10.2.5. Спільна зовнішня політика й політика безпеки

Спільна зовнішня політика й політика безпеки спрямована па захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності та ці-і|| лісності Союзу. Вона передбачає співробітництво держав-членів за " такими напрямами:

• визначення принципів спільної зовнішньої політики та полі­тики безпеки;

• визначення спільних стратегій;

• узгодження спільних дій;

• узгодження спільних позицій;

• зміцнення систематичного співробітництва між державами-членами в політичній сфері [ 11, с. 21 ]. Принципи і загальні напрями спільної зовнішньої політики без­пеки визначає Європейська Рада. Вона вирішує питання спільної Я? стратегії, яка здійснюється в регіонах, де держави-члени мають важ-Ц;ливі спільні інтереси. Держави-члени інформують одна одну з будь-|| якого питання в сфері зовнішньої політики для розроблення спіль-Іі них узгоджень дій.

|| Спільна зовнішня політика та політика безпеки включає органі-§ зацію спільної оборони. Маастрихтським договором передбачається, Цщо основою оборонної системи ЄС стане Західноєвропейський Союз У(ЗЄС). Проте в 90-х роках суттєво змінилися зовнішні умови для За-'.а-Йдної Європи; протистояння Заходу і Сходу (для чого й було утворе-^ но ЗЄС) втратило свою актуальність. Тому в листопаді 2ОО0 р. було 8|:об'явлено про розпуск ЗЄС. Оборонна політика ЄС тепер спирається |уНа членстві країн в НАТО.

^ 223

Міжнародні організації як регулятор міжнародних економічних відносин...

Держави-члени координують свою діяльність у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях, де вони виробляють спільну позицію. Держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН, повинні в ході виконання своїх повноважень захищати позиції та інтереси ЄС.

Для підвищення ефективності зовнішньої політики в рамках ЄС утворено Політичний комітет, який здійснює контроль за міжнарод­ною ситуацією. Він має повноваження вести від імені Ради діалог з третіми країнами. Зовнішня політика і політика безпеки входить та­кож до компетенції Комісії і Європейського парламенту.

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики ЄС є зміцнення політичних і оборонних відносин з партнерами по НАТО, особливо в 90-х роках, з'явились і нові орієнтації. Усе частіше згадується про те, що Європа не обмежується тільки заходом. Після розпаду СРСР, РЕВ і Варшавського договору ЄС йде на зближення з країнами Цен­тральної та Східної Європи. Щоб підтримати процес реформ у цих країнах, ЄС уклав низку двосторонніх угод про торгівлю й співробіт­ництво, що охоплюють такі пріоритети сфери: полегшення доступу товарів на ринки Союзу; співробітництво в сільському господарстві й харчовій промисловості; стимулювання інвестицій; підготовка ка­дрів; навколишнє середовище [51, с. 215].

Для підтримки процесу реформ у країнах СНД розроблено про­граму ТАСІ5 (Тесппісаі Аззізіапсе Іо іЬе СоштоплуеаІіЬ ої Іпаереп-сіепі Зїаіеа). Вона передбачає надання технічної допомоги, передачі ноу-хау, надання гуманітарної допомоги.

Одним з напрямів зовнішньої політики ЄС є розширення цієї організації. В 1993 р. було визначено Копенгагенські критерії вступу до ЄС нових членів. Згідно з цими критеріями країни Центральної та Східної Європи можуть стати членами ЄС, «якщо країна зі ста­тусом асоційованого члена буде готова взяти на себе обов'язки членства й відповідатиме необхідним економічним та політичним вимогам» [57]. Ці вимоги включають стабільні демократичні інституції, повагу до меншин, існування ринкової економіки, здатної витримати конкуренцію в Союзі, спроможність дотримуватися цілей політичного, економічного і валютного союзу.

Європейський Союз уклав у 1992 р. з країнами ЄАВТ угоду про утворення Європейського економічного простору, що передбачає вільний рух товарів між цими двома організаціями.

224

І-, Інтеграційні процеси в Європі_______•.____________________________

Особливий статус мають відносини ЄС з групою країн, що розвиваються (69 держав), які є асоційованими членами; Ці відно­сини регулюються Ломсйськими конвенціями (від. м. Ломе, столи­ці Того). Вони надають певні пільги цим країнам у торгівлі, а

І також передбачають співробітництво в промисловості, сільському

|| господарстві, сфері послуг і соціальній сфері.

