Довідник_2014

У1960-ті рр. незалежність здобули колишні британські колонії: Нігерія

–1960 р., Танганьїка – 1961 р., Уганда – 1962 р., Кенія – 1963 р., Занзібар – 1964 р. Того ж 1964 р. відбулось об'єднання Танганьїки й Занзібару в нову державу – Об'єднану Республіку Танзанію. У жовтні 1958 р. звільнилася перша з французьких колоній – Гвінея, 1960 р. набули суверенітету колишні французькі володіння – Малі, Нігер, Чад, Камерун, Габон, Дагомея, Верхня Вольта (нині Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот-д'Івуар), Конго (зі столицею Браззавіль), Мавританія, Сенегал, Малагасійська Республіка (нині Демократична Республіка Мадагаскар).

У1960 р. бельгійці раптово покинули свою найбільшу колонію Конго (нині Заїр). Місцеве населення виявилось неготовим до такого перебігу подій, і в країні вибухнула громадянська війна між різними етнічними групами. Період смути, відомої як «конголезька криза», тривав до 1965 р. Для відновлення порядку ООН довелося надіслати до країни експедиційний корпус.

У1960 р. стала незалежною державою Сомалі, територія якої раніше належала Великій Британії та Італії. Тут було встановлено демократичну парламентську республіку на багатопартійній основі, одну з перших в Африці. Але багатопартійна система створювалась у країні з дуже сильним кланово-етнічним протистоянням. Переворот 1969 р. привів до влади Сіада Барре з його мріями про Велике Сомалі та орієнтацією на соціалістичну модель розвитку. У 1977 – 1978 рр. у війні проти Ефіопії за Огаден Сомалі зазнало поразки, причому це вплинуло на зміну орієнтації: сомалійська влада відмовилася від колишньої ставки на СРСР, оскільки радянське керівництво підтримувало ефіопський режим Менгісту Хайле Маріама, і почало шукати підтримки на Заході. Одначе західні держави не квапилися допомагати диктаторському правлінню С. Барре. Воєнні витрати призвели до найгострішої внутрішньої кризи, розпочалися виступи проти режиму Барре. Незважаючи на спроби диктатора провести лібералізацію економічної й політичної системи і навіть введення нової конституції 1989 р., тоталітарний режим був приречений і впав 1991 р. під ударами повстанців, У 1992 р, в країні розгорнулася кровопролитна громадянська війна, яку не спромоглися зупинити навіть війська ООН та армійські підрозділи США. У Сомалі стався небачений за масштабами голодомор.

До демократичної революції в Португалії 1974 р., коли було повалено фашистський режим Салазара, на півдні Африки було п'ять португальських колоній – Ангола, Мозамбік, Гвінея-Бісау, Кабо-Верде (Острови Зеленого Мису), Сан-Томе і Принсіпі.

Квітнева революція в Португалії створила сприятливі умови для здобуття незалежності колишніми португальськими колоніями. Одначе подальші події в Анголі й Мозамбіку склалися трагічно – їхня територія стала ареною кровопролитних громадянських воєн, у цій боротьбі перетиналися інтереси багатьох країн.

В Анголі ще під час визвольної боротьби склалися три угруповання різного спрямування. Народний рух за незалежність Анголи (МПЛА)

додержувався марксистської орієнтації та був підтриманий СРСР і Кубою. Фронт національного визволення Анголи (ФНЛА) виступав за збереження місцевих традицій і спирався на підтримку сусідніх африканських країн, насамперед Заїру. Національний фронт за повну незалежність Анголи (УНІТА) буї прихильником прозахідного розвитку і мав підтримку США і ПАР.

Після підписання мирної угоди між трьома ангольськими угрупованнями і португальським урядом у січні 1975 р. було створено умови для мирного демократичного розвитку країни.

