Методологія історичної науки

Методологія будь-якої науки – це вчення про принципи побудови, форми, методи, способи наукового пізнання. Вона є системою дослідницьких принципів і разом з тим на філософському рівні узагальнює закони наукової діяльності, синтезує теоретичні основи найбільш доцільних і ефективних загальнонаукових методів і полегшує ученим вибір цих методів. Методологія – шлях наукового пізнання, в тому числі і шлях наукового вивчення історії, як єдиного, закономірного, в усій своїй величезній різнобічності і суперечливості, процесу. Якщо методологія – шлях наукового пізнання, то методи визначають, як іти по цьому шляху. Той або інший метод в логічному відношенні є, звичайно, висновком з методології; але ж загальні методи для багатьох типів наук і самі в певній мірі виступають як методологія.

Методологічною основою наукового пізнання історичного процесу є філософія, котра зародилася 2,5 тисячі років тому. Вже тоді почали складатися два основних табори філософів, згідно з тим, як відповідали вони на питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального взагалі. Ті, які твердили, що дух існував раніше природи, склали ідеалістичний табір, а ті ж, які основним початком визнавали природу, примкнули до різних шкіл матеріалізму. При вирішенні цього основного питання філософії виявляються два вихідних пункти у поглядах на хід всесвітньої історії, що існують і понині: це ідеалістичне і матеріалістичне розуміння історії.

Представники ідеалістичного напрямку в філософії визнають свідомість, дух, ідею, мислення тощо первинними, а матерію, природу –вторинними, похідними і менш важливими; розглядають світ або як результат діяльності індивідуальної свідомості (суб’єктивний ідеалізм), або як форму існування надіндивідуальної свідомості, абсолютного Духа, чи

12

Бога і т.д. (об’єктивний ідеалізм). Ідеалісти впевняють, що душа і розум людини визначають темпи і характер історичного розвитку, а процеси в усіх сферах суспільства, в тому числі і в економіці, похідні від духу, тобто вторинні. Звідки вони роблять висновок, що в основі історичного процесу знаходиться духовне, моральне удосконалення людей, а суспільство розвиває сама людина, яка Богом наділена здібностями.

Послідовники ж матеріалістичного напрямку в філософії доводять протилежне: первинність буття (матерії, природи) і вторинність свідомості як властивості матерії; матеріальність (речовинність) світу і його пізнаваність. Діалектичні матеріалісти виходять з визнання матерії єдиною основою світу, загального взаємозв’язку предметів і явищ, руху і розвитку світу в результаті діючих в ньому самому внутрішніх суперечностей. Розглядають свідомість як продукт довготривалого еволюційного розвитку людини і її мозку – дуже складної і високоорганізованої матеріальної системи, тобто як властивість високоорганізованої форми руху матерії, відображення об’єктивної реальності. Вважаючи суспільну свідомість, духовну сферу як функцію і відображення суспільного буття, діалектичні матеріалісти разом з тим зазначають, що суспільна свідомість не є пасивною і в свою чергу, володіючи відносною самостійністю, робить активний зворотній вплив на суспільне буття, тобто указують на їх взаємодію. Суспільне буття – це матеріальні відносини людей до природи і між собою; найважливішими з них є виробництво матеріальних благ і економічні відносини людей в процесі виробництва (виробничі відносини). Суспільна свідомість – це духовна сторона історичного процесу, яка включає політичні, економічні, правові, моральні, етичні, релігійні погляди, освіту, науку, мистецтво, а також соціальні настрої, звичаї і т.д. Оскільки ж суспільна свідомість породжена і обумовлена суспільним буттям, то головне джерело ідей треба бачити в матеріальному житті суспільства, насамперед в економічних відносинах; саме економіка є базисною для розвитку духовного життя суспільства. Із зміною суспільного буття міняється і суспільна свідомість, але ж суспільна свідомість справляє серйозний вплив на політичний і економічний розвиток, на все життя суспільства.

Отож, філософія розробила гармонійне діалектичне вчення про різні рівні матерії і форми її руху та запропонувала метод матеріалістичного розуміння суспільства і його історії. Сучасна ж вітчизняна історична наука повинна впевнено базуватися на діалектико-матеріалістичному методі. Адже цей метод розглядає розвиток людського суспільства як природно-історичний процес, котрий визначається об’єктивними закономірностями і разом з тим перебуває під впливом суб’єктивного фактора через діяльність мас, класів, політичних партій, лідерів.

Існують також конкретно-історичні методи наукових досліджень і спеціальні методи інших наук, які застосовуються для ефективного

13

дослідження, вивчення чи навчання історії: хронологічний, синхронічний, комплексно-аналітичний, аналітико-синтетичний, структурно-функціональний, пізнавально-критичний, історико-порівняльний, історико-етимологічний, історико-типологічний, соціально-статистичний, науково-прогностичний, історичного моделювання тощо.