; 10.2.6. Регіональна політика ЄС

У Римському договорі 1957 р. було визначено необхідність змен-, щити суттєві відмінності в соціально-економічному розвитку різних : регіонів держав ЄС. Основні функції регіональної політики покладе­но на Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР); його за­вданням є усунення значних регіональних диспропорцій у Співтова-і ристві шляхом участі в розвитку та структурній перебудові регіонів, що відстають у розвитку.

Отже, головною метою регіональної політики є ліквідація тери­торіальних диспропорцій економічного й соціального розвитку все­редині розвинутих держав Європейського Союзу, підтягування менш розвинутих до рівня більш економічно розвинутих регіонів.

Критеріємрозвипутості регіону є величина ВВП й національного Ідоходу на душу населення й зіставлення цих показників із середніми їю країні в цілому.

Принципи регіональної політики були сформовані в 1988 р. До аих належать:

• субсидіарність;

• децентралізація;

• партнерство;

• програмування;

• концентрація;

• додатковість.

Принцип субсидіарності означає, що вищі владні структури 2С мають право й обов'язок вирішувати ті проблеми, які не здатні вирішити нижчі структури. Тобто якщо регіональні органи невзмозі вирішити якесь питання самотужки, то це завдання бере на себе вищий ррган держави. Так само, якщо держава не може самостійно вирішити Проблему, то за цю проблему беруться наднаціональні структури ЄС |Європейська комісія, Европейський суд та ін.). В решті випадків Місцеві й національні органи діють самостійно.

225

Міжнародні організації як регулятор міжнародних економічних відносин...

Принцип децентралізації означає перерозподіл повноважень на користь регіонів з метою їх ефективного використання й заохочення місцевих ініціатив, а також чітке розмежування функцій між різними рівнями управління в ЄС. Саме на місцеві влади покладається головна відповідальність за проведення регіональної політики.

Принцип партнерства полягає у співробітництві між суб'єктами різних рівнів (ЄС, національною державою, регіоном). Згідно з цим принципом, усі задумки й проекти мають бути узгоджені структура­ми усіх рівнів. Процедура партнерства починається від складання планів регіонального розвитку, їх спільного фінансування, реалізації й закінчується контролем і оцінкою кінцевих результатів. Партнера­ми є владні структури, представники комунального господарства, ін­вестори, банки, профспілки та ін.

Принцип програмування означає перехід до фінансування комп­лексних (а не розрізнених, як раніше), інтегрованих програм регіо­нального розвитку.

Принцип концентрації полягає в зосередженні зусиль і коштів на пріоритетних, найважливіших проектах, які є фундаментальними для соціально-економічного згуртування країн ЄС.

Принцип додатковості має відношення до фінансування пріори­тетних проектів. Він означає, що структурні фонди ЄС не підміняють, а лише збільшують власні витрати окремої держави на здійснення ре­гіональної політики.

Регіональна політика спирається також на спеціальні регіональні програми ЄС. На їхнє здійснення передбачаються кошти поза рамка­ми регулярної'! фінансової підтримки, яку надають структурні фонди ЄС. Ці програми групуються таким чином:

• національні програми, що відповідають інтересам країн, які їх здійснюють;

• наднаціональні програми, що мають за мету об'єднання регіо­нальної та галузевої діяльності ЄС;

• довгострокові специфічні програми ЄС, орієнтовані на розви­ток територій, що перебувають в особливо тяжких стартових умовах фінансування;

• інтегровані програми, у фінансуванні яких разом з ЄФРР бере

участь Європейський інвестиційний банк.

Тривале існування європейського інтеграційного співтовариства, яке нині має форму Європейського Союзу, показало ефективність

Інтеграційні процеси в Європі______________________________

його політики практично в усіх сферах. Особливо вражаючими є соціально-економічні наслідки інтеграції. Європейський Союз пере­творився на потужний світовий центр економічного й політичного тяжіння, на впливову силу в міжнародних відносинах. Цим поясню­ється прагнення низки держав, у тому числі України, стати повно­правним членом інтегрованої Європи.