Старогрецькі міста-держави на території України

Давньогрецькі міста-держави були утворені на північних берегах Понта Евксінського (букв. – гостинне море; старогрецька назва Чорного моря) і Меотіди (старогрецька назва Азовського моря; по племенам – меотам на східному і південно-східному побережжі цього моря в І тис.-літ. до н.е.). Вони виникли із торгових факторій. Це – Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, Пантікапей (сучасна Керч), Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Феодосія (сучасне місто і порт на Чорному морі в Криму), Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани, Овідіопольського району Одеської області) та ін. Початок утворення античних міст-держав у південній частині території сучасної України поклали в кінці VІІ ст. до н.е. греки – вихідці із м. Мілета (предки яких декількома віками раніше побудували Мілет в результаті колонізації Іонії – середньої частини західного побережжя Малої Азії).

Античні рабовласницькі міста-держави на території північного Причорномор’я існували майже 1000 років. На першому своєму етапі (VII – I ст. до н. е.) – це незалежні державні утворення, а на другому (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) – підлягали Римській імперії.

Були 2 форми їх державного правління:

1)міста-республіки (Ольвія, Тіра, Херсонес та ін.); у них законодавча влада належала народним зборам, а виконавча – так званим архонтам (вищим службовим особам цих старогрецьких полісів), котрі вибиралися із рабовласницької знаті;

2)монархія – Боспорське царство ( V ст. до н.е. – ІV ст. н.е.); його столиця Пантікапей. Об’єднувало грецькі міста-колонії: Феодосію, Фанагорію, Горгіппію та ін. Правителі: Археанактиди (480-438рр. до н.е.), Спартокиди ( до 107р. до н.е.). У кінці ІІ ст. до н.е. завойовано Понтійським царством, потім стало васалом Рима.

Економіка античних міст була багатоплановою:

торгівля велась в 2-х напрямках: з Грецією і зі Скіфією. В Грецію везли хліб, худобу, хутро, рабів, шкуру. З Греції привозили вино, маслинову (оливкову) олію, тканини, предмети мистецтва;

ремесло досягало високого рівня: металічні вироби, будівництво, кераміка, суднобудування, ювелірне мистецтво, ткацтво та ін.;

хліборобством займалися: вирощувалася пшениця, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші, гранати;

тваринництво зосереджувалося на розведенні коней, корів, овець, свиней та ін.;

36

рибальство було розвинене на ріках і на морі.

В ідеології панувала грецька релігія, в своїй основі політеїстична, тобто поклонялися багатьом божествам. Особливо популярним було шанування Аполлона, Артеміди, Зевса, Афродіти, Афіни, Діоніса-Вакха. Із І ст. н. е. відбувалися значні зміни: в релігію міст-держав Північного Причорномор’я стали проникати культи негрецького походження (Кібела, Мітра, Ізіда та ін.), впроваджувати культ римських імператорів, і лише в ІV ст. н.е. з’явилися перші ростки християнства. Греки-колоністи були носіями високої культури. Значна частина вільних громадян володіла грамотою. Діти займалися спортом, музикою, вчилися в школі. Розвивалися історія, філософія, медицина, література, монументальний живопис, мозаїка, музика, театр, скульптура, архітектура. Взаємовплив античних північнопричорноморських міст-держав обумовлював прискорення розкладу родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення цього регіону теперішньої України.

Завдяки старогрецьким переселенцям, місцеві жителі знайомилися з передовим для тих часів грецьким і римським культурним надбанням, що в свою чергу привело не тільки до виникнення тут своєрідного північнопричорноморського варіанта античної культури, але й сприяло дальшому розквіту власних культур всіх стародавніх народів Північного Причорномор’я. Греки і римляни принесли сюди свої технічні досягнення, високу майстерність, особливо в областях архітектури, ремесел, мистецтва і т.д.

