Періодизація історичного процесу

Періодизація – це встановлення хронологічно послідовних і якісно відмінних один від одного періодів (етапів, епох) в розвитку людського суспільства як закономірного природноісторичного процесу. Виділення цих періодів основується на вирішальних факторах, загальних для всіх країн світу чи цілого ряду найбільших з них. Вченими розроблено чимало підходів до періодизації історичного процесу.

Формаційний підхід до періодизації історії обґрунтований марксизмом. Історія людського суспільства розглядається як послідовна зміна суспільно-економічних формацій (первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної). Стверджується, що вони мають свої специфічні закони виникнення і розвитку, а також загальні закони (притаманні всім формаціям), котрі зв’язують їх в єдиний процес світової історії. Закони і зумовлюють перехід від однієї формації до другої, більш прогресивної. Поняття суспільно-економічної формації дозволяє розуміти закономірний характер історичного процесу, відрізняти одні історичні періоди від інших. З його допомогою можна узагальнювати порядки, існуючі в різних країнах, визначати, на якому ступені розвитку суспільства перебуває та чи інша країна.

Кожна формація виникає на основі певного способу виробництва (історично конкретної єдності продуктивних сил і виробничих відносин). Її характеризує відповідний ступінь розвитку продуктивних сил, що визначають властивий конкретній формації тип виробничих відносин (в свою чергу виробничі відносини активно впливають на розвиток продуктивних сил: прискорюють або сповільнюють його); виробничі відносини служать основою (базисом) для формування всіх інших суспільних відносин, а також специфічних для даної формації ідей, установ (надбудови), які водночас справляють на них і суспільство у цілому активний вплив. Зміна способів виробництва означає також якісні зміни в культурі. Отже, кожна суспільно-економічна формація відзначається і своїм рівнем матеріальної і духовної культури.

Формаціям властиві свої форми історичної спільності людей (роди і племена характерні для епохи первіснообщинного ладу, народності виникають у різні історичні епохи, починаючи з рабовласницької аж до сучасної; нації формуються в капіталістичну епоху). Не всі країни і народи

16

обов’язково проходять в своєму розвитку всі формації чи їх фази. Так, стародавні германці і слов’яни проминули рабовласницьку формацію, американці (населення США) – феодальну формацію. Останнім часом вчені-історики роблять спробу модифікувати формаційну концепцію або поставити її під сумнів.

Культурологічний підхід до періодизації історичного процесу має своє законне утвердження, бо саме культура моделює суспільства, визначає специфіку та загальний рівень їх розвитку. Коріння ж культури сягають глибини історії і пов’язані зі становленням людини та суспільства, з оволодіванням людиною силами природи. Культура – це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людей, виражений в способах організації їх життя і діяльності, а також в створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Культура ділиться на матеріальну і духовну відповідно до двох основних видів виробництва – матеріального і духовного. Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріального виробництва та його результати (знаряддя праці, житла, речі повсякденного вжитку, одяг, засоби транспорту і зв’язку та ін.). Духовна культура охоплює сферу духовного виробництва (пізнання, виховання, освіта, наука, мистецтво і т.д.).

Культурологія виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури, причому матеріальним умовам життя суспільства належить врешті-решт вирішальна роль у розвитку культури. Зазначається, що кожній суспільно-економічній формації властивий свій тип культури як історичної цілісності. У зв’язку зі зміною формацій відбувається зміна типів культур, але ж перехід від одного рівня розвитку культури до іншого включає в себе використання всього цінного в культурних осягненнях минулого, без якого неможливий дальший розвиток суспільства. Застосовуються поняття культури також для характеристики певних історичних епох, конкретних народів і суспільств з урахуванням загальнолюдських основ і унікальності різноманітних культур. Звертається увага на важливість вивчення локальних типів культур (європейський, слов’янський і т.д.), що дає змогу визначити особливі риси історичних епох, які відрізняють одну цивілізацію від іншої. Кожний з локальних типів культур володіє відносною автономією у своєму розвитку, будучи пов’язаний з іншими типами культур як спадкоємними зв’язками, так і безпосередніми взаємовпливами.

Цивілізаційний підхід до періодизації історії заслуговує особливої уваги. Розширене визначення поняття культури дуже близьке до поняття цивілізації, але між ними є і відмінності. В цивілізації треба вбачати один із ступенів розвитку культури, один із необхідних етапів історичного процесу, котрий пов’язаний з втіленням досягнутого рівня духовної культури в системі матеріального виробництва і в соціальних відносинах.

17

Культурно-історична періодизація, що була прийнята в науці ХIХст., поставила цивілізацію останньою серед трьох епох історії людства (дикість, варварство, цивілізація). Схема обґрунтована американським істориком і етнографом Л.Г.Морганом і збіглася з положеннями, висунутими К.Марксом і Ф.Енгельсом. Дикість (перша епоха розвитку людського суспільства) почалася з появи людини і закінчилася виникненням гончарства (понад 4,5 млн. років – 4-3 тис.-літ. до н.е.). Варварство (друга епоха) почалося з винаходу гончарного виробництва і завершилося появою писемності (відома з кінця IV – початку III тис.-літ. до н.е.).Цивілізація (третя епоха) – ступінь розвитку людського суспільства, що настав після варварства і позначився утворенням суспільних класів, держав, урбанізацією населення, становленням писемності.

Останнього часу серед досліджень українських вчених з питань цивілізаційного підходу до періодизації історичного процесу користуються загальним визнанням праці Ю.В.Павленка. В одній із своїх книг – „Історія світової цивілізації” (1996р.) він визначив, що сучасне розуміння соціокультурного розвитку людства передбачає кілька проекцій, які доповнюють одна одну. Показав, що методологічна основа теорії цивілізаційного процесу включає принаймні три основних принципи: стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства. Вченим обґрунтовано проводиться така схема стадійної структуризації світової історії:

стадія первісного суспільства на рівні доісторичних форм розвитку;

стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з „неолітичної революції” (в інтервалі між VII і III тис.-літ. до н.е.);

стадія ранніх цивілізацій (III – I тис.-літ. до н.е.);

стадія традиційних цивілізацій (від початку I тис.-літ. до н.е.);

стадія індустріального суспільства і виникнення макроцивілізації у світовому масштабі (в інтервалі між ХVI ст. та сучасністю).

Ця схема охоплює всі основні закономірності, що відомі сучасній науці відносно розвитку людства і є підставою для аналізу історії як соціокультурного процесу.

Синтезування евристичних можливостей ідей стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності розвитку людства дозволяє відтворити багатомірну картину світової історії.

Існує немало простих визначень періодизації історичного розвитку людського суспільства. Історія людства складається з всесвітньої історії та історій окремих країн і народів (їх вітчизняних історій); підрозділяється на історію первісного суспільства, давню історію, історію середніх віків, нову історію і новітню історію. Періодизація історії первісного суспільства ґрунтується на розрізнюванні матеріалу, з якого виготовлялися знаряддя праці (археологічна періодизація): камінь, мідь, бронза, залізо. Початковим, найдавнішим періодом в історії людського суспільства був кам’яний вік (від

18

виникнення людини понад 4,5 млн. років тому до III тис.-літ. до н.е.), потім – мідний, бронзовий, залізний віки.