Східнослов’янська держава київська русь

Зміст теми за навчальною програмою

Соціально-економічні, політичні та етнокультурні передумови виникнення східнослов’янської держави Київської Русі. Роль зовнішніх факторів у формуванні Давньоруської держави. Зростання ролі Києва. Етнічний склад населення Київської Русі. Походження назви „Русь”. Соціально-економічний і політичний лад Київської Русі. Найвидатніші великі київські князі та їх політика. Запровадження Володимиром Великим християнства і його вплив на тогочасне суспільство. Розвиток Давньоруської держави за Ярослава Мудрого. Володимир Мономах і його боротьба за державну єдність Русі. Київська держава у подальші часи. Культура Київської держави та її видатні діячі. Історичне значення Київської Русі.

Соціально-економічні, політичні

та етнокультурні передумови виникнення

східнослов’янської держави Київської Русі

Протягом VI-VIII ст. склалися передумови для формування державності східнослов’янських племен. Треба зазначити, що у VI ст. почалася історія Київської Русі – держави, котра поєднала під своєю владою всі східнослов’янські племена.

Держава східних слов’ян сформувалася в результаті їхньої тривалої соціально-економічної і політичної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Вона розвивалася в рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожний етнос брав участь передусім через власні культурні традиції.

46

В VI-VIII ст. у східних слов’ян поступово посилювався процес розкладу родоплемінного ладу і переростання його в феодальний; видозмінювалися родоплемінні інститути, зароджувалися класи й ті чи інші форми класової влади. Це відбувалося внаслідок дальшого розвитку продуктивних сил. Інакше кажучи, причинами виникнення держави були розвиток хліборобства, ремесла, торгівлі – в галузі економіки, розвиток феодалізму – в сфері суспільних відносин.

Найважливішими явищами в житті східного слов’янства впродовж VI-ІХ ст. слід відзначити прогрес орного хліборобства на базі застосування нових знарядь праці (рала з наральником і череслом, удосконалених типів серпа, коси), узвичаєння нових хліборобських систем (двопілля), розвиток скотарства та виділення ремесла; розпад (у зв’язку із зростанням продуктивності праці) родової общини як трудового колективу і виділення із неї індивідуальних селянських господарств, утворюючих територіально- сусідську общину; виникнення і розвиток приватної земельної власності й пов’язаного з нею майнового і соціального розшарування суспільства та поступового формування класів; перетворення племінного війська з його оборонними функціями в дружину, пануючу над одноплемінниками; захоплювання вождями, князями й іншою знаттю племінної землі в особисту власність (старійшини багатшали не тільки від привласнювання общинних земель, а й в результаті успішних воєнних походів); використання знаттю родоплемінних органів управління в цілях зміцнення своєї влади над рядовими общинниками, які вже втрачали родову об’єднаність, згуртованість. Готувалися таким чином умови переходу від ранньокласових відносин до феодалізму. Економічний прогрес у східних слов’ян був рушійною силою їх суспільного розвитку.

Вищевказане обумовлювало закономірну тенденцію до подальшого розвитку східнослов’янського суспільства – руху від множини племен до їх малих і великих союзів, а потім – до об’єднань союзів (союзи союзів), князівств, тобто до утворення більш високого соціально-політичного рівня. Розвиток міжплемінних зв’язків, оборонні та наступальні союзи, організація спільних походів і, нарешті, підкорення сильними племенами своїх слабших сусідів – все це приводило до укрупнення племен, до об’єднання їх в союзи, які мали велике значення для утворення держави. На початку існування таких союзів племен формою організації управління була військова демократія. Однак при цьому ще довгий час зберігалися первісні демократичні установи – народні збори і рада старійшин. Але народні збори перетворювалися на збори воїнів, котрим вождь, оточений і підтриманий дружиною, нав’язував свою волю, набував все більше впливу і влади за рахунок інших старійшин. Так йшов процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово перетворювалася на військово- ієрархічне правління-княжіння.

47

Органи суспільного самоврядування перетворювалися в органи панування і пригноблення, спрямовані проти народу.

Отже, завершувалося оформлення державного ладу, найважливішою ознакою якого була поява особливої, не збіжної безпосередньо з населенням, відокремленої від нього публічної влади, що мала спеціальний апарат управління і поширювалася на певну територію. Військовий вождь великого союзу племен перетворювався в правителя-князя. Зверхність князів набувала характеру здійснення власних класових функцій. Прибічники князя ставали його радниками і намісниками. Дружина оберталася у військову силу, котра придушувала опір експлуатованих мас і вела загарбницькі й оборонні війни. Вказаний процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи не був одночасним актом для всіх союзів східнослов’янських племен. У VIII ст., за часів боротьби з кочівниками, відбулося об’єднання декількох союзів племен в союз союзів під назвою „Русь”, адміністративно-політичним центром якого став Київ.

Союз союзів племен як нове протодержавне утворення відображав більш високий етап в процесі східнослов’янської консолідації. На рубежі VIІІ-IХ ст. придніпровський союз союзів племен „Русь” переріс в ще більш могутнє об’єднання з назвою „Руська земля”, яке включало значну кількість союзів слов’янських племен. Саме тоді, за літописцем Нестором, у Середньому Подніпров’ї склалося державне об’єднання полян, древлян і сіверян – Руська земля. Певно, правила в цьому державному об’єднанні династія Кия, останніми представниками якої у той період були князі Аскольд і Дір.

