Розвиток Давньоруської держави за Ярослава Мудрого

Після смерті Володимира Великого в 1015р. між його синами розгорілася кривава боротьба за київський престол. Святополк (пасинок Володимира), котрий тимчасово став на київський престол, за допомогою своїх наймитів організував убивства братів Бориса, Гліба і Святослава. Ярослав же, вирішивши покласти кінець цьому душогубству, направив своє військо на Київ проти Святополка. В результаті Святополк утік, а Ярослав зайняв київський престол. У 1018р. Святополку за допомогою свого тестя польського князя Болеслава Хороброго вдалося захопити Київ, але вже до початку 1019р. Ярослав вибив їх звідти. Болеслав устиг забрати із собою великокнязівську казну і двох сестер Ярослава й рушив в зворотний шлях, в Польщу; Святополк утік до печенігів і тут же з їх ордою пішов на Русь. Ярослав з військом вийшов назустріч брату Святополку (Окаянному; так прозваному за свої злочини діяння) й у вирішальній битві на р. Альті (на Переяславщині) здобув перемогу. Утікаючого Святополка догнали дружинники Ярослава й вбили. Ставши великим київським князем, Ярослав з 1023р. опинився в озброєних сутичках за батьківську спадщину, нав’язаних зі сторони брата Мстислава, що зі свого Тмутараканьського князівства (на Таманському півострові) перейшов за Дніпро і почав князювати в Чернігові. Ярослав розділив з братом Мстиславом вздовж Дніпра аж до моря Південну Русь і це помирило їх на все життя.

Ярослав доклав багато зусиль для зміцнення єдності й централізації управління державою. Він почав звільняти від поляків захоплені Болеславом Хоробрим руські землі: у 1030р. відвоював волинське м. Белз, а 1031р. разом з братом Мстиславом – всю Галицьку землю. Після смерті Мстислава (1036р.) Ярослав став, за висловом літописця Нестора, „самовладцем Руської землі”, здійснюючи один за одним успішні походи проти ятвязьких, литовських, угро-фінських племен, які не хотіли бути зобов’язаними різними повинностями перед великим київським князем. Поліпшенню оборони західних кордонів сприяло і заснування на честь імені князя Ярослава його християнського імені Георгія (Юрія) міст: Ярослава (нині місто в Польщі) на р. Сан і Юр’єва (нині м. Тарту в Естонії). Ярослав продовжив діяльність батька у справах фортифікації південних рубежів держави: будувалися грандіозні земляні оборонні споруди („змійові вали”), а також міста на р. Рось – Корсунь (нині м. Корсунь-Шевченківський на Черкащині) та ін. 1036р. біля валів Києва він завдав вирішальної поразки печенізьким ордам.

70

У часи князювання Ярослава сформувалася велика Давньоруська держава, котра своїми кордонами простягалася від Фінської затоки до Кавказу, від середньої Волги до Вісли (під Краків) і Тиси (в Закарпатті). Повністю зламано місцевий сепаратизм, удосконалено державний апарат. Полюддя дедалі більше змінювалося пом’якшуючими формами данини, що відповідало дальшій феодалізації суспільства. За Ярослава вперше кодифіковано давньоруське право – складено кодекс законів „Руська Правда”, який відбивав панівні феодальні відносини.

У роки правління Ярослава інтенсивно розвивалися хліборобство і скотарство, ремесла і промисли, значно пожвавилася внутрішня і міжнародна торгівля.

З іменем Ярослава зв’язаний небувалий розквіт давньоруської культури, насамперед книжності. За любов до книг і наукових знань його прозвали Мудрим. Навколо Ярослава Мудрого створився гурток з представників інтелектуальної еліти, в який входив і знаменитий книжник й філософ, автор першого давньоруського політико-філософського твору „Слово про закон і благодать” й, можливо, першого літопису Іларіон. Ярослав Мудрий зробив першу спробу звільнитися від залежності зі сторони Візантії у церковних справах і призначив у 1051р. Іларіона загальноруським митрополитом. Так перший руський (а не грек) за походженням став на чолі найбільшої єпархії. Правда, подальша доля Іларіона невідома, а у 1054р. київську митрополичу кафедру, як і раніше, зайняв грек, присланий патріархом з Константинополя. Ярослав розширив права церкви, піклувався про будування головного храму держави – Софійського собору, багатьох інших архітектурних споруд; за його ініціативою заснований Києво-Печерський монастир – найважливіший центр чернецького життя, літописання і переписування книг (перекладу багатьох книг з грецької на старослов’янську мову); сам він зібрав досить крупну бібліотеку, котра розміщалася при Софійському соборі; відкрив школи, лікарні.

