Найвидатніші великі київські князі та їх політика

Зростання могутності та авторитету Русі на міжнародній арені продовжувалося за князів Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира, Ярослава та ін. У 882р. владу в Києві захопив Олег – родич Рюрика. /Відповідно до літописної легенди, Рюрик – начальник варязького військового загону, нібито у 860р. покликаний ільменськими слов’янами (союзом племен) разом з братами Синеусом і Трувором князювати в Новгороді. Незабаром Синеус прийняв владу в Білоозері, а Трувор – в Ізборську. По смерті братів Рюрик робиться правителем північної групи східнослов’янських племен. У 879р. Рюрик помер і престол було передано його малолітньому сину Ігорю, а фактично врядування здійснював регент Олег. Через три роки Олег організував похід на Київ, вбив Аскольда і Діра (останніх нащадків Кия, тобто представників місцевої династії)/. Князь Олег приєднав північний осередок східних слов’ян до південного і став правити в Києві. Давньоруська держава значно розширилась і її столицею князь Олег визнав Київ, що було закономірно. /Та й літописець Нестор, відомо, ділив східнослов’янські племена на південну і північну групи, рівень розвитку яких, згідно його опису, був неоднаковий – і у полян найвищий. Не випадково ж найдавніше місто східних слов’ян Київ відомий ще з V ст., а Новгород – з 859р. (м. Стара Руса в землі новгородських слов’ян з’явилося тільки в ХІ ст.). Отже Київ, поляни-руси, а не Новгород, не північні ільменські слов’яни склали ядро, очолили і визначили процеси утворення давньоруської

63

держави –Київської Русі/. За Олега влада Києва поширилася далеко в різні напрямки, включаючи радимичів, кривичів, білих хорватів, новгородських слов’ян, фінно-угорських племен (чудь, меря), уличів та ін. Олег провів успішні походи на Візантію в 907 і 911 рр. Як твердить літопис „Повість временних літ”, князь Олег у 911р., очолюючи велике військо, напав на Царгород (Константинополь) – столицю Візантії і повісив (прибив) свій щит на її головних воротах (брамі). Підписані в результаті цих походів мирні договори стали для Русі дуже вигідно регламентувати політичні, дипломатичні і торгові відносини з Візантією (право руським купцям на безмитну торгівлю, особливі пільги руським послам, правила вирішення конфліктів та ін.). Після договорів, укладених Олегом з Візантією, мирні відносини з нею зберігалися аж до 40-х рр. і війську Русі нерідко приходилося відправлятися на допомогу візантійському імператору у воєнних конфліктах. Олег був талановитим, мудрим і разом з тим хитрим правителем і полководцем, хороброю, мужньою людиною, за що народ прозвав його Віщим.

Після смерті Олега у 912р. великим князем київським став Ігор – син Рюрика, якого ще дитиною привіз до Києва Олег. Ігор продовжив політику свого попередника, спрямовану на подальше об’єднання східнослов’янських земель і централізацію держави. Він поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створено Тмутараканьське князівство; здійснив походи в краї Каспійського моря і за Кавказькі гори, де вів битви з персами й арабами, а також проти Візантії аж в 941 й 944 рр. Підписана Ігорем з Візантією угода в 944р. була менш вигідною для Русі, ніж договір Олега. У 945р., після того, як Ігор один раз вже зібрав данину (полюддя) з древлян і несправедливо вирішив зібрати з них удруге, жителі м. Іскоростеня напали на Ігоря, котрий прибув з невеликим своїм почтом. Полоненого Ігоря древляни прив’язали за ноги до двох нагнутих верховин дерев, які випрямившись, розірвали його надвоє.

Після трагічної смерті Ігоря правила Руссю вдова княгиня Ольга (945-964 рр.) за походженням слов’янка. Княгиня жорстоко помстилася над древлянами за свого чоловіка. Невдовзі вона здійснила державну реформу, котра установила спеціальні адміністративні центри у різних містах для збирання данини, нові форми оподаткування (визначені розміри данини, оброків). За князювання Ольги посилилися зв’язки Київської Русі з сусідніми державами, передусім з Візантією і Німеччиною. В 957р. у політичних і торгових справах Ольга здійснила подорож до Константинополя, де й прийняла християнство. З рядом країн княгиня Ольга обмінялася посольствами. Під час правління Ольги розширилося будівництво в Києві. Старокиївська гора поступово перетворювалася на парадний палацово-адміністративно-храмовий центр столиці. Православна церква почитає її як святу.

