Історичне значення Київської Русі

Київська Русь була однією з найбільших європейських держав. Створивши багату матеріальну і духовну культуру, вона досить швидко зайняла провідні позиції в старому світі. Тогочасні арабські та візантійські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори розповідали про Русь як велику з її незліченними багатствами і могутню державу, що посідала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних відносин. Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало й зміцнювалося власне усвідомлення безпосередньої причетності до світової історії. За словами талановитого філософа, письменника і церковно-політичного діяча Давньоруської держави першої половини ХІ ст. Іларіона, великі київські князі володарювали на Русі „не в худъ” і тому вона „ведома и слышима всъми четырьми концами земли”.

Давньоруська держава відіграла особливу роль в історії Східної Європи. Вона сприяла швидкому економічному, політичному й культурному розвитку східнослов’янських земель та загальній етнічній консолідації на цих землях і складанню єдиної східнослов’янської, чи давньоруської народності.

Високопродуктивними стали в Київській державі хліборобство, скотарство, ремесла і промисли, а енергійні й багаті руські купці та їх товари були відомі майже в усьому тодішньому світі. Купці із Русі мали свої двори в столиці Візантійської імперії Константинополі, на острові Готланд (Королівство Швеція), в торгових центрах багатьох інших країн.

Київська Русь своєю військовою могутністю гарантувала обороноздатність східнослов’янських земель, відвернула загрозу фізичного знищення давньоруського народу різними кочівниками (печенігами, половцями та ін.), а також постійно закривала собою від них весь європейський світ і Візантію. Вона відігравала вагому роль в долях сусідніх країн. У ранній період її існування государі сусідніх країн тремтіли від одного імені Русі, коли візантійський імператор, побоюючись великого київського князя, „великі дари посилав до нього”, а деякі інші раділи, що вони є далеко „за синім морем”. Разом з тим Візантія часто зверталася до Русі за військовою допомогою і завжди отримувала її. Великі київські князі активно втручалися в міжнародні відносини свого часу. Втручання Давньоруської держави в той чи інший конфлікт було достатнім, щоб стримати його.

З часом правителі Візантії, Угорщини, Польщі, Німеччини, Франції, Англії та інших країн прагнули до династичних з’язків з великими київськими князями, а з настанням феодальної роздробленості Русі – і з місцевими руськими князями, особливо з найсильнішими з них – галицько-волинськими і володимиро-суздальськими. Саме про міжнародне значення Київської Русі свідчили династичні шлюби, які брали руські князі.

79

За Володимира Великого візантійський імператор Василь ІІ видав сестру, принцесу Ганну. Ярослав Мудрий був одружений з Інгігердою – дочкою шведського короля. У Ярослава дочка Ганна стала королевою Франції, тобто була замужем за французьким королем Генріхом І, дочка Єлизавета – за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, дочка Анастасія – за угорським королем Андрієм (Андрашем), три сини – Ізяслав, Святослав і Всеволод були одружені відповідно з сестрою польського князя Казимира, онукою німецького цісаря Генріха ІІ й дочкою візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха Марією. Сестра Ярослава Добронега була дружиною польського князя Казимира. При дворі Ярослава Мудрого проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав. Сестра Володимира Мономаха Євпраксія вийшла заміж за німецького імператора Генріха ІV, дочка Юхимія – за угорського короля Коломана і т.д. Сам Володимир Мономах був одружений із Гідою – дочкою англійського короля Гарольда. Сильна Київська Русь часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха посідала одне з чільних місць в системі європейських відносин.

В період же феодальної роздробленості Київська Русь залишалася великою європейською країною, але київському престолу вже було дуже важко вести загальну для всієї країни зовнішню політику. Феодальні чвари князів сприяли ослабленню зовнішньополітичного становища Київської держави; в країну частіше стали вторгатися вороги.

Давньоруська держава прийняла на себе страшний удар залізного тарана 150-тисячної монголо-татарської кінноти Батия, своєю ціною, ціною життя сотень тисяч руських воїнів й мирних жителів значно укоротила його і тим врятувала Європу від осквернення й загибелі.

Монголо-татари завдали поступальному розвитку Київській Русі винищувального удару. Вони зруйнували державу, сплюндрували її квітучу культуру, високорозвинене ремесло, знищили найбільші осередки життя, вигубили або забрали в рабство значну частину населення. І все ж історичні традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки лишилися живими її носії. Коли Київ занепадав і втрачав свою організуючу силу, в той же час виникли нові центри політичної консолідації: Галицько-Волинське князівство, Володимиро-Суздальське князівство (згодом Московська держава). Галицько-Волинське князівство від навали хана Батия зазнало великих руйнувань, але залишилося найміцнішим серед усіх південно-західних земель. Князь Данило кілька років не хотів визнавати влади хана Золотої Орди. Однак у 1246р. він змушений був поїхати до хана Батия, щоб дістати ярлик на князювання і тим самим визнати свою залежність від нього. Проте це не означало, що Данило відмовився від боротьби з Ордою. Після повернення з Орди він став ретельно готуватися до боротьби з загарбниками, збирати сили. Передусім він будував нові міста й розширював та укріплював старі, будував укріплення на Поділлі, Волині,