У часи Ярослава Мудрого значно зріс міжнародний авторитет Давньоруської держави. Головним напрямком зовнішньої політики Ярослава залишався візантійський; взаємовідносини були в основному дружні, хоч і не обійшлося без русько-візантійської війни (1043р.) через зміну політичного курсу новим імператором Костянтином ІХ Мономахом. У 1046р. імператору прийшлося піти на замирення з Руссю. Мир закріпили династичним шлюбом: син Ярослава Всеволод оженився на дочці імператора Марії. Від цього шлюбу народився майбутній знаменитий давньоруський полководець, великий київський князь Володимир Мономах. Через своїх дочок і синів Ярослав Мудрий поріднився також з королівськими дворами Німеччини, Норвегії, Угорщини, Швеції, Франції (Ганна Ярославівна, наприклад, стала королевою Франції) та ін. Сучасники називали Ярослава Мудрого „тестем Європи”. 15 травня 2008р. у

71

телевізійному проекті „Великі українці” серед його остаточно виокремленої „Десятки великих українців-переможців” український народ назвав Першим Великим Українцем Ярослава Мудрого. Це означає, що сьогодні український народ незмінно пишається великими постатями майже 1000-літньої вітчизняної історії і, зокрема, одним із наймудріших правителів першої східнослов’янської держави Київської Русі.

Володимир Мономах і його боротьба за державну

єдність Русі. Київська держава у подальші часи

Після смерті Ярослава Мудрого (1054р.) почалося роздроблювання Київської Русі, що було закономірним явищем і пов’язувалося з об’єктивним процесом розвитку продуктивних сил, зародженням феодального землеволодіння. Спершу верховним землевласником залишався великий київський князь. Він роздавав землі своїм сподвижникам (князям, боярам) – васалам. Поступове утвердження приватної власності на землю сприяло зростанню продуктивності праці, робило власників – феодалів-ленників (васалів) цілковитими господарями і породжувало у них прагнення до відокремлювання, незалежності від великого київського князя. У них з’явилося бажання стати незалежними від воєнних походів і великокнязівської данини. Це вело їх до розбрату з Києвом, а також між собою за владу і землю. Виявилися ознаки неміцності державної єдності.

Ще перед смертю Ярослав Мудрий заповідав кожному з 5-ти синів окремий уділ. Найстарший Ізяслав отримав Київ, Святослав – Чернігів, Всеволод – Переяслав. Молодші Ярославичі Ігор і В’ячеслав одержали відповідно Волинь і Смоленщину. Внукові Ростиславу було виділено Галицьку землю. В заповіті Ярослав Мудрий закликав синів до любові і злагоди, а роль глави держави поклав на старшого сина Ізяслава. Але ж сталося інакше. Установилася колективна форма правління: тріумвірат – політичний союз трьох його старших синів. Через 20 років діяльності тріумвірату Всеволод Ярославич відновив одноособову монархію; потім знову кожен з князів роду Ярославовичів виступав претендентом на київський престол. Численні міжусобні війни спустошували і послабляли державу, з чого користувалися зовнішні вороги – поляки, угорці, половці. /В ХІ-ХІІІ ст. між р. Волгою і Дунаєм кочували половці. Ці тюркомовні кочівники здійснювали напади на Русь/.

Міжкнязівські суперечності викликали гнів простого народу, доходило до ряду повстань міського люду в Києві. Так продовжувалося до смерті Святослава Ізяславовича (1113р.). Щоб заспокоїти повсталих, великокнязівський престол віддали Володимиру Мономаху (1113-1125рр.), який з 1093р. був переяславським князем і відзначався у боротьбі з половцями.

72

Володимир Мономах, як сильний і мудрий правитель, відновив єдиновладну монархію часів Ярослава Мудрого. Дипломатичними методами і військовою силою домігся визнання своєї влади практично всіма князями. Розробив „Устав”, котрий стримував сваволю лихварів, обмежував права багатих над селянами-закупами.