Але політичні та ідеологічні чвари взяли верх. Розгорнулися бої за столицю держави Луанду, до якої першими вступили війська МПЛА. 11 листопада 1975 р. було проголошено Народну Республіку Анголу (НРА). Першим президентом республіки став керівник МПЛА Антоніо-Агостіньйо Нето. Основна частина опозиційних угруповань відступила на південь країни і незабаром розпочала наступ на столицю. За прямої участі СРСР на допомогу режимові А. Нето було негайно перекинуто регулярні кубинські війська, які блокували повстанців УНІТА і ФНЛА на підступах до Луанди. Почалася тривала громадянська війна між урядом і військами опозиціонерів, очолюваних Ж. Савімбі. Ангола, як і сусідній Мозамбік, у 70 – 80-ті рр. була своєрідним полігоном, територією протиборства великих держав, двох світових сил. Марксистів Анголи і Мозамбіку підтримували 50 тис. кубинських вояків і 20 тис. радянських військових спеціалістів, а формування УНІТА – південноафриканські війська.

«Перебудова» у СРСР вплинула на перебіг подій у регіоні й насамперед позначилася на різкому скороченні допомоги прорадянським режимам МПЛА в Анголі та Фронту визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО). У 1986 р. радянські війська залишили територію цих держав. Переговори, що розпочалися між МПЛА та УНІТА за посередництва Заїру, привели до підписання угоди про перемир'я в Анголі (червень 1989 р.). У 1989 – 1991 рр. було підписано інші угоди між сторонами, які мали наслідком вивід кубинських військ. Постало питання про загальні вибори за участю всіх політичних сил Анголи. Вибори до парламенту восени 1992 р. повинні були поставити крапку на воєнному етапі історії незалежної Анголи. Одначе перемога МПЛА не задовольнила опозиціонерів, і війна в Анголі тривала. Мирну угоду між воюючими сторонами було підписано лише у березні 2002 р. після смерті Ж. Савімбі.

Мозамбік – іще одна португальська колонія, яка має подібну до Анголи долю. Після здобуття незалежності у 1975 р. владу в країні захопила прорадянська організація ФРЕЛІМО (Фронт визволення Мозамбіку). Мозамбік із населенням близько 15 млн. душ упродовж 15 років енергійно прямував шляхом, звичайним для соціалістичної моделі розвитку, – зі здійсненням тотальної націоналізації та насильницької кооперації на селі. Неперервне погіршення економічного становища викликало до життя потужний опір прокомуністичному режимові. У країні вибухнула кровопролитна громадянська війна. Злам 80 –90-х рр. був ознаменований

відмовою керівництва Мозамбіку від багатьох з його первісних позицій. Керівник правлячої партії та президент країни Жоакім Чиссано, який заступив 1986 р. Самору Машела, провів низку реформ, пов'язаних із приватизацією економіки та відмовою від насильницької кооперації. У серпні 1989 р. розпочалися переговори між ФРЕЛІМО і РЕНАМО (Національний опір Мозамбіку). Прихильники ФРЕЛІМО також погодилися на проведення виборів на багатопартійній основі. Незважаючи на поліпшення економічного становища, у країні трапляються спалахи бойових дій.

Наприкінці 1970-х рр. хвилі національно-визвольного руху на Африканському континенті докотилися до останніх оплотів колоніалізму на півдні – Південної Родезії (Зімбабве) та Південно-Західної Африки (Намібії).

У Південній Родезії – колишній британській колонії – мешкало близько 200 тис. осіб європейського походження і понад 8,8 млн. африканців, позбавлених будь-яких прав. Расисти на чолі з Яном Смітом заявили про проголошення незалежності й перебрали всю повноту влади до своїх рук. Але чорна більшість розгорнула боротьбу за справжнє визволення під керівництвом Патріотичного фронту. Британський уряд намагався оволодіти ситуацією в країні, однак його зусилля виявились марними. Лондон був змушений скликати конференцію всіх сторін, що протиборствували. На основі досягнутого компромісу у лютому 1980 р. відбулися вибори до парламенту Зімбабве, Внаслідок виборів абсолютну перемогу здобув Патріотичний фронт. Новий уряд очолив один із його лідерів Роберт Мугабе. У квітні 1980 р. було проголошено незалежність Республіки Зімбабве, яка в подальшому досягла певних економічних успіхів за певної консолідації суспільства, хоча з роками режим Р. Мугабе все більше нагадував диктатуру.

