Походження назви „Русь”

У дослідженні цієї проблеми історична наука ще й досі не поставила крапку, хоч головне тут вже можна вважати ясним. Пора ж подолати суб’єктивізм в думках з даної проблеми, коли нерідко сьогодні висловлюються діаметрально протилежні погляди, твердячи, наприклад, що слово „Русь” – фінського походження і вживалося воно спочатку для позначення скандинавів-варягів, котрі потім стали поповнювати дружини

55

східнослов’янських князів, а далі воно, мов, поширилося і на дружинників слов’янського походження. Однак же стосовно до одного із східнослов’янських племінних об’єднань і території його заселення – Середнього Подніпров’я, яка включає до себе Київ, простір гирла р. Прип’яті, басейну р. Рось і лісостепову зону на лівому березі Дніпра у напрямку Курська, назва „Русь” в джерелах у різних формах (рус, руси, рос, росомони) почала вживатися за декілька століть до появи там варягів. Такими джерелами VI ст. є описи готського історика Йордана, сірійського письменника Захарія Ритору та ін. Тут надто важливим джерелом є географічне описання південних степів сучасної України і більш північніших її областей, зроблене в середині VI ст. письменником із Сірії. Перелічивши ряд кочових племен, сірійський автор згадав і народ „рос”, народ богатирів, котрий він протипоставив кочівникам. Виходячи із географічних даних вказаного джерела, цей народ повинен був поміщуватися десь північніше від степів, очевидно в Середньому Подніпров’ї, де течуть річки – р.Рось з її притоками Роська і Росава (зі своєю притокою Росавка) та р.Росавиця (Роставиця), певно, пов’язані з іменем рос. Найвірогідніше, роси в середині І тис.-літ. н.е. – це одне з іраномовних сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини, яке ввійшло в антський племінний союз. Перші названі відомості джерел VI ст. й пізніші повідомлення інших східних джерел не ототожнювали Рос, чи Русь із скандинавами-варягами. А сам же великий український історик М.С.Грушевський, до речі, зробив висновок, що і давні скандинави, які багато знали про Київ, судячи по їх сагам (сказанням), ніколи не ототожнювали варягів з руськими, русичами і Руссю.

Назва „Русь” знаходить собі пояснення в характері самого регіону Середнього Подніпров’я, де розташовувалося племінне об’єднання полян. Саме тут збереглося найбільше зв’язаних чи схожих з нею назв – русич, руський, русин, Руська земля, Рось, Роська, Росава, Росавка, Роставиця, Русалія, русалка; Русалією називали весняне язичеське свято; у повір’ях, особливо тамтешніх племен, був властивим міфічний образ русалки, що поєднував риси духів води, родючості та ін. Мабуть „Русь” – дуже давнє слово іраномовного походження, пов’язане з назвою сарматських племен (рос, роси, росомони, роксолани), яке закріпилося на Середньому Дніпрі і вже на рубежі VIII-ІХ ст. перейшло на слов’ян. Можливо поляни перейняли цю назву від племені рос (рус) в басейні р.Росі. М.С.Грушевський писав, що „цілком імовірно, раніше до печенізького натиску, область полян простягалася далі на південь, за Рось, і тут в більш відкритих, безлісих просторах „чистого поля”, котре дало їм ім’я, розселилися вони первісно, а тільки пізніше були відтиснуті в північний кут своєї території – лісисті й горбисті околиці Києва”, що „в дійсності ім’я Русі зв’язано з Полянською землею і виступає на півдні далеко раніше, ніж припускали київські книжники”, тобто до запрошення на півночі ільменськими словенами

56

князювати скандинавів-варягів. Не випадково літописець Нестор в „Повісті временних літ” позначив: „поляне, яко нынъ зовомая Русь”, розташовувалися вздовж берегів Дніпра і його приток з центром у Києві. Інакше кажучи, одне із слов’янських племен, яке стало ядром Давньоруської держави, спочатку іменувалося полянами, але потім на них поширилася назва „Русь”. З часом Руссю, Руською землею, руськими, русами, русичами почали називати всі слов’янські племена, їх союзи, території, де вони проживали.