Великий київський князь Володимир Мономах був видатним письменником свого часу. Його знамените „Повчання” дітям (синам), як треба управляти державою і зміцнювати її політичну єдність, відрізняється високим літературним достоїнством, пронизане турботою про рідну землю, ідеями гуманізму, любові до ближнього. За князювання Володимира Мономаха Давньоруська держава значно зміцнила свої міжнародні позиції. Цьому сприяли успішні походи проти половців, зближення з Візантією, Скандинавією, Західною Європою шляхом налагодження династичних зв’язків та ін.

Після смерті Володимира Мономаха київський престол дістався його найстаршому сину Мстиславу (1125-1132рр.), який продовжив політику батька, підтримуючи єдність Русі і захищаючи її кордони від половецьких орд. Та вже на початку 30-х рр. ХІІ ст. намітився розкол в державі. Позначилося півтора десятка князівств, володарі яких, принаймні частина з них, посилили суперництво з великим князем київським. В 40-х рр. великий князь київський перетворився на формального главу держави. Однак Давньоруська держава в середині ХІІ ст. зовсім не розпалася. Змінилася лише форма державного устрою. Відносно єдину і централізовану монархію змінила монархія федеративна. Давньоруською державою стало керувати об’єднання найвпливовіших і сильних князів. Такий порядок спільного правління Руссю князями роду Ярославовичів одержав в історичній науці назву „колективного сюзеренітету”.

Процес же феодальної роздробленості був історично суперечливим явищем. Одночасно з відцентровими діяли, а то і перемагали їх часом, сили доцентрові. Через невеликий період землі і князівства, що виокремлювалися, почали об’єднуватися в групи. Одним із важливих факторів об’єднання була і половецька загроза. Це історично об’єктивно закладало основи формування території 3-х східнослов’янських народностей. За Середнім Подніпров’ям раніше, ніж за іншими групами земель Південної Русі закріпилася назва „Оукрайна” ( в сучасному розумінні – „Україна ”) . Вперше назву „Оукрайна” (по-теперішньому „Україна”) вжито в Іпатіївському літопису (зберігався в Іпатіївському монастирі нинішнього м.Костроми однойменної області Російської Федерації). І застосовано назву „Оукрайна” відносно значної території Подніпров’я, зокрема Переяславщини, при розповіді про смерть після походу на половців переяславського князя Володимира Глібовича 18 квітня 1187р. „И плакашася по немъ вси Переяславци ... о немъ же Оукрайна много постона”, – тепло і печально замітив літописець. Слово

73

„Оукрайна” в цьому випадку вживається як географічне позначення частини території східнослов’янської держави Київської Русі – всього Переяславського князівства, тобто краю (окремої землі, області). Переяслав же був центром Переяславського князівства ( 2-га половина ХІ ст. – 1239р.). Оукрайной літописець називає території при описанні історичних подій під 1189р. на Галицькій землі між ріками Південний Буг і Серет. Втретє назва „Оукрайна” з’являється під 1213р.; літописець повідомив, що тоді зовсім юний Данило Романович, збираючи під свою владу Волинську землю, повернув захоплені польським князем Лешком не лише такі населені пункти, як „Берестий, и Угровескъ, и Верещинъ, и Столпье, и Комовъ”, а й „всю Оукрайну”, весь її край в басейні Західного Бугу. Оукрайною літописці називали території Середнього Подніпров’я, описуючи історичні події під 1280р. й 1282р. В подальший період з’явилося слово „Україна” і воно все впевненіше стало виступати як географічна назва, котра охоплювала головним чином нинішню Київщину, Чернігівщину, Черкащину та інші землі, що лежали між польським, литовським і російським державами. Правда, назва „Оукрайна”, „Україна” застосовувалася й до російських і білоруських земель (до Рязанської, Ростовської, Полоцької земель). Практично в усіх випадках слово „Оукрайна”, „Україна” уживалося не як окраїна, околиця певної землі, а саме як вся земля, все князівство, весь край.