Однак з ІІ ст. до н.е., внаслідок ряду причин, справи античних міст-держав почали погіршуватися. Наступала загальна криза рабовласницької економіки, різко скорочувалася торгівля, відбувалася натуралізація господарського життя, праця рабів стала невигідною – почастішали їх виступи. У 107р. до н.е. було велике повстання східного скіфського населення (залежних селян, ремісників і рабів) Боспорської держави під проводом Савмака; придушене військами Понтійського царства. Змінювалася і політична ситуація. Північне Причорномор’я потрапило під владу Римської імперії. У перших століттях нової ери південні землі нинішньої України стали зазнавати нападів кочівників: в ІІІ ст. н.е. під натиском готів загинула Ольвія та інші міста-республіки, а в IV ст. н.е. під ударами гуннів – Боспорське царство.

Праслов’янські й слов’янські археологічні культури

на території України; найдавніші писемні джерела про слов’ян

Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства. Тому передусім необхідно знати про походження слов’ян. Однак проблема появи слов’ян на історичній арені й сьогодні залишається не до кінця вивченою.

37

Принаймні попередні п’ять століть їх існування як етнокультурної спільності (праслов’ян) відображені лише в археологічних (речових) джерелах.

Слов’яни – автохтонне (корінне) населення Європи. Вони належать до великої сім’ї індоєвропейських народів, котрі з давніх-давен жили на просторах Європи і частини Азії (до Індії включно). Саме індоєвропейці дали початок (витік) багатьом народам, у тому числі й слов’янам.

В ІІ тис.-літ. до н.е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька окремих етнокультурних і мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов’яни. Результатом подальшого поділу цієї гілки стала поява праслов’ян як етнічної спільності (певна частина слов’ян серед переважної більшості інших етнічних компонентів). Історію праслов’ян треба вести приблизно із середини І тис.-літ. до н. е.

Формування ж слов’янського етносу відбувалося поетапно і здійснювалося впродовж тривалого часу шляхом інтеграції його з іншими етнокультурними групами: з балтами – на Півночі, іраномовними племенами – на Півдні, германцями – на Заході, фракійцями – на Південному Заході. Аж до рубежу ІІІ-ІІ ст. до н.е. ці процеси розвивалися головним чином на території між Віслою і Одрою, охоплюючи також Волинь в ареалах поширення лужицької, поморської та інших культур.

Археологічні дані свідчать про те, що праслов’яни певною мірою змінювали місця свого проживання. Займаючись хліборобством і скотарством, вони селилися на великих обширах між Одрою і Дніпром, але до раннього середньовіччя вони ніколи не займали водночас усієї цієї території. Об’єднанням невеликих родових общин, для котрого характерна певна єдність культури було давньослов’янське плем’я. Таких племен, імена яких забуті, на всій Руській (Східноєвропейській) рівнині було майже 200. Кожне із цих племен скликало народні збори – віче. Поступово міцніла влада племінних вождів. Сучасна наука дає можливість говорити про праслов’янські племена від меж нашої ери, а про справжніх слов’ян – лише з кінця ІV ст. н.е.

Серед найдавніше знайдених археологічних матеріалів про праслов’ян треба назвати ґрунтові могильники і поселення, що належать до зарубинецької культури. Ще в кінці ХІХ ст. археолог В.Хвойко вивчив праслов’янські поселення біля с. Зарубинці (нині це село Монастирищенського району Черкаської області). Етнічна спільність зарубинецької культури проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на зламі ІІІ-ІІ ст. до н.е. – І ст. н. е. Її появу не можна вивести лише з якоїсь-то однієї попередньої культури залізного віку і тим більше бронзового, а ще раніше – мідного віків. Визначальним субстратом (загальною, єдиною основою спільності, подібності різних етнічних груп) зарубинецької культури виступали поморські племена із включенням місцевих (балтських, іраномовних) компонентів. В етногенетичних

38

процесах брали активну участь також носії східних груп так званої пшеворської культури (кінець ІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.), старожитності якої збереглися на західноукраїнських просторах і в Польщі. Після виникнення зарубинецької культури центр слов’янської історії переміщується в межиріччя Вісли і Дніпра.

