Витоки українського народу

Зміст теми за навчальною програмою

Найдавніші археологічні пам’ятки про появу і розселення людини на території України. Соціальна організація і заняття первісних людей. „Неолітична революція” – утвердження галузей відтворюючого господарства. Духовне життя первісних людей. Племена трипільської культури. Кіммерійці. Таври. Скіфи. Сармати. Старогрецькі міста-держави на території України. Праслов’янські й слов’янські археологічні культури на території України; найдавніші писемні джерела про слов’ян. Слов’янські племена; їх протодержавні об’єднання на території України. Перші літописні східнослов’янські племена.

Найдавніші археологічні пам’ятки

про появу і розселення людини на території України

Становлення первісної людини і суспільства у межах території нинішньої України співвідноситься з періодом стародавнього кам’яного віку. За археологічною періодизацією стародавній кам’яний вік або палеоліт (від грец. palaios – стародавній, найдавніший і lithos – камінь) – це перший період кам’яного віку. Палеоліт продовжувався від появи людини, початкової стадії її формування, тобто ще мавполюдини ( понад 4,5 млн. років тому) аж до Х тис.-літ. до н.е.

Витоки історії людства сягають в глибочінь віків і пов’язані з еволюційним процесом – поступовим перетворенням мавполюдини в людину сучасного виду. Найважливішою ознакою цього процесу стала випростана хода представників сімейства з ряду приматів – гомінідів (від лат. homo – людина) – найперших предків людини. Завдяки новим методам датування археологічних знахідок гомінідів в Ефіопії, Кенії, Танзанії відлік історії людства тепер можна робити, починаючи з середини 5-го мільйоноліття від наших днів. Саме в ту епоху мавполюди-примати вже змогли звестися на задні кінцівки й звільнили передні для зручності добування їжі за допомогою виготовлених ними найпростіших знарядь праці. Відтоді у перших предків людини поступово почала усвідомлюватися праця, спрямована на задоволення власних потреб через безпосереднє втручання в природу. Перехід мавполюдей до користування знаряддями праці спричинив докорінні зміни не тільки в їхньому біологічному, але й психічному розвиткові. Усвідомлена праця, а в подальшому і

21

членороздільна мова, остаточно вивели нашого дуже далекого предка з тваринного стану. Отож, вирішальну роль в еволюції людини відіграла праця, у першу чергу – виготовлення знарядь праці і застосування їх для добування засобів до існування. Вірно ж мовиться, що праця створила саму людину.

В ранньому палеоліті, понад 1 млн. років тому, почалося розселення людей із своєї прабатьківщини – Африканського континенту, а, можливо, також і з Південно-Східної Азії на інші території Землі у пошуках нових благодатних місць для життя. Через Гібралтар, Східне Середземномор’я, Кавказький перешийок вони стали заселяти Євразійський материк.

Звичайно ж, на українські землі первісна людина примандрувала пізніше – приблизно біля 1 млн. років тому, в так звану ашельську епоху, що датується проміжком між 1,5 млн. і 150 тис. років до н.е. В ту епоху з’явилися архантропи (від грец. archaios – стародавня, прадавня і anthropos – людина), тобто стародавні (прадавні) люди (пітекантропи, синантропи та ін.),об’єм мозку яких коливався від 800 до 1300 см³ (у сучасної людини – 1400-2000см³), а зріст 160-170 см. Первісні люди дуже інтенсивно освоювали нові території, зокрема землі Європи (проживали невеликими групами, утворюючи так зване первісне людське стадо).

До сьогодні у різних регіонах України виявлено біля 30 ашельських стоянок первісних людей. На думку вчених початок цього процесу відноситься до часів так званого гюнцського обледеніння, що сталося майже 1 млн. років тому. Кам’яні знаряддя праці і сліди виробництва тих часів знайдені на глибині 12 м від сучасної поверхні на стоянці біля берега р. Тиси, де тепер смт Королеве (Виноградівського району Закарпатської області). Тут в товщі ґрунту є 15 культурних шарів, датованих часом від майже 1 млн. до 35 тис. років до н.е.; в найнижчому шарі знайдені знаряддя, вік яких близько 1 млн. років. Це одне з найдавніших місцезнаходжень первісних людей в Європі. Їх стоянки виявлені ще в декількох місцях понад р. Тисою (в Хустському районі на Закарпатті), а також в с. Врублівці (Кам’янець-Подільського району Хмельницької області), поблизу Житомира, біля м. Амвросієвки (центра однойменного району Донецької області).

