Джерела та наукова література з історії України

Існує галузь історичної науки (джерелознавство), яка розробляє теорію і методику вивчення і використання історичних джерел (в основному писемних). Історичні джерела є: речові (знаряддя виробництва, предмети побуту, житла тощо), етнографічні (дані про особливості культури, побуту, звичаїв народів і т. ін.), лінгвістичні (мова, діалекти), усні (пісні, думи, легенди, прислів’я тощо), писемні (записи на бересті, пергаменті, папері), графіті (присвятні, магічні, побутові надписи, котрі були надряпані на речах, кераміці, стінах будівель і т.д.), фотографічні (фотодокументи), фонографічні (фонодокументи).

Важливими джерелами вивчення історії України, починаючи з найдавніших часів – від кам’яної доби до середньовіччя, є речові археологічні пам’ятки, потім твори арабських, візантійських, західноєвропейських істориків і письменників. Серед джерел історії Київської Русі особливе місце посідають літописи, які, правда, дійшли до нас не в оригіналі, а в пізніших редакціях і списках. Найповнішим літописом є „Повість временних літ” (відомі 3 його редакції), хронологічно продовженням його є Київський літопис, а далі – Галицько-Волинський літопис; слід назвати найдавніший юридичний збірник „Руська правда”; серед світської літератури Київської Русі відомі „Слово о полку Ігоревім”, „Ходіння Данила Заточника”, „Повчання Володимира Мономаха” та ін.

Джерелами вивчення історії України до середини ХVII ст. стали актові матеріали державних установ, монастирів, церкви, полемічна література, літописи: Густинський, Львівський, Межигірський, Острозький, Хмільницький, літописи Самовидця, Г.Грабянки, С.Величка.

До цінних джерел вивчення історії України з середини ХVII ст. відносяться документи і матеріали вищих органів державної влади, органів та установ державного управління, ревізії та описи, статистичні матеріали, періодична преса, історичні твори. З часів більше століття назад і недалекого минулого історія України знайшла відображення у документах і матеріалах політичних партій, громадських організацій, творах політичних і державних діячів, законодавчих актах парламенту України тощо.

Вченими-істориками здійснено силу-силенну наукових досліджень з історії України, створена незчисленна кількість праць. Проте в різні періоди написати правдиву історію України бувало важко, а то й неможливо через політико-ідеологічні утруднення. Треба сподіватися, що сучасною ж історичною наукою вона має бути вивчена вже без заданих з боку нових політичних сил наперед орієнтирів і оцінок.

19

Галузь історичної науки, котра вивчає набування, нагромадження історичних знань, а також наукові суперечки (дискусії) в тлумаченні історичних явищ, подій, процесів, зміну методологічних напрямків в історичній науці та ін., називається історіографією.

Для розвитку наукової історії України багато зробили М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, М.Аркас, Д.Багалій, Д.Яворницький, Д.Дорошенко, О.Єфименко, І.Крип’якевич. Їх узагальнюючі праці в останні десятиліття були перевидані масовими тиражами, серед них і 11-томна (в 12-ти книгах) „Історія України-Руси” М.Грушевського; з’явилися і книги вчених української діаспори, зокрема – А.Жуковського, Н.Полонської-Василенко, О.Субтельного.

Відомі своїм серйозним вкладом у розвиток історичної науки в Україні такі вчені, як В.Голобуцький, О.Гуржій, В.Горобець, К.Гуслистий, М.Брайчевський, О.Апанович, В.Смолій, Я.Ісаєвич, П.Толочко, П.Тронько, І.Рибалка, В.Сарбей, С.Кульчицький, С.Грабовський, М.Котляр, М.Коваль, Н.Якупов, Г.Гончарук, О.Бойко, В.Баран, А.Бачинський, Н.Савченко, В.Світлична, Б.Лановик, Ю.Зайцев та ін. Видані ними науково-історичні дослідження, навчальні і навчально-методичні посібники в значній мірі забезпечують сьогодні навчально-виховний процес з дисципліни „Історія України” у ВНЗ нашої держави.

20