Наприкінці І ст. н.е. зарубинецька культура Подніпров’я починає розпадатися під натиском сарматів. Більша частина її населення покидає свої домівки й відходить у лісові райони Верхнього Подніпров’я й Подесення, частково в Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, праслов’яни активно контактували з тамтешніми балтами. В результаті виникли своєрідні пізньозарубинецькі пам’ятки, які лягли в основу формування у ІІІ ст. київської культури. На основі ж київської культури в V-VI ст. складаються ранньосередньовічні слов’янські старожитності – колочинські й частково пеньківські. Те ж зарубинецьке населення, котре залишилося в Середньому Подніпров’ї, змішалося з прибулими туди в значній кількості східнопшеворськими племенами, а також увібрало в себе частину балтських і сарматських елементів. В середині І ст. зарубинецьке населення Прип’ятського Полісся мігрувало на південь – Волинь і Подністров’я, де інтегрувалося з місцевими мешканцями – носіями верхньодністровського варіанта пшеворської культури.

Наступницею зарубинецької культури в лісостеповій зоні Правобережної України і Подніпров’я була черняхівська культура II-ІV ст. н.е. (за назвою поселення коло с. Черняхів, Кагарлицького району Київської області). Її характеризує більш високий порівняно з зарубинецькою культурою рівень розвитку. Це поясняється римськими впливами на неї, виходом тоді Римської імперії на кордони слов’янського світу. Римська імперія, захопивши Дакію (сучасну Румунію), вела із цього регіону жваву торгівлю зі слов’янами (імпортуючи собі слов’янський хліб). Матеріальні знахідки свідчать, що крім праслов’ян в черняхівську етнічну спільність входили ще й скіфсько-сарматські, фракійські та германські угрупування. Перші з них у ті часи ще не мали якоїсь-то окремої культури, а були включені, як й інші етнічні групи, в загальну культурну модель, створену під впливом римської цивілізації. Праслов’яни, очевидно, стали політично залежні з приходом у кінці ІІ – на початку ІІІ ст. в Північне Причорномор’я готів і творенням ними військово-політичного союзу, але не надовго. Готи, ставши провідною воєнно-політичною силою, очолили племінні об’єднання в межах черняхівської культури. У кінці IV ст. н. е. готи зазнали поразки від гуннів. Нашестя гуннів тяжко відбилося на економічному розвитку слов’ян. Але ж процеси консолідації й самоутвердження слов’ян продовжувалися, що сприяло утворенню в майбутньому їх могутніх військово-політичних союзів. Вони зайняли місце готського об’єднання в Південно-Східній Європі. У складі черняхівської культури виділено пам’ятки, які належали означеним вище етнічним

39

групам. Складне сплетіння політичних, економічних і культурних інтересів різноетнічних груп, їхній відхід або поступова асиміляція місцевим народом усього прийшлого – одна з важливих закономірностей історичного розвитку Південно-Східної Європи в І тис.-літ. Вже з кінця ІV ст. слов’янські пам’ятки починають домінувати у лісостеповій частині Південно-Східної Європи. З кінця IV ст. – у V ст. на базі черняхівської культури складаються ранньосередньовічні празько-корчацька, а також частково пеньківська культури слов’ян.

Кінець IV – першу половину V ст. можна вважати початком виникнення нової етнокультурної спільності, в котрій провідна роль належала слов’янам. Про це свідчать пам’ятки того самого часу, знайдені на межі лісостепової і поліської зон Східної Європи. У цілому ж етнологи, археологи, історики, лінгвісти останнього часу згідні в тому, що слов’янська прабатьківщина розміщувалася на широкому просторі між Віслою чи навіть Одрою і Дніпром, досягаючи на півдні Карпатських гір, а на півночі – близькості Балтійського моря. Тут зароджувалися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів (ІV-VІІ ст.) – почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.