Імовірно, вже на цьому етапі люди просунулися і далі на схід – в Північне Причорномор’я і Приазов’я. Розселення прадавніх колективів на території України (принаймні в її західних областях) найімовірніше відбулося тоді із західної частини Передньої Азії і півдня Центральної Європи (насамперед з Балкан).

Освоювання територій людиною – це довготривалий процес, що мав хвилеподібний, переривчатий характер. Аналіз місцезнаходжень кісткових решток найдавніших людей та їхніх речей на території України свідчить, що міграції окремих груп походили із земель різних сторін. Так, пізніші археологічні матеріали ашельської епохи, які знайдені на стоянках Житомирщини і в Криму, дають підстави робити припущення й про

22

імпульси початкового розселення із північних земель сучасної Німеччини та сходу (зі сторони Кавказу).

В Україні відомо понад 200 стоянок первісних людей періоду середнього палеоліту або так званої мустьєрської епохи, котра датується проміжком між 150 і 33 тис. років до н.е. В мустьєрську епоху люди інтенсивно заселяли Східну Європу і досягли басейну Десни, а подекуди просунулися й далі. Ці люди, нащадки пітекантропів, названі неандертальцями за місцем першої знахідки її останків у Німеччині (у такий спосіб названі предки і нащадки неандертальців та створені ними археологічні культури). Найдавніші стоянки й останки неандертальців знайдені у печері Кіїк-Коба, що неподалік від м. Сімферополя та у межах м. Бахчисарая (в Криму), в с. Антонівка (Мар’їнського району Донецької області), в багатьох місцях Наддніпрянщини, Наддністрянщини, Наддесення, Прикарпаття, Закарпаття та ін.

Який же мав вигляд неандерталець на початку своєї епохи? Зовнішньо він був міцної будови тіла, з розвинутою мускулатурою, трохи сутулий. У нього ще залишалася примітивна будова черепа і мозку (об’єм 925- 1800 см³). Голова порівняно велика, довгастої форми, з низьким лобом і навислим надбрів’ям. Ніс широкий, підборіддя скошене назад. Асиметричність півкуль мозку зв’язана з володінням правою рукою краще, ніж лівою. Лобова частина мозку розвинута менш, ніж у сучасної людини. В кінці своєї епохи неандертальці вже володіли членороздільною мовою; саме тоді відбулося остаточне становлення людини. В період між 40-33 тис.-літ. до н.е. стародавня людина перетворилася в „людину розумну” („homo sapiens”). В Європі її назвали кроманьйонцем (за назвою грота Кро-Маньйон, Франція).

В межах України відомо близько 800 стоянок кроманьйонців. Вони жили вздовж берегів Дніпра, Десни, Дністра, в різних місцях Західного Поділля, південної частини Волині і Закарпаття, східної частини України, а також на території Криму. Одне із такої численності місць поселення кроманьйонців – це стоянка поблизу с. Межиріч (Канівського району Черкаської області) на Середньому Дніпрі. Тут вивчено три житла й улаштування багаття (вогнища), де кроманьйонцями використано 1753 кістки приблизно 110 забитих мамонтів.

За своєю фізичною будовою кроманьйонці нічим істотним не відрізнялися від сучасних людей. Тому їх назвали неоантропами (від грец. neos – нова й anthropos – людина), тобто так, як і всіх сучасних людей.

На межі переходу до періоду пізнього палеоліту (35-11 тис.-літ. до н.е.) сформувався родовий лад (родове суспільство). В період пізнього палеоліту родові групи представляли собою общини, створені на основі споріднення по жіночій лінії з домінуючим становищем жінок в господарському і громадському житті. Цю форму первісного суспільства назвали матріархатом.

