16.4. Антигіпертензивні засоби

   Антигіпертензивні, або гіпотензивні, засоби – це група лікарських речовин з різними механізмами дії, що знижують підвищений артеріальний тиск.    Артеріальною гіпертензією (АГ) вважають підвищення систолічного артеріального тиску до 140 мм рт. ст. і вище і/або діастолічного артеріального тиску до 90 мм рт. ст. і вище, якщо воно стабільне та реєструється при повторних вимірюваннях (не менше 2-3 разів у різні дні протягом місяця). В економічно розвинених країнах світу у 20-30 % дорослого населення виявляють підвищений артеріальний тиск. У старшій віковій групі поширеність артеріальної гіпертензії сягає 45-50 %.    Враховуючи, що проблема артеріальної гіпертензії є соціальною проблемою, а не лише медичною, у лютому 1999 року Указом Президента України затверджено Національну програму профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні на період 1999-2010 років. Основною метою Програми є зниження захворюваності населення на АГ, ІХС, судинні хвороби мозку, зменшення смертності від ускладнень АГ, збільшення тривалості і якості життя хворих на серцево-судинні захворювання.    Залежно від етіології, артеріальну гіпертензію поділяють на 2 типи: первинну, або есенціальну (гіпертонічна хвороба), та вторинну (симптоматичну). При першій не вдається встановити причину підвищення артеріального тиску. Друга може супроводжувати захворювання нирок, ендокринних залоз та судин.    Причини гіпертензії можуть бути різними, але всі вони реалізуються за участю трьох основних механізмів: зростання загального периферичного опору судин, хвилинного об’єму крові та об’єму циркулюючої крові.    У регуляції судинного тонусу беруть участь різні структурні механізми, зокрема відділи центральної нервової системи, периферичні нерви вегетативної нервової системи, гуморальні фактори. До останніх належать симпатоадреналова, ренін-ангіотензин-альдостеронова, калікреїн-кінінова системи та ін. До вазоактивних речовин належать простагландини. Доведено, що простагландини А і Е проявляють депресорну дію, простагландин F – пресорний ефект. В ендотелії судин виробляються фізіологічно активні речовини, які проявляють судинозвужуючі та судинорозширюючі властивості. Зокрема, ендотеліни, особливо ЕТ-1, є сильними вазоконстрикторами та стимуляторами агрегації тромбоцитів. Протилежну дію мають простациклін (Pg I2 ) та ЕРФ (NО), роль якого висвітлювалась вище (стор. 288).    Таким чином, враховуючи складність регуляції судинного тонусу, на будь-якому етапі може виникати її пошкодження або дисонанс між різними її ланками.    Принципи лікування артеріальної гіпертензії    1. Лікування необхідно розпочинати якомога раніше і проводити його все життя. Відміна антигіпертензивних препаратів призводить до рецидиву АГ.    2. Всі особи з підвищеним АТ підлягають немедикаментозному лікуванню (модифікації стилю життя):    – відмова від куріння й алкоголю;    – збільшення фізичної активності;    – обмеження вживання харчової солі (до 6 г на добу);    – зменшення маси тіла при ожирінні.    3. Схема медикаментозного лікування повинна бути максимально простою – якщо можливо, за принципом 1 таблетка на день; перевагу слід віддавати препаратам тривалої дії (профілактика значних коливань АТ протягом доби).    4. Недопустиме швидке зменшення АТ до низького рівня, особливо у літніх пацієнтів.    5. Основна мета лікування – зниження АТ до 140/90 мм рт. ст. Для покращання прогнозу життя ця мета має більше значення, ніж характер препаратів, які використовуються для її досягнення. Доцільніше призначати хворому дешеві і “немодні” препарати, ніж зовсім його не лікувати.    Комітет експертів ВООЗ та Міжнародної спілки гіпертензії (1999 р.) рекомендує при вирішенні питання про призначення медикаментозного лікування хворим на артеріальну гіпертензію, крім ступеня підвищення артеріального тиску, враховувати такі моменти: наявність факторів ризику (куріння, дисліпідемія, цукровий діабет, вік понад 60 років та ін.), наявність ураження органів-мішеней (серця, мозку, очного дна, нирок, судин) та супровідних захворювань серцево-судинної системи. Доведено, що чим більше у хворого факторів ризику, тим гірший прогноз.    Відомі антигіпертензивні засоби мають різні точки прикладання (рис.49). Згідно з цим, їх прийнято поділяти на такі групи: нейротропні препарати, міотропні засоби, препарати, які впливають на ренін-ангіотензинову систему, та препарати, що впливають на водно-сольовий обмін (діуретики).    Більше значення для клініки має розподіл антигіпертензивних препаратів на дві великі групи: засоби першого ряду, або першої лінії, які є основними і використовуються для лікування артеріальної гіпертензії у першу чергу, і препарати другого ряду (другої лінії), застосування яких обмежується знач­ною побічною дією.    До препаратів першої лінії належать діуретики, альфа- і бета-адреноблокатори, інгібітори АПФ, антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ, антагоністи кальцію.    До препаратів другої лінії належать агоністи a2-адренорецепторів центральної дії (засоби, що знижують тонус вазомоторних центрів), симпатолітики, засоби прямого міотропного впливу, активатори калієвих каналів. Деякі нові засоби знаходяться на стадії широкої клінічної апробації: імідазоліни, блокатори серотонінових рецепторів.    На початкових стадіях гіпертонічної хвороби або в період її загострення, пов’язаного з емоційним стресом, суттєве значення в лікуванні можуть мати седативні засоби (броміди, препарати валеріани) та транквілізатори (діазепам, хлордіазепоксид та ін.). Вони, хоча й не належать до антигіпертензивних речовин, можуть до певної міри нормалізувати активність різних структур головного мозку та сприяти відновленню нормального артеріального тиску.