Драматично розвивалася доля Намібії (так за рішенням ООН з 1968 р. почало називатися колишнє колоніальне володіння Південно-Західна Африка). ПАР практично перетворила територію Намібії на колонію, анексувавши її 1949 р. Наприкінці 50-х рр. у країні розгорнувся національновизвольний рух, очолюваний Народною організацією Південно-Західної Африки (СВАПО). З 1966 р. поряд із політичними формами боротьби СВАПО вдавалася до збройного опору. У 1973 р. ООН визнала цю організацію «єдиним справжнім представником народу Намібії». У 1978 р. Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію щодо Намібії, яка передбачала припинення вогню між ПАР і СВАПО, виведення військ ПАР з країни, проведення виборів до Установчих зборів під контролем ООН, ухвалення конституції, проголошення незалежності Намібії. Але ПАР за підтримки США затягла виконання резолюції більш як на 10 років.

Тільки у березні 1990 р. було проголошено Республіку Намібію, першим президентом якої став Сем Нуйома, лідер СВАПО. Нове керівництво взяло курс на розвиток багатопартійної парламентської республіки і ринкових відносин в економіці.

З 1948 р. расистський режим Південно-Африканського Союзу офіційно запровадив політику апартеїду, що означає «роздільне існування» рас. Понад 300 законів, ухвалених різними урядами ПАС (з 1961 р. – ПАР), створили

систему апартеїду. Особливе обурення викликало ухвалення закону «Про розвиток», який обґрунтовував створення за межами території, зайнятої білою меншиною, бантустанів – маріонеткових «національних держав», де повинні були жити окремі етнічні групи. Планувалося створення 10 бантустанів.

Світове співтовариство рішуче засудило расистський режим ПАР, а ООН запровадила проти нього економічні, політичні та інші санкції. Боротьбу проти апартеїду вела чорношкіра більшість населення ПАР, одначе ця боротьба послаблялася міжплемінними протиріччями. У країні існували два ворогуючі політичні угруповання чорних – Африканський національний конгрес (АНК) і зулуський рух «Інката».

У1961 р. АНК і компартія, яка також діяла в підпіллі, створили збройне формування «Спис нації», одначе діяльність його паралізували масові арешти, а лідера АНК Нельсона Манделу засудили до довічного ув'язнення,

Внутрішньополітичний розвиток країни багато в чому визначала правляча з 1948 р. націоналістична партія. Вона була ініціатором проведення всіх расистських законів і впродовж десятиріч обстоювала режим апартеїду.

Після приходу до влади Фредеріка де Клерка, лідера націоналістичної партії, який став 1989 р. президентом країни, розпочався поступовий демонтаж системи апартеїду. Було скасовано одіозні обмеження для чорного населення, анульовано закон про заборону змішаних шлюбів. Де Клерк і його прихильники виступали за активне залучення До економічного й політичного життя небілого населення. Було легалізовано всі опозиційні політичні партії, амністовано багатьох політичних в'язнів.

У1991 р. вийшов на свободу Нельсон Мандела. У квітні 1994 р. в ПАР уперше відбулися вибори до парламенту без расової дискримінації. За підсумками виборів АНК, за якого проголосувало 62,55% виборців, здобув більшість місць у нижній палаті парламенту (національна асамблея), у верхній (сенат) і відповідно посади президента ПАР і першого виконавчого віце-президента (Табо Мбекі). Його представники очолили 18 із 27 міністерств. Президентом ПАР став Нельсон Мандела.