64

Син Ігоря та Ольги – Святослав, досягнувши повноліття, став з 964 р. великим князем київським. Він увійшов в історію як Хоробрий, найвойовничіший правитель Київської Русі. А водночас як благородний воїн князь Святослав завжди попереджав супротивника про свій похід – „Іду на ви!” У 965-967 рр. він розгромив Хазарський каганат, Волзьку Булгарію (Болгарію), включив до складу держави в’ятичів, підкорив на Північному Кавказі ясів (осетинів) і косогів (адигейців, черкесів). Потім Святослав переніс воєнні дії на Балкани, прагнувши оволодіти Болгарією (968р.). Візантійський імператор Никифор Фока розраховував у війні з Болгарією використати 60-тисячне військо Святослава. Однак Святослав, розбивши сильне болгарське військо, закріпив свої позиції в Подунав’ї з центром в м.Переяславці й не збирався ними поступатися Візантії. Лише напад союзницьких Візантії печенігів на Київ (можливо за погодженням з Візантією, яка задумала вижити руського князя з Балкан) змусив його спішно повернутися на Русь. /Печеніги – це об’єднання тюркських та інших племен кочівників-скотарів, котрі в ІХ ст. перекочували із заволзьких степів в південноруські степи; здійснювали набіги на Русь/.

Відбивши печенігів, Святослав знову відправився в похід на Болгарію (969р.).У той момент новий візантійський імператор Іоанн Цимісхій почав з князем Святославом війну. Хоч військо Святослава і завдало візантійцям відчутних ударів й стало погрожувати здобуттям Константинополя, але в тих умовах обидві сторони пішли на підписання почесного мирного договору (971р.). Імператор зобов’язався забезпечити військо Святослава запасами їстівного на зворотній шлях до Києва, а Святослав – стати союзником імператора і не посягати на грецькі володіння в Криму й на Дунаї. Ці поступки мали свої наслідки: відтоді назва Чорного моря як Руського моря (сучасники другої половини ІХ та Х ст. називали Руським морем) стала зникати з ужитку. Повертаючись на Русь, Святославу з військом довелося зазимувати поблизу дніпровських порогів, бо тут, як виявилося, його вже підстерігали печеніги, яких підмовив візантійський імператор. Навесні 972р., коли русичі стали прориватися через печенізькі заслони, Святослав загинув у нерівному бою.

Перед тим, як відправитися в другий похід на Болгарію, Святослав посадив своїм намісником в Києві старшого сина Ярополка, в м. Овручі (нині центр однойменного району Житомирської області), стольному граді Древлянської землі – молодшого Олега, в Новгороді Великому – позашлюбного сина Володимира. Однак після смерті батька між братами почалася боротьба за владу. Олег і Володимир не бажали визнавати верховним князем старшого брата Ярополка. У 977р. князь Ярополк вирішив піти війною на Олега; відбулася велика битва під Овручем; Олег зазнав поразки і загинув. Почувши про це, Володимир утік з Новгорода в Скандинавію, де набрав для себе варязьке військо і невдовзі з ним повернувся. Володимир прогнав Ярополкових воєвод з Новгорода, котрим

65

ті вже устигли заволодіти, і став готуватися до війни з братом. В короткій війні 978р. між братами Ярополк загинув, і 11 червня того ж року Володимир став великим князем київським.

Володимир І Святославович був сином Малуші – улюбленої ключниці його бабусі княгині Ольги, дочки Малка Любечанина (древлянського князя Мала, заполоненого княгинею Ольгою до Києва за участь у замаху на вбивство князя Ігоря), сестри героя билин богатиря Добрині Нікітича. Володимир увійшов в історію як Великий, Святий, і в билинах названий Красним Сонечком. Ставши самовладним правителем Київської Русі, Володимир, як і його попередники, почав з приєднання до Києва східнослов’янських союзів племен, князівств, котрі ще не ввійшли до складу держави чи з якоїсь причини відпали від неї. У 981р. Володимир виступив в похід проти Польщі і повернув західні руські землі, що раніше попали під її владу на Західному Бузі; заклав міста Берестя (Брест), Червен – центр Червенських міст на Волині (тепер с. Чермно в Польщі), Володимир на Бузі (Володимир-Волинський). Потім він приєднав Закарпатську Русь, Галицьку землю на північно-західних узгір’ях Карпат, у верхів’ях р. Дністер, Прут, Сірет; заснував м.Перемишль (тепер м. Пшемисль в Польщі). У 983р. Володимир війною підкорив литовське плем’я ятвягів; у 985р. воював з болгарами волзько-камськими і на Волзі об’єднав всі слов’янські землі. Однак найважчою була боротьба з печенігами в степу, котрі при підтримці Візантії постійно нападали на кордони Київської Русі. За Володимира Великого на півдні країни була збудована лінія укріплень вздовж рр. Стугне, Ірпіні, Трубежу, Сули та ін.; споруджені на сотні кілометрів оборонні земляні вали. Таким чином, Володимир завершив збирання державної території; визначилися кордони держави, що у цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов’янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь сягала межиріччя Волги і Оки, на заході – Дністра, Закарпаття, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі – Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні – Чорного й Азовського морів. Володіння Володимира Великого стали найбільшими в Європі і займали близько 800 тис. кв. км.