Назва „Оукрайна”, чи „Україна” місцевого простонародного походження та є, треба думати, не менше стародавня, ніж назва „Русь”. По своїй природі вона пов’язана з Полянською землею, полянами, з особливостями тамтешньої групи говорів, із якої пізніше стала виділятися самостійна українська мова. На основі місцевого діалекту у межах тих земель, що поляни були в силах, добуваючи боротьбою, відрізати, тобто по-простонародному, украяти (вкраяти) і з мечем оберігати від набігів різних кочівників, поступово нарікалося утриманій полянами території ім’я „Оукрайна”, Україна (Вкраїна). Похідна від слова „украяти (вкраяти)” назва „Україна” і говорить про окрему землю, край, територію зі своїми кінцями, околицями (окраїнами), кордонами, що представляла собою суспільний устрій: територію племені, племінного союзу, Київського князівства, Руської землі – Київської Русі, нашої країни. Між іншим, в українській мові і сьогодні є слово „украяти (вкраяти)”, тобто „наділити” чим-небудь, наприклад, землею, хлібом тощо, а також слово „країна”. Паралель тут гранично прозора й очевидна. З настанням феодальної роздробленості Київської Русі і складання (виділення) групи земельної території саме в Середньому Подніпров’ї слово ”Оукрайна”, а пізніше – „Україна”, наша країна набуло відповідного значення і нового життя.

Оукрайною, Україною відтоді стала називатися Південно-Західна і частково Західна Русь, ті ж землі, що одночасно іменувалися і Руссю, тобто Переяславщина (включаючи й територію нинішньої Полтавщини),

74

Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Галицьке, Волинське, а потім і Галицько-Волинське князівства. Поступово поширюючись з Подніпров’я на всі ці українські землі, назва „Україна” трохи потіснила попередню назву „Русь”. Однак у широкий мовний ужиток слова „Україна” і „українець” в їх сьогоднішньому значенні увійшли тільки в ХІХ ст.

На зламі ХІІ-ХІІІ ст. зростала єдність між Київщиною, Чернігівщиною, Сіверщиною, Переяславщиною; Галицьке і Волинське князівства після свого об’єднання також почали поступово тяжіти до київського центру. В Північно-Східній Русі особливо тісні зв’язки встановилися між Володимиро-Суздальським, Муромським, Рязанським князівствами, Устюжською землею; в Північно-Західній і Північній Русі – між Новгородською, Псковською республіками, Смоленським князівством, Полоцькою, Вітебською землями.

Складання вищеперелічених груп земель само по собі не вело до послаблення, тим більше до розриву економічних і культурних взаємовідносин між ними навіть в часи поглиблення політичної роздробленості.

У перші десятиліття ХІІІ ст. процеси роздробленості знову стали загострюватися. Влада великих київських князів зменшувалася, хоча формально продовжувала залишатися. Великокнязівський київський престол перетворився у яблуко незгоди, розбрату між сильнішими правителями інших князівств, котрі й в тих умовах почали виступати за об’єднання країни, оголошуючи особисто себе великими князями всієї Русі. Посилення процесу роздробленості великої за географічними розмірами Київської Русі з недостатньо розвиненою комунікацією привело до політичного й оборонного ослаблення держави. Величезна навала ворожих орд на чолі з монгольським ханом Батиєм (1237-1241рр.) застала Давньоруську державу погрузлою в міжкнязівські чвари, майже роз’єднаною, що й спричинило завоювання її і установлення на Русі монголо-татарського іга.

І хто знає, як би склалася доля давньоруської народності (східнослов’янської етнокультурної спільності), коли б не сталося вторгнення полчищ монголо-татарських кочівників і не було б установленого на Русі їх 240-річного іга.

Процес роздробленості Київської Русі проходив суперечливо і це відбивалося на стані давньоруської народності, яка ослаблялася чи зміцнювалася в залежності від сили єдності Київської держави. Поглиблення процесу роздробленості негативно позначалося на її політичному і оборонному становищі, але разом з тим сприяло розвитку економіки і культури на місцях, в групах князівств і земель. А в рамках же давньоруської народності з виділенням груп земельних територій стали визрівати різні етнічні спільності – своєрідні протонародності. Серед них на перших порах більш визріла українська, потім – російська і менш –

75

білоруська. Монголо-татарська навала внесла істотні корективи в процес подальшого формування трьох братніх східнослов’янських народів.

Провідну роль як в процесі формування, так і в усьому суспільно-політичному й культурному житті українського народу відігравало Середнє Подніпров’я, у першу чергу Київщина з її стародавнім Києвом – столицею Русі, Переяславщина, Полтавщина, Чернігівщина, Сіверщина. Середньодніпровські говори, наріччя, діалекти лягли в основу української мови.