16.4.4. Блокатори кальцієвих каналів

   3 групи блокаторів кальцієвих каналів для лікування артеріальної гіпертензії використовують похідні фенілалкіламіну (верапаміл), бензотіазепіну (дилтіазем) та дигідропіридину (ніфедипін, амлодипін) (стор. 293).    У механізмі антигіпертензивної дії антагоністів іонів кальцію найголовнішу роль відіграє їх здатність блокувати повільні кальцієві канали. У зв’язку з цим зменшується надходження іонів кальцію всередину клітин гладеньких м’язів, знижується їх тонус і артеріальний тиск. Крім того, вони стимулюють продукцію простацикліну в судинній стінці, покращують реологічні властивості крові, проявляють ангіопротекторний та антиатерогенний вплив, зменшують гіпертрофію міокарда. Деякі антагоністи іонів кальцію мають високу антиаритмічну активність (верапаміл, дилтіазем) (стор. 306). Препарати використовують і для тривалого призначення хворим на гіпертонічну хворобу, і для лікування гіпертензивних кризів. Перевагу антагоністам кальцію віддають у таких випадках: у хворих середнього та похилого віку; при ізольованій систолічній гіпертензії; при цукровому діабеті та дисліпідемії; при ураженнях паренхіми нирок; при стабільній стенокардії; при суправентрикулярних тахікардії та екстрасистолії (верапаміл та дилтіазем); при порушенні периферичного кровообігу.    Ніфедипін  – антагоніст іонів кальцію дигідропіридинового ряду (стор.293). Його гіпотензивна дія проявляється тим яскравіше, чим вищий був вихід­ний тиск. При прийомі всередину ефект розвивається через 0,5-1год, тривалість дії – 4-7 год.    Ніфедипін застосовують для лікування хворих при різ­них видах гіпертензії, зокрема нирковій. У наш час віддають перевагу пролонгованим формам препарату, які краще переносять­ся хворими і не викликають значних коливань артеріального тиску. Короткодіюча форма ніфедипіну може застосовуватись при гіпертензивній кризі (під’язиковий прийом; таблетку чи капсулу препарату при цьому необхідно розжувати; ефект настає через 1-5 хв, триває до 4 год), а також для лікування артеріальної гіпертензії в дозах не більше 40мг на добу. Останнє можливе у випадку відсутності інших способів ефективного контролю артеріального тиску.    При застосуванні ніфедипіну часто спостерігаються почервоніння обличчя і шкіри верхньої половини тулуба, головний біль. Можуть бути нудота, запаморочення, сонливість, іноді набряк гомілок. Характерна тахікардія. Препарат протипоказаний при тяжких формах серцевої недостатності, синдромі слабкості синусового вузла, значній артеріальній гіпотензії.    Амлодипін (амлор, норваск, стамло) – похідне дигідропіридину тривалої дії. Проявляє гіпотензивну та антиангінальну активність. Період напіввиведення препарату становить 36 год. Для ефективного попередження підвищення артеріального тиску його можна призначати 1 раз на добу, зранку, у дозі 5-10 мг. Препарат добре переноситься хворими.    Іноді для зменшення побічних ефектів антагоністів іонів кальцію – похідних дигідропіридину, які зв’язані з активацією симпато-адреналової системи (збільшення частоти серцевих скорочень, відчуття внутрішнього тремтіння, почервоніння шкіри), їх призначають у комбінації з b-адреноблокаторами. Це дозволяє також підсилити їх антигіпертензивну дію.    Антигіпертензивна дія верапамілу та дилтіазему розвивається при їх застосуванні у великих дозах (320-480 мг на добу). У наш час віддають перевагу ретардним (пролонгованим) формам цих засобів, які при призначенні невеликої кількості таблеток протягом доби (від 1 до 3) забезпечують ефективний рівень препаратів в організмі. Верапаміл та дилтіазем не викликають активації симпато-адреналової системи і тахікардії. Це зумовлено властивою для них негативною хронотропною дією. Крім того, у верапамілу знайдено антиадренергічну дію – він зменшує концентрацію норадреналіну в крові. Препарати можуть використовуватись внутрішньовенно при гіпертензивних кризах. Артеріальний тиск починає знижуватись через 5 хв після введення, максимальний ефект розвивається через 30-60 хв.    Згідно з рекомендаціями ВООЗ, вищенаведені групи препаратів є засобами вибору як для початкової монотерапії АГ, так і для подальшого застосування, в тому числі у поєднанні. Разом з тим, кожна з цих груп має особливості застосування і протипоказання (табл. 21).    Монотерапія гіпертонічної хвороби будь-яким антигіпертензивним засобом може спричинювати запуск компенсаторних механізмів, які призводять до зменшення ефективності лікування. Для попередження цього явища та потенціювання дії препаратів їх часто використовують у поєднанні (табл. 22).    Менш раціональними вважають комбінації антагоністу кальцію та діуретика, b-адреноблокатора та інгібітора АПФ. Нераціонально поєднувати b-адреноблокатор з антагоністом кальцію типу верапамілу або дилтіазему, антагоніст кальцію і b1-адреноблокатор. Для досягнення цільового артеріального тиску 75 % пацієнтів потребує комбінованої антигіпертензивної терапії.    Антигіпертензивні засоби другої лінії, незважаючи на високу антигіпертензивну активність і суттєве зменшення частоти ускладнень АГ при їх тривалому застосуванні, на сьогоднішній день використовують значно рідше, ніж препарати першої лінії. Це пов’язано із частим розвитком побічних ефектів, що погіршує якість життя хворих.