Перші літописні східнослов’янські племена

Як свідчить літопис „Повість временних літ”, складений ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором біля 1111р., слов’яни почали розселятися на величезних просторах Східної Європи – від Чорного моря до Білого, від Карпат до Волги, створюючи союзи племен. Нестор дав перелік 14 союзів племен, котрі пізніше ввійшли до складу Київської Русі. Вздовж берегів р. Дніпра і понизь його приток від гирла р. Прип’ять до р. Росі жили поляни (племінне об’єднання); на північ до р. Прип’яті, між рр. Случ і Тетерів – древляни (союз племен); вздовж берегів р. Прип’яті й її лівих приток – дреговичі (союз племен); на берегах середньої течії р. Західної Двіни, її притоки Полоти – полочани (частина кривичів – союз племен); на побережжі оз. Ільменю, в басейнах рр. Волхова, Ловаті, Мсти й у верхів’ях р. Мологи – словене, або ільменські слов’яни (союз племен); в басейнах рр.Десни, Сейму, Сули і Ворскли – сіверяни (союз племен); в басейні верхньої течії р. Західного Бугу – волиняни (об’єднання різних племен); у верхів’ях р. Західного Бугу – бужани (племінна група); вздовж берегів р. Дністер і коло гирла р. Дунаю – тиверці (союз племен); у Нижньому Подніпров’ї, Побужжі й на побережжі Чорного моря – уличі (союз племен); в басейнах Верхнього Дністра і Сана та за Карпатами – білі хорвати (союз племен); у верхів’ях рр. Західної Двіни, Дніпра, Волги – кривичі (союз племен); у межиріччях і верхів’ях Дніпра і Десни – радимичі (союз племен); в басейнах верхньої і середньої течії р. Оки й її приток, Москви-ріки – в’ятичі (союз племен).

Переважна більшість цих близьких за мовою і культурою східнослов’янських союзів племен розселилися у межах території, котра тепер є нашою Україною, інші – на землях нинішніх Росії та Білорусії. Процес розселення слов’ян, що почався в кінці V ст., завершився у VIII ст. В кордонах союзів племен між їх окремими складовими частинами налагоджувалися тісні зв’язки, долалася вузькоплемінна відокремленість, згладжувалися діалектні різновиди і незначні відмінності в матеріальній і духовній культурі. Слов’янське суспільство поглиблювало перехід до нових відносин, за яких більшість населення відсувалася від управління і розподілу. На чолі племінних союзів стояли князі, котрі володіли дружинами. Основні питання вирішувала Рада старійшин, яка продовжувала називатися вічем, хоч це вже були збори не общинників, а найбільш знатних людей. В племінних утвореннях такого типу, що раніше називалися „військовою демократією”, а потім чим дальше, тим частіше – „вождізмом”, вже установилася нерівність, але ще не був легалізований апарат насильства. Характерною рисою цього рівня суспільної організації було скупчення світської і духовної влади в центрах влади (опорних пунктах або протомістах) племінних союзів; там споруджувалися культові

45

будівлі (капища, требища), в яких стояли язичеські божества з дерева або каменю. Існували антропоморфічні уявлення про божества: вважалося, ніби тварини, рослини, елементи природи, стихійні явища володіють притаманними людині властивостями (наприклад, свідомістю), а також уявляли божества в людському образі.

Племінні союзи займалися хліборобством, скотарством, мисливством, рибальством і т.д.; у них були розвинені ремесла – гончарство, ткацтво, оброблялося залізо. Вони вели жваву торгівлю зі своїми сусідами, близькими і далекими країнами.