Кіммерійці. Таври. Скіфи. Сармати.

У I тис.-літ. до н.е. на сучасних українських землях відбувалися бурхливі події. З’явилися нові етнічні спільності, про які вже є згадки в писемних джерелах.

Кіммерійці – племена, котрі займали простори причорноморських степів у IХ-VII ст. до н. е., згадуються в „Одіссеї” легендарного старогрецького епічного поета Гомера. Історичні пам’ятки цих племен знайдені на всьому просторі від Волги до Дунаю. Вони займалися скотарством і хліборобством. Провідне місце в скотарстві належало

32

конярству, що забезпечувало верховими кіньми воїнів і чабанів, давало значну частину продуктів харчування. За це Гомер у своїй „Іліаді” назвав кочівників-кіммерійців „гіпомологами-молокоїдами”, тобто тими, хто доїть кобилиць. Кіммерійці виготовляли мідні й бронзові знаряддя праці, мали сильне кінне військо, здійснювали військові походи. У них були й залізні вироби – мечі, кинджали і т.д. Озброєння кіммерійського воїна також складалося з лука, списа. Кіммерійці споруджували укріплені поселення; їх проводирі називалися царями (Теушпа, Шандакшатра, Лігдаміс та ін.).

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Створювалися кам’яні статуї, котрі наділялися людськими властивостями для поклоніння. Вони походили від індоєвропейців; за мовою, очевидно, були іранцями. Постійний натиск кіммерійців відчували на собі праслов’янські хліборобські племена чорноліської культури, що проживали в Х-VII ст. до н.е. північніше – в лісостеповій смузі сучасної території України (назва по городищу в Чорному лісі у верхів’ях р. Інгулець на Кіровоградщині). Щоб стримувати агресію кіммерійців, чорнолісці створювали загони кінноти, озброєні за зразком своїх же ворогів. Дальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів. Втікаючи від цих нових захожих племен, кіммерійці відійшли в Закавказзя і Передню Азію. Ті ж із них, що залишилися в наших степах, загубилися серед скіфів.

Таври – племена, котрі заселяли південну частину Криму в IХ ст. до н.е. – IV ст. н.е. Щодо походження таврів існує багато думок. Їх пов’язують то з давнішнім місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями і навіть з піратами островів Егейського та Середземного морів. Займалися скотарством, мисливством, рибальством; знали ткацтво і бронзове литво. Жили в укріплених поселеннях.

Звичаї у таврів були жорстокі. Ці племена часто вели війни. Всіх полонених таври приносили в жертву богині Діві, відрубуючи їм голови, які потім настромлювали на палі й виставляли навколо жител і храмів. Своїх померлих ховали на родових кладовищах у сімейних гробницях – скринях з кам’яних плит, в які клали і поховальні дари – посуд, прикраси, а рідше – зброю.

Греки ж, освоюючи Надчорномор’я, дедалі більше відтісняли таврів у гори. Таври довго боролися проти Херсонесу і Боспорської держави, інколи разом зі скіфами (спілка таврів із царем скіфів Скілуром проти царя Боспорської держави Мітрідата і херсонесців). У І-х ст. н.е. змішалися з сусідніми племенами (тавроскіфами та ін.).

Скіфи – войовничі іраномовні племена кочівників-скотарів з’явилися на півдні сучасної України в VII ст. до н. е. Про походження скіфів і їх переселення в причорноморські степи розповів старогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував в м. Ольвії на березі Дніпровсько-Бузького лиману (описав всі одержані ним відомості в „Історіях”). Скіфи, за його словами, проживали в Азії, звідки після

33

невдач у війні з массагетами змушені були перейти за р. Аракс і далі відкочувати в Кіммерію. Перенесення центру скіфів у Нижнє Наддніпров’я і степовий Крим відбулося в середині – другій половині VI ст. до н. е. Причиною цієї передислокації було прагнення кочівників установити контроль над торговими шляхами, що з’єднували античний світ з хліборобськими районами Лісостепу. Це відкривало перед скіфськими вельможами широкі можливості для збагачення. Установлення такого контролю сприяло також певній економічній єдності кочового Степу і праслов’янського хліборобського населення північних районів.

В кінці VI ст. до н. е. сформувалася Скіфська держава. До неї входили різні за походженням народи. За свідченням Геродота, Скіфію населяли кочові й осілі племена. Поблизу старогрецького м. Ольвії жили калліпіди (елліно-скіфи), північніше від них аллазони. Ще далі на північ проживали скіфи-орачі (їх предками були праслов’янські племена чорноліської культури), на схід від них – скіфи-хлібороби (борисфеніти). В степах на схід від Борисфена-Дніпра проживали скіфи-кочівники, а на берегах Меотіди (Азовського моря) і в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію населяли також елліни, таври, фракійці, неври та інші народи. У самій Скіфії, звичайно, праслов’янськими ж були території Дніпровського лісостепового Правобережжя, частково Лівобережжя (береги Ворскли) й північна половина Надбужжя.