Для управління цими величезними просторами Володимир Великий в 988р. провів адміністративну реформу. Держава була поділена на землі-уділи довкола великих міст. На чолі земель були поставлені сини великого князя київського (у нього їх було 12) або довірені особи – посадники з його найближчого оточення. Крім власних великокнязівських володінь, що включали Київ, Чернігів і Переяслав, було утворено низку уділів: Новгород, Ростов, Муром, Полоцьк, Туров, Пінськ, Володимир-Волинський, Тмутаракань та ін. Отже, замінивши вождів союзів племен своїми синами та старшими дружинниками, Володимир назавжди зламав сепаратизм племінної верхівки. Відмовившись від опори на племінні військові формування, Володимир провів важливі зміни у військовій справі. Замінив

66

племінну організацію князівської дружини на найману, чим сприяв формуванню та посиленню верхівки військової знаті. В основу він поклав феодальний принцип формування свого війська – за військову службу надавав право володіти землею. Володимир розпочав судову реформу. Надзвичайно важливим заходом зміцнення феодального ладу й авторитету Давньоруської держави стала церковна реформа Володимира Великого. За його часів почалося карбування перших золотих і срібних монет. Київська Русь стала тоді дійсно об’єднаною й обороноздатною державою.

Запровадження Володимиром Великим християнства

і його вплив на тогочасне суспільство

Прийняття на Русі християнства як державної релігії було закономірним явищем. Це – нова релігія, або ідеологія (іншої ж форми, крім релігійної, ідеологія того часу не знала). Вона ж відповідала потребам феодального ладу з класовою нерівністю і експлуатацією, з відносинами панування і підкорення, сприяла зміцненню Давньоруської держави і великокнязівської політичної влади.

Чи можна було привести досить примітивну систему слов’янських язичеських культів у відповідність з новими вимогами, котрі були висунуті появою класового суспільства і держави? Спочатку Володимир Великий зробив спробу реформувати язичество. У створеному ним в Києві пантеоні богів перше місце займав Перун – бог грому і блискавки, а також бог війни і покровитель воїнів. Далі в пантеоні виставили Стрибога – бога повітряних стихій, простору, неба, всесвіту; Дажбога – бога природи, сонця, дощу; Макошу – богиню землі і родючості та ін. Винесення на перше місце культу Перуна сприяло зміцненню монотеїстичного культу на основі язичества. Більш відповідала інтересам феодальної держави давно відома на Русі монотеїстична (однобожна) релігія – християнство, яке суперничало з язичеством щодалі успішніше. Правда, об’єктом вибору було декілька монотеїстичних релігій, поширених в той час у сусідніх з Київською Руссю країнах, і котрі в певній мірі проникали на Русь: іслам (Волзько-Камська-Болгарія), іудаїзм (Хазарія), християнство в його західному (католицькому) і східному (православному) різновидах, відповідно – Західна Європа і Візантія.

Християнство рано стало проникати на Русь в середовище вищої знаті і військово-торгового стану, який мав можливість близько знайомитися з цією релігією в своїх торгових подорожах по візантійських і західноєвропейських землях. За свідченням Ібн-Хордадбеха (арабського географа І половини ІХ ст.), купці Русі, котрі приїжджали на Схід у 840р., вважали себе християнами. Після грандіозного походу русичів на чолі з київським князем Аскольдом у 860р. з Константинополя була вислана на Русь місія (з особливим єпископом), яка обернула багатьох

67

у християнство. Треба думати, що і князь Аскольд став також християнином. В Х ст. у містах, принаймні у Києві, вже існували християнські церкви (церква св.Іллі згадувалася в договорі 944р. князя Ігоря з Візантією; там говорилося і про християн, котрі воювали у війську Ігоря). Християнство прийняла княгиня Ольга, вдова князя Ігоря, ставши після його трагічної смерті на чолі держави.

Володимир Великий після своєї спроби реформувати язичество швидко переконався, що воно не може відповідати завданням величезної держави, а тому вирішив увести на Русі християнство як державну релігію. Вибір на користь східної (православної) гілки християнства передусім не ради властивої їй особливої краси богослужіння (заперечуючи цим словам літописцю Нестору), а внаслідок орієнтації Володимира на Візантію з високою культурою. До того ж Візантія була дуже зацікавлена в прилученні північних сусідів до християнської віри, сподіваючись, що це не тільки ослабить їх натиск на імперію, але й створить умови для включення Русі в сферу свого політичного впливу.

