69. Відокремлені обставини та способи їх вираження. Уточнювальні члени речення

ВІДОКРЕМЛЕНІ ОБСТАВИНИ

Відокремлюються обставини, виражені дієприслівниковими зворотами, одиничними дієприслівниками, прислівниками та іменниками в непрямих відмінках.

Відокремлюються:

   поширені обставини, виражені дієприслівниковим зворотом, що стоять у будь-якій позиції щодо пояснюваного слова (дієслова-присудка): Заплющивши очі, він піддався сумові, що колисав душу ;

               поширені обставини, виражені іменниками зі словами незважаючи на, на випадок, залежно від, згідно з, відповідно до та ін.: Незважаючи на ранню пору, то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня.

               непоширені обставини, виражені одиничними дієприслівниками: Поспішаючи, кудись ховаються останні тужи, й гуки довгої літньої днини.

               Можуть відокремлюватися обставини, які уточнюють значення попередньої обставини: Життя клекотіло внизу, в глибокій долині, а тут стояла тиша.

Не відокремлюються:

               одиничні дієприслівники, що означають спосіб дії:  Людина! Це ж яке слово! Його треба завжди говорити стоячи і кашкета скидати.

               обставини, виражені дієприслівниковими зворотами, що є фразеологізмами:  Працювати не покладаючи рук. Сидіти склавши руки. Бігти не чуючи ніг.

ВІДОКРЕМЛЕНІ УТОЧНЮЮЧІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Уточнюючі члени речення, на відміну від відокремлених другорядних членів, вживаються не для підсилення їхньої смислової ролі, а для конкретизації змісту, вираженого іншими компонентами речення.

Уточнюючі члени речення можуть бути і поширеними, і непоширеними.

Уточнюючими найчастіше бувають обставини місця і часу. Стосуються вони таких же обставин, але більш широких за значенням, уточнюють їх, відповідаючи на питання де (звідки, куди) саме? коли саме?:  Отут, (де саме?) в низенькій цій хатині, моя любов жила колись. Це було літом, (коли саме?) у жнива.

Рідше уточнюючими членами речення бувають:

         обставини способу дії: Жваво, (як саме?) з юнацькою енергією, заходився Семен ставити хатину.

         означення: На тлі інших, (яких саме?) низеньких, будинок здається майже гігантом.

         додатки: Кільком учням, (кому саме?) переможцям районної спартакіади, вручено призи.

Уточнюватися можуть і головні члени речення:

                     підмети. Два його сини, (хто саме?) Андрій і Віталій, також стали офіцерами.

                     іменні частини присудка: "Я ж робітник, (хто саме?) червонодеревник", — ніяковіючи сказав англієць;

                     дієслівні присудки: Машини запрацювали, (що саме робили?) шуміли, скреготіли, грюкали, свистіли.

Уточнюючі члени зв'язуються з іншими членами речення за допомогою інтонації (як у наведених прикладах), а також за допомогою приєднувальних слів особливо, за винятком, крім, головним чином, у тому числі тощо: Голос його щирим відгуком забринів у селянських серцях, особливо в серцях молоді.

70. Речення, ускладнені вставними і вставленими конструкціями. Вставні слова, їх типи за значенням, вставні речення. Звертання, їх функції в реченні, форми вираження.

Вставні одиниці - слова, словосполучення, речення – це компоненти, які виконують модальну функцію, виявляють ставлення мовця до висловлюваної думки.Вставні компоненти не пов'язані граматично з іншими словами в реченні, отже, не є членами речення. І вони можуть вживатися без сполучників або з підрядними (найчастіше як) чи сурядними (найчастіше і, а) сполучниками.

Вставні одиниці можуть передавати: 1)оцінку вірогідності висловлюваного (впевненість або невпевненість): може, мабуть, можливо, певно, напевно, видно, здається;

2)  логічну впорядкованість мовлення: однак, крім того, приміром, зрештою, взагалі, отже, зокрема;

3) емоційну оцінку висловлюваного: на лихо, на жаль, на щастя, хвалити долю, на біду, чого доброго та ін.;

4) характер висловлюваного: коротко кажучи, іншими словами, так би ;

5)  вказівку на джерело інформації: по-моєму, на мою думку, кажуть, за повідомленням..., за даними...;

6)  прагнення мовця активізувати спілкування: чуєш, знайте, бач, вірите, погодьтеся, майте на увазі.

! Не бувають вставними слова: майже, мовби, немов, наче, нібито, приблизно, причому, все-таки, адже, просто, тобто, принаймні, отож, тільки та деякі інші. Вони виступають у ролі службових частин мови.

Вставлені речення доповнюють, пояснюють, уточнюють предметний зміст основного речення, передають додаткові зауваження, не мають граматичного зв’язку з реченням,  можуть приєднуватись до основного речення сурядними та підрядними сполучниками: Там батько, плачучи з дітьми (а ми малі були і голі), не витерпів лихої долі - умер на панщині(Т.Шевченко).

Звертання - Слово або сполучення слів, які називають особу, предмет, до яких звернена мова.

Основна функція звертання — привертати увагу того, до кого звертаються, до повідомлення, тому у ролі звертань ча­сто вживаються імена, прізвища, назви осіб за спорідненістю тощо.

У фольклорі, у художніх творах звертаннями можуть бути назви тварин та неживих предметів: Ой не світи, місяченьку, Не світи нікому, Тільки світи миленькому, Як іде додому! (Нар. тв.

Звертання виражається кличним відмінком у формі одни­ни чи множини: Чудна ти, дочко! Я про тебе дбаю (Л. У).

За формою вираження звертання поділяються на непоширені і поширені: Слався, людино, коли по землі Йдеш ти як ратай, сіяч, будівничий (Рил.); Думи мої, думи мої, Лихо мені з вами! (Т. Ш.).

Реченням, ускладненим звертаннями, властивий різний ступінь напівпредикативності. Мінімальний ступінь напівпредикативності мають інтерпозиційні звертання, виражені іменником без супровідних залежних слів: — Чого ти, сину, став такий смутний (Н.-ЛевСвоєрідний тип звертання становлять вокативні речення, які, називаючи адресата, передають модально або емоційно забарвлену думку — оклик, незадоволення, обурення, скаргу, радість, прохання, докір, переляк, заборону тощо: Лукашу!.. Ані руш! (Л. У.) — оклик; Сину?.. Ой синоньку! Ой, що ж я набідилася з отею відьмою! (Л. У.) — скарга; — Сину мій! Дитино моя! — угледівши скрикнула мати і кинулась до Петра (П. М.) — переляк; — Марійко! Ма­рійко! Годі тобі! Людей соромся... її стримує Софія й сама плаче... (Івч.) — прохання-заборона; — Ех, ти, Век­ша, Векша! Що ж ти так!.. (Івч.) — осуд.