Слов’яни (праслов’яни) вперше згадуються в найдавніших писемних джерелах під назвою „венедів” (або „венетів”) лише в І ст. н. е. Римський вчений-енциклопедист Пліній Старший (24-79 рр. н.е.) в праці „Природнича історія” описав ареали проживання венедів поблизу Балтійського моря і ріки Вісли. Римський історик Таціт (58-117 рр.) в нарисі „Германія” назвав венедів проміж сусідів германців. Грецький географ Птоломей (90-160 рр.) в праці „Географія” позначив землі проживання венедів „вздовж всієї Венедської затоки”, як тоді називали затоку Балтійського моря. Далі Птоломей згадував „Венедські гори”, в котрих більшість сучасних дослідників бачить Карпати. Сам же термін „слов’яни” з’явився у творах європейських істориків VI ст.: готського Йордана, візантійських Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського та ін. У Йордана є пояснення, що слов’яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: „венеди”, „анти” і „склавини”. Що стосується антів, то ряд наших істориків, починаючи з М.С.Грушевського, зображав їх як предків українського народу. Тобто антське племінне об’єднання становило генетичне коріння українського народу. Правда, в цей процес треба частково включати і племінне об’єднання склавинів. Проте через декілька століть сформувалася насамперед східнослов’янська, чи давньоруська народність, а від неї зразу після розпаду Київської Русі –з другої половини ХІІІ ст. почалося формування відповідних етнографічних, мовних та інших особливостей українців, а також росіян і білорусів. В „Історії готів” Йордан розповів про антів у зв’язку з війною, що велася проти них готами в IV ст. Сучасні археологи знайшли пам’ятки матеріальної культури антів на території між

40

Дунаєм і Сіверським Дінцем, Доном, Азовським морем, а також у межах Румунії, Болгарії, Словаччини.

Із писемних джерел (творів античних авторів), які належать до початку нової ери, відомо, що праслов’янські племена під назвами „венеди”, „анти”, „склавини” вели осілий спосіб життя, знали орне хліборобство, у них існувала внутрішня торгівля, пов’язана з розвитком ремесла, і зовнішня торгівля, зокрема, з Римом. Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла появі багатої соціальної верхівки. Мала сім’я (із чоловіка, жінки і дітей) ставала складовою частиною важливої соціальної клітинки суспільства – сільської общини. В сільській територіальній общині виділялися окремі заможні сім’ї, котрі мали певну власність. У праслов’ян поступово посилювалася військова й політична влада. Отже, на рубежі нашої ери праслов’яни, а з ІV ст. – вже слов’яни як етнокультурна спільність існували в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фіннами та ін.

Друга половина І тис.-літ. – це часи, коли всеслов’янська спільність повільно розпадалася на три гілки: східну, західну і південну. У нових умовах старі назви (венеди, анти, склавини) в процесі розселення поступово зникли, а їх місце зайняли нові найменування.

Слов’янські племена;

їх протодержавні об’єднання на території України

Основною галуззю господарства стародавніх слов’ян було хліборобство. У племен, які населяли лісостепову зону, переважало орне хліборобство із застосуванням рала із залізним наконечником. Великим технічним досягненням того часу було появлення плуга. У лісних районах довгий час зберігалося підсічне хліборобство. Однак з середини І тис.-літ. н. е. й там починають застосовувати рало із залізним наконечником. Підсіка зберігалася в основному як засіб освоєння під посіви нових земель за рахунок лісних масивів, а на вже освоєних землях і тут стало переважати орне хліборобство. В хліборобстві використовувалася перелогова система, коли ділянками землі декілька років не користувалися, „давали відпочити”. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, просо та ін. Врожай збирали серпами: знахідки їх відомі на Волині, в Подніпров’ї, в західних областях України та ін. Для заготівлі сіна застосовувалися коси-горбуші. Зерно перемелювали за допомогою кам’яних жорен. Такі жорна мало майже кожне поселення в першій половині й середині І тис.-літ. н. е. Знайдені навіть залишки спеціальних млинів; це свідчить про те, що помел зерна вже в той час став набувати характер промислу. Поряд з польовим хліборобством розвивалося і городництво. Займалися також вирощуванням плодових дерев.

41

Важливе місце в господарстві стародавніх слов’ян займало скотарство. Розводили велику і дрібну рогату худобу, птицю. Основною тягловою силою були воли, коні.