Привід тому дав сам імператор Василь ІІ. Для боротьби з черговим заколотником полководцем Вардою Фокою, бажаючим сісти на імператорський трон і володіючим великими силами, імператор звернувся за військовою допомогою до Володимира, як то не раз робили і його попередники. Володимир не відмовив у допомозі, але поставив свої умови: імператор Василь ІІ і його брат-співправитель Костянтин видадуть за нього свою сестру Ганну. Імператор зажадав, щоб Володимир у такому разі охрестився, а потім прийняла хрещення і його країна. Сам Володимир охрестився на початку 988р. Після цього він, як і обіцяв, допоміг імператору Візантії військами, однак останній відмовився видати за Володимира сестру. Щоб змусити Василя ІІ додержати слова, Володимиру прийшлося обложити і здобути в 988р. оплот візантійської держави в Криму – м. Корсунь (Херсонес; вже давно руїни на околиці сучасного Севастополя). Імператор змушений був негайно відправити Ганну в м. Корсунь. Там обвінчали її з Володимиром. Віддавши Візантії Корсунь як викуп за жінку (дружину), Володимир повернувся з нею в Київ і негайно почав насаджувати християнство за допомогою грецького митрополита Михайла зі священиками. Насамперед у р. Хрещатику прийняли хрещення сини Володимира. Потім за його наказом, тобто з примусу, грецьке духовенство христило киян у р. Почайні – притоці Дніпра, а з часом – і населення дедалі більшої й більшої кількості міст і сіл Русі. Люди Русі нехотя відмовлялися від віри батьків і дідів, а на північних її землях – введенню християнства учиняли відкритий опір. Після кривавих хрестин в Новгороді, тамтешні жителі довго мовили, що князівські воєводи Добриня і Путята хрестили їх і вогнем, і мечем.

Зміна релігійних культів супроводжувалася, за наказом великого князя Володимира, знищенням образів колись шанованих богів, будуванням

68

церков на місцях, де стояли язичеські храми. Християнізація Русі розтягнулася на декілька століть, але вирішальний крок на тому шляху зробив Володимир.

Введення в Київській Русі християнства як державної релігії було прогресом у порівнянні з язичеством. Християнство, стверджуючи божественне походження політичної влади великого князя, стало ідеологічним знаряддям зміцнення феодального ладу і централізованої держави. Духовенство наполегливо переконувало народ, що властителі-бо від Бога улаштовані, тому покорою і послухом перед ними у цьому житті людина купує собі блаженство після смерті. М.С.Грушевський писав, що християнство сприяло зародженню „єдності політико-суспільного укладу, суспільних відносин і права”, помітному зрушенню в еволюції Київської держави від збивання самої держави збройною силою до легітимних державотворчих процесів, від панування князів-наїздників (насильників) до панування князів-правителів.

Християнство стало єдиним світоглядом і єдиною ідеологією для різноплемінного населення Русі, що сприяло остаточному розкладу родового ладу й формуванню і зміцненню нових, феодальних, відносин у східних слов’ян, державному єднанню всіх східнослов’янських земель і формуванню давньоруської народності. Воно принесло нову мораль: вчило милосердю, повазі й любові до ближнього.

Значний поштовх дало введення християнства піднесенню давньоруської культури. Лише з часів хрещення Русі в ній по-справжньому поширилася письменність, книжність і освіта, руські люди познайомилися з кращими досягненнями світової літератури, освіти і науки. У Києві й всюди на Русі влаштовувалися школи і книгописні майстерні, розвивалися різноманітні ремесла, будувалися за допомогою грецьких архітекторів оборонні споруди, церкви, монастирі і т.д. Незабаром Київська Русь стала однією з найбільш культурних країн середньовічної Європи. Прийняття християнства ввело Давньоруську державу в коло християнських країн світу, підняло її міжнародний авторитет.

До негативних наслідків прийняття християнства слід віднести те, що воно насаджувалося жорстокими, насильницькими методами, знищено багато пам’ятків язичеської культури. Осколки язичества лише випадково дійшли до нашого часу в деяких епізодах народних свят: Купала (коли церквою святкується Різдво Іоанна Хрестителя), Клечання (зелень для прикрашення у неділю на трійцю) та ін. Церква сама перетворилася в крупного феодала, освячувала класову нерівність, мала споглядальне, а то й пряме відношення до посилення влади феодалів над трудящими масами. Вже початкові форми матеріального забезпечення церкви не відзначалися помірністю. Церква стала існувати за рахунок великих їй відрахувань. На забезпечення церкви йшли відрахування від збирання данини та інших

69

надходжень на князівський двір. Особливою формою відрахування такої частини (пайки) для церкви була десятина.