Н. Мандела та його уряд твердо здійснювали політику національного примирення, в тому числі через збереження статус-кво в економічній системі та становища білого населення з одночасним ужиттям масштабних заходів для поліпшення соціально-економічних умов життя чорних африканців.

Учервні 1999 р. на чергових виборах переміг Табо Мбекі, який продовжив курс Нельсона Мандели.

У60-70-х рр. XX ст. країни Африки вважали, що головна причина відсталості – пограбування їх західними країнами. Воно, на їхню думку, здійснювалося способом заниження цін на сировину, що вивозилася, і завищенням цін на машини та обладнання, що завозились. Вихід із становища, яке склалося, чимало країн убачали в підвищенні цін на експорт сировини. Особливо гостро це виявилось у діяльності Організації країн – експортерів нафти (ОПЕК), яка монополізувала торгівлю нафтою. На початку

70-х рр. ОПЕК, підвищивши ціни на нафту, фактично спровокувала світову енергетичну кризу. Але експортери нафти домоглися істотних прибутків.

Однією з найгостріших проблем для країн Африки є дешевизна робочої сили та відплив її за кордон унаслідок слабкого рівня індустріального розвитку. Залучаючи іноземний капітал, тут намагаються створити нові виробництва і відповідно – нові робочі місця. Триває, хоч і в дещо інших формах, експлуатація природних ресурсів регіону.

Ще одна важлива проблема – монокультурність сільського господарства. Деякі країни спеціалізуються на вирощуванні кави, цитрусових, бавовни та інших культур, що відправляють на експорт. Вони дуже мало вирощують сільськогосподарської продукції для задоволення потреб свого населення. У разі неврожаїв, зміни кон'юнктури на світовому ринку або за інших несприятливих чинників народи цих країн опинялись у стані хронічного голоду і залежали від постачання продуктів харчування міжнародними благодійними організаціями. До цієї проблеми додається демографічна проблема: населення більшості африканських країн швидко зростає, більшу частину його становить молодь у віці до 20 років. Молодь необхідно навчати, працевлаштувати, а коштів на це нові незалежні держави не мають.

Крім цих, існують соціальні труднощі, пов'язані з незавершеністю процесу структурування африканських суспільств, етнічні та культурні проблеми.

Усе це призвело до того, що багато країн Африки на кінець XX ст., за даними ООН, вважалися найвідсталішими у світі в економічному аспекті.

Однак політична ситуація в багатьох регіонах континенту стабілізувалася: зокрема, припинилися міжетнічні війни, знайшли порозуміння сусідні народи, почали вирішуватися расові проблеми. Велика заслуга в цьому належить Організації африканської єдності, створеної ще 1963 р., яка останнім часом значно активізувала свою діяльність.

Тривалий час Африка була об'єктом суперництва Сходу і Заходу. Провідні держави світу надавали африканським країнам економічну допомогу в обмін на зобов'язання йти запропонованим шляхом розвитку (соціалістичним або капіталістичним). На боці СРСР виступали Ефіопія, Ангола, Алжир, Лівія та ін. США підтримували Заїр, ПАР, Марокко, Туніс. Деякі африканські країни досягли певних успіхів в економічному розвитку (Алжир, Марокко, Єгипет, ПАР, Нігерія, Кенія). Переважна ж їх більшість лишилася на низькому рівні розвитку. Країни Тропічної Африки вважаються найвідсталішими у світі.

АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКИЙ КОНФЛІКТ

Близький Схід протягом тривалого часу є «гарячою точкою» планети, до якої прикута увага світового співтовариства. Близькосхідний конфлікт має два важливі аспекти. По-перше, це палестинська проблема і право арабського народу Палестини на самовизначення і створення незалежної держави; подруге – взаємовідносини Ізраїлю з арабськими країнами регіону.