Широко розвивалися ремесла: залізоплавильне, ковальське, обробка дерева, ткацтво, гончарство, оброблення шкіри. Археологами відкриті великі ковальські центри в с. Лютіж Вишгородського району Київської області й в с. Синиця Христинівського району Черкаської області. Значного розвитку досягло ювелірне ремесло (бронза, срібло). Важливу роль в житті стародавніх слов’ян відігравала зовнішня і внутрішня торгівля. Грішми служили срібні монети інших народів (римські, візантійські, країн Азії). Слов’яни продавали на Схід і в західні країни віск, мед, хліб, хутро, шкіру, рибу. Крім основних видів занять були збиральництво (ягоди, гриби та ін.), бортництво (збір меду диких бджіл), рибна ловля, мисливство.

Стародавні слов’яни мали відносно однорідну загальну мову, однакові вірування. Поступово склалися 2 культи: культ обожнювання сил природи і культ предків. Система вірування – язичество. У багатьох племен складалися свої божества. Провідне місце в язичеському пантеоні посідали божества, пов’язані з аграрним культом. Особливе значення мало обожнення неба й небесних світил – уособлень вищих сил. Найбільш популярними були: Даждьбог – бог сонця, світла і тепла, покровитель родючості; Перун – бог дощу, блискавки і грому; Велес – покровитель, заступник домашніх тварин; Купало (Купала) – бог врожаю і відкриття людям таємниці лікарських рослин; Лель – бог любові й бджільництва та ін. Давні слов’яни обожнювали й одухотворяли природу в усіх її проявах (вода, вогонь, ліс, дерева тощо). Носіями релігійних знань були жерці-волхви, які володіли різноманітними знаннями (писемністю, медициною, астрономією, бойовими мистецтвами). Крім богів шанували духів: русалок, водяників, лісовиків, домовиків і т.д.

З релігією і побутом слов’ян тісно пов’язана дохристиянська культура. Так, багато релігійних обрядів супроводжувалися піснями, танцями, з використанням музичних інструментів: сопілок, гудків. Колядки, щедрівки, купальські пісні були невід’ємною частиною релігійних відправлень слов’ян.

Побут слов’янської знаті був гарно оздоблений: розписний посуд, вишивка на одязі, прикраси із бронзи, срібла, золота. Археологічні знахідки, що дійшли до нас, свідчать про високий рівень розвитку матеріальної культури, а легенди, казки, прислів’я, приказки, пісні – про духовну культуру предків нашого народу.

В ті часи у слов’янських племен поглиблюється соціальна нерівність і розпад родової общини, а в окремих поселеннях життя вже організовувалося за новими нормами. Родова община поступово трансформувалася в сімейну, в систему домогосподарств, які дедалі більше і більше відокремлювалися одне від одного. В подальшому ж сімейна

42

община перетворилася в сусідську, сільську. Посилювався процес розкладу первіснообщинних відносин. Зі збільшенням кількості імущих та бідних, а також визиску, заможні слов’яни стали захоплювати полонених і перетворювати їх в рабів. Проте становище рабів у багатьох слов’ян було порівняно не тяжким і тимчасовим; потім полонені-раби за викуп могли повернутися в свої рідні краї або залишитися і вільно брати участь в усіх справах колективу при збереженні залежності. Праця залежних тоді не давала багато економічної вигоди в межах поки що натурального господарства. Однак це були вже нові відносини, зовсім не характерні для тих, які існували між людом класичного родового ладу.

Перша спроба утворити протидержавне об’єднання на наших землях відноситься до антських часів і зв’язана з Наддніпрянщиною, і особливо з Середнім Подніпров’ям, де потім виникло головне місто – Київ (заснований в 482 р.). Це не було випадковістю. Києвороський регіон (між ріками Ірпень і Россю – правими притоками Дніпра) був центральним ще в скіфські часи. Тут, в Подніпров’ї швидше проходив процес розкладу родової общини, посилювалася соціальна диференціація. Відіграли свою роль і зовнішні фактори, насамперед близькість до важливих торгових шляхів, до Візантійської імперії, вплинуло і так зване Велике переселення народів, поштовх якому дало масове пересування гуннів (з 70-х рр. IV ст. н. е.). Писемні джерела свідчать, що в IV ст. н.е. анти мали відносно сильну політичну організацію, на чолі якої стояв князь Бож. Готський історик Йордан в „Історії готів” виклав відомості про те, що в 368 р. король остготів Вінітарій „послав військо у межі антів і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але в подальшому став діяти більш рішуче і короля їх на ім’я Бож з синами його й 70 старшими вельможами розп’яв, щоб трупи повішених подвоювали жах підкорених”. Описана війна проходила в пониззі Дніпра. Судячи з того, що дуже велике остготське військо зазнало поразки від антського війська, а також з наявності 70 старшин (без сумніву, вождів племен), Йордан мав на увазі величезний і могутній союз антських племен.

