Етнічний склад населення Київської Русі.

Період існування держави Київської Русі – один із найважливіших в етнічному розвитку східних слов’ян. У цей час склалася і розвивалася нова історична, середньовічна спільність. Народ, жителі країни Київської Русі мали всі ознаки народності, тобто східнослов’янської, чи давньоруської народності. Формування її проходило в умовах розкладу родоплемінної і виникнення територіальної організації суспільства, становлення класів й державності. Літописи донесли до нас згадки про майже півтора десятка слов’янських племінних об’єднань, які в останній чверті І тис.-літ. являли собою етнополітичні угрупування, за своєю соціально-економічною суттю значно відмінні від класичних племен первісного суспільства. З літописних полян, древлян, сіверян, волинян, уличів, хорватів – жителів території нинішньої України – складалися утворення, котрі перебували на перехідному етапі від докласового суспільства. В їхньому середовищі вже виділилася племінна верхівка, почалося майнове розшарування тощо.

Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси привели до етнічного консолідування східних слов’ян, які утворили давньоруську народність. Давньоруській народності були притаманні насамперед: єдність мови (із певним збереженням місцевих діалектів); спільність території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії; певна економічна цілісність. Етнічному згуртуванню східних слов’ян в єдину давньоруську народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право і закон, суд (використання єдиних юридичних норм на території всієї Русі; вони були викладені в „Руській Правді”), загальний військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Імовірно, уже в той час виникають певні елементи національної самосвідомості, почуття патріотизму. Єдина давньоруська народність існувала і в період феодальної роздробленості Русі (численні факти наочно свідчать про тодішні постійні інтенсивні зв’язки між землями-князівствами; у літописах Руської землі легко простежити величезну зацікавленість і якнайдетальнішу поінформованість усіх давньоруських земель-князівств стосовно одна одної).

На першому етапі існування Київської Русі етнічна інтеграція відбувалася значною мірою завдяки централізації управління всіма сферами

53

суспільного й економічного життя. На другому, за феодальної роздробленості, – консолідації східнослов’янської спільності сприяла вся структура соціально-економічних відносин на Русі, передусім специфіка феодального „держання” волостей-наділів. Давньоруські князі (або й служилі бояри) постійно боролися за престижніші й економічно вигідніші волості. Це спричинювалося до безперервних переміщень, бо ж за князями по Давньоруській державі мандрувало й їхнє оточення. Вчорашній київський чи вишгородський князь завтра ставав, скажімо, володимиро-суздальським (як це було з Юрієм Долгоруким або Андрієм Боголюбським). Таке вважалося нормою в тодішньому бурхливому політичному житті. Дана система виключала місцеву замкнутість і сприяла консолідації давньоруської народності.

Київська Русь була багатоетнічною державою. Вона, як зауважив літописець, в офіційних інституціях, культових центрах використовувала одну (за його визначенням – „словінську”) мову. Але ця мова, звичайно, не могла повністю витіснити автохтонні мови племен. Важливо нагадати, що, розселившись за порівняно короткий час на величезних просторах, слов’янські племена довго зберігали мовну єдність. Перша зафіксована на письмі в ІХ ст. старослов’янська мова була результатом літературної обробки просвітниками Кирилом і Мефодієм живої мови слов’ян із окраїн їх рідного міста Солінь (сучасні Салоніки в Греції), а також мови слов’янського населення країн, в яких вони перебували, – Моравії, Паннонії і Болгарії.

Ця літературна мова була більш близькою до праслов’янської мови періоду Великого переселення народів. У часи Кирила і Мефодія жива мова слов’янських племен, розкиданих від Балтики до Адріатики і Приазов’я, вже помітно різнилася, але зберігала міцну праслов’янську основу. Такий висновок можна зробити з відомого нам факту розуміння релігійних книг великих просвітників для всіх слов’ян.

Мовні відмінності між східнослов’янськими племінними союзами, князівствами ІХ-Х ст. були настільки незначними, що є резон визнавати існування дописемної давньоруської мови. У міру того, як родоплемінна організація суспільства в Київській Русі поступалася місцем територіальній, племінні діалекти переростали в територіально-діалектні мовні відмінності і далі – в новосформовану мову.

В ХІ-ХІІ ст. в Київській Русі вже функціонувало одночасно 2 літературні мови: 1) старослов’янська (церковнослов’янська) і 2) давньоруська. Перебуваючи у постійному вживанні, старослов’янська мова зазнала величезного впливу живої мови. Склався, по суті, давньоруський варіант цієї мови. Тодішні літописи називали мову населення Київської Русі слов’янською або, частіше, руською (тобто давньоруською, а не російською у сьогоднішньому розумінні).

54

У східнослов’янському мовному ареалі Х-ХІІІ ст. вчені фіксують групу південних говорів. А деякі з них твердять навіть про наявність південного макродіалекту в районах Подніпров’я і на захід від них, тобто протоукраїнської мови.

Існування Київської Русі на протязі ряду століть сприяло консолідації східнослов’янської етнокультурної спільності. Племінні союзи, котрі ввійшли в цю державу, поступово розвивалися, утрачаючи свою самобутність і навіть свої назви. Натомість племінних назв з’явилися назви князівств, й літописи заговорили про киян, переяславців, новгородців, суздальців і т. д.

Землі Давньоруської держави від Києва до Новгорода, від Галича до Мурома являли собою культурно-економічну спільність навіть в період політичної роздробленості. Найбільш переконливо про це свідчить грошовий обіг, що обслуговував торгові потреби. Незважаючи на існування різних за вагою видів срібних гривень, які виготовлялися в Києві і Новгороді, вони мали однаковий ареал – в кордонах всієї Русі.

Етногенезу властива безперервність. У межах східнослов’янської етнокультурної спільності, яка існувала об’єктивно і зміцнювалася наявністю державної організації, в період феодальної роздробленості стали малопомітно виокремлюватися різні регіональні етнічні спільності – своєрідні протонародності (українська, російська і білоруська). Проте ж тільки після навали орд Батия, внаслідок якої Київська Русь втратила державно-національну незалежність, ситуація в сфері етнічного розвитку мало-помалу, але докорінно змінювалася. Відтоді визначальну роль вже відігравали місцеві особливості – мовні, культурні, етнографічні. На колись єдиній етнокультурній основі почали складатися спорідненні народи: український, російський і білоруський. Отже, залишається безсумнівним науковим фактом походження українців, росіян, білорусів від народу Київської Русі (русів, русичів, тобто руських), як би то його називали: давньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю. Руські (в тодішньому розумінні цього слова) складали переважну більшість населення Київської Русі; з часом до її складу влилося більше 20 неслов’янських народів.