Між арабським і єврейським народами склалися дуже напружені відносини, які переростали в збройні сутички. Англія, щоб зняти з себе відповідальність за ситуацію, яка виникла в результаті її політики в Палестині, передала це питання на розгляд ООН.

Палестинська проблема обговорювалась на надзвичайній сесії Генеральної Асамблеї 00Н у квітні-травні 1947 р. і на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н у вересні-листопаді 1947 р. Вона не мала простих рішень і зачіпала інтереси багатьох сторін. В результаті тривалих дебатів 29 листопада 1947 р. була прийнята резолюція ООН № 181 про припинення дії англійського мандату і поділ Палестини на дві держави – єврейську і арабську. Відповідно до резолюції, арабську державу планувалось створити на площі 11,1 тис. кв. км (42,8% території), єврейській державі відводилось 14,1 тис. кв. км (56,5% території). Єрусалим та його околиці виділялись у спеціальну зону під міжнародним контролем. Резолюція передбачала тісні зв'язки між новими державами, які включали економічний і митний союз, спільність валют, єдину транспортну та іригаційну систему. Арабська і єврейська держави мали бути створені до жовтня 1948 р. за обов'язкової участі спеціальної комісії ООН. Резолюція ООН мала конструктивний характер і задовольняла законне право арабського і єврейського народів Палестини на самовизначення, дозволяла кожному з них створити свою державу і погасити напруження в регіоні. За неї проголосували 33 держави, 13 були проти, 10 (разом з Англію) утримались. Арабські країни і палестинські національні організації виступали категорично проти створення єврейської держави в Палестині і готові були запобігти цьому, застосувавши силу.

14 травня 1948 р. закінчився англійський мандат на управління Палестиною. В цей же день відбулося офіційне проголошення держави Ізраїль.

15 травня 1948 р. сім арабських держав – Єгипет, Сирія, Йорданія, Ліван, Ірак, Ємен, Саудівська Аравія – розпочали війну проти єврейської держави. Вони розраховували здобути легку перемогу і силою зброї вирішити проблему палестинських територій на користь арабів. Спочатку перебіг бойових дій складався успішно для арабських держав, але незабаром з'ясувалося, що вони погано підготовлені до війни, не мають конкретного плану і спільного керівництва. Ізраїльська армія перейшла в наступ і окупувала більшу частину Палестини. Війна 1948 – 1949 років закінчилася перемогою Ізраїлю. При посередництві ООН в 1949 р. були укладені двосторонні угоди про перемир'я, мир підписаний не був. Не були встановлені й кордони між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, лише проведені демаркаційні лінії. В результаті війни 1948 –1949 років Ізраїль захопив 6,7 тис. кв. км території, яка за рішенням ООН відводилась арабській державі. Решта території цієї так і не створеної держави відійшла Єгипту (сектор Газа) та Йорданії (західний берег р. Йордан). Рятуючись від бойових дій і терору, в сусідні держави втекло 900 тис. палестинських арабів.

Виникла складна проблема палестинських біженців. Радянський Союз в арабо-ізраїльській війні 1948 – 1949 pp. підтримував єврейську сторону.

В 1956 р. президент Єгипту Г.А. Насер видав указ про націоналізацію Суецького каналу, що належав англійському і французькому капіталу. Єгипетська сторона також перекрила Акабську затоку і позбавила Ізраїль виходу в Червоне море. Англія, Франція, Ізраїль вирішили збройним шляхом розв'язати складні проблеми взаємовідносин з Єгиптом. 29 жовтня 1956 р. ізраїльська армія розпочала наступ на Синайському півострові, 31 жовтня Англія і Франція завдали бомбових ударів по єгипетських містах, а через тиждень висадили свої війська на його території. Радянське керівництво зробило кілька офіційних заяв в ООН, виступаючи на захист Єгипту, направило лідерам Англії, Франції та Ізраїлю послання, попереджаючи про свою готовність вступити в конфлікт на його боці. Надалі це сприяло тісному зближенню Єгипту та інших арабських країн з СРСР у військовій сфері. 7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію з вимогою припинити вогонь і вивести іноземні війська з території Єгипту. Вздовж єгипетсько-ізраїльського кордону встановлювалася буферна зона із перебуванням надзвичайних збройних сил ООН, які розвели воюючі сторони. Під контролем ООН були евакуйовані війська Англії і Франції (грудень 1956 р.) та Ізраїлю (березень 1957 p.).