Племінні князівства, які виникли на півдні Східної Європи в VIII ст., а на півночі – в ІХ ст., являли собою протодержавні об’єднання; вони заклали фундамент східнослов’янської державності. Зокрема, на території Середнього Подніпров’я навколо Києва виникло Полянське князівство – державотворча основа Русі, Руської землі – Київської Русі.

Закономірним також був рух від первинної етнічної множини до етнічної консолідації, етнокультурної спільності. У межах же союзів племен поступово долається племінна замкнутість і вони перетворюються на соціальні й етнічні спільності. VI-VIІІ ст. були першим періодом формування єдиної східнослов’янської етнічної спільності. Уже в ІХ-Х ст. колишні племінні союзи поступово зливаються в єдину східнослов’янську, чи давньоруську народність. Тоді ця народність почала називатися „родом руським”, або „Руссю”.

48

Роль зовнішніх факторів

у формуванні Давньоруської держави

Свого роду каталізатором, котрий прискорював процес формування східнослов’янської держави, була об’єктивна потреба в постійному укрупненні союзів племен з метою створення більш міцної оборони від нападів зовнішніх ворогів, що частішали. Наступ грізних кочівників із глибин Азії (гуннів, аварів та ін.) нерідко призводив до знищення багатьох досягнень, яких добивалися наші предки своїм організованим життям. Для своєї оборони від нападів кочівників східні слов’яни будували земляні вали протяжністю на сотні кілометрів. У боротьбі з азіатськими ордами створювалися центри організації східнослов’янської державності – укріплені поселення-гради (містечка). На перших порах виникали ще не справжні міста з усіма властивими їм функціями – адміністративною, виробничою, торговою, ідеологічною, культурною оборонною, а їх зародки, протоміста, - з двома-трьома вищезазначеними функціями. Для тодішніх протоміст характерними була наявність укріплень, політичної влади (вождь племені, союзу племен чи князь), потім – торгівлі.

Могутність і влада вождів, князів базувалася на розгалуженій системі укріплених поселень-градів, величезну кількість яких (по декілька сотень у кожному князівстві) зафіксувало германське джерело 2-ї половини ІХ ст. – так званий баварський географ. Частина тих градів, раніше всіх Київ, були протомістами і в VIII –Х ст. перетворилися в справжні феодальні міста.

Гради передусім мали оборонне значення. Вони оберігали прикордоння від наступів степових орд. Крайня лінія поселень-градів являла собою кордон, до якого доходила колонізація, тобто межа обживання. Коли ж населення починало йти далі на південь, в степову зону, то воно своє надбання охороняло від небезпеки спорудженням нових укріплень. Вирішальну роль протоміста відігравали в утворенні державної організації.

На формування державності, особливо на створення одного з найважливіших знарядь державної влади – княжого війська, величезний вплив справляла торгівля. Адже відправлення в інші країни солідних торгових караванів вимагало супроводження з боку великих, добре озброєних княжих дружин. Разом з тим східнослов’янські землі, що відзначалися природними багатствами (всяким хутром і т. д.), приваблювали до себе чужоземних купців. Часто загарбники приходили сюди з такими купцями, котрі їх здобич вивозили на далекі східні ринки. Тільки ж при наявності великого княжого війська можна було в подальшому давати відсіч ворогам.

Отже, в процесі формування східнослов’янської державності певну роль відігравали і зовнішні фактори. Тут не маються на увазі існуючі антинаукові твердження прибічників так званої „варязької”, або

49

„норманської теорії про те, нібито східні слов’яни були не здатні самостійно створити свою державу і, мов, утворив її варяг Рюрик і наступники. Процес формування держави у східних слов’ян був об’єктивний і викликаний передусім глибокими внутрішніми причинами. Передумови ж для формування держави складалися на протязі багатьох століть і до ІХ ст. дали помітний результат не тільки в західнослов’янських землях, куди ніколи не проникали варяги і де виникла Великоморавська держава, але й в землях східнослов’янських (склалася держава Київська Русь), де варяги з’являлися, грабували, знищували представників місцевих князівських династій і навіть самі ставали князями. З цього, однак, не випливає заперечення якої б там не було ролі варягів в історії Київської Русі.

Слід зауважити, що з приходом на Русь Рюрик та й пізніше – Олег не заснували нових міст, а здобули вже існуючі, не запровадили у них систему політичної влади, а лише замінили стару адміністрацію на „свою”. Звичайно, перші князі із династії Рюриковичів дещо сприяли залученню варягів до державного життя. Проте це ніколи не набирало форм їх засилля чи панування: процес їхнього припливу на Русь контролювався, а проживання їх у слов’янському (руському) середовищі регламентувалося. Наприклад, великий князь київський Володимир Святославович вважав за недоцільне тримати на тимчасовій службі численні ватаги варязьких найманців у деяких містах. А про досвід взаємовідносин русичів з варягами навіть повідомляв візантійського імператора. Так, через руських послів, виряджених до Царгорода попереду відправленої туди ж варязької дружини, Володимир Великий передав імператорові такі слова: „Се идуть к тебъ варязи, не мози ихъ держати въ градъ, оли то стъворятъ ти зло, яко и сде, но росточи я розно”. Кожного разу, як тільки варязькі найманці виконували своє завдання, великі київські князі намагалися позбутися їх, при цьому часто не платили обумовленої суми за їхню службу. Таке траплялося і за Ярослава Мудрого та інших київських князів. Вищеописані та інші подібні факти доводять, що слов’янсько-скандинавська за походженням великокнязівська династія на Русі дуже швидко стала просто слов’янською і не мислила себе поза інтересами очоленої нею держави.