Майбутнім висококваліфікованим спеціалістам потрібно добре знати історію, якій належить важлива роль у розбудові нашої держави. Оволодіти достатніми історичними знаннями можливо за таких умов, коли всі студенти на самому початку врахують, що в основі навчання лежить їх ефективна самостійна робота над навчальними матеріалами (історичними джерелами, документально-історичними матеріалами, науково-історичними дослідженнями, навчальними і навчально-методичними посібниками тощо) відповідно до робочої програми з нормативної дисципліни „Історія України”, а також обов’язково будуть користуватися систематичною допомогою в ній з боку викладачів на постійних групових чи індивідуальних консультаціях. Знання історії тільки тоді можуть бути глибокими, коли вони здобуваються зусиллями своєї думки (мислі), а не однією пам’яттю. Тому дуже важливо завжди досконально вивчати й уміти пояснювати події й процеси минулого, виясняти їх причини і наслідки, точно й зважено, без упередженості враховувати вплив об’єктивних і суб’єктивних факторів на історичні процеси. Такий підхід відповідає важливим і обов’язковим для дотримування методологічним принципам дослідження, вивчення чи навчання історії України: історизму, об’єктивності, соціального підходу, альтернативності, творчого характеру.

Принцип історизму – це найперший же із найважливіших і обов’язкових для дотримування методологічних принципів вивчення історії України і тим більше дослідження проблем не тільки історичних, а й політичних, економічних, юридичних, інших наук. Він займає провідне місце серед багатьох факторів, які визначають можливості, глибину й ширину пізнання людиною суспільства і самої себе. Основним в принципі історизму є підхід до кожного пізнаванного предмета (дійсності) з усвідомленням того, що він розвивається, “саморухається” (як любив говорити німецький філософ Г.В.Ф.Гегель), змінюється в часі, що абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Феномен історизму – це стиль мислення, стрижень пізнавальної активності людей. Принцип історизму вимагає розгляду всіх суспільних явищ, подій, процесів у хронологічній послідовності і відповідності з конкретно-історичними умовами, обставинами, у взаємозв’язку і взаємозумовленості, а також в їх розвитку і зміні, щоб бачити, як те чи інше явище суспільного життя виникло, які етапи в своєму розвитку пройшло, чим у кінцевому рахунку стало. Згідно з вимогами принципу історизму треба розглядати подію чи особу в цілому поточному відрізку часу, а не лише в один момент; не можна розглядати їх поза часовими вимірами. Неодмінною має бути перевірка

14

окремих висновків й оцінок вивчення суспільних явищ уроками історії. Для повного ж визначення принципу історизму буде недостатньою вимога дивитися на сучасне очима минулого, що минуле дає можливість зрозуміти сучасне. При усвідомленні того, що являє собою історизм, треба враховувати й зворотний рух пізнавальної наукової думки. Іншими словами, не тільки сучасне пізнається з погляду минулого, але й минуле пізнається з точки зору сучасного, якого маємо. Отож, пізнавальна наукова думка повинна рухатись від минулого до сучасного і від сучасного до минулого.

Принцип об’єктивності забезпечується тим, що при вивченні історичних подій, процесів спираються на факти в їх справжньому змісті, не перекручені і не підігнані під схему. Беруться не окремі, випадкові факти, а сукупність усіх фактів, що відносяться до розглядуваної події, виявляється їх взаємозв’язок з іншими подіями і конкретним ситуаціями, що їх породили, вивчаються їх причини і наслідки. Розглядається кожна подія в її різноманітності і суперечливості, в поєднанні як позитивних, так і негативних сторін. Точно і зважено, безсторонньо, неупереджено враховується вплив об’єктивних і суб’єктивних факторів на історичні процеси. Обов’язково виділяється і береться все те, що повчає, дає досвід, уроки.

Принцип соціального підходу передбачає розгляд історико-економічних процесів з урахуванням соціальних інтересів всіх верств населення, різних форм їх проявів у суспільстві. Оцей принцип зобов’язує співвідносити інтереси класові і вузькогрупові з загальнолюдськими, враховуючи суб’єктивний момент в практично-політичній діяльності органів державної влади, партій, керівних осіб.

Принцип альтернативності передусім вказує на вибір між двома можливостями, на важливість висунення різних варіантів (альтернатив) розвитку в переломні періоди історії, зумовлює ступінь імовірності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на основі аналізу існуючих об’єктивних, реальних можливостей. Формування альтернатив розвитку є дуже важливим при виробленні сучасної економічної і соціальної політики нашої держави. Адже ж альтернатива – це не просто протиставлення одного варіанта (альтернативи) іншому, що часто трапляється у суперечках; альтернативою не може бути й умоглядне, не основане на реальних фактах припущення; вона ж є ступенем імовірності здійснення рішень, основаних на вивченні всіх реальних фактів, взятих в їх взаємозв’язку. Взагалі визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу, дістати уроки на майбутнє.

Принцип творчого характеру велить ґрунтовно, всебічно осмислювати і враховувати нові тенденції суспільного розвитку, нові явища життя, сміливо відмовлятися від догматизму в теорії.

15

Все йде через усвідомлювання історичного досвіду, всіх уроків минулого, які потрібно обов’язково враховувати, щоб правильно визначати політику на перспективу нашого розвитку для блага народу. Отож, лише за дотримування і поєднування вищеописаних та багатьох інших методологічних дослідницьких принципів можна забезпечити сувору науковість і достовірність у висвітленні історичного минулого.