів збідненого урану, забороненого Гаазькою і Женевською міжнародними конвенціями. Бойові дії тривали 40 днів (17 січня – 7 березня 1991 р.) і закінчилися повною перемогою антиіракської коаліції.
З квітня 1991 р. була прийнята резолюція ООН № 687, яка складалась із 34 пунктів і передбачала торгово-економічні санкції світового співтовариства проти Іраку, ембарго на продаж нафти, демаркацію кордону з Кувейтом, міжнародну інспекцію і ліквідацію іракської зброї масового знищення, наукової і матеріальної бази її виробництва. Ірак погодився виплачувати репарації, передбачені рішеннями ООН, у сумі 78 млрд. дол. протягом 1997 – 2005 pp. у тому випадку, якщо з нього знімуть економічні санкції. У 1996 р. режим підписав угоду з ООН, за якою йому дозволялося кожні три місяці
продавати нафти на 1 млрд. дол., а отримані кошти направляти на закупку продовольства і медикаментів.
Після закінчення війни у Перській затоці на вимогу командування міжнародних збройних сил урядові іракські війська були виведені з Курдистану. Тут виникло самопроголошене національне утворення «Вільний Курдистан», що не підкоряється уряду в Багдаді, а має свої органи влади. Його існування гарантується військовим захистом НАТО. «Вільний Курдистан» визнаний ООН суб'єктом міжнародних відносин. Внутрішня стабілізація в цьому районі відбувається повільно. Провідні політичні сили – Демократична партія Курдистану (лідер Джаляль Талабані) і Патріотичний союз Курдистану (лідер Масуд Барзані) –розпочали між собою боротьбу за владу і за джерела прибутків.
Незважаючи на економічні санкції ООН щодо Іраку, режим Хусейна не був ліквідований і навіть зміцнився. Час від часу протягом 1990-х рр. та на початку XXI ст. до світової спільноти доходили відомості про те, що Ірак готує зброю масового винищення. В Ірак неодноразово приїжджали комісії ООН, але нічого не знаходили.
Після терактів 11 вересня 2001 р. позиція США щодо Іраку стала ще жорсткішою. Незважаючи на те, що чергові перевірки Іраку комісіями ООН на наявність зброї масового винищення не дали результатів, США у 2002 р. почали готуватися до війни з Іраком. Метою війни, звичайно, було встановлення контролю за Іракською нафтою.
У квітні 2003 р. під час 10-денної кампанії англо-американські сили, розгромивши небоєздатну іракську армію, скинули саддамівський режим. Стало питання повоєнного облаштування Іраку. З цією метою почалося введення в країну інтернаціональних миротворчих сил. Прибічники Хусейна, який зник після закінчення кампанії, продовжували чинити опір, що виливався у напади не тільки на військові підрозділи, а й на невійськові об'єкти. Саддама Хусейна заарештували 13 грудня 2003 року. 19 жовтня 2005 року над ним почався суд. Спеціально для нього в Іраку була відновлена страта, яка на якийсь час була скасована окупаційними військами.
5 листопада 2006 року Вищий карний трибунал Іраку визнав Саддама Хусейна винним у вбивстві 148 шиїтів і засудив до страти через повішення. Саддама Хусейна стратили 30 грудня.
23 червня 2004 р. владу в Іраку було офіційно передано «урядові народної довіри», а 30 січня 2005 р. в країні відбулися вибори до тимчасового законодавчого органу – Перехідних національних зборів (ПНЗ). 15 жовтня 2005 р. на всенародному референдумі була схвалена конституція, відповідно до якої 15 грудня 2005 р. відбулися парламентські вибори до Ради представників, що завершили «перехідний період».
Президентом Іраку з 2005 р. є Джалаль Талабані. 1-й Президент Автономного Регіону Іракський Курдистан Масуд Барзані (з 2005 р.)
Але ситуація в Іраку, як і раніше, залишається напруженою.
ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ АРАБСЬКИХ КРАЇН В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ –
НА ПОЧАТКУ XXI СТ.
