2014_03_лютий_tezy круглого столу_KTM

вдивляється вдалечінь. І ніби йому ввижається – бачимо хмару, фото матері, краєвиди гір, собор, веселку, балкон… Монтуються кадри з майданчика, де режисер, ще повний сили й енергії, керує знімальним процесом з другого поверху караван-сараю. Звуковий простір наповнює ритмічно-жвава східна музика. І ось що розповідає (голос за кадром) Сергій Параджанов: «Основою режисури я

вважаю життя. Якщо ви вмієте фіксувати життя, умієте спостерігати, і знайшовши в житті істину, зможете по-філософському її узагальнити – це і є режисура…».

Стрічку вирішено як авторський монолог, як діалог із самим собою, (що ґрунтуються на листах С. Параджанова із зони) – в монтажному поєднанні з кінохронікою: «…Я ще

не усвідомив складності середовища у якому знаходжусь…». – Конвой веде похмурих в’язнів. – «…Тут

дивує все, навіть фіалки, що проросли… Тут вони жовті,

схожі на негатив». – Бачимо колаж із фіалок, які обрамлюють портрет немолодого бородатого чоловіка. –

«…Я потрапив сюди, на строгий режим, у світ рецидивістів, вбивць, грабіжників, ґвалтівників – усіх разом у загоні зі мною. Туга лише по одному, що не маю

121

таланту Ф. Достоєвського…». – Чорно-білі похмурі кадри колючого дроту, огорож, вишок, конвоїрів, собак, товарних вагонів, автозаків… – «Людей дуже любив, багато чим їм

зобов’язаний. Не терпів – сірих… Картини мої зняті з екрану… Мене замурували в тонни колючого дроту й бетону… І все це було організовано мною самим, так як стиль мого існування нагадував свято під час чуми…». –

Документальна хроніка: крупний план мовчазного і сумного С.Параджанова, тихо падає сніг. – «Скільки треба було

помилятися… Освоювати істини кіно, щоб врешті опинитися в ізоляції… Живу загробним життям… Що більше вглядаюся у середовище, то дужче стає нестерпніше…». – Хроніка: «зеки» у зимових шапках, сміються. Звучить схвильований голос самого С.Параджанова (запис), розповідає про Саят Нова, який був одночасно поетом Грузії, Вірменії й Азербайджану, і як свого часу поету вдалося втілити красу ритмів, красу ставлення до жінки і чоловіка. Режисер жалкує, що на таку поетику у радянському кіно ніхто не зважав – на екрані кадри з цього фільму. Автор фільму підтримує тонус уваги глядача, озвучуючи щоразу розпачливіші й сумніші рядки:

«…А що як я взагалі не побачу свободи?», «…Смерть

122

Паззоіні приголомшила мене», «…Працюю пожежником», «…Мої привиди – я вас люблю». На екрані нове тбіліське кладовище: «Здається, що могили продаються у магазині подарунків». Звучить голос від імені Параджанова: «Я не розрахував своєї пам’яті. Я не

сподівався, що через двадцять років не зможу знайти могилу близьких, могилу Віри, тьоті, бабусі… Мої привиди, мені з вами краще, аніж з тими хто живий. Кипариси – ви почорніли від часу, а я – побілів…».

Якщо попередній фільм «Небезпечно вільна людина»

пронизаний бурлеском (хоча також згадуються прикрі сторінки – тюрму, безробіття), цей – «Я помер у дитинстві» – виключно сумне повіствування, мінорна закадрова розповідь, фільм-реквієм, фільм-сповідь. У попередній стрічці бачимо С.Параджанова (у хронікальних кадрах) переважно усміхненого, він про щось розповідає. У цій – він сумний і переважно мовчазний. Перший фільм – залишає враження легкості, світлого суму, ґрунтується більшою мірою на «фольклорі» про С. Параджанова, на оповідках друзів і знайомих. Цей – важкий, будується виключно на листах і документах. Останній кадр попереднього фільму не позбавлений гумору: авторський

123

колаж «Сергій Параджанов у раю». Останній кадр цього фільму – кінохроніка: Параджанов за кінокамерою, поклав руку на штатив, усміхненим жестом ніби запитує: ну нащо ви мене такого знімаєте і натягує кашкета на очі. Напис на палітрі: «Усім уклін. А що коли існу є БОГ», під цим написом – знак серця-кардіоїди з колючого дроту. Драматургічна монотонність та омінореність викладу впливає на емоційну сферу і для непідготовленого глядача фільм «Я помер у дитинстві» може бути складним для сприйняття і осмислення.