23

У період пізнього палеоліту почався процес виникнення рас (3-х основних типів – європеоїдного, негроїдного і монголоїдного). Стародавні раси менш відрізнялися одна від одної, ніж сучасні, – вони мали яскраво виражені риси походження від єдиного людського типу. Зароджувалася племінна організація суспільства, бо екзогамія роду (заборона шлюбів у межах роду) припускала зв’язки (шлюбні, а також господарські і культурні) як мінімум між двома родовими колективами. Екзогамія роду визначала неможливість його ізольованого існування. Потрібні були постійні зв’язки між декількома родами, аби вони могли себе відтворювати. Практично з налагодженими зв’язками родів було 8, 10, 12 і т.д. Отож, ставало принципово неможливим існування родової общини поза племенем. У дійсності ж потім племена й поділялися на роди.

Відповідно до археологічної періодизації за палеолітом (стародавнім кам’яним віком) наступив мезоліт (від грец. mesos – середній і lithos – камінь), тобто середній кам’яний вік (Х- VIII тис.-літ. до н.е.). Мезоліт на території України представлений майже 1000 стоянок, тривалими поселеннями, могильниками племен у Прикарпатті, Наддністрянщині, вздовж р. Прип’яті, на Новгород-Сіверщині, Полтавщині, в горах Криму і т.д. Характерною пам’яткою мезоліту є печера поблизу с. Баламутівки (Заставнівського району Чернівецької області), стіни якої розмальовані зображеннями людей і тварин, мисливців, а також чаклунів під час релігійно-магічних дійств.

За мезолітом (середнім кам’яним віком) наступив неоліт, тобто новий кам’яний вік (VII-III тис.-літ. до н.е.). Неоліт на території України виявився ареалами проживання людських спільностей в басейнах Тиси, Прип’яті, середнього Дніпра, Десни, у Наддністрянщині, Надбужжі, Надазов’ї і т.д. Виявлено понад 500 неолітичних пам’яток. Археологи виділили більше 10 неолітичних культур. Матріархальному суспільству була властива рівність серед людей. Щоправда, при розкопках окремих поховань у м. Маріуполі і с. Мікільському (Волноваського району) на Донеччині знайдено кілька кам’яних булав – символів зароджування органів родоплемінної влади і підкорення.

Перехідний період від кам’яного віку до бронзового називається енеолітом (від лат. aeneus – мідний і грец. lithos – камінь), або мідним віком (IV-III тис.-літ. до н.е.), коли переважали знаряддя праці з каменю, але появилися і мідні. Енеоліт позначився розповсюдженням поселень на дуже великій території України (у Наддніпрянщині, Надбужжі, Середній Наддністрянщині, Прикарпатті і т.д.). Характерною для епохи енеоліту є трипільська культура, залишки якої вперше знайдені в с. Трипіллі (Обухівського району Київської області). Виявлено понад 1000 пам’яток трипільської культури. Трипільці створювали поселення-гіганти, наприклад, біля с.Доброводи (Уманського району Черкаської області) площею до 450 га. Існував родоплемінний поділ, в якому виникали передумови для появи

24

майнового розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу.

Період, що змінив енеоліт і характеризувався розповсюдженням металургії бронзи, бронзових знарядь і зброї, називається бронзовим віком (II тис.-літ. до н.е.). Племена, котрі населяли територію України, дуже рано вступили в епоху бронзи. Наприклад, на території нинішнього Донбасу в старовину було багато шахт, де видобувалася руда, необхідна для виробництва бронзи. Епоха бронзи характеризується великою кількістю археологічних культур (біля 20). Почалося накопичування багатства в руках окремих сімей. Патріархальні родинні відносини остаточно утвердилися в тодішньому суспільстві – головна роль перейшла до чоловіків; почався розклад первіснообщинного ладу, наближалися часи зародження класів.

Період, що змінив бронзовий вік і наступив з розповсюдженням металургії заліза, виготовленням залізних знарядь і зброї, називається залізним віком (почався з Х ст. до н.е.). Застосування нового металу – заліза сприяло дальшому прогресу тодішнього суспільства на території України. Підвищення продуктивності праці вело до поглиблення майнової нерівності, до поступового розкладу родової общини (вона з плином часу стала змінюватися сусідською) і зародження класів.