Після цієї війни відбулася інтернаціоналізація близькосхідного конфлікту, проявилося прагнення міжнародних військово-політичних союзів втручатися в перебіг подій у регіоні й впливати на нього. Арабські країни почали шукати підтримки і допомоги в СРСР, Ізраїль – у країн Заходу на чолі з США.

Поразки у війнах з Ізраїлем стали національною трагедією для арабського народу Палестини. Діючі партії та угруповання виявилися нездатними організувати й очолити маси в нових умовах, що склалися після створення Ізраїлю. У перші роки після війни 1948 – 1949 pp. боротьба палестинців за свої права пішла на спад. Відбувалася переоцінка політичних та ідеологічних цінностей, спроби усвідомити причини національної катастрофи і зробити висновки. Знаходячись у вигнанні, значна частина палестинців активно включилася в економічне і громадське життя країн перебування – Єгипту, Сирії, Йорданії, Лівану, Іраку, Кувейту, Саудівської Аравії, Лівії та ін. В арабських державах виникла нова палестинська інтелігенція – вчителі, лікарі, інженери, юристи, підприємці та ін. В кінці 50- х – на початку 60-х років почалося відродження палестинського національновизвольного руху на новій основі. У боротьбу вступило нове покоління, яке виросло в умовах вигнання і вважало, що палестинський народ повинен відмовитися від пасивності і взяти вирішення своєї долі у власні руки, спираючись на допомогу арабських держав. У 1959 р. група молодих палестинців на чолі з Ясером Арафатом створила організацію ФАТХ (Рух палестинського національного визволення).

В 1964 р. в арабському секторі Єрусалима відбувся Палестинський національний конгрес, в роботі якого взяло участь 400 делегатів. Він

проголосив створення Організації визволення Палестини (ОВП), затвердив Національну хартію і статут, прийняв рішення про формування армії. У Національній хартії визначалися мета і завдання національно-визвольного руху Палестини. Вона засуджувала сіонізм, оголошувала незаконним поділ Палестини на основі резолюції ООН від 29 листопада 1947 р. і стверджувала, що тільки араби мають право створити державу в Палестині. Відповідальність за визволення Палестини від сіоністських окупантів покладалася на ОВП і «всю арабську націю». Єдиним засобом досягнення мети визнавалася збройна боротьба. Відповідно до статуту ОВП всі палестинці вважалися її членами. Вищим органом ОВП була Національна рада Палестини, яка обиралась терміном на 3 роки. її керівником став Ахмед Шукейрі. Для фінансування діяльності організації створювався Палестинський національний фонд, який формувався за рахунок внесків палестинців, пожертв, дарів різних об'єднань і окремих осіб, дотацій Ліги арабських держав і окремих арабських країн і т.д. Виникали збройні загони палестинського руху.

Організація визволення Палестини очолила свій народ у його боротьбі за самовизначення і створення національної держави. В той же час в її програмі містилися положення, які не могли знайти підтримки світового співтовариства, зокрема, знищення збройним шляхом Ізраїлю, створеного за рішенням ООН. Цей підхід розцінювався як міжнародний тероризм. ОВП не дістала офіційного визнання у світі, хоча їй надавало допомогу багато держав. Палестинські екстремісти здійснили ряд терористичних актів у країнах Заходу. Ізраїль на міжнародній арені постійно звинувачував ОВП у ворожих діях проти мирного населення, які не могла виправдати ніяка висока мета. Світова громадська думка насторожено оцінювала діяльність Організації визволення Палестини.

