Глава 13 Правочини

1. Поняття і ознаки правочину. " 2. Види правочинів.

3. Форми правочинів.

4. Тлумачення змісту правочину.

5. Відмова від правочину.

6. Недійсність правочинів.

7. Правові наслідки недійсності правочину.

8. Окремі види недійсних правочинів.

1. Правочини з дефектами суб'єктного складу.

2. Правочини з дефектами волі.

3. Правочини з дефектами форми.

4. Правочини з дефектами змісту та порядку укладення правечину.

§ 1. Поняття і ознаки правочину

І

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦК зазначеі но, шо правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч.і ст.2§ ЦК особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.

Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка* Крим, териториальні громади та інші суб'єкти публічного права.] Причому згідно зі ст.ст.167-169 ЦК зазначені суб'єкти публічного¹ права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси випливає, шо Й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття "правочин" треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч.І ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що пра-вочини можуть бути також підставою Інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації правовідносин тощо. При цьому він може бути одночасно і підставою припинення одних та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж найма-

200

орендованого майна третій особі спричиняє припинення дого-^че оренди і водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються відтакого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного

права;

2. правочини завжди є діями субєкта цивільних відносин. Цимвони відрізняються від адміністративних актів {актів управління),які видають органи державної влади та управління, виступаючи яксуб'єкти публічного права;

3. правочини завжди є правомірними діями, що спричиняютьвиникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин.Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів,як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4. воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення,зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вонивідрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5. правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного ста-ігу, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривнопов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.

Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про місце вчинення правочинів.

Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: )) стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його вчинення безпосередньо сформульоване у ст.211 ЦК: місцем вчинення є місце волевиявлення сторони. Волевиявлення можливе у різних формах: усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною реєстрацією (ст.ст.207-210 ЦК). відповідно форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочи-^НУ' вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба ⁰ У ньому самому може міститися вказівка на таке місце або во-⁰ Може випливати зі змісту правочину. Наприклад, довіреність у ^пРостій письмовій формі може бути посвідчена посадовою особою

201

за місцем перебування або проживання особи, яка її видає (ст.245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде вважатися місце, д_е засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально. Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і нотаріально посвідчений (ст.ст.1247, 1248 ЦК).

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору) визначається відповідно до правил ст.647 ЦК. Ця норма передбачає, що договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (ст.29 ЦК) або за місцезнаходженням юридичної особи (ст.93 ЦК), яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який підлягає державній реєстрації, у випадку коли укладення договору відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий праеочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст.210 ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, а місце державної реєстрації правочину. Адже до реєстрації правочин вважається таким, шо не укладений взагалі.

Умовами чинності правочинІв є дотримання вимог:

1. щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч.і ст.203 ЦК), тобто фізичні та юридичні особи мають враховувати вимоги щодо здійснення цивільних прав, встановлені вст.ст.і2, 13 ЦК та інших актах цивільного законодавства;

2. щодо наявності правочиноздатності суб'єктів правочину. Пра-вочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсягцивільної дієздатності (ч.2 ст.203, ст.ст.ЗО-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);

3. щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта(суб'єктів) правочину (ч.З ст.203). Наявність правочину свідчитьпро єдність внутрішньої волі й волевиявлення суб'єкта (суб'єктів)правочину. Тому у випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно І не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним(ст.231 ЦК);

4. щодо форми правочину. При укладенні правочину обов'язкове дотримання передбаченої законом форми (ч.4 ст.203). Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або настання інших наслідків (ст.ст.218-220 ЦК);

5. щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним,тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, ш°обумовлені ним (ч.б ст.203). Тому правочин, вчинений без намїрУстворити правові наслідки, є недійсним як фіктивний, тобто вчинений лише про людське око (ст.234 ЦК);

6. шодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин,що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити

202

явам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездат-их ді^тей (ч.б ст.203); правочини, зазначені в ч.і ст.71 ЦК, можуть ял/ти укладені особою, яка має піклувальника, зі згоди піклуваль-ика й дозволу органу опіки та піклування. Якщо такі спеціальні ¹ _йМоги містяться у окремих нормах актів цивільного законодавства то вони також охоплюються поняттям "вимоги чинності" /"умови дійсності") правочину, а їх порушення спричиняє визнання правочину недійсним (наприклад, ст.224 ЦК).

Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка полягає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права: "Дозволено усе, шо прямо не заборонено законом", а також такі засади цивільного права, як свобода договору (правочину); свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що суб'єкт цивільного права, реалізу-ючи право свободи правочину, може вчиняти з метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов'язків тощо будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці ДІЇ, як заборонені.

Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:

1. визнання неправомірності правочину прямим приписом закону. В цьому разі правочин неправомірний і не створює правовихнаслідків. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки припис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочинє нікчемним І спеціального визнання його недійсним у судовомупорядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин, укладений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму(ст.219 ЦК);

2. визнання неправомірності правочину судом. У цьому разіпрезумпція правомірності правочину Існує в момент укладенняправочину, оскільки він не порушує конкретної норми закону(або у момент укладення правочину порушення закону залишається прихованим, невідомим іншим особам). Проте його правомірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак правочин може бути визнаний судом^НеДійсним.

Слід звернути увагу, що суд може визнати правочин недійсним На підставах, встановлених законом (ч.З ст.215 ЦК). Тобто і в цих ^випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за Наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом су-

203

ду є виходити з того, що припис із забороною може або міститись у спеціальних нормах ЦК (ст.ст.222, 223, 225 та Інші), або випливати із правил ст.13 ЦК про межі здійснення цивільних прав.