На час закінчення Другої світової війни в світі існувало шість незалежних арабських держав: Єгипет, Ємен, Ірак, Саудівська Аравія, Сирія та Ліван. Чотири перші були монархіями, а Сирія та Ліван – республіками. Порівняно незалежну політику серед арабських держав проводили лише Саудівська Аравія та Ємен. На території Єгипту та Іраку розташовувалися британські, а в Сирії та Лівані – французькі війська. Зважаючи на це, а також на умови міждержавних угод, нав'язаних формально незалежним арабським урядам колишніми метрополіями, Єгипет, Ірак, Сирія та Ліван були змушені тісно координувати свою політику із Великобританією та Францією.
Ще в ході Другої світової війни арабські країни зробили перші кроки до створення загальноарабського політичного об'єднання. Ініціатором цих процесів став Єгипет. Скликана у вересні 1944 р. в Александрії підготовча конференція прийняла спеціальний протокол, в якому проголошено намір створити всеарабський політичний пакт. 22 березня 1945 р. сім арабських країн (Єгипет, Саудівська Аравія, Ірак, Ємен, Сирія, Ліван та Трансйорданія) на зібранні в Каїрі оголосили про створення Ліги арабських держав (ЛАД). Щоправда, майже одразу, в діяльності ліги почалися труднощі, спричинені суперечками між країнами, що стояли на різному рівні розвитку, а також особистими та династичними амбіціями. Консолідації зовнішньополітичних позицій цій міжарабській організації вдалося досягнути лише в кінці 1940-х рр. на ґрунті протистояння із Ізраїлем.
Завершення Другої світової війни спричинилося до зростання в арабських країнах національної свідомості та політичної активності прихильників незалежності, а також посилення арабського національновизвольного руху. Водночас у європейських країнах дедалі більшої популярності набували ідеї відмови від «класичного» колоніалізму. Усе це в комплексі створило умови для проголошення незалежності нових арабських держав. У 1946 р. незалежність здобула Трансйорданія (з 1950 р. – Йорданія), 1951 р. – Лівія, 1956 р. – Марокко та Туніс, 1961 р. – Кувейт, 1962 р. – Алжир. На зламі 1960 – 70-х рр. здобули незалежність британські протекторати в районі Перської затоки. У 1967 р. незалежним став Південний Ємен, який виник унаслідок об'єднання колишньої британської колонії Аден та створеної 1959 р. під протекторатом Лондона Федерації Південної Аравії. У 1968 р. решту своїх арабських володінь у регіоні Великобританія об'єднала у Федерацію арабських еміратів, до якої увійшло сім окремих напівдержавних утворень. У 1971 р. із неї вийшли, проголосивши незалежність, Бахрейн і Катар. «Залишкова» федерація отримала назву Об'єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ).
Виникнення нових незалежних держав та зміцнення суверенітету існуючих арабських країн, що поступово виходили зі сфер впливу колишніх метрополій, вплинули на зростання арабського націоналізму та настроїв
панарабської солідарності. Винятковий вплив на ці процеси мала створена в 1947 р. Мішелем Афляком Партія арабського соціалістичного відродження (БААС). Крім ідей загальноарабської єдності, партія пропагувала особливий арабський шлях досягнення соціальної справедливості – «арабський соціалізм». У 1960-х рр. баасисти прийшли до влади в Сирії та Іраку, а також справляли великий вплив на політичне життя Єгипту. Щоправда, здійснена в 1958 – 1961 р. спроба політичної інтеграції Єгипту, Сирії та Ємену зазнала невдачі. Причинами цього був різний рівень економічного, соціального та культурного розвитку країн, котрі спробували створити єдину державу.