В антському союзі племен була військова демократія, про що видно з повідомлень візантійського історика Прокопія Кесарійського. Він оповідав, що як і анти, так і склавини, не управлялися лише одним мужем (вождем), а здавна продовжували жити в народовладді. Іншими словами, існувала влада військових вождів при збереженні залишків первісного колективізму і демократії на стадії поступового розкладу первіснообщинного ладу. Анти зазнали поразки, але лише на деякий час. Крім Божа, відомими були князі Пірагаст, Ардагаст, дипломат Мезамир (550-ті рр.) /котрий відзначився у війні з аварами/, полководці Доброгаст, Всегорд та ін. Анти вирушали в походи проти Візантійської імперії, які відомі під назвою „балканських війн”, а в інших випадках виступали на її боці; брали участь в переселенні на Балканський півострів, тобто в його слов’янізації. Антське політичне

43

об’єднання, дуже ослабнувши у війнах з аварами, фактично розпалося на початку VII ст. Основна маса антського населення перемістилася на Київщину, Полісся і змішалася там з іншими племенами. Тому ім’я антів в ході розселення невдовзі зникло. Антське міжплемінне об’єднання припинило своє існування, але процес утворення фундаменту майбутньої держави у східних слов’ян неухильно йшов уперед.

Місце міжплемінного об’єднання антів зайняло, сформувавшись з кінця V і в VI ст., інше політичне об’єднання східних слов’ян – полянський союз племен, ядро якого склало Середнє Подніпров’я та Лівобережжя Дніпра, а опорним пунктом влади полянського князя й релігійним язичеським центром став Київ. Важливо тут вказати на відому легенду, за „Повістю временних літ”, про заснування його трьома братами – Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либіддю, які на честь найстаршого брата назвали Києвом. Кий став полянським князем, що утворив центр своєї влади в Києві. Та й після смерті князя Кия, при його нащадках Київ послідовно розвивався. Це було протомісто (зародок міста), тобто ще не справжнє місто з усіма властивими йому функціями – адміністративною, виробничою, торговою, ідеологічною, культурною, оборонною, а лише з двома-трьома з них.

Треба зазначити, що протоміста мали вирішальне значення для формування союзів племен і перетворення їх в протодержавні об’єднання. Із протоміст поширювалася влада на території, що тяжіли до них, а також розповсюджувалися системи збирання данини, судочинства й управління. Історична роль Києва як центра східних слов’ян почала визначатися в часи колонізаційного руху на південь. З одного боку, Київ був своєрідним регулятором руху, оскільки шляхи більшості північних племен пролягали через Середнє Подніпров’я, з іншого – центром, де фокусувалися найбільші передові досягнення слов’янського світу. Протомісто Київ ставало основою формування державності у східнослов’янських племен. Протомісто Київ і протодержава полян – полянський союз племен самим розвитком історичного процесу заклали фундамент майбутньої східнослов’янської держави – Київської Русі.

Серед подібних протодержавних об’єднань важливу роль, хоч і менш значну, ніж полянський, відіграв дулібський племінний союз. Опорним пунктом влади було протомісто Зимне (на місці, де стояло в VI-VII ст. протомісто, біля нинішнього с. Зимне Володимир-Волинського району Волинської області археологи виявили укріплення, зброю, сліди ковальського і ливарного виробництва). Протомісто Зимне і протодержава дулібів, виникнувши на території Західної Волині як один із осередків державності, в майбутньому стали складовою частиною фундаменту Давньоруської держави. Правда, в VII ст. дуліби зазнали нападу аварів, котрий призвів дулібську протодержаву до великої руїни.

44