Основні поняття до теми

Чиншові селяни – вільні селяни, сплачували натуральний податок.

Тяглові (службові) селяни – вільні селяни, які платили чинш і відробляли панщину.

Каланні люди – напіввільні селяни, які не мали права виходу від свого господаря. Їм дозволялось свідчити в суді, мати особисте майно, не платити податків держав.

Ординці – напіввільні селяни, що працювали на королівських угіддях і перебували під опікою короля. Мали однакові права з каланними людьми. Ординські села мали право на самоуправління. Очевидно, що на них була покладена додаткова функція – охорона кордонів держави від Золотої орди.

Сотні люди – напіввільні люди, які проживали поблизу замків і фортець, забезпечували їх товарами ремісничого виробництва. Вони не сплачували податків, на них поширювалась юрисдикція замкового суду.

«Неплхожі селяни» або «отчичі» - невільні селяни, які мешкали в окремих господарствах, платили податки натурою чи працею і не мали права виходу. Від звичайних невільних селян вони відрізнялися тим, були прикріплені до землі (хоч вважались вільним), залишити землю чи відійти від пана без його дозволу не могли.

Пани-рада – рада при князеві. Спочатку Пани-рада була консультативним органом при князеві, але з часом її роль посилюється, а з 492 р. вона дещо обмежує владу Великого князя. Найважливіші питання внутрішньої і зовнішньої політики князь мав вирішувати з Пани-радою, а також: призначення послів у іноземні держави, вищих урядовців на українських землях, приймала і скасовувала закони. З ХУІ ст. до Пани-ради входило до 80 урядовців. Для того щоб кликати Пани-раду Великий князь мав скликати Таємну раду (8-10 осіб), на якій приймали рішення щодо необхідності скликати Пани-раду.

Великий вальний сейм - представницький орган у Польщі , який репрезентував панів та шляхту всієї держави. Після Люблінської унії і створення Речі Посполитої сейм став спільним для Литви і Польщі. Сейм почав вирішувати усі найважливіші питання у державі. На ньому обирали королів. У Польщі Сейм складався з сенату (до нього входили король і урядовці за посадою) та посольської ізби (палата депутатів (170), яких обирали на земельних сеймиках шляхти по два представники від повіту. Сейм скликався раз на два роки. На ньому вирішувались найважливіші державні питання – від обрання короля до ухвалення законів. Звичайні і надзвичайні сейми скликав король універсалами. У творенні законів особлива роль належала посольській ізбі, оскільки саме вона ухвалювала конституції. Тривалість звичайних сеймів не повинна була перевищувати 6 тижнів, надзвичайних – до 2 тижнів..

Сеймики – у Польщі та Литві ХУ-ХУІІІ ст. з’їзди шляхти, що відбувалися по воєводствах або землях. Вирішували найважливіші справи місцевого самоврядування Сейми скликалися універсалами воєводи або каштеляна. Сеймики зазвичай працювали упродовж одного дня.

Магдебурзьке право – середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від управління та суду великих землевласників. Вперше в Україні магдебурзьке право одержали Володимир-Волинський (1324 р.), м. Сянок (1339 р.), Львів (1356 р.). Міста, які отримали магдебурзьке право називалися магістратськими.

Магістрат – в українських містах, що отримали магдебурзьке право, орган міського самоврядування. Відав адміністративними, господарськими, фінансовими, поліцейськими та судовими справами. Очолював магістрат війт, до його складу входили помічники війта (бургомістри), райці (радники) і лавники (засідателі).

Війт – керівник місцевого самоврядування у ХІУ-ХУІІІ ст. в Україні, яке ґрунтувалося на магдебурзькому праві. Існували міські та сільські війти. Війтів обирали на раді міста. Здійснював адміністративну і судову владу.

Райці – члени ради магістрату (міста), що відала судом, поліцією, наглядала за торгівлею тощо. Райці обиралися міським населенням з представників заможної верхівки. В ряді міст райців призначав війт.

Лавники – члени лавних судів у Речі Посполитій, які діяли в Україні з ХУІІ – до ІІ пол. ХІХ ст. у містах, що мали магдебурзьке право (засідателі). Обиралися з представників заможної міської верхівки в кількості 7-13 чол. Під головуванням війта розглядали цивільні, кримінальні справи міщан, а також населення т.зв. «міських сіл».