Для значної частини арабських країн у повоєнний період були характерними соціалістичні експерименти в економіці, які часто здійснювалися безпосередньо за марксистськими рецептами. У 60-х рр. Алжир, Єгипет, Сирія та Ірак, а в 70 – 80-х рр. Лівія запроваджували програми націоналізації приватного майна, встановлення урядового контролю над промисловістю, обмеження економічної діяльності приватного сектору тощо. Подібне експериментування найчастіше тягнуло за собою й відповідні політичні зміни: встановлення однопартійних режимів, обмеження демократичних свобод, поширення авторитарних методів одноосібного правління, а іноді й встановлення справжніх диктаторських режимів. Декотрі арабські лідери намагалися поєднати марксизм із ісламськими традиціями, в результаті чого з'явився «ісламський соціалізм».
Найбільших успіхів у промисловому розвитку в повоєнний період досягнули Єгипет, Алжир, Сирія та Ірак. Щоправда, іракська економіка, яка на початку 1980-х рр. була однією із найсильніших в арабському світі, в наступні роки зазнала занепаду та руйнування. Скромнішими були успіхи арабів у розвитку сільського господарства. Незважаючи на здійснені в більшості арабських держав земельні реформи, арабський світ до сьогодні не забезпечує себе продуктами харчування. Щороку арабські країни ввозять продукти харчування вартістю в десятки мільйонів доларів.
Сучасна економічна модель багатьох арабських країн являє собою химерне багатоукладне поєднання елементів державного капіталізму, вільного ринку, а подекуди навіть феодально-патріархальних господарських відносин. Практично всі арабські країни наприкінці 1980-х рр. відмовилися від експериментів соціалістичного ґатунку. Навіть найбільш соціалістично заангажована Лівія розпочала у 1990-х рр. ринкові перетворення.
Популярна в 1950 – 60-х рр. ідея загальноарабської єдності дещо потьмяніла після смерті Г.А. Насера. Проте, серед арабських країн продовжувала існувати практика економічної взаємодопомоги, яка полягала в наданні фінансових субсидій з боку багатших країн (Саудівської Аравії, Кувейту, Лівії) біднішим (Йорданії, Сирії, Лівану, Організації визволення Палестини (ОВП), а з 1995 р. – Палестинській автономії). Прикметним є досвід кувейтської кризи 1990 р., під час якої переважна більшість арабських країн засудила панарабську риторику С. Хусейна, котрою багдадський диктатор намагався виправдати свою агресію в Кувейті.
Сучасні арабські країни об'єднують кілька міждержавних організацій. Найбільш авторитетною серед них залишається Ліга арабських держав. Крім ЛАД існує низка вужчих міждержавних об'єднань арабських країн. 1981 р. створено Раду співробітництва арабських держав Перської затоки, яка включає шість країн регіону, 1989 р. виник Союз арабського Магрібу. Арабські країни відіграють значну роль у створеній 1969 р. Організації Ісламська Конференція. Великий вплив мають арабські країни в Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), котра була створена в 1960 р. з ініціативи Саудівської Аравії. Серед 11 членів ОПЕК 7 країн належать до арабського світу (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія). Паралельно із ОПЕК із 1968 р. існує Організація арабських експортерів нафти. Дієвість «нафтової зброї» була наочно продемонстрована в 1973 – 1974 рр., коли внаслідок оголошеного арабськими країнами ембарго світові ціни на нафту зросли в чотири рази.
Фактором, який суттєво впливає на політику арабських країн, є постійно тліючий арабо-ізральський конфлікт. Перманентне військове протистояння змусило арабський світ щорічно витрачати значні кошти на озброєння. Підтримка Ізраїлю з боку США та деяких країн Західної Європи підштовхнула арабські країнам в обійми Москви.
Сучасна регіональна система міжнародних відносин на Близькому Сході та Півночі Африки зазнала кардинальних змін, що обумовлені масовими виступами в кінці 2010 року – на початку 2011 року. Масштабні протести охопили Туніс, Єгипет, Алжир, Йорданію, Ємен, Сирію, Бахрейн та Лівію, а також мали місце прояви незадоволення у Мавританії, Саудівській Аравії, Омані, Судані, Іраку, Кувейті, Лівані, Сомалі, Марокко, Західній Сахарі та Джибуті.