5червня 1967 р. Ізраїль розпочав війну проти Єгипту, Сирії, Йорданії. Його військово-повітряні сили завдали удару по 16 єгипетських військових аеродромах. Використовуючи фактор раптовості, Ізраїль захопив Синайський півострів, сектор Газа, землі на західному березі р. Йордан, арабську частину Єрусалима, Голанські висоти. Всього було загарбано 70 тис. кв. км арабських територій. Активні бойові дії велися протягом перших шести днів, потім війна набула затяжного характеру. У 1970 р. сторони підписали перемир'я.

22листопада 1967 р. Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію № 242, яка містила положення про вивід ізраїльських військ з окупованих територій, припинення війни на Близькому Сході, визнання права на суверенітет усіх держав регіону, справедливе вирішення проблеми палестинських біженців, свободу навігації в міжнародних водах.

6жовтня 1973 р. розпочалася чергова арабо-ізраїльська війна, в якій воювали Єгипет, Сирія та Ізраїль. Бойові дії показали значно вищий рівень боєздатності арабських армій, які одержали передову радянську військову техніку, зокрема, системи протиповітряної оборони, літаки, танки. Ізраїльська армія зазнала важких поразок. У ході війни арабські країни застосували економічні санкції проти Заходу, який надавав підтримку

Ізраїлю, припинили поставляти нафту на світовий ринок, що викликало енергетичну кризу і різке зростання цін на нафтопродукти. Більшість європейських держав виступили із закликом дотримуватися резолюції Ради Безпеки ООН від 22 листопада 1967 р. Англія і Франція заборонили експорт зброї воюючим сторонам.

Результати чотирьох арабо-ізраїльських воєн переконливо довели, що вирішити палестинську проблему лише силою зброї неможливо. Почалися пошуки шляхів політичного врегулювання. Організація визволення Палестини зняла свою вимогу знищення держави Ізраїль і визнала можливість переговорів, що змінило ставлення до неї у світі. В 1974 р. делегація ОВП вперше була запрошена на засідання Генеральної Асамблеї ООН і одержала міжнародне визнання як законний представник арабського народу Палестини. їй надавався статус спостерігача в ООН, вона дістала право працювати в інших міжнародних організаціях, почала завойовувати прихильників.

Після війни 1973 p. була порушена загальноарабська єдність щодо палестинського питання. Новий президент Єгипту А. Садат змінив зовнішньополітичну орієнтацію (з Радянського Союзу на США) і розпочав сепаратні переговори з Ізраїлем. В 1979 р. в літній резиденції президента США Кемп-Девіді був підписаний мирний договір між Ізраїлем і Єгиптом. Між обома країнами припинявся стан війни, ізраїльські війська поетапно виводились із Синайського півострова, де відновлювався єгипетський суверенітет. Цей договір відповідав національним інтересам Єгипту, але завдавав шкоди загальним арабським інтересам і боротьбі з Ізраїлем. Він дістав високу оцінку на Заході. Політичні лідери Єгипту та Ізраїлю А. Садат і М. Бегін були нагороджені Нобелівською премією миру за новий підхід до близькосхідного врегулювання і прорив у складних арабо-єврейських відносинах. Арабські країни розцінили дії А. Садата як зраду, розірвали з Єгиптом дипломатичні відносини та економічні зв'язки. Садат був убитий мусульманськими терористами.

У1982 р. Ізраїль розв'язав війну проти Лівану, прагнучи знищити штабквартиру Організації визволення Палестини та її збройні формування. Ізраїльські війська захопили Бейрут і витіснили палестинців з території Лівану. На лівано-ізраїльському кордоні була створена 45-кілометрова зона безпеки. Згідно з рішенням Ліги арабських держав, у Лівані постійно знаходяться війська Сирії.