Скіфія – це був багатий світ, в якому народи постійно відчували взаємовплив. Північнопричорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н.е. Багато чого було пов’язано з іменем царя Атея, котрий, зокрема, вів війни з Пилипом II – батьком Олександра Македонського (він прагнув контролювати причорноморські землі). Успіхи скіфів у воєнних діях були обумовлені наявністю у них найдосконалішої для того часу зброї, а ударною силою була кіннота. Захищали воїна-скіфа панцер, шкіряна куртка, шолом, щит і т. д. Захищеним був також і бойовий кінь. Основною зброєю вважався лук (стріляв до 500 м). Використовувалися списи, дротики, сокири, кинджали, короткі мечі.

Лісостепові племена займалися вирощуванням пшениці, ячменю, жита, вівса, гороху, сочевиці; розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, свиней. Розвивалися садівництво і різні промисли, ремесла, особливо обробка чорних і кольорових металів, а також бронзи; ширилася торгівля з греками-колоністами і праслов’янами.

Скіфська держава була першим політичним об’єднанням на півдні Східної Європи у ранньому залізному віці. Продовженням його стало Скіфське царство Ш ст. до н. е. зі столицею Неаполь-Скіфський у Криму. Скіфське суспільство ділилося на 3 стани: воїни, жерці і рядові общинники.

Скіфи створи високу матеріальну культуру, використавши досягнення цивілізації Сходу, Кавказу, Греції. Самобутній елемент скіфської культури – це звіриний стиль. Про рівень багатства скіфів свідчать унікальні ювелірні

34

вироби із срібла і золота, окраси (найбільш відома золота пектораль – шийна окраса, яка облягає груди і плечі – І кг 115 г).

У скіфів була своя міфологія, язичеська релігія (7 головних божеств).Про минулі часи Скіфії свідчать могильники, так звані кургани (Солоха, Чортомлик, Гайманова Могила та ін.), що збереглися на півдні України.

Вирішального значення в етнічному та культурному розвитку праслов’янських племен скіфи не мали, хоча праслов’яни певною мірою і потрапили у політичну залежність від Скіфського царства. Особливі впливи скіфів на праслов’ян позначилися у матеріальній культурі (озброєння), мистецтві, мові, у сфері релігії (поховальний обряд). Проте давня хліборобська культура і хліборобська специфіка праслов’янської ідеології переважала.

Сармати – іраномовні племена почали проникати в Північне Причорномор’я зі Сходу, витискуючи скіфів в Крим, за Дніпро і Дунай (Ш ст. до н. е.). Про них згадує стародавній географ Птоломей. Понад 600 років (до ІІІ ст. н.е.) сармати панували в степах Північного Причорномор’я (від Дону до Дністра). Сформувавшись в заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е., сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувалися на захід (у пошуках нових територій, нових пасовищ); проявляли агресивність і войовничість.

В сарматському оточенні опинилися пізньоскіфські поселення Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні напади і вимоги виплачувати данину зумовлювали переселення на нові території праслов’янського населення Середнього Наддніпров’я.

Сармати – це союз племен. Соціальний устрій їх був близьким до скіфського. Проте вони не створили однієї великої держави, подібної до тієї, що існувала у скіфів. Сарматське суспільство перебувало в перехідному стані від докласових відносин, а господарство у цілому мало риси попередників. У військовій справі сарматські воїни-кіннотники були сильні, озброєні навіть досконаліше, аніж скіфи. Римський історик Таціт писав, що коли вони „з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може вчинити опір”. В бою використовували аркани (довші, ніж у скіфів), мечі і списи. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. до н.е. Поступово бідніші верстви кочового населення осідали в Північно-Західному Причорномор’ї. Вже в ІІІ ст. н.е. певна їх частина ввійшла в черняхівську культуру. Про зв’язки сарматів з праслов’янським населенням свідчать знахідки сарматських речей в могильниках праслов’ян.

В ІІІ ст. н. е. на землі нинішньої південної України нападають готи (плем’я давніх германців – вихідців із Скандинавії, яке в І ст. до н.е. розселилося в пониззі р. Вісли), а в IV ст. – гунни. Сарматському

35

пануванню прийшов кінець. Вони були частково розгромлені, захоплені в полон або знищені.