«Сергій Параджанов. Відкладена Прем’єра» (реж.

Юрій Рєпік, НКУ-Київнаукфільм, 1995, 15 хв., українською мовою). В основу сценарію покладено волюнтаристський факт – закриття виробництва фільму «Київські фрески» та відсторонення С.Параджанова як режисера від роботи. Наводяться чудом вцілілі фрагменти цього фільму. Чоловічий голос за кадром озвучує текст розпачливого листа С. Параджанова, (написаного, приблизно у 1969 році, з особливим тактом і шляхетністю, що його допоміг режисерові скласти Іван Дзюба – С.М.) – листа до секретаря ЦК КПУ Ф.Д. Овчаренка з «…надією, що ви звернете

якнайсерйознішу увагу на мою справу, яка є водночас і

124

справою української кінематографії взагалі…». Гіркі факти листа контрапунктно монтуються з хронікою свідчення «турботи партії про митців» – вручення нагород. Побільшено на увесь екран – медаль. На сцені – ще молоді С. Параджанов, Ю. Іллєнко, В. Цвіркунов, С. Іванов, Н. Ужвій… Зал – переповнений, не стихають аплодисменти на тлі безконечних рукостискань, обнімань, поцілунків… Та зміст листа свідчить про сумне: «…Здавалося б,

керівництво кінематографії мало б доручити режисерові нові роботи, який показав свої творчі можливості в «Тінях забутих предків», та в дійсності вийшло якраз навпаки…». – У зоровому ряду ще триває радісна кінохроніка (саме таку переважно й знімали радянські документалісти), та голос від імені Параджанова нагадує високопосадовцю, що «…спроба поставити фільми

«Київські фрески», «Сповідь», «Бахчисарайський фонтан», «Інтермеццо» – постійно відкидалися… Натомість мені… пропонують робити дубляжі…» На екрані – метафоричні кадри повені, що підтопила залізобетонні опори мосту. – «…Як багато втратила

українська кінематографія, через те, що Довженко і Савченко змушені працювати хіба що на одну соту своєї

125

творчої сили…» – Вода вщент залила хідники під мостом, і навіть сходи. Чути далекі поодинокі удари дзвону. Автор листа називає імена талановитих кінорежисерів – Бондарчука, Чухрая, Алова і Наумова, які пішли з українського кіно в інші студії, «…а скільки ще підуть!» – Бачимо порожній, скупо освітлений склад реквізиту, перекинутий білий рояль. Лист свідчить про фактичний занепад української кінематографії, звертається до партійного секретаря і просить «…задуматися на хвилинку

і уявити по-людському трагедію митця, сповненого сил та задумів, але позбавленого елементарних виробничих можливостей і прав: київський поетичний кінематограф, по суті, паралізований…». – Бачимо порожній коридор, порожню багетну раму. В іншій рамі – колаж: біла рукавичка, на якій щось схоже на темну кляксу. Камера її побільшує, виявляється, це не пляма, а мальоване зображення усміхненого С. Параджанова одягненого в тогу. Голос за кадром продовжує: «…Я не українець – я

вірменин. Міг би працювати і в Єревані, і в Москві… Але Київ для мене – не просто місце проживання. І на Україні

– я не просто гість... На біду, чи на щастя, я органічно зрісся з Україною, я закоханий в її культуру, я виростав з

126

неї як митець, і я не мислю своєї творчості поза нею…».

– Камера дужче побільшує мініатюру, бачимо, що у лівій руці Параджанов тримає гуцульський топірець – у правій гранат, унизу напис: «С любовью – Параджанов». Наприкінці автор листа запевняє, що ні на що не нарікає, і нічого не просить, а лише «…хочу запитати, невже

Українська Радянська Соціалістична держава не може надати можливість кінорежисеру, творчий масштаб якого помітив і визнав увесь кінематографічний світ, поставити фільми, які б збагатили мистецтво українського народу?». – Наїзд на лик Богородиці з маленьким Христом.