Укінці 1980-х – на початку 1990-х років розпочалися переговори між лідерами ОВП та Ізраїлю, які відбувались у кілька етапів при посередництві США. Була прийнята ізраїльська формула «Мир в обмін на землю». У 1993 р. між ОВП та Ізраїлем укладено договір про поетапне врегулювання і створення Палестинської держави на територіях, що окуповані, але не анексовані Ізраїлем (сектор Газа, західний берег р. Йордан). На першому етапі врегулювання вводилася палестинська автономія, надалі планувалося надати їй повну незалежність.

В 1994 р. був підписаний договір між Ізраїлем та Йорданією. Переговори з Сирією поки що завершилися безрезультатно, бо сирійська сторона неодмінною умовою укладення договору висуває вимогу про повернення своєї території – Голанських висот.

1993 р. на переговорах ізраїльського прем'єра І. Рабіна та Я. Арафата було досягнуто угоди про створення Палестинської автономії. Але у другій половині 1990-х рр. процес врегулювання на Близькому Сході був зірваний. Це зумовлено низкою чинників: вбивство єврейським фанатиком І. Рабіна; прихід до влади в Ізраїлі прихильників жорсткої лінії щодо арабів в особі прем'єр-міністрів Б. Нетаньяху, а за ним А. Шарона; діяльність терористичних арабських організацій «Хамас», «Хезболлах», що чинять варварські терористичні акти проти мирного ізраїльського населення. Серія терористичних актів ісламських екстремістів у 2001 – 2002 рр. вкрай загострила ситуацію в реґіоні. Ізраїль ввів війська на територію Палестинської автономії, де почалися збройні сутички, що супроводжувалися численними жертвами. Можливо, останньою надією на мирне врегулювання конфлікту став ухвалений 2003 р. за посередництва США ізраїльським та палестинським керівництвом план «Дорожна карта». 29 червня 2003 р. було укладене чергове перемир'я між Ізраїлем та Палестиною. План передбачає створення незалежної Палестинської держави. Але серпневий теракт в єрусалимському автобусі знову розпалив ситуацію. «Дорожна карта» опинилася під загрозою зриву. У грудні 2004 р. помер лідер палестинців Я. Арафат і після боротьби за владу на виборах 9 січня 2005 р. головою Палестинської автономії було обрано М. Аббаса (Абу Мазен), який висунув питання про врегулювання стосунків з Ізраїлем. Шляхом переговорів він переконав лідерів терористичних угруповань припинити теракти. У свою чергу, керівники служб безпеки Палестини та Ізраїлю узгодили плани боротьби з терористами.

Але в липні 2005 р. перемир'я було зірване, причому провину за це можна покласти на обидві сторони. Ісламські терористи знову вчинили теракти на території Ізраїлю. До того ж у самому Ізраїлі виявилося багато супротивників плану розмежування, запропонованого прем'єр-міністром А. Шароном (план передбучає виведення ізраїльських поселень з палестинської території). Цей протест, мотивований тим, що уряд Шарона здійснює нібито капітулянтську політику щодо палестинців, вилився в середині липня 2005 р. в масові антиурядові маніфестації ізраїльтян. Але ізраїльський уряд продовжував наполягати на своїй позиції.

В грудні 2008 р. знову розпочався збройний конфлікт між Ізраїлем та палестинськими воєнізованими угрупуваннями Хамас, Ісламський джихад та Народний фронт визволення Палестини в Секторі Газа на Близькому Сході. 21 січня 2009 року Ізраїль заявив про завершення виводу військ з сектору. Обидві сторони конфлікту проголосили про перемогу у конфлікті.

Для мирного врегулювання конфлікту потрібна не стільки воля Ізраїлю, скільки згуртованість навколо цієї ідеї всіх палестинців. Однак саме цього й