Лавні суди – суди в Речі Посполитій, які діяли в Україні в ХУІІ – до ІІ пол. ХІХ ст., функціонували в містах і селах, що мали магдебурзьке право. Очолювали лавні суди війти – в містах і солтис – в підлеглих містові «міських селах».

Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ними українських землях в ХУІ – І пол. ХІХ ст. Протягом ХУІ ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. (Волинський) та 1588 р. (Новий). Джерелами Литовських статутів були поточне законодавство, судові постанови, німецьке, польське, римське право та звичаєве право Литви, Польщі, України. Норми Литовських статутів спрямовані на захист приватної власності (особливо, земельної), закріплювали станові привілеї землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства.

«Устава на волоки» 1557 р. – правовий документ, затверджений польським королем, великим князем Литовським Сігізмундом ІІ Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського, у т.ч. Литві, Білорусі і Україні. За реформою земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки – волоки (1 волока = 16,8-21,8 га), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта – розподілялося між селянами. За волоку встановлювався податок, в залежності від родючості ґрунту. Крім сплати податку за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацьовувати 2 дні на тиждень у фільварку.. Управлінням фільварком здійснював «двірник». Ця реформа зруйнувала сільську громаду, замінила громадську форму селянського землекористування на подвірну, збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян, обмежила право переходу, зменшила площу земель суспільного користування (пасовища, луки) і фактично позбавила селян права користуватися лісами.

Судебник Казимира ІV Ягелончика – перша спроба кодифікації права. Містив переважно норми земельного, кримінального та судового права. Налічував 25 артикулів. Джерелами Судебника було звичаєве право, судова практика з кримінальних справ ВКЛ, а також ряд норм Руської Правди.

Литовська метрика – документи й матеріали князівської канцелярії. Вони містять законодавчі акти цього періоду, судові вироки, декрети.

Луцький трибунал – апеляційний суд для приєднаних після Люблінської унії 1569 р. до Польщі Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Утворився на вимогу представників української шляхти на вальному сеймі.

Шляхетський привілей Ягайла 1387 р. – про заборону католикам одружуватися з православними, доки останні не перейдуть на католицизм.

Городельський привілей 1413 р. - за ним ще більше звужувались права православного населення. Їм заборонялося обіймати вищі посади в державі, брати участь у засіданнях Пани-ради, шляхетських з’їздах чи сеймиках.

Віленський привілей 1457 р. – урівнював литовську, а з нею і українську шляхту у правах із польською. Їм дозволялося здійснювати судочинство над сільським населенням, вони звільнялися від податків і повинностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Водночас шляхті й духівництву заборонялося поселяти в їхніх володіннях т.зв. «непохожих» селян і невільників. Привілеєм фактично був започаткований процес закріпачення селянства.

Люблінська унія 1569 р. – угода про об’єднання Польщі та Великого князівства литовського в єдину державу – Річ Посполиту. На чолі нової держави стояв правитель, який отримував титул короля польського та Великого князя Литовського, що обирався на спільному польсько-литовському Сеймі.

Берестейська унія 1596 р. – була викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським престолом і Константинопольським патріархатом, який відбувся 1054 р. Згідно з умовами Берестейської унії була створена уніатська (Греко-католицька) церква, яка. зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, нижче духовенство зберігало право одружуватись. Одночасно визнавалась зверхність Папи Римського як першоієрарха усієї Християнської церкви та були прийняті догми католицької церкви. Внаслідок укладення Берестейської унії православне духовенство, що визнало її рішення було зрівняне в правах з католиками, звільнялися від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця у Сенаті Речі Посполитої (ця обіцянка не була виконана). Шляхта та міщани, які визнали унію, також зрівнювались в правах з поляками.

Покарання (штрафи)

Головщина – плата родичам за голову вбитого. Залежала від соціального стану потерпілого. Розмір шляхетської головщини становив 100 коп грошей.

Нав’язка – компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої, рани, , каліцтво. Розмір шляхетської нав’язки становив 12 рубл..

Ґвалт – спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 рубл. Грошей, що сплачувалися потерпілому за насильницькі дії проти нього. Шляхетський ґвалт становив 12 руб.

Вина – сплачували за особливо тяжкі злочини і надходила до державної скарбниці.

Заклад – один із способів забезпечення виконання вироку. Він полягав в особистій домовленості сторін чи спеціальному рішенні князя про обов’язковість штрафних санкцій у разі невиконання однією зі сторін судового рішення.

Шкода – відшкодування потерпілому за заподіяні матеріальні збитки. Встановлювалась судом індивідуально.