Слід підкреслити, що слово „Русь” завжди вживалося в 2-х значеннях: в широкому розумінні так називали всі східнослов’янські землі у складі Давньоруської держави разом з приєднаними до неї землями неслов’янських племен і народів, й вузькому, вживаному тільки щодо південної частини цих земель (Середнього Подніпров’я ), – Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, які стали ядром всієї Київської Русі. Аналіз літописних повідомлень про Русь, Руську землю у вузькому значені цього терміна, або про внутрішню Русь, дає змогу визначити її межі – між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Тобто це ті самі землі, де колись проживали поляни, сіверяни і древляни, які-то й склали етнополітичну основу ранньодержавного утворення Русь. Саме тут, як вже зазначалося, збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з цією назвою, – Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та багато інших. Коли ж на Русі з’явилося кілька міст із назвою Переяслав, перший з них (що дав назву іншим) став називатися Переяславом-Руським.

Подвійне розуміння назви „Русь” було поширене не тільки серед східних слов’ян, але й за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у творах візантійського імператора Х ст. Костянтина Багрянородного йдеться про „Внутрішню Русь” – Середнє Подніпров’я як лише територіальну основу Давньоруської держави. В епоху пізнього середньовіччя за колишньою Руссю у вузькому значені слова закріпилася назва „Мала Русь”, що також означала корінну етнічну територію держави. Треба зауважити, що в останній час дехто намагається вкладати в поняття „Мала Русь”, „малорус”, „Малоросія”, „малорос” якийсь собі зневажливий відтінок у порівнянні з „Великою Руссю”, „великорусом”, „Великоросією”, „великоросом”; вже є й такі, хто звинувачує росіян у „приватизації” нашого історичного імені „Русь”. Однак під цим нема ніякого ґрунту. Назви „Мала Русь”, „Малоросія” етимологічно пов’язані не з розміром країни, а з її територіальною основою. Вони рівнозначні терміну „Русь Наддніпрянська”, тобто – „Русь давніша, старша, основна”, а назви „Велика Русь”, „Великоросія” означають – „Русь пізніша, похідна” – це Північно-Східна Русь (Московська Русь, Російське царство, Російська імперія і т.д.).

57

Подібна географічна орієнтація характерна не тільки для східних слов’ян. В історичних документах згадуються „Мала Греція”, „Мала Іспанія”, „Мала Польща” і т. д. Що ж до „приватизації” нашого історичного імені „Русь”, то Росія не захопила його, а зберегла (спільну з нами) свою давню родову назву. Можна пригадати таке: Московська Русь, государ всієї Русі, цар Великої і Малої Русі тощо. Назву „Русь”, як вже ставало дедалі помітніше з ХІV ст., Московія закономірно не могла, та й не хотіла втрачати. І сама ж православна церква беззмінно, завжди називалася Руською. Глава Руської православної церкви мав титул „Митрополита Київського і всія Русі”; наприкінці ХІІІ ст. митрополит київський, не терплячи більше монголо-татарського насильства, залишив митрополичу резиденцію в Києві і переїхав з усім своїм кліром до Володимира-на-Клязьмі (з 1328р. митрополит проживав у Москві; при Івані І Даниловичі /? – 1340р./ резиденція руського митрополита перенесена із Володимира в Москву), підпорядковуючись, як і раніше, Константинопольському патріарху.

З перенесенням центра Руської православної церкви в Північно-Східну Русь церква стала активним і впливовим учасником політичної боротьби, що розгорнулася в ХІV – ХV ст. у зв’язку з процесом об’єднання руських земель. В цілях ефективного управління Руською православною церквою з боку візантійських духівників на Синоді Константинопольського патріарха у 1303р. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицько-Волинське князівства Малою Росією, тобто Руссю давнішою, старшою, а все Залісся і Новгородщину – Великою Росією (Руссю пізнішою, похідною). Оскільки ж у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов’ян з коренем рос („народ Рос”), то вона відбилася і в терміні „Росія”, який остаточно утвердився наприкінці ХV ст. Отже, терміни „Росія”, „Малоросія”, „Великоросія” сформувалися ще й в церковних канцеляріях Вселенського патріарха. Титул „всія Русі”, назви Мала Росія та Велика Росія, які вживалися в церковній практиці, поступово поширювалися і на світське діловодство. Коли Московське князівство, виокремившись у 1-й половині ХІІІ ст. з Володимиро-Суздальського князівства (тоді титул Володимирського великого князя ще вважався головним у Північно-Східній Русі), а з ХIV ст. вже як Велике князівство Московське почало набувати значної економічної могутності й політичної ваги та до 2-ї половини ХV ст. об’єднало великі навколишні руські землі в єдину централізовану Російську державу, правителі ж в столиці Москві все голосніше стали заявляти про свою причетність до політичної та культурної спадщини Київської Русі й намагання наслідувати її традиції. За Івана ІІІ Васильовича (1440-1505рр.) було повалено монголо-татарське іго, зріс міжнародний авторитет Російської держави, відбулося оформлення титулу – великий князь „всія Русі”.