Важливо зауважити, що гострі системні кризи та конфлікти, які відбулись або мають місце сьогодні, не лише в регіоні Близького Сходу та Північної Африки обумовлені перебуванням націй, народів та держав у постійному пошуку нових форм співіснування, реалізації ними політичних, економічних, соціальних, гуманітарних проектів.
«Революційна Арабська весна» створила передумови не лише для зміни правлячих режимів, а, отже, трансформацій у політичному ландшафті окремих країн, але і перерозподілу сфер впливу та встановлення нових меж зон геополітичної відповідальності провідних акторів міжнародних відносин
врегіоні Близького Сходу та Північної Африки.
Вжодній країні, яку охопила революційна хвиля, не відбулось зміни суспільно-політичного ладу. Таким чином, говорити, що масові виступи в державах Близького Сходу та Північної Африки є революціями в класичному розумінні цього терміну важко. Побутує думка, що все це більше нагадує стихійні заколоти, повстання, безлади і озброєні зіткнення. Наприклад, зміна президентів в Тунісі та Єгипті не призвела до кардинальних трансформацій суспільно-політичного ладу в цих державах, в Лівії немає чіткої узгодженості серед дій опозиції і навіть не має лідера, який міг би очолити країну, отже,
ймовірно подальше загострення ситуації і як наслідок початок затяжної громадянської війни.
В Кувейті, Йорданії, Омані та Алжирі лідери арабських країн розпочали масштабні реформи в усіх сферах суспільного життя, зміни правлячих режимів в цих країнах не відбулось. У Саудівській Аравії та Бахрейні протести були подавлені, в Сирії ситуація продовжується загострюватись і вже набула характеру громадянської війни. Президент Ємену погодився віддати владу в обмін на особисту недоторканість. Особливо посилились позиції радикальних ісламістських організацій в Єгипті, Сирії, Лівії та Ємені.
Майбутній розвиток ситуації на Близькому Сході залежатиме не лише від здатності країн регіону стабілізувати політичну ситуацію, але і від подальшого перерозподілу сфер геополітичного впливу найбільш зацікавлених в ресурсах регіону акторів міжнародних відносин. Поява на політичній арені значної кількості опозиційних сил, націоналістично налаштованих свідчить про подальше загострення внутрішньополітичної ситуації в країнах регіону; ймовірне загострення міжкланової боротьби за владу та можливу втрату державного контролю за експортом сировини, що неминуче призведе до повторного військового втручання Заходу з метою стабілізації ситуації та отримання тотального контролю над нафтою у просторі Північної Африки та Близького Сходу. Проте в такій ситуації США та країнам Західної Європи доведеться рахуватись з оновленими близькосхідними стратегіями Росії та Китаю та інтересами такого військовостратегічного тандему як Туреччина-Іран.
ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИЧНОГО ТА ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ КРАЇН АФРИКИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.
До Другої світової війни в Африці існувало тільки чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія і Південно-Африканський Союз. Найбільші колонії в регіоні належали Великій Британії, Франції, Бельгії та Португалії.
Країни центральної та південної частини Африканського континенту особливо гостро відчули на собі наслідки панування колонізаторів. Тропічна Африка була найвідсталішим в економічному аспекті регіоном світу. Промислової продукції на душу населення вироблялось у 10-20 разів менше, ніж в економічно розвинених країнах. Більша частина населення була зосереджена у традиційному секторі – сільському господарстві, де панували родоплемінні й напівфеодальні відносини. Корінне населення у більшості своїй було неписьменним. Голод і хвороби прирікали народи на вимирання. Середня тривалість життя становила менше З0 років.
Пік боротьби за незалежність в Африці припав на період із 1957 р. по 1962 р., коли майже весь континент звільнився від колоніалізму. У 1957 р. незалежність дістали Лівія, Марокко, Туніс, Судан, британська колонія Золотий Берег (з березня 1957 р. – Гана). Перші три країни належать до Північної, більш розвиненої частини континенту, де переважає арабське населення. Судан дуже тісно пов'язаний з Єгиптом.