Оцінка фактів

Станіславський вимагав від актора уміння відбирати типове в життєвих фактах, проникати в суть факту, відібраного драматургом. Але визначити факти мало. Актору треба вміти поставити себе на місце діючої особи і глянути на факти і події зі своєї точки зору. Станіславський говорив, що для оцінки фактів власним почуттям, на підставі особистого, живого до них відношення артист внутрішньо задає собі таке питання і вирішує таку задачу: «Які мої особисті, живі людські, бажання, прагнення, властивості, природні якості і недоліки могли б змусити мене, людини-артиста, відноситися до людей і подій п'єси так, як відноситься до них діюча особа, яку я зображую?» Спробуємо на прикладі простежити процес «оцінки фактів». Візьмемо для цього один з епізодів дуже важкої ролі Софії з «Горя від розуму» Грибоєдова. П'єса починається з події, оцінка якого відіграє вирішальну роль для внутрішньої характеристики Софії. Таємне любовне побачення з Молчаліним. Як могла Софія полюбити Молчаліна? Як вона могла віддати перевагу його Чацькому — другу своїх дитячих ігор? З першого моменту свого існування на сцені акторка повинна знати, що вона розкриває в ролі, як вона відноситься до фактів і подій, інакше вона не зможе «бути», «існувати», «діяти» у даних пропонованих обставинах. І, тільки зрозумівши Софію-людину, глянувши на те що відбувається в п'єсі її очима, акторка знаходить у собі риси, що зближають її з драматургічним образом. Тільки тоді уява акторки шукає пояснення, душевного підходу, вона неначе прицілюється до даних поетом обставин. Ми знаємо ряд варіантів трактування ролі Софії у виконанні наших великих акторок. Творча індивідуальність актора і створює ту чарівну неповторність, те різноманіття втілення авторського задуму, що робить мистецтво театру вічно живим. А. О. Степанова в спектаклі МХАТ із властивою її даруванню гостротою створила в ролі Софії характерний образ представниці фамусівської Москви. Вона розумно і зло викрила тих, хто «слівця в простоті не скаже». Софії, потворно вихованої, що начиталася французьких романів, владної і холодної, потрібне в першу чергу преклоніння, їй потрібен «чоловік-хлопчик, чоловік-прислужник». Вона хитро і послідовно проводить у життя своє рішення вийти заміж за Молчаліна. Його бідність не бентежить її; вона вірить у його здатність стати незамінним для Фамусова, Хлестової і інших людей її кола. Чацький зі своєї непотрібною їй любов'ю дратує її, заважає їй, і вона кожною своєю реплікою намагається образити й принизити його. Вона не хоче згадувати минуле, що зв'язує її з Чацьким, вона настільки розумна, що розуміє: Чацький — представник ворожого її суспільству табору; і вона активно бореться з ним усіма доступними їй способами. Вона свідомо розпускає слух про його божевілля: «А, Чацкий! Любите вы всех в шуты рядить...» — і насолоджується ефектом своїх слів, що вона створила, спостерігає, як плітка, неначе сніжна брила, блискавично обростає і перетворюється у величезну снігову гору, що обрушується на Чацького. Знаємо ми й інше сценічне рішення образу Софії. В. А. Мічуріна-Самойлова грала цю роль теж дуже цікаво, але зовсім по-іншому. Це була натура гаряча, жагуча. Вона колись любила Чацького, любила так само гаряче і щиро, як він любив її. Але він виїхав. Виїхав надовго. Забув її. І ось вона одна, покинута ним, намагається заглушити своє почуття. Переживши розлуку з коханою людиною, не маючи від нього ніяких звісток, вона робить усе, щоб забути його. Вона видумує свою любов до Молчаліна, їй приємно думати, що біля неї людина, для якого вона найдорожча всього на світі. Вона знаходить у цьому спокій і розраду. Але почуття до Чацького не вмерло. Воно живе, турбує, мучить, воно владно вимагає протиставлення Чацькому іншого ідеалу, щоб витиснути із серця того, хто з власної волі виїхав. У сцені з першої дії, коли Ліза намагається дорікнути Софію в тім, що вона забула Чацького, Мічуріна -Самойлова різко переривала Лізу, і в словах її відповідного монологу: «Послушай, вольности ты лишней не бери. Я очень ветрено быть может поступила, И знаю, и винюсь; но где же изменила? Кому? чтоб укорять неверностью могли» — кончающегося словами: «Ах! если любит кто кого, Зачем ума искать, и ездить так далеко?»