80

Київщині, карав „татарських людей” – тих, що співпрацювали з монголо-татарами. Основним союзником Данила Романовича в боротьбі проти Золотої Орди став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич молодший брат Олександра Невського. Данило Галицький, перейшовши до рішучих дій проти ординських військ, завдав їм протягом 1256-1257рр. низку відчутних поразок. То були перші перемоги руських військ над монголо-татарами. Після смерті князя Данила почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства-держави, хоча деякий час місцевим князям вдавалося зберегти єдину державу і політичний вплив у Європі. В середині ХIV ст. Галицько-Волинська держава, попавши під владу сусідніх країн, припинила своє існування. Треба зазначити, що після встановлення на Русі монголо-татарського іга Галицько-Волинське князівство служило опорою української (руської) державності. У цій ролі воно, здобувши велику частину спадщини Київської Русі, цілий вік захищало Україну-Русь від передчасного завоювання.

Київська Русь зробила величезний внесок в світову історію ІХ-ХІІІ ст., тому інтерес до неї не затихає серед сучасних вчених багатьох країн Європи, слов’янських і неслов’янських, Америки, навіть Австралії, Японії. Світ не може не дивувати й той факт, що навала орд Батия завдала непоправні втрати Русі – вона була завойована, спустошена і розчленована. Спливе більше двох століть, аж поки Південна Русь визволиться від ординського панування, але тут же попаде на цілі віки під владу інших чужоземців – польських королів і литовських князів. Та руський народ зумів вистояти, визволити рідні землі й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими і міцними, що дійшли до наших днів, здобули нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян, білорусів. Три східнослов’янські народи є нащадками давньоруського народу. Традиції і культура східнослов’янської держави Київської Русі залишаються загальною спадщиною цих трьох братніх народів. Однак, як і довів великий український історик М.С.Грушевський, роль предків українців, найперше Поросся, Подніпров’я у творенні Давньоруської держави була вирішальною.

81

Л І Т Е Р А Т У Р А

1.Баран В., Козак Д ., Терпиловський. Походження слов’ян. – К., 1991.

2.Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996.

3.Брайчевський М. Вступ до історичної науки. – К., 1995.

4.Винокур О., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. –

К., 1996.

5.Вовк Т.А. Підґрунтя історії України //Укр. іст. журн. – 1997. – № 2.

6.Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1996.

7.Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11т., 12 кн. – К.,

1991-1999. – Т.1 – 2 .

8.Давня історія України: Навч. посіб.: У 2 кн. /Толочко П.П. (керів.

авт. кол.), Козак Д.Н., Крижицький С.Д. та ін. – К., 1994-1995.

9.Жуковський А. Підсумки відзначення тисячолітнього ювілею

хрещення Русі-України //Укр. іст. журн. – 1993. – № 1.

10.Зашкільняк Л.О. Вступ до методології історії. – Львів, 2001.

11.Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. – Львів,

1996.

12.Історія України /Керів. авт. кол. Ю. Зайцев. – Львів, 1996.

13.Історія України: нове бачення: Навч. посіб. /В.Ф.Верстюк,

О.В.Гарань та ін.; За ред. В.А.Смолія. – К., 2000.

14.Котляр М.Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К.,

1996.

15.Котляр М. Русь язичницька. Біля витоків східнослов’янської

цивілізації. – К., 1995.

16.Лановик Б.Д. Історія України: Навч. посіб. – К., 2006.

17.Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. –

К., 1996.

18.Нагайник В.А. Короткий словник-довідник з дисципліни „Історія

України”: Навч. посіб. – Одеса, 2007.

19.Нове в археології Києва. – К., 1981.

20.Петров В. Походження українського народу. – К., 1992.

21.Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. – К., 1996. – Т. 1.

22.Понамарьов А. Проблеми походження українців: теорії та версії

//Вісник НАН України. – 1996. – № 1-2.

23.Протоукраїнські землі в складі Київської Русі; походження назви

„Україна” //Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., 1993.

24.Савченко Н.М., Подольський М.К. Історія України: модульний

курс: Навч. посіб. – К., 2006.

25.Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб /За ред.

Ю.М.Алексєєва. – 3-є вид. – К., 2006.

26.Семчишин М. Тисяча років української культури: Іст. огляд

82

культурного процесу. – К., 1993.

27.Субтельний Орест. Україна: Історія. – К., 1996.

28.Толочко П. Київська Русь. – К., 1996.

29.Толочко П. Літописи Київської Русі. – К., 1994.

30.Чмихов М.О. та ін. Археологія та стародавня історія України. – К.,