58

Із вищесказаного виходить, що українці є такими ж русичами, руськими (відносно часів Київської Русі), як і росіяни, навіть більш руськими, ніж росіяни. Традиції і культура східнослов’янської держави Київської Русі – загальна спадщина українців, росіян і білорусів, котра дійшла із глибини віків (літописи, документи, „Руська правда”) і сьогодні передусім належить Українській державі, а Київ по-давньому є її столицею. Проте парадокс історії полягає в тому, що росіяни понесли свою родову назву далі, а ми на якомусь-то етапі від неї відмовилися. Правда, жителі Галичини були „русинами” аж до возз’єднання з Радянською Україною. Вчений зі світовим іменем, видатний український поет, письменник, громадсько-політичний діяч І.Я.Франко свою рідну землю Західної України називав „Руссю”. Всім відомі його знамениті рядки: „Ти, брате, любиш Русь за хліб і кусень сала...” чи „Було в батька три сини і всі троє русини”? Отож, щоб виокремити, виділити себе і протиставити Північно-Східній Русі, наші співвітчизники стали іменуватися українцями. Росіяни ж зберегли нашу спільну стародавню родову назву; завдяки їм не втрачений зв’язок часів – від давніх-давен до сьогодення. Оскільки ж нашій незалежній державі не судилося назвати себе Україною-Руссю, то нехай хоч українські патріоти не допускають того, щоб Київську Русь сьогодні називали Українською державою, хрещення Русі – хрещенням України, руську княгиню Ольгу – українською княгинею і т.д., бо таке явище є перекроюванням, перекручуванням історії. Одні з них твердять, що українці ніколи не визнавали втрату назви „Русь” й водночас, як можна швидко пересвідчитися, „сором’язливо” обходять її.

Соціально-економічний

і політичний лад Київської Русі

Київська Русь відкрила новий – феодальний період в історії народів Східної Європи. Вони не знали рабовласницької формації. Феодалізм зароджувався у них на базі первіснообщинного ладу. З поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу феодалів, основними категоріями якого були князі, бояри і дружинники. Феодальне землеволодіння поступово збільшувалося як за рахунок великокняжих і княжих пожалувань, так і внаслідок захоплення феодалами вільних земель й наділів селян общинників. У Київській Русі тільки князі, бояри і церква мали право власності на землю; вони не платили данини, мали цілий ряд інших привілеїв.

Головну особливість раннього етапу феодалізму становила данницька форма експлуатації трудящого населення (так зване полюддя). Поступово, в міру захоплення князями, боярами, старшими дружинниками, іншою знаттю общинних земель, формувалися феодальні помістя, котрі стали

59

причиною виникнення й посилення такої форми експлуатації населення, як відробітки. Основною категорією населення, зайнятого на відробітках, були феодально залежні селяни-смерди (вони тримали власне господарство, але мусили певний час працювати на свого пана). Феодальне господарство повністю обслуговували холопи (дворова челядь, напівраби), які перебували в цілковитій власності пана. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів – колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство і йшли в кабалу до пана; працювали у нього за договором – „рядом” (звідси й „рядовичі”) або відробляли грошовий борг – „купу” (звідси й „закупи”). Третьою формою феодальної експлуатації була грошова рента.

Характерною особливістю Київської Русі були швидкі темпи її соціально-економічного розвитку. За порівняно короткий історичний період Давньоруська держава добилася значних успіхів у розвитку сільського господарства, ремесла, торгівлі тощо.