— звучав такий біль ображеного жіночого самолюбства, що, здавалося, роки розлуки не приглушили цього болю. А коли вона говорила про Молчаліна «Кого люблю я, не таков: Молчалин за других себя забыть готов...»— здавалося, що вона розмовляє не з Лізою, а думкою доводить Чацькому, що вона любить іншу людину, яка краще, гідніше його. Це виправдання поводження Софії Мічуріна-Самойлова послідовно проводила через всю роль. Зустріч з Чацьким глибоко потрясла її, і вона з великим зусиллям вела з ним невимушену світську розмову. Репліка: «Зачем сюда бог Чацкого принес!» — звучала в її вустах трагічно, а в сцені пояснення в третій дії, коли Чацький домагається від неї признання, «хто, нарешті, їй милий?» — Мічуріна-Самойлова, важко стримуючи хвилювання, уперто боролась з Чацьким і з собою, ховаючи за гострими, саркастичними репліками своє щире відношення до Чацького. Ненароком сказавши: «Він не у своєму розумі»,— вона розгублено спостерігала, як в неї зопалу вилетіли слова підхоплюються і здобувають реальну силу. «...Усе тяжіння Софії до Молчаліна, власне кажучи, є тільки призмою, крізь яку переломлюється справжня і глибока любов дівчини до Чацького,— пише В. А. Мічуріна-Самойлова.— Чацький як і раніше залишився для Софії «як більмо в оці» (висловлювання Лізи), хоча у своїх ніжних почуттях вона й ображена його від'їздом. Насамперед Чацького називає Софія, згадуючи свою непритомність. Тільки Чацького любила моя Софія».Любовна драма Чацького розвивається в органічному, глибокому зв'язку із задумом Грибоєдова, у двох антагоністичних таборах. «У «Горі від розуму»,— пише В. К. Кюхельбекер,— неначе, уся зав'язка складається з протилежності Чацького іншим діючим особам... Виведено Чацького, виведено інші характери, вони зведені разом, і показано, яка неодмінно повинна бути зустріч цих антиподів...».Софія, за задумом Грибоєдова, грає одну з вирішальних ролей у цьому зіткненні. І в трактуванні Степанової і в рішенні Мичуриної-Самойлової втілений авторський задум. Степанова робить це більш оголеним прийомом. Мічуріна-Самойлова, неначе пом’якшуючи поведінку Софії, також не відходить від авторського задуму. Може бути, її Софія в результаті ще страшніша, тому що, будучи здатна на великі почуття, вона могла б зробитися гідною подругою Чацького. Але її Софія вбиває все краще в собі в жіночої сваволі, знаходячись у владі відсталих поглядів свого середовища. Природно, що в процесі знаходження в собі рис, що зближують акторку з драматургічним образом, Степанова і Мічуріна-Самойлова тренували в собі різні психофізичні якості, користалися різними аналогіями для того, щоб викликати у своїй душі потрібні їм у відповідності зі своїм задумом почуття. Нам важливо тут відзначити, що «оцінка фактів» — складний творчий процес, що втягує актора в пізнання суті твору, його ідеї, що вимагає від актора уміння вносити свій особистий досвід у розуміння кожної деталі п'єси. Вирішальну роль у цьому процесі грає світогляд. «Оцінка фактів» жадає від актора і широти кругозору й уміння зрозуміти кожну деталь п'єси. Актор повинний уміти розглядати окремі явища в п'єсі, виходячи з оцінки цілого: «...справжня драма, хоча і виражається у формі відомої події, але це останнє служить для неї тільки приводом, що дає їй можливість разом покінчити з тими протиріччями, що насичували її задовго до події і які приховані в самім житті, здалеку і поволі підготували саму подію. Розглянута з погляду події, драма є останнє слово чи, в решті решт, рішуча поворотна крапка всякого людського існування».