10. Дисиміляція

Дисиміля́ція — комбінаторний фонетичний процес — заміна одного із двох однакових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова на інший звук, відмінний щодо способу творення. Дисиміляція може відбуватися з голосними і з приголосними.

Розрізняють також поняття:

графічна дисиміляція — розподібнення, відтворене на письмі. Напр. в укр. мові: рушник, вести.

дистантна дисиміляція — розподібнення звуків, розділених іншими.

контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції — розподібнення суміжних звуків.

прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий.

регресивна дисиміляція — на противагу прогресивній — зміна першого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: хто ← кто ← къто, вед-ти — вет-ти — вести, сердешний ← сердечний.

В українській мові дисиміляція є виявом історичних змін. Тому розрізняють дисиміляцію синхронічну і дисиміляцію діахронічну.

В усній мові процеси дисиміляції можуть кваліфікуватися як ненормативні. Напр.: транвай (замість трамвай), колідор (замість коридор).

11. Поняття орфоепії. Орфоепічна норма. Основні риси сучасної української літературної вимови

Орфоепія – це розділ мовознавства, який вивчає правила літературної вимови. Основним поняттям орфоепії є орфоепічна норма. Вона охоплює насамперед вимову звуків та звукосполучень у різних позиціях, наголошування слів та інтонацію. Порушення нормативної вимови спричиняють: діалектне оточення, змішування норм близькоспоріднених мов, іноді письмо(слова вимовляють так, як вони написані, без урахування розбіжностей між вимовою і написанням). Основні норми літературної вимови :1)голосні звуки - чітке і виразне звучання у наголошеній позиції так само чітко вимовляються а, у, і в ненаголошеній позиції(писанка, вечір, яблуко). Проте перед складом з наголошеними у, і ненаголош. о у вимові наближається до у: зозуля, голубка, тобі. Ненаголошений е наближається до и, так само ненаголошений и наближається у вимові більшою чи меншою мірою до е: веселка, зерно, зимовий, дивовижний; 2)приголосні звуки – дзвінкі приголосні б, г, г’, д, д’, з, з’, дз, дз’, ж, дж у мовленнєвому потоці зберігають свою дзвінкість: у кінці слова (народ, друг, ніж), у середині слова перед наступним глухим приголосним здебільшого на межі кореня й суфікса (стежка, шибка, рибка)!виняток: легко, вогко, нігті, кігті! Кінцеві дзвінкі приголосні префіксів роз-, без-, чере- перед глухим приголосним кореня (розквітати, розпис, безкоштовно). Глухі приголосні перед дзвінкими в сер. слова піддаються впливові дзвінких (молотьба, вокзал). Різну артикуляцію мають гортанний г і проривний задньоязиковий г’ звуки. Г’ властивий деяким власне українським та іншомовним словам (ґудзик, ґанок, ґедзь). Африкати дж, дз, дз’ вимовляються як один неподільний звук, лише на межі префікс й кореня буквосполучення дж, дз вимовляються роздільно, як два окремі звуки: підживити, відзначати. Шиплячі приголосні ж, ч, ш, дж вимовляються твердо, пом’якшуються тільки перед і та коли подовжуються: очі, узбіччя, подорожжю, розкішшю. Твердо вимовляються губні приголосні б, п, в, м, ф у всіх позиціях, напівпом’якшено лише перед і, у словах іншомовного походження і перед йотованими.