Сільське господарство займало провідне місце в економіці держави. Воно спиралося на прадавні традиції східних слов’ян. Вирощували жито, пшеницю, просо, ячмінь, овес, горох, коноплі, льон. Для обробітку ґрунту використовувалися плуг, рало з широким і вузьким лезом, 1-, 2- й 3-зуба соха, борона, заступ, мотика, серп, коса, а для молотьби зерна – ціп. В лісостеповій зоні застосовувалася парова система хліборобства із 2- й 3-пільними сівозмінами, в лісній – підсічна і перелогова. Продуктивність праці була на стільки високою, що валовий збір зерна перевищував потреби населення.

Іншим важливим видом сільськогосподарської діяльності руських людей було тваринництво. Розводили корів, волів, коней, кіз, овець та ін. Серед сільських промислів особливо розвиненими були мисливство й рибальство, бортництво (добування меду диких бджіл) і бджільництво. Мед і віск не тільки широко вживався самими русичами, а й становили важливу статтю в зовнішній торгівлі.

Значного розширення і високого рівня розвитку досягло на Русі ремесло. Металургія поруч з хліборобством заклали фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Асортимент виробів із заліза налічував майже 150 назв, а майстри володіли куванням, зварюванням (зокрема металічних лез), гартуванням та ін. Надзвичайно високого рівня майстерності досягли ювеліри (золоті й срібні вироби з доповненням різнокольорових емалей). Найбільш масовими видами ремесла були виготовлення керамічного посуду, обробка шкури, дерева, кістки, виробництво скла. Велике поширення мали домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення повсякденного одягу і посуду, а також продуктів харчування, передусім переробка зерна на жорнах і млинах. Розвинена обробка дерева і каменя, виготовлення цегли давали можливість

60

будувати різні житла, ставити церкви, палати, хороми, палаци. Тоді в ремісничій справі налічувалося до 60 спеціальностей.

Внутрішня торгівля сприяла забезпеченню продуктами харчування, сировиною, ремісничими виробами між різними землями Русі. Намітилася деяка спеціалізація районів в процесі обміну: Прикарпаття – сіль; південь – хліб, худоба; північ – хутро. Зовнішня торгівля Київської Русі мала декілька напрямків. Головний з них був „із варяг в греки”. Цей торговий шлях зв’язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками. Шлях Київ – Галич – Прага – Регенсбург з’єднував Русь з країнами Центральної і Західної Європи та ін. Київська Русь експортувала: худобу, хліб, сіль, ремісничі вироби, хутро, мед, віск і т. д.; імпортувала: вино, тканини, пряності, золото, срібло і т.д. Головними платіжними засобами внутрішньої і зовнішньої торгівлі Русі ІХ-ХІ ст. були іноземні монети: арабські срібні куфічні дірхеми (із м.Куфа, на р.Євфрат); візантійські міліарісії, західноєвропейські динари. Карбувалися й власні гроші – срібняки і злотники (перші срібні і золоті монети в Київській Русі кінця Х – початку ХІ ст.). Незабаром в грошову систему Київської Русі ввійшли гривня, ногата, куна, різана. Ногата дорівнювала 1/20 гривні й 1,25 куни, з ХІІ ст. – 1/20 гривні й 2,5 куни; куна – 1/25 гривні й 1/50 гривні-куни; різана – 1/50 гривні, 2/5 ногати, 1/2 куни (в ХІІ ст. прирівняна до куни). Реальний вміст гривні був різний в різний час та в різних регіонах. Так, були гривні вагою 51г срібла, 68г, 136,5г, 204,75г (тобто зливок срібла в 1/2 фунта).

Політичний лад Київської Русі поєднував у собі монархічну, аристократичну і демократичну тенденції. Великий князь київський виступав не тільки верховним правителем держави, а й законодавчим розпорядником усього життєвого укладу. Однією з суттєвих функцій великокнязівської влади була законодавчо-судова. Від перших же років існування Київської Русі великі князі київські розпочали активну законодавчу діяльність. Феодальне законодавство формувалось на основі звичаєвого права, яке існувало у східних слов’ян ще в додержавний період. Воно було поставлене на службу панівному класові й послідовно боронило інтереси князів, бояр, інших заможних верств. Це засвідчив уже перший юридичний звід – „Устав і закон руський” (згадуваний у русько- візантійських договорах 911 й 944 рр.), основою якого був поділ населення на вільних і залежних. Княгинею Ольгою вжиті заходи щодо зміни системи зиску шляхом визначення „уроків” й „уставів” – твердих норм феодальних повинностей. Князь Володимир І Святославович запровадив новий закон – „Устав земляний”, який, у цілях посилення захисту панівних верств, передбачав більш суворіші покарання трудящого населення за акти класового протесту. Правові устави ІХ-Х ст. ввійшли в „Руську Правду”; її найдавнішою частиною була „Правда Ярослава”. Потім з’явився кодекс юридичних норм – „Правда Ярославичів”, котрий також боронив