Звукове тло, на якому озвучується лист, значною мірою складено з мінорних обірваних музичних фраз (фортепіано, скрипка, труба), з хаотичних звуків та шумів, з віддаленого сміху та гулу, що разом утворюють какофонію, покликану естетично навіяти прикре враження, тривогу та гіркоту. На екрані: сірі зимові краєвиди, оголене коріння дерев, шматки пожмаканої кіноплівки у снігу. Голос за кадром цитує фрагменти редакторських обговорень сценарію «Київські фрески»: «…Це типово

формалістичний твір, наближається до

127

абстракціонізму!.… На екрані колаж: годинник без стрілок, ножиці, комсомольський значок, мініатюрна скульптурка ангела, поштівка з портретом Леніна, штемпельна печатка з перевернутим номером. –

«…Сценарій прочитав тричі, і слово честі, не зустрічав

нічого важчого… Шкрябає душу, а не хвилює!… Фільм має бути зрозумілий масам!… Вношу пропозицію: пройтися з урахуванням критики, переписати все, наскільки це можливо – щоб він міг бути прочитаним там, куди ми його пошлемо…». Чутно віддалений перестук залізничних вагонів. Закінчується стрічка написом: «На початку 70-х рр. на Київській кіностудії

спалили єдину копію фільму «Тіні забутих предків». Усі були певні: така ж доля спіткала і «Київські фрески…».

Голос за кадром наводить документи і факти які не коментує. Фільм вирішено як звинувачення, що його глядач мусить зробити сам – як засудження тоталітаризму, в умовах якого довелося працювати Параджанову. Для фільму використано матеріали Центрального державного архіву літератури і мистецтва, Українського Центрального державного кінофотоархіву України, фотоматеріали музею Київської кіностудії художніх фільмів імені О.Довженка.

128

«Параджанов. Останній колаж» (реж. Рубен Геворкянц, продюсер Крік Амел, 1994, 30 хв., мова російська). Знятий до 70-ліття Параджанова спільним виробництвом: Кіссані фільм (Франція), Айк-Жапавен, R&G (Вірменія), Бумеранг продуксьон (Франція) за участю Міністерства культури і Франкофоні (Центру національної кінематографії) САСЕМ (Франція) та Агропромсервісу

(Росія). Голос за кадром: «Вже чотири роки як мене немає…» – ці несподівані слова від імені С. Паражанова (ніби з того світу) задають певну умовність усьому фільму На екрані – провулок старого Тбілісі. Здається, зараз на ній з’явиться і сам Параджанов. Голос за кадром: «…Я ніколи

не вірив, що близькі мені люди і рідні відходять назавжди… Мої предки так багато для мене зробили. І тому – я до них повертаюся...» Ось і сходи, помешкання,

де жив Параджанов. Рухома камера повільно рухається угору. – «У цьому домі пройшло моє дитинство… Це моя

мама: Серан Давидівна Бежанова. Це батько Йосип Сергійович». – Бачимо фото батьків і родичів.

Фільм розгортається як серія мікроновел. Для оптимізації глядацького сприйняття, автор вдається до рубрикації. На сходи піднімається немолодий чоловік. Його

129

високе чоло напівосвітлене. Напис: «Жак Люк Годар». Він розповідає: «Я вірю, що на першому плані стоїть

творчість художника, а не його особистість. Переконаний, що не ми створюємо мову нашої творчості, а мова створює митця. Художник завжди знаходить мову своєї творчості. Сергій Параджанов сам є великим твором кінематографічної мови. Мова кіно існує сама по собі, а автори творів – її слуги. Параджанов був вірним і талановитим слугою своєї мови кращим за інших. У храмі кіно є зображення, колір і реальність. Параджанов був майстром і господарем свого храму…»

Наступна новела позначається написом «БУЛО», і пропонує подорож «углиб душі параджанівських місць». Голос за кадром пояснює, що Сергій Параджанов, приїжджаючи до Єревану, завжди зупинявся у цьому готелі, (бачимо його фасад на екрані), продовжує від його імені:

«…Я більше люблю Тифліс, але їх краще не порівнювати, вони такі різні. І любив я їх по-різному, як люблять двох різних і не схожих людей. У Єревана – свій шарм,

неповторний…». – Камера рухається вуличками вірменської столиці, йде услід за силуетом жінки, яка обертається, усміхається. – «…Я передав увесь свій архів,

130