61

насамперед інтереси панівного класу, однак у ньому вже з’явилися й статті, спрямовані на певне обмеження свавільства землевласників стосовно залежного населення (запроваджувалися штрафи за вбивство смерда, знищення його коня тощо). Та й Устав князя Володимира ІІ Мономаха підтверджував вотчинний імунітет феодалів й їх права на експлуатацію підвладного населення, але все-таки дещо обмежував лихварство, а це можна розглядати як поступки міщанам і селянам. Важливим етапом у розвитку давньоруського законодавства стала „Пространна Правда”, статті якої належали до двох уставів: великих князів київських Всеволода ІІ Ольговича та Ізяслава Мстиславича, а також до законотворчої діяльності володимиро-суздальського князя Всеволода ІІІ Велике Гніздо.

Уставами й уставними грамотами князі поширювали свою законодавчу владу практично на всі сфери буття. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалася міським земельним фондом, комунальним благоустроєм тощо. Влада й управління цілком зосереджувалися і в руках князів міст, земель, волостей в усій Русі. У випадку ж відсутності князя в місті чи землі порушувалось нормальне функціонування всіх місцевих адміністративно-управлінських служб.

Що стосується соціального статусу і компетенції основних органів державного управління на Русі, то слід зазначити: вони вже в початковий період Київської держави були інститутами князівської влади. Тому князь-законодавець завжди покладав пильнування за виконанням усіх соціальних норм (правових звичаїв чи розпоряджень) на свій же адміністративний апарат.

При великокнязівському дворі жила дружина, яка ділилася на „старшу” (бояри, князівські мужі) і „молодшу” (гриді, отроки, дитячі). Під рукою великого київського князя – „світлі князі” й великі бояри, котрі володіли окремими князівствами і містами. Від них в залежності були менші феодали (бояри, дружинники). Великий київський князь прагнув замінити місцевих правителів своїми ставлениками.

Рада при великому князі з удільних князів, членів старшої дружини та інших близьких до нього осіб складали Боярську думу. (В період же феодальної роздробленості землі, князівства поділялися на менші князівства, або волості; сюди головний князь призначав адміністраторів: посадників, тисяцьких, вірників, тіунів; при князі у землях, князівствах була боярська рада його васалів).

Боярська дума при великому київському князі вирішувала особливо важливі питання (виступи в похід, укладення миру та ін.). Судову владу представляли спеціальні дружинники-мечники, вірники. Вони вершили суд, збирали данину і судові мита. Управління невеликими містами здійснювали намісники князя – тисяцькі і посадники.

62

Феодально-демократичну сторону політичного ладу представляло віче, або збори городян для вирішення суспільних справ (про воєнні походи і організацію народного ополчення та ін.). Давньоруське віче ніколи не було органом справжнього народовладдя, широкої участі демократичних низів в державному управлінні. Воно майже завжди прибиралося феодалами до своїх рук. За сильного князя віче було слухняним додатком до верховної влади, за слабого – залежність могла бути й зворотною. (Віче було і в головних містах земель, князівств; в період же феодальної роздробленості роль його почала занепадати, хоча в ряді міст, наприклад, в Києві та Новгороді воно діяло й надалі.

Збройні сили Давньоруської держави складалися з дружини великого князя, дружин, яких приводили підпорядковані йому князі й бояри, і народного ополчення (воїв). Чисельність війська, з котрим князі виступали в походи, досягала 60-80 тис. чоловік. Важливу роль у Збройних силах відігравало піше народне ополчення. Значним був давньоруський флот, який складався із суден, видовбаних з дерев і обшитих по бортам дошками. Руські судна плавали по Чорному, Азовському